ж-ст
УДК 070 (477) (09) "ХХ"
У статті на основі архівних документів розглядаються умови видання київських українськомовних газет і журналів початку ХХ ст., особлива увага звертається на боротьбу редакторів і видавців за підвищенням накладів періодичних видань.
Ключові слова: українська преса, наклад, цензура, конфіскація.
The article deals on the circumstances of the Ukrainian national periodicals editing, the main attention is given to the possibilities of overcoming censorship and increasing of the circulation of the Ukrainian media in Kyiv at the beginning of the XXth century.
Key words: Ukrainian periodicals, circulation, censorship, confiscation.
Українська національна преса Східної України особливо активно почала досліджуватися наприкінці ХХ ст., коли з'явилися публікації на основі архівних матеріалів, зокрема книга І. Крупського [5], була перевидана на батьківщині "Історія української преси" А. Животка [3]. Комплексні умови функціонування періодики в Російській імперії, правове регулювання складних стосунків влади і преси з акцентом на діяльності цензурних комітетів та вивчення творчих біографій цензорів послідовно досліджують сьогодні російські вчені [1]. Натомість до залучення архівних матеріалів в українських розвідках про національну пресу початку ХХ ст. найчастіше звертаються історики, а не журналістикознавці; свідчення цього – низка дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора і кандидата історичних наук (І. Крупський, М. Романюк, Г. Рудий, І. Грєбцова, В. Гутковський, О. Березовський та ін.).
Матеріали історичних архівів Росії (передусім у Санкт-Петербурзі) й України (насамперед у Києві) зберігають документальні факти й дати про діяльність преси, справжні імена редакторів, видавців і співробітників, точні цифри тиражів, кількості передплатників, собівартості газет і журналів, а також штрафів, вилучень (конфіскатів), повідомлення про заборони, арешти, переслідування, закриття часописів. Ці матеріали – невід'ємна частина історії журналістики на українських землях. Мета цієї статті – з'ясувати становище київської українськомовної преси початку ХХ ст. ("Громадської думки", "Ради", "Рідного краю", Боротьби", "Маяка", "Шершня", "Молодої України" та ін.) на підставі архівних документів.
Поява після довгих років драконівських заборон українського друкованого слова можливості видавати газети і журнали рідною мовою активізувала громадських діячів України й у царині видавничої справи. У різних містах робилися заяви про намір видавати часописи українською мовою на підставі Маніфесту 17 жовтня 1905 р. Першу щоденну політичну, економічну і літературну газету "Громадське слово" видавець Є. Чикаленко планував видавати накладом 100 тис. примірників (вартість одного номера – 1 коп., передплатна ціна на рік – 3 крб.) [11, 340]. Але часопис, як відомо, не був дозволений київським губернатором, натомість вийшла в світ "Громадська думка", що зібрала невелику передплату й друкувалася у кількості 3700 примірників (№ 1 від 31 грудня 1905 р. мав наклад 5 тис. примірників, а передплатників на 1906 р. було всього "коло тисячі"). А її наступниця – "Рада", що з'явилася після заборони "Громадської думки", – мала того ж таки 1906 р. ще менший тираж – 2600 примірників.
Відомий сатирично-гумористичний тижневик "Шершень", що друкувався кількома фарбами, мав 5 тис. примірників. Та й цього було замало, щоб зводити кінці з кінцями. Зрештою, на 26 номері видання журналу зупинилося. Щодо цього не було ніяких адміністративних заборон – він помер, як кажуть у таких випадках, своєю смертю 14 липня 1906 р. У прощальному слові редакція писала, що вона припиняє на певний час видання журналу, а за сприятливіших умов поновить його (1906. – № 26).
Цікаві спостереження щодо географії та шляхів розповсюдження української преси можна зробити, звернувшись до історії конфіскації, скажімо, четвертого номера київської газети "Боротьба", наклад якої становив 3100 примірників. Наглядач старокиївської дільниці занотував у рапортах: "... отправлено в разные города по почте и по железной дороге 1600 экземпляров, а остальные розданы по киоскам". Того ж дня, коли надруковано тираж "Боротьби", жандармам вдалося конфіскувати "в складе книг и журналов Компанийца, Крещатик, 54, десять, из числа полученных 150 – распродано 140 номеров; в киоске Якубовича, на Фундуклеевской улице, … один из десяти экземпляров. Девять продано разным лицам, … 4 экземпляра конфисковано было в киоске Рудневой, заявившей, что она "получила из склада Компанийца всего лишь пятнадцать экземпляров названной газеты "Боротьба" [6, арк. 253].
Подібні вилучення тиражу характерні й для неполітичного видання – кооперативного часопису "Маяк", що виходив у Києві. Так, архівні документи зафіксували факти: 25 квітня 1914 р. околоточний наглядач старокиївської поліційної дільниці Зеленський прибув до редакції "на предмет конфіскації № 15 від 24 квітня", при цьому був присутній секретар журналу, студент Київської політехніки Аристарх Терниченко. Він засвідчив, що віддруковано 2 тис. примірників, із яких 1731 екземпляр надіслано передплатникам, а частково роздано вуличним продавцям у роздрібну торгівлю, решта 269 примірників знаходяться у приміщенні редакції. Того ж дня поліція відібрала у книжковому магазині "Час" на вул. Фундуклеєвській, 53 ще 23 журнали, а у рознощиків – 52 примірники [8, арк. 12].
Контроль над українською пресою в Росії на початку ХХ ст. набирав особливих обертів: велося стеження за передплатниками національних видань, зокрема щоденних газет "Громадська думка" і "Рада". Існують свідчення передплатників, занотовані в редакційній пошті: "Тепер донесли справникові, що я передплачую "Раду". Слово "Рада" викликає у них великий жах, що вони дивляться на мене як на анархіста. Почалося вже слідство з приводу сієї справи"; "Тепер, коли я виписав "Раду", пішли спроси та допроси – нащо виписав "Раду", а не іншу газету, з якою метою, хто порадив і т. д. Кілька разів навідувався урядник, приїздив і пристав" [4, арк. 1]. В дописі на сторінках київського щоденника також зазначено: "Контора "Громадської думки" одержала від свого передплатника із Олександровська листа, в якому він пише, щоб не висилали йому нашу газету, бо справник її конфіскує" (1906. – 24 трав.).
Є. Чикаленко записав у "Спогадах": "… Після заборони "Громадської думки" по всій Україні", мало не у всіх її передплатників зробила поліція труси, багатьох заарештувала і тим стероризувала, залякала їх" [11, 355–356]. Проти національної преси повстала й думка "вищих класів суспільства": "пани, панки, заможні козаки, священики страшенно обурювалися" на українську газету та її зміст; земства "не допускали" її в свої інституції, попи не дозволяли дякам і вчителям передплачувати її, поліція забирала газету в сільської інтелігенції. Один із читачів, земський страховий агент, свідомий українець написав, що "Громадська думка" обходиться йому не 4 крб. на рік, а 16, бо він змушений передплачувати ще монархічного "Киевлянина" за 12 крб., щоб його не вигнали з посади [11, 358].
Не беручи навіть до уваги той факт, що окремі номери газет і журналів за рішенням суду конфісковувалися, українська преса взагалі була збитковою. Є. Чикаленко занотував у щоденнику з приводу припинення видання місячного журналу "Нова громада" таке: "Вона нам дала за рік більше 10 тисяч карбованців дефіциту і ми вирішили далі її не видавати". Те ж саме можна сказати й про інші українські часописи. Олена Пчілка (О. Косач) писала М. Сумцову 31 жовтня 1909 р.: "Когда я начинала издавать "Мол(оду) Укр(аїну)", мне говорили, что это прекрасно, что именно мне надо заняться этим; да и теперь, когда я говорю, что, вероятно, дефицит заставит меня прекратить издание "Мол(одої) Укр(аїни)" в 1910 г., все очень огорчаются и говорят, что дело было бы очень печально, если б умерло "такое важное для нас дело!" А между тем – в печати гробовое молчание и ... "Молодая Україна" имеет 30 подписчиков! (не 300 даже, а 30!). Ведь это при "30 мільйонах нашої української людності" очень уж мало: по одному подписчику на миллион!.." [10].
У порівнянні з київськими російськомовними газетами "Рада" мала досить малий тираж: у 1912 р. – 3500 примірників, при цьому: "Киевская мысль" – 42 тис., "Южная копейка" – 34 тис.; 1913 р. "Рада" мала 4 тис., "Киевская мысль" – 47 тис., "Южная копейка" – 50 тис.; навіть польська газета "Dziennik Kijowski" друкувалася в кількості 6500 примірників [7, арк. 120].
Загалом становище української преси в цей час було "надто скромним", адже у 1913 р. лише поодинокі часописи, що сповідували національні ідеї в Східній Україні, досягали тиражу 2 тис. ("Літературно-науковий вісник" і "Маяк") чи 1 тис. примірників ("Рідний край", "Рілля", "Сяйво"). Ще гіршою була ситуація у редакціях дитячого журналу "Молода Україна" (450 примірників), літературного журналу "Українська хата" (600), педагогічного часопису "Світло" (800), наукового видання "Записки Українського наукового товариства" (750) [7, арк. 120 зв.]. Таким чином, середній наклад українськомовної газети чи журналу в цей час на території Росії становив приблизно 1500 примірників.
Звісно, ці показники змінювалися кожного року, але не завжди на користь української преси. Яскравим зіставленням служать дані, задокументовані у звіті Київського тимчасового комітету у справах преси за 1914 р. Всього в Києві виходило 96 періодичних видань, у зв'язку з введенням воєнного стану було зупинено 31 газету й журнал (тобто третю частину), серед них виявилася більшість української періодики ("Рада", "Маяк", ЛНВ, "Дзвін", "Українська хата", "Світло", "Наша кооперація" та ін.). Середній загальний тираж російськомовної преси становив у 1914 р. 339250 примірників, українськомовної – 24070 (20 видань), польськомовної – 14 900 (3 видання), чеської – 2600 (2 видання) [9, арк. 52 зв., 53]. Найпотужнішою вважалася традиційно "Киевская мысль" – 80 тис. примірників.
Українське громадянство, у більшості своїй відучене за довгі роки штучного стримування національного друку від читання газет і журналів рідною мовою, не змогло підтримати в зародку українську пресу, в тому числі й фінансово. Вона трималася, животіючи, завдяки коштам таких подвижників, як Є. Чикаленко (він навіть інших повчав, що "любити Україну треба … до глибини своєї кишені"), В. Симиренко, Олена Пчілка (О. Косач), В. Леонтович та ін.
З іншого боку, лише патріотично-добродійна налаштованість свідомих видавців і редакторів допомагала утримувати українські часописи від безслідного зникнення. Постійне цензурне втручання, адміністративні штрафи, конфіскати окремих матеріалів чи номерів, обшуки, переслідування та арешти співробітників, примусове закриття періодичних видань – цілий комплекс каральних заходів фактично перешкоджав розвиткові преси на всіх теренах Російської імперії. Це, у свою чергу, "відлякувало" читачів від непостійних, "підозрілих" видань; такі жорстокі умови не давали змоги підвищувати тиражі, розраховувати на сили передплатників – малозабезпеченого українського народу (передусім селянства, робітників, учителів, лікарів, дрібної інтелігенції).
Неодноразово редакції українських часописів змушені були вибачатися перед своїми прихильниками за несвоєчасний або обмежений вихід у світ. Так, місячник "Вільна Україна" сповіщав своїх передплатників і читачів про "тяжкі репресії "ліберального" міністерства д. Столипіна" проти вільного, незалежного друкованого слова, саме тому, як повідомляв київський тижневик "Рідний край", петербурзький український журнал не мав можливості випускати в світ своєчасно чергових чисел (1908. – № 34). Часопис "Рідний край" не раз повідомляв про "пильний трус" у редакції щоденника "Громадська рада", вилучення багатьох рукописів, арешт співробітників, "запечатання приміщення редакції" (1906. – № 34). Тижневик з обуренням констатував: "Трусять! В Черкасах Київської губ. поліція зробила трус у передплатників "Громадської думки". Спитать би їх, чого вони шукали" (1906. – № 36).
За таких умов підозрілості, стеження, вилучення передплати, переміщення з посади – тобто всієї тієї значної "пресії адміністрації", за словами редактора і видавця Є. Чикаленка, українським виданням залишалося тільки "животіти". Навіть тоді, коли не заборонялося видавати, то заборонялося передплачувати і читати. Це був жорстокий вирок імперської держави національній пресі.
Дописувач Т. Татарин опублікував у "Рідному краї" кореспонденцію "Українські часописі на селі", називаючи основні причини, що перешкоджали розвиткові української преси, зокрема й нарощуванню її тиражів. Це сім основних перешкод: "А) українська преса ще молода й мало кому відома на селі; б) Брак національної свідомості, безпросвітна селянська темнота; в) Адміністраційна заборона продавати по селах поступові українські часописи; г) Сьогочасна "обрусительна" школа і обмосковлена селянська інтелігенція; 9) Заборона взагалі українських газет; е) Кепське економічне становище селян; д) Довговічня неволя українського народу, яка і приголомшила всяку віру й надію в друковане слово" (1906. – № 40).
Тож доводилося сподіватися на майбутні часи, коли українська преса справді матиме міцні позиції в суспільстві, підтримку читачів і видавців, професійні сили для створення конкурентноспроможної періодики. Оцінюючи становище української преси після революційних зрушень 1905 р., С. Єфремов зазначав: "Коли б з часів "Основи" не перервано було нитку періодичної преси, то досі ми напевне б мали велику газетну й журнальну літературу й не доводилось би це діло починати наново по 40 роках мовчання з такими труднаціями, як тепер. А була б преса, хоча б навіть в межах загального цензурного "Устава", то картина нашої національної справи мусила б стати зовсім інакшою. За цей час ми виробили б принаймні традиції власної преси, виховали б робітників для неї, привчили б читачів до рідного слова і з усієї цієї зброї скористались би зараз, скоро слушний час наспів…" [2, 121].
© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові