к. філол. н.
УДК 070:94(477.74-25)"1917/1918"
У статті досліджено проблематику одеської українськомовної періодики 1917–1918 рр., яка, незважаючи на свою нечисленність та маргінальність, порушила низку загальнонаціональних питань. Наголошено, що тогочасні українські часописи стали важливим етапом на шляху становлення української державності.
Ключові слова: періодика, державність, проблематика, українськомовні часописи, стаття.
The problems of the Odessa Ukrainian-language periodicals of 1917–1918 are analysed in the article. The author shows that the Ukrainian-language periodicals, though sparse and marginal, raised a considerable number of nation-wide problems. It is stated in the article that the Ukrainian-language periodicals played an imortant role in the process of making Ukrainian nationality.
Key words: periodicals, nationality, problems, Ukrainian-language issues, article.
Доля українськомовної преси Одеси повторює шляхи розвитку подібної періодики будь-якого іншого провінційного міста України. Це шлях поневірянь, заборон, переслідувань, цензурних утисків. Ідентичність розвитку українськомовної періодики простежується у хронології появи часописів і навіть у їхній кількості. Здебільшого збігаються навіть ті організації, що брали активну участь у творенні видань. Так, загальновідомим є факт, що поява перших у ХХ ст. українськомовних часописів у більшості міст України була пов'язана з діяльністю "Просвіти". Можливість їхнього функціонування з'явилася завдяки Маніфесту 17 жовтня 1905 р., що значно полегшив умови існування преси. Проте перша спроба видавати в Одесі українськомовну пресу на початку 1906 р. була не надто вдалою: діяльність часописів "Народна справа", "Народне діло" та "Вісти" швидко зупинена місцевою владою, що засвідчило декларативність російської конституції на початку ХХ ст.
Наступною спробою стала поява в 1915 р. журналу "Основа" як фактичного продовження закритого на початку першої світової війни "Літературно-наукового вісника", що виходив у Києві. Цього разу часопис побачив світ за сприяння товариства "Українська хата". Але й цьому виданню не судилося довге життя. Попри свою недовготривалість, українськомовні видання 1905–1916 рр. мали історичне значення – вони створювали підґрунтя для майбутніх часописів, ознайомлювали населення з українськими традиціями та культурою, давали можливість появі поколінню свідомих журналістів.
Могутній поштовх до зародження українськомовної періодики дала Лютнева революція, наслідком якої стало скасування цензури. Вже у березні 1917 р. на території усієї імперії з'являється безліч нових видань, серед яких і заборонені доти національні часописи.
У науковій літературі виділяють період визвольних змагань, що хронологічно обмежується 1917–1920 рр. У цій статті розглянемо лише одеські українськомовні часописи 1917–1918 рр., оскільки саме в цей час розгорталася реальна боротьба за незалежність, а українські уряди мали можливість (хоч і обмежену) керувати українськими землями. До речі, у 1919–1920 рр. в Одесі з'являються українськомовні видання, які досить нейтрально поставилися до національної ідеї (кооперативні часописи), а деякі були відверто антагоністичними (пробільшовицькі видання).
Основна проблематика одеських українськомовних часописів 1917–1918 рр. пов'язана з національною ідеєю, бо одним із найголовніших питань того часу було створення власної державності. Зречення престолу царем на початку березня 1917 р. сприяло появі значної кількості організацій та установ, що прагнули розподілу реґіональної влади. З підпілля виходять і українські громади, однією з яких був Одеський український керівний комітет. Під егідою цієї установи 23 березня 1917 р. побачив світ журнал "Українське слово" – перше одеське українськомовне видання після повалення царату. Редактором його став В. Чеховський – лідер місцевої організації УСДРП.
Перші матеріали видання наповнені оптимістичною вірою в те, що створення української державності є справою недалекого майбутнього. На шпальтах часопису відображено бачення того, яким шляхом варто досягати цієї мети. Стаття В. Мурського "Наша тактика" (1917. – № 1) містить заклик готуватися до Всеукраїнської національної ради, якій відводиться значна роль у процесі творення незалежної України. Оптимізм звучить і в статті С. Янчуренка "Україна на чолі недержавних націй Росії" (1917. – № 2), де Україні надано месіанського значення – саме вона має очолити рух до автономії на Установчих зборах. Здобута Україною автономія стане "сходами" до звільнення інших народів.
Проте емоційне захоплення українських патріотів ідеєю власної державності викликало занепокоєння Тимчасового уряду. У статті "Перед всеукраїнським національним Конгресом в Київі" (1917. – № 3) заперечуються чутки, ніби Конгрес призначено для оголошення автономії України до початку Установчих зборів. Центральна рада з цього приводу офіційно зазначила: "Завдання з'їзду – підготовка до автономії України, а не фактичне здійснення сеї автономії" (1917. – № 3). Поміркованість проукраїнської позиції перших пореволюційних місяців засвідчена і в статті священика А. Гриневича "Слово отця духовного перед присягою на вірність Тимчасовому Уряду" (1917. – № 30), сама назва якої не потребує додаткових коментарів.
Однак, починаючи від травня 1917 р., у матеріалах "Українського слова" помітне скептичне ставлення авторів журналу стосовно демократичності планів Тимчасового уряду. В. Мурський у статті "Установчі збори" (1917. – № 4) ще раз наголошує на тому, що після скасування царату владу здобув народ, якому й належить вирішувати свою долю на Установчих зборах. Гостро критичну позицію щодо політики Тимчасового уряду займає й І. Липа, зокрема у публікації "На кого нам надіятись?" (1917. – № 4) він подає невтішний висновок: українці можуть розраховувати лише на себе та свою армію, адже великодержавний шовінізм російської демократії видно неозброєним оком. Тему великодержавного шовінізму продовжує С. Шелухін у статті "Лівшаки" (1917. – № 6), наголошуючи, що в російського народу виробилася звичка не поважати людську гідність, якщо вона не поєднується із грубою фізичною силою. Публіцист звинувачує у цьому не лише царський уряд, а й тогочасних російських демократів. Гарантією влади українців на своїй землі може стати лише створення боєздатної армії.
Надія на порозуміння між Тимчасовим урядом і Центральною радою звучить у матеріалі "Згода російського правительства" (1917. – № 8). Тимчасовий уряд запропонував утворити з представників Центральної ради та національних меншин Генеральний секретаріат, що мав бути представником Тимчасового уряду в Україні. Російський уряд погодився й на формування українських військових загонів, але лише в межах загальної мобілізації. Та мріям українських патріотів не судилося стати реальністю. Своєрідним підсумком конструктивного спілкування між російським та українським урядами можна вважати статтю І. Липи "Не по дорозі" (1917. – № 10), де автор стверджує, що Тимчасовий уряд дозволив новоствореному Генеральному секретаріату керувати лише п'ятьма губерніями України, тобто приблизно половиною всіх земель.
Утім, навіть і після таких негараздів деякі помірні автори намагалися знайти шляхи до консенсусу. Серед них чільне місце належить М. Гордієвському, який у численних статтях обстоював ідею федералізму. У публікації "Російський централізм" (1917. – № 9) автор стверджує, що принципи федералізму ніколи не були властиві навіть російським соціал-демократам. На думку публіциста, існує три історичні передумови подібного ставлення до проблеми федералізму: 1) той, хто скасовує монархічний устрій, найчастіше сам обирає таку ж форму правління; 2) відсутність у тогочасній Росії розвиненого капіталізму, що є контраверсійним щодо централізму поняттям; 3) нехтування федералізму в марксизмі, який російським революційним рухом сприймався як догма.
Питання майбутнього розвитку України також активно обговорювалися на шпальтах одеської газети "Салдатська думка", перше число якої з'явилося 4 серпня 1917 р. Редакторами видання були Михайло Григорович та Сергій Зінченко. Гасло задекларувало позицію видання: "Нехай живе федеративна демократична Російська республіка і автономія України". У статті "Мір без анексій" [8] М. Григорович повідомляє про звернення російського уряду до європейських країн припинити війну без анексій та контрибуцій. Проте лібералізм росіян виявився показовим, коли мова дійшла до відокремлення недержавних націй Російської імперії. Публіцист стримано зазначає, що всі подуми українців пов'язані з автономією у складі Російської федеративно-демократичної республіки.
Органічним продовженням "Салдатської думки" стала газета "Рідний курінь", що мала попередніх редакторів і починалася з № 4. Одним із завдань новоствореного видання проголошено "пояснення ролі України в будучій великій федеративно-демократичній республіці" [7]. Здається, М. Григорович правильно відчув політичні настрої Тимчасового уряду, коли зазначив, що російський уряд визнає українців лише тоді, коли росіянам від них щось потрібне (1917. – 25 верес.). У замітці "Демократії про майбутній мир" (1917. – 13 жовт.) автор під криптонімом М. повідомляє про хід Празької конференції: Тимчасовий уряд висловився за право націй на самовизначення, але тема української незалежності чомусь виявилася неактуальною.
Згаслі надії українців на відокремлення відроджуються з новою силою після Жовтневого перевороту. І. Луценко у статті "Про вільне козацтво" (1917. – 30 жовт.) емоційно закликає до створення аналога Запорізької Січі, для чого села мають єднатися у великі громади. Важливою складовою частиною цього утворення, на думку голови Одеської військової ради, мала стати власна армія.
Користуючись переворотом у Росії, Центральна рада проголошує свою владу в Україні. Одеська українська громада відреагувала на події 26 жовтня заснуванням підпорядкованого Центральній раді Українського окружного революційного комітету. Втім, остаточно проблема української незалежності мала бути вирішена шляхом демократичних Установчих зборів. М. Гордієвський у статті "Загальнофедеративні й місцеві установчі збори" (1917. – 19 лист.) намагається з'ясувати, чи місцеві конституції недержавних націй мають створюватися на основі загальнофедеративної конституції, чи має відбуватися зворотний процес. Сам автор відстоює перевагу другої концепції. Розуміння порушеної проблеми публіцист поглиблює у статті "Українські Установчі збори" (1917. – 23 лист.). Конституцію України мають приймати українські Установчі збори, а спільну конституцію федерації – представники всіх націй колишньої імперії. Причому представники України на Установчих зборах мають поставити питання про екстериторіальну автономію українців на всій території Росії.
Та подальші події однозначно виявили наміри більшовиків стосовно України: на початку грудня 1917 р. більшовики відправили п'ятитисячну армію на Київ. І саме в цей час В. Володарський з трибуни з'їзду в Одесі лицемірно повідомляє: "Ми стоїмо за право націй на самовизначення аж до відокремлення, і від імені радянської влади я заявляю, що, якщо український народ висловлюється за повне відокремлення від Росії, – ми й не поворухнемося, щоб цьому завадити. Але я маю сказати, що, якщо б які-небудь верхи захотіли використати свою самостійність, щоб разом із контрреволюційними елементами зазіхати на право всього народу, то ми будемо проти цих верхів" [6, 136].
З питанням державотворення була безпосередньо пов'язана й проблема створення власне українських військових загонів, яка впродовж 1917 р. набула резонансу не тільки в одеській українськомовній пресі, а й у періодиці всієї України і навіть Росії. Питання про формування українських військових загонів постало невдовзі після утворення Центральної ради. На нараді солдат-українців київської залоги 16 березня 1917 р. ухвалили заснувати український військовий клуб і почати організацію українського війська. 22 березня 1917 р. збори офіцерів-українців проголосили себе "Українською військовою радою". Такого розмаху українізації в армії не чекали навіть лідери Центральної ради. М. Грушевський з цього приводу писав: "Само собою, в тім, що організаційна українська хвиля найсильніше пішла в військових округах, не було нічого несподіваного – у війську взагалі зібрався самий цвіт, сама сила громадянства, і в російській революції військо взагалі виявило себе найбільш активно. Більш несподівано було, що сей рух вилився в домагання формування нових українських військових частей та переформування й вилучення їх в осібній армії" [4, 81].
Політичний і громадський діяч П. Христюк прагнення українських військовослужбовців до самоорганізації вважав заслугою українських народних вчителів: "Щоб зрозуміти цілком цей надзвичайно сильний процес національного пробудження в широких сірих солдатських масах, треба мати на увазі те, що в складі нижчого старшинського персоналу російської армії було багацько бувших учителів, переважно сільських народних шкіл. Українське народне вчительство було тим свідомим національно і демократично елементом в армії, який допоміг прокинутись і розвинутись національному почуттю в українських солдатських масах" [4, 81–82].
У Києві 5–8 червня 1917 р. відбувся Перший український військовий з'їзд, який висловився за формування української національної армії. Для практичного керівництва процесом формування війська було створено Український генеральний військовий комітет у складі 18 осіб. Головою комітету обрано С. Петлюру. До складу комітету входив одеський діяч українського національного руху І. Луценко, який саме в той період брав активну участь у формуванні українських військових частин в Одесі [4, 81–83].
Процес утворення українських військових загонів в Одесі проходив за подібним до Києва сценарієм. 17 квітня 1917 р. у місті створено Одеську українську військову раду, яка 26 квітня провела Установчі збори й затвердила статут. Відтепер вона мала назву "Одеський український військовий кіш", місцем діяльності якого було визначено Одеський військовий округ, Чорноморський флот і Румунський фронт. Центральним органом організації визнано Одеську військову раду, яку очолив І. Луценко. На початку червня в Одесі почали формуватися українські військові частини – гайдамацький курінь [2, 115–116; 3, 44–45].
Створення власної армії мало стати певним гарантом майбутньої автономії України. Так, І. Липа у статті "Руїна", що з'явилась в "Українському слові" (1917. – № 8), пише про повний безлад у Росії, який спричинений тим, що владі нема на кого спертися. Таке становище може призвести до контрреволюції та анархії. Отже, щоб запобігти цьому в Україні, треба створити власну армію. Впевнений у доречності створення власне українських військових загонів і анонімний полковий командир-українець, лист якого надійшов із передової і був надрукований під назвою "З окопів" (1917. – № 6). Стаття "Українці на фронті" (1917. – № 8) свідчить про високий рівень дисципліни українських частин та їхній бойовий дух. А в листі, надрукованому під назвою "Правда про українське військо" (1917. – № 10) та замітці "Думка генерала про українське військо" (1917. – № 10) навіть російські військові високо оцінюють новостворені українські військові частини.
У російській пресі цього періоду звучали різні міркування щодо створення українських загонів. Петербурзька кадетська газета "Речь" із обуренням коментувала факти створення спільних військових організацій, що об'єднували солдат і офіцерів українського походження [9, 138]. Есерівські російські газети позитивно оцінюють українізацію військових формувань. Типовою є замітка, де стверджується, що "формування військових частин із українців по суті не вносить ніяких нововведень у той порядок, який фактично вже діє й нічим шкідливим для оперативних дій армії при наступі себе не проявив" [10, 281]. Але вже восени, коли стосунки між Тимчасовим урядом та Центральною радою у черговий раз погіршилися, інтонації петроградської соціалістичної преси стають суворішими.
Неабиякого значення на шпальтах українськомовних часописів набувають питання відродження національної мови та культури, підвищення освітнього рівня українців. Так, Ів. Стешенко в "Українському слові" у статті "До українських народних вчителів" (1917. – № 2) закликає вчителів активніше взятися за справу відродження української культури та школи. Майже щономера в журналі друкуються повідомлення про розвиток шкільної справи або корисні поради сільським вчителям. У червні 1917 р. з'являються рубрики "Просвіти" та "Шкільництво", що містили замітки про появу нових просвітянських організацій та просування процесу українізації школи.
Утім, справжнім осередком української культури став інший українськомовний журнал – "Наше село", який з'явився 26 травня 1918 р. за активного сприяння товариства "Селянська самоосвіта". Хоч видання й було спрямоване переважно на селянську аудиторію, воно сприяло пробудженню в читачів любові до Батьківщини, прагнуло допомогти їм відчути себе частиною нації, наголошувало на необхідності освіти. Вирішенню цих завдань сприяли екскурси в історію України, що стали своєрідною візитною карткою видання. Саме цим матеріалам видання зобов'язане своєю популярністю. Так, стаття Д. Б. "Про гетьманщину" висвітлює діяльність провідних гетьманів [5], стаття постійного автора журналу Селянина "Україна в перші роки національного поневолення" досить докладно розповідає про діяльність Б. Хмельницького та роки після його смерті (1918. – № 8/9).
Основним "істориком" журналу став І. Луценко. Його співробітництво значно підвищило авторитет видання. Перу публіциста належать історичні розвідки "Гетьман Іван Мазепа" (№ 8 / 9), "Гетьман і гетьманська влада" (№ 7) та ін. Однією з найцікавіших є стаття історико-етнографічного характеру "Дещо з старовини", в якій І. Луценко аналізує життя наших предків. Він наводить слова візантійського письменника Прокопія, який вважав, що наші пращури "були народ веселий, відважний, ласкавий навіть до чужих. Чужинців приймали дуже гостинно і потім проводили їх далі, щоб по дорозі не сталось їм якої біди. Дуже любили волю, не хотіли нікому служити, ані бути під чужою владою" (1918. – № 18). Автор посилається також на арабського вченого Павла Алепського, який після війн Хмельницького приїздив до України та Росії й зазначав, що "такого народу милого, лагідного, хлібосольного, вільнолюбивого і дотепного він не зустрічав в інших краях. Особливо велику різницю він відмічає між українцями і москвинами і каже, що після Москви на Вкраїну він попав як із пекла в рай: відмічає також велику грамотність між українцями в ті часи, і не тільки між чоловіками, а й між жіноцтвом". І. Луценко робить висновок, що найкращими рисами української душі скористалися вороги, щоб уярмити український народ.
Для популяризації рідного слова журнал "Наше село", починаючи з № 2, друкував маленькі книжечки-додатки з поезіями видатних майстрів пера – Т. Шевченка, Л. Глібова, І. Франка, С. Руданського. Книжки ці мали 16 сторінок і легко відділялися від часопису. Ім’я І. Луценка стояло на одній з маленьких кишенькових книжок – "Нове життя". На жаль, це видання не збереглося. Цілком імовірно, що воно було вилучено цензурою, бо в цьому об'єднаному номері (1918. – № 10/11) міститься повідомлення про арешт в Одесі "відомого діяча й організатора вільного козацтва д-ра Луценка й других видних діячів". Після цього книжечки більше не друкувалися.
На відродження національної свідомості спрямовані також статті К. Ягненка "Чому школа мусить бути українською?" (1918. – № 3) та Селянина "Листи до селян" (1918. – № 3), в яких стверджується, що мова – це зосередження національної культури й неповага до неї є однією з основних причин кризового стану нації. До цього священик А. Грінєвич додає ще й фактор занедбаної віри (1918. – № 3). Основною причиною втрати національних орієнтирів у всіх матеріалах визнається ганебна політика Росії, яка не одне століття намагалася асимілювати український народ.
У багатьох суспільно-політичних питаннях позиція одеських українськомовних часописів 1917–1918 рр. відповідала курсу Української центральної ради. Переважно ліберальна політична спрямованість Центральної ради викликала жорсткий антагонізм із боку більшовиків. Тож не дивно, що в радянську епоху діяльність українськомовних часописів періоду визвольних змагань сприймалась як ворожа пролетарській ідеології. Ось що писав радянський автор О. Варнеке з приводу матеріалів "Українського слова": "Хоч на чолі й стояв соціал-демократ В. Чеховський, воно ("Українське слово". – О. П.) не дуже далеко йшло назустріч робітникам. Так, у вересні 1917 року в публікації "Гроші" в "Українському слові" І. Гаврилюк говорив про величезні заробітки робітників та закликав їх схаменутися й допомогти державі" [1, 104]. Спробуємо зрозуміти, чому І. Гаврилюк так "суворо" поставився до робітників. Якби О. Варнеке уважніше гортав сторінки преси 1917–1920 рр., він би побачив, до якого морального розладу дійшла велика частина пролетаріату в результаті Лютневої революції та Жовтневого перевороту. Декому хотілося отримати якнайбільше благ, доклавши до цього мінімум зусиль. До редакцій періодичних видань надходило багато листів, в яких наголошувалося на необхідності підвищити заробітну платню або відібрати в якогось фабриканта буцімто заборговану ним астрономічну суму. І. Гаврилюк справедливо пояснює, що підвищення заробітної платні не принесе користі самим робітникам, бо безперервне друкування незабезпечених золотом папірців призведе до повного знецінювання державної валюти та остаточного руйнування економіки.
Але надамо знову слово О. Варнеке: "Таке ж ставлення і до селян. Коли селянський з'їзд в Одесі в травні 1917 року ухвалив брати в панів землю, хто скільки зможе обробити, то "Українське слово" звертається до "громадян-хліборобів" із закликом "чекати, поки збереться Установче Зібрання" [1, 104]. О. Варнеке має тут на увазі статтю З. Валатюка "Громадяне-хлібороби!" (1917. – № 4), що з'явилась у травні 1917 р. Автор розглядає дві можливості: взяти землю в панів та почати обробляти її або дочекатися Установчих зборів. З. Валатюк стверджує, що земля до Установчих зборів і надання автономії ще не належить народу. Про це, до речі, неодноразово нагадував Україні Тимчасовий уряд. Спроби щось зробити в цьому напрямі могли призвести до громадянської війни, що за відсутності в Україні на той момент власної армії мало б погані наслідки. Отже, в позиції О. Варнеке щодо "Українського слова" простежується певна тенденційність. Аби показати небажання журналу підтримувати робітників і селян, радянський дослідник просто замовчує аргументацію українських журналістів.
Одеська українськомовна періодика 1917–1918 рр. має надзвичайне значення як історичне джерело. На шпальтах розглянутих видань ("Українське слово", "Рідний курінь", "Салдатська думка", "Наше село"), незважаючи на їхню провінційність, висвітлено значні суспільно-політичні проблеми, актуальні для українського національного руху: 1) створення української державності; 2) формування власної армії; 3) відродження національної мови та культури; 4) розв'язання класових непорозумінь тощо. Попри нечисленність одеських національних часописів, необхідно зазначити їхню цілковиту конкурентоспроможність у порівнянні з тогочасними російськомовними виданнями. Високий культурний рівень переважної більшості українських видань безпосередньо пов'язаний зі складом співробітників, серед яких можна знайти відомих політиків, письменників, поетів, журналістів та інших представників української культурної еліти. І хоч тогочасні політичні реалії виявилися несприятливими для створення міцної Української держави, національна періодика відіграла важливу культурно-історичну роль, ставши однією з перших сходинок на шляху до незалежності.
© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові