асп.
УДК 351. 858: 070 (477) "192"
Стаття присвячена темі українського національного самоствердження в публіцистиці В. Блакитного. Світогляд видатного діяча української культури першої чверті ХХ ст., лідера одного з найбільших літературних угруповань, редактора багатьох періодичних видань суттєво вплинув на розвиток "національного питання" в журналістиці 20-х рр.
Ключові слова: Василь Блакитний, публіцистика, національне самоствердження, літературне угруповання "Гарт".
The article deals with the Ukrainian national self-affirmation question in V. Blakytnyj's social and political journalism. The development of the "national question" was greatly influenced by the world outlook of V. Blakytnyi as a prominent figure in the Ukrainian culture of the 1920s.
Key words: V. Blakytnyj, publicism, national awareness, literary group "Hart".
Літературно-мистецька організація "Гарт" (1923–1925) – одне з найвпливовіших об'єднань 20-х рр. ХХ ст. – з'явилась у часи становлення радянської влади в Україні. До її складу на початок виходу першого і, як з'ясувалося пізніше, єдиного альманаху "Гарт" (1924) входило 33 члени [7, 175], третина з них (К. Гордієнко, О. Довженко, О. Досвітній, В. Елланський (В. Блакитний), М. Йогансен, В. Коряк, А. Любченко, В. Поліщук, В. Сосюра, П. Тичина, М. Хвильовий) залишила своє ім'я в історії української культури. Головними напрямами діяльності "Гарту" було створення загальномистецького блоку, до якого би входила літературна, театральна, музична та інші ланки; не менш важливим центральне бюро спілки вважало "об'єднання пролетарських письменників, котрі стремлять до створення єдиної інтернаціональної комуністичної культури, користуючись вкраїнською мовою як знаряддям творчості…" [7, 172]. Естетичною програмою "Гарту" слід вважати статтю В. Блакитного "Без маніфесту", надруковану в альманахові 1924 р. Будучи ідейним центром літературно-мистецької організації протягом всього її існування, в даному маніфесті поет і публіцист виклав послідовне бачення минулого, сьогодення і майбутніх задумів та завдань щодо роботи керованого ним об'єднання. "Без маніфесту" багато в чому можна вважати квінтесенцією публіцистичного доробку В. Блакитного. І до маніфесту, і після нього автор невтомно проробляв відбиті в програмі "гострі проблеми" сучасного йому культурного та історичного життя України, раз у раз звертаючись до їх обговорення з різних кутів зору.
Питанню творчої особистості В. Блакитного приділяли увагу як його сучасники (О. Досвітній, В. Поліщук, О. Вишня, М. Доленго та ін.), так і наступні покоління радянського літературознавства (Є. Адельгейм, Ю. Барабаш, М. Бажан та ін.). Щоправда, існував період, коли ім'я В. Блакитного викреслювали з історії, і навіть монумент, який спорудили друзі в Харкові, було прибрано з міста. На його адресу почали з'являтися звинувачення у "буржуазному націоналізмі", й апогеєм стало посмертне присудження вищої міри покарання. "Тиша", спричинена розстрілом пам'яті про видатного діяча української культури, має цілком зрозумілі часові межі: початок 30-х – друга половина 50-х рр. ХХ ст. Це ж стосується видання творів письменника, які почали передруковуватися лише у 1958 р.
У часи незалежності України розпочався період переоцінки діяльності лідера "Гарту". Перші статті з'являються здебільшого у тих журналах та газетах, які завдячують своїм існуванням великому працелюбу ("Всесвіт" – журнал, який залишив навіть свою назву від часів, коли В. Блакитний працював у ньому головним редактором; "Вітчизна" – у минулому журнал "Гарт" – орган Всеукраїнської спілки письменників, що утворилася з літературно-мистецької організації В. Блакитного; "Літературна Україна" – метаморфоза додатку до "Вістей", який мав назву "Література. Наука. Мистецтво" і теж виходив за безпосередньої участі письменника, та нарешті "Голос України" – нове життя "Вістей ВУЦВК") [5; 10– 13]. Питання, яке ставиться майже всіма без винятку авторами, можна сформулювати так: чи можливо узгодити в особі В. Блакитного щире захоплення ідеями комунізму з уболіванням за долю питань національного самоствердження новоутвореної Української держави? О. Микитенко в статті "Лебедина пісня" зазначив: "особливо злободенно звучить сьогодні питання національної орієнтованості письменників революційної доби, зокрема Блакитного" [11, 157]. Чому так важлива в даному питанні постать В. Блакитного зрозуміло. Батько та ідейний лідер "Гарту", зачинатель багатьох напрямів розвитку української культури пожовтневого періоду, він був тим, за ким йшли, на кого рівнялись, із ким радились та кого безмірно поважали, беручи за взірець.
О. Микитенко вважає, що "ключ до загадки Блакитного" – одного з лідерів боротьбистів, які "були прихильниками комуністичної ідеї перш за все для блага свого народу" [11, 157] – у політичному полі. За О. Микитенком, саме обіцянкою "поступок" щодо трьох найболючіших для України проблем: українізації 20-х рр., дозволу на свою політичну пресу, можливості федерального устрою в СРСР – було перетягнуто боротьбистів до лав КП(б)У. Щиро вірячи у правдивість зацікавленості верхівки компартії у розвитку України задля інтересів української нації, а потім вже заради розбудови радянської держави в цілому, В. Блакитний боронив паростки мовної, культурної та економічної самостійності. Звичайно, йому не був відомий зміст листа Й. Сталіна до В. Леніна від 22 вересня 1922 р., в якому генсек наголошував на небезпеці сприйняття всерйоз слів про незалежність. З огляду на це, можна стверджувати, що комуністичний світогляд В. Блакитного докорінно відрізнявся від комуністичного світогляду партійних лідерів.
Про віру в деякі заяви про статус України говорять ті цитати, що наводить Валер Блакитний (один із багатьох псевдонімів В. Елланського) у статті "Розгніваний Юпітер" [3]. Побудована вона у формі відповіді співробітникові "Комуніста" т. В. Мещерякову. Справа в тому, що журналіст закидав редакції "Боротьби" звинувачення у "самостійництві", бо ті, у свою чергу, не розуміли, навіщо "на книжках видавництва Наркомзему стоїть видавнича марка – копія державної печаті Р.С.Ф.С.Р" [3]. Почавши з доцільності дублювання печатки, Валер Блакитний переводить питання в іншу площину: доки не закінчився процес об'єднання УРСР та РСФСР, доти Україна залишається "суверенною республікою", на "незалежність якої ніхто не позіхає" (процитовані В. Блакитним слова належать відповідно т. Раковському і Троцькому). І, продовжував автор, "коли хтось хоче довести необхідність знищення тої "суверенності", то це він може доводити в партійних органах, у виступах, агітацією і силою розуму розвіваючи шкідливий самостійницький дух" [3]. Невідомо, чи хотів публіцист в останньому реченні замінити слово "може" на "має" або "повинен". Але, судячи з відповіді В. Мещерякову, в якій міститься багато натяків, алюзій (наприклад, порівняння деяких дій нового радянського уряду з інтенціями відомої фрази Валуєва, що заперечувала самий факт існування України), це мало б спадати на думку читачеві.
На жаль, попри появу деяких публікацій, багато з яких вийшли з нагоди 100-річчя від дня народження та започаткували зважений та різнобічний підхід до аналізу творчої спадщини В. Блакитного, рано ще казати про повернення цього ім'я українському читачеві. Такому "забуттю" сприяє думка про комуністичну (отже, антиукраїнську) спрямованість поглядів лідера "Гарту". Тим часом у радянській журналістиці 20-х рр. ХХ ст. вирішення проблеми національної свідомості у період завоювання комуністичною ідеологією історичних територій України мало досить складний характер. Про це свідчать життя і творчість В. Блакитного.
У період участі в газеті "Боротьба", редагування "Вістей ВУЦВК", "Всесвіту", "Червоного перця", роботі в "ЛНМ" (щотижневому додатку до "Вістей"), головування в редакції альманаху "Гарт", співробітництва з "Мистецтвом", "Культурою і побутом" та, враховуючи деякі твори, що виходили окремими книжками, ним було надруковано понад 100 літературно-критичних та публіцистичних статей різної тематики.
Головними з цих тем були: у літературно-мистецькій та загальнокультурній царині – проблема національної мови, деякі аспекти сучасної історії української літератури та журналістики, питання про літературні організації; у політичній та економічній сферах – можливість федеративного статусу України, шляхи зміцнення української економіки та ін. Всі вони, так чи інакше, пов'язані з розвитком української нації.
Життя України – політичне, суспільне, мистецьке – турбувало В. Блакитного і в період участі у Партії лівих українських соціал-революціонерів (боротьбистів) і в часи роботи в КП(б)У. Стаття "До реставрації Великої Росії" [2] свідчить про те, що В. Блакитний розумів небезпеку економічного об'єднання з новим урядом радянської Росії. Він відреагував на оголошення про включення залізниці України до загальноросійської мережі, злиття пошти та телеграфу двох держав. Письменник не говорив прямо, але підводив читача до розуміння, які наслідки матиме те, що виручка від прибутку української залізниці та пошти має за новим параграфом вноситись до Народного банку, а отже, перерозподіл коштів здійснюватиме Росія і навряд чи, враховуючи післявоєнний і пореволюційний спад в економіці, на користь України. Найбільш автора звернення до "комуністів України" обурило те, що наказ Російського Наркомату шляхів з'явився "потай", "з-під поли". В. Гарт – під цим псевдонімом з'явилась стаття – питав: "Якими, наприклад, міркуваннями економічного чи політичного характеру обґрунтувати необхідність, скажемо, Правобережних залізниць відчитуватись перед далекою Москвою – а не перед Києвом?" [2].
У статті висловлені також сентенції, що відбивають характер історичного процесу кінця 1910-х рр. Ось так В. Гарт завершував: "Цих запитань далеко більше може поставити пролетаріат своїм провідникам. Бо пролетаріат повинен знати, на що він іде. Революцію роблять маси – але помилки провідників часто "боком вилазять" масам. Потайна політика – не личить комунізмові. Віримо, що її не буде" [2]. Як відомо, менше ніж через 10 років (та ще багато десятиліть згодом) мало хто з поважних радянських журналістів, тим паче пролетаріат, не міг собі дозволити таких "побажань" щодо діяльності партійних лідерів.
В. Блакитний свідомо опрацьовував тему самостійності культури України, щоправда, ніколи не ставлячи питання про відмежування її від "братніх" народів. Цьому присвячена майже чверть усіх робіт публіциста. Приділяв він увагу також і визначенню політичного устрою СРСР.
Літературознавець П. Федченко у статті "Знаю – проти поезії грішу" зауважує, що водночас із ідеями про політичне об'єднання різних націй, В. Блакитний обстоював інтереси кожної з них, а тому вважав федеративний устрій нової радянської держави за такий спосіб збереження рівних прав всіх її частин: "вже тоді він завзято воював з тими, хто розглядав Україну як "звичайну провінцію Росії", проти тенденції російського централізму й унітаризму, столично-імперського й місцевого зверхнього "русотяпського" ігнорування української мови і культури та українських політичних кадрів" [13, 141].
Тонким знавцем політичної кон'юнктури свого часу та причин об'єднання двох новостворених держав – УСРР і РСФСР – виступає В. Блакитний у статті "Ще одне організаційне досягнення" [9, 266–268], написаній 1921 р. Злиття державного апарату, за словами публіциста, зумовлено воєнними подіями, коли саме "прямолінійність організаційних форм будівництва" [9, 266]. Зовсім іншої, "більш складної, більш пристосованої до кожного окремого випадку конструкції" вимагають, на думку автора, сучасні йому умови. Шлях розвитку політичних відносин між "центром і місцями" бачився В. Блакитному в припиненні постійних реорганізацій та наданні більшої автономності місцям. Такі ж тенденції повинні були відобразитися й у взаємовідносинах між УСРР і РСФСР.
В. Блакитний зазначав, що фундаментом створення федеративної держави, насамперед має стати "самостійна ж зовнішня та внутрішня політична незалежність", а також "окремішнє культурно-освітнє життя УСРР" [9, 267]. Не менш вагомим автор вважав створення координаційної російської комісії між органами господарства Росії та України. Економіст за освітою, В. Блакитний постійно відстоював національні господарчі інтереси, розуміючи, що в стані післяреволюційної економічної ями Україна не може дозволити собі бути фінансовим донором ніякої іншої радянської держави.
Розумів письменник вплив господарчого розвитку в Україні на розвиток культури та освіти. В статті "Українізаційний курс радвлади й східногалицькі патріоти" він констатував: "Радянська влада не зможе зараз уділяти на розвиток української робітничо-селянської культури, як і взагалі на культурну роботу, стільки матеріальних засобів, скільки на це при інших умовах треба б було уділяти" [9, 134–135].
Таким важливим у період фінансової нестабільності країни було, на думку митця, налагодити свою, українську журналістику. В статтях "Вперед" та "Етапи" (обидві датовані 9 січня 1924 р.) В. Блакитний з радістю повідомляє про ювілей "Вістей ВУЦВК" – "тисячний [номер] з дня остаточної українізації газети" [9, 136–137]. У статті "Етапи", продовжуючи тему, розпочату ювілейним привітанням "Вперед", автор наголошував на важливості виходу газети "Вісті" на новий щабель розвитку, а саме: створення повністю українськомовного видання, поліпшення ситуації з фінансуванням газети, поява додатку "Література. Наука. Мистецтво" (ЛНМ), в роботі якого активну участь брав В. Блакитний, вихід двомовного видання "Вечерние известия".
Не менш жваво лідер "Гарту" (організації, що, як відомо, мала на меті розвиток усіх напрямів українського мистецтва) реагував на процес поступової українізації театру. В статті "На передових позиціях" [9, 138–139] він повідомляв про вступ театру столичної державної драми до української трупи з поступовою передачею київського театру колективові "Березіль" та заснування українськомовного театру в Полтаві.
Як зазначалося вище, питання української мови було одним із центральних у публіцистиці В. Блакитного. Вірний ідеалу зародження нової української пролетарської культури, публіцист здебільшого позиціонував її як засіб поширення політики КП(б)У серед населення України. Висловимо думку, що це був лише "офіційний" погляд. Насправді, збереженню та розвитку української мови В. Блакитний віддавав провідну роль. У листі з таганрозької лікарні він зазначав: "Один підручник для вивчення грамотному письму робкорів і сількорів – [важить] більше, аніж ціла "платформа" [9, 206].
До проблеми мовної освіти публіцист звертався ще раніше в статті "Мова Жовтня" [9, 107–108]. Аналізуючи стан справ, В. Блакитний закликав керівні органи (Головполітосвіт і Держвидав УСРР) посилити роботу в даному напрямі, яка проходила "надзвичайно кепсько" [9, 108]. Значно більшу надію він плекав стосовно літературної організації "Гарт", у статуті якої одним із перших пунктів стояло використання членами спілки української мови [7, 172].
Дослідники творчості В. Блакитного (маємо на увазі ту невелику кількість робіт, що з'явились у часи незалежності України) висловлювали припущення стосовно загадки поєднання в одній особі загартованого комуніста та палкого ревнителя національної культури. Звучала думка про поступки, здійснені в політиці української партії стосовно "національного питання" задля розпорошення партії боротьбистів у рядах КП(б)У. Мали піти на вимушену переоцінку деяких своїх засад, розуміючи тонку межу між прагненнями "націоналістів" і комуністів-українців (термін, який використовує В. Блакитний у статті "Василь Чумак") в аспекті обстоювання статусу української мови та культури, і соратники по УПСР(б) (Українській партії соціалістів-революціонерів (боротьбистів), згодом УКП(б) (Українській комуністичній партії (боротьбистів).
У статті "Павло Тичина" [9, 77–79] В. Блакитний, говорячи про творчість "ще не зовсім комуніста" П. Тичини, влучно описав силу, яка розриває свідомість сучасного йому українського суспільства на дві частини: "Поет разом із незаможним селянином, з батраком проходить крізь трагедію (наш курсив. – К. Н.) сутички національного моменту з соціальним в українській революції" [9, 78]. Неможливо припустити, що, завжди передбачаючи розвиток історії наперед, В. Блакитний не відчував того трагізму і ймовірних його наслідків. Але віра в демократичні засади політики комунізму, про що писав публіцист у статті "Диктатура і демократія" та в інших працях, у нього була міцна і непохитна: саме на засаді керування республіки народом мали, на його думку, будуватися підвалини політичних відносин у суспільстві.
Публіцистика В. Блакитного як феномен української культури і журналістики кінця 1910-х – середини 1920-х рр. не була статичною. На початку 1991 р. у журналі "Слово і час" [12] надруковано статтю "Рання публіцистика В. Блакитного", що дає нагоду поставити питання про два періоди її розвитку. Л. Новиченко наводить аргументи, які визначили актуальність аналізу саме ранніх творів В. Блакитного: по-перше, початок його журналістської творчості не був досліджений у радянський час, а по-друге, навіть, коли про публіцистику цього періоду згадували, то "вона завжди була аргументом проти Блакитного – радянського письменника-комуніста" [12, 29].
Хронологічні межі "ранньої публіцистики" Л. Новиченком визначаються такі: від перших публікацій у газеті "Боротьба" (початок 1919) до перших статей у "Вістях" (1920–1921). Багато уваги науковець приділяє політичним засадам партії боротьбистів, активну участь у діяльності якої брав В. Блакитний. За Л. Новиченком основну розбіжність між двома комуністичними партіями: УПСР (комуністів) та КП(б)У – можна визначити цитатою з виступу П. Калюжного, проголошеного на Херсонському з'їзді соціал-революціонерів. Доповідач зауважував, що існування партії соціал-революціонерів (комуністів) продовжується з однієї причини: відсутності ясності в політиці комуністів-більшовиків із приводу стратегії розвитку української пролетарської культури. Продовжував П. Калюжний тезою про тісний зв'язок проблеми визнання рівноправності культур із питанням федеративного устрою майбутнього Радянського Союзу. В свою чергу, за його словами, культурне питання стоїть у прямій залежності від розвитку економіки країни, а отже, йшлося про врахування особливостей тодішньої ситуації в господарстві України.
У майбутній публіцистичній діяльності (після зникнення з політичної мапи партії боротьбистів) В. Блакитний продовжував прокладати шлях цим ідеям. Тому, говорячи про розмежування його поглядів у ранній та пізній публіцистиці, слід визначити, що, попри нагромадження "гримкотіння "пролетарської" фразеології" [12, 29], інтенціональність думок В. Блакитного зберігається.
Небайдужий до зверхнього ("русотяпського") ставлення до своєї країни, він продовжував працювати на благо народу так, як відчував серцем. І сьогодні, оцінюючи результати великого й доброго посіву, ставлячись із розумінням до щирого захоплення ідеями комуністичного руху, що стали, як припускає Л. Новиченко, немов "велике духовне відкриття, яке здавалося до кінця розв'язувало тугий клубок нагромаджених національних проблем" [12, 31], настає час повернути добре ім'я великого працелюба, борця за збереження української культури та мови.
Про впливовість поглядів В. Блакитного на сучасний йому культурний процес свідчить те, що очолюване ним літературно-мистецьке угруповання "Гарт" за два роки від початку його заснування (офіційне затвердження – кінець січня 1923) перетворилось на "найсильнішу в Україні літературну організацію" [9, 198]. Не викликає сумнівів, що полеміка навколо "національного питання", розгорнута В. Блакитним на сторінках різних періодичних видань, разом із іншими вирішальними факторами прискорила появу літературної дискусії 1925–1928 рр.
Вивчення публіцистики В. Блакитного (зокрема в аспекті проблеми національного самоствердження) має відіграти свою роль в оцінці постаті видатного діяча української культури першої чверті ХХ ст. У цьому напрямі зроблено перші кроки. Час звернути увагу на інші актуальні напрями. Нині залишається відкритим питання про перевидання журналістської спадщини митця, адже, як засвідчив зміст статей збірника публікацій 1929 і 1958 рр. [4, 9], у них зі зрозумілих причин відсутні матеріали, надруковані В. Блакитним у "Боротьбі". Можна припустити, що також наявні не всі праці 1921–1925 рр. Малоохоплена літературознавством віршована сатира В. Блакитного. Логічним підсумком різнобічного дослідження творчої спадщини митця має стати монографічна праця.
Життєвий шлях одного з "перших хоробрих", патріота і гуманіста Василя Блакитного був сповнений надлюдського напруження – так багато потрібно було встигнути в часи, коли, за словами самого письменника, рік ішов за десять. На відкритті харківського дому В. Блакитного Лесь Курбас запропонував ввести до фізичних одиниць ще одну: Еллан – "одиниця мистецької енергетики". Доки живе пам'ять про нашого великого співвітчизника, нас ще "довго мірятимуть його напругою".
© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові