к. філол. н., доц.
УДК 261.7
У статті на архівних документах розглядається поетична спадщина талановитого духовного лідера, філософа й поета Г. Костельника.
Ключові слова: поезія, філософія, патріотизм.
The poetry works of the great talented leader and poet G. Kostelnyk are reflacted in this article.
Key words: poetry, philosophy, patriotism.
Перші поетичні спроби Г. Костельника зроблено бачвансько-руським діалектом під час навчання в греко-католицькій гімназії міста Загреба (1903). Це були вірші, читаємо у статті "Чому я став українцем?" на тему, "дім – чужина".
Певно, гіркота чужини сприяла тому, що хлопець писав не по-хорватськи, а по-бачвансько-руськи, рідним діалектом, що до тих пір не дав світові жодного письменника. "І вичував я, – йдеться далі, – що вже зразу зможу засіяти те поле, бо ж "на безриб`ю і рак – риба". Дійсно, для кількох моїх віршів нарід небавом підобрав мельодії, й співають їх дотепер. Коли аналізую ці мої молоді почування, то зовсім не йде мені про мою минувшину, а про ті найглибші психольогічні складники, що доводять до національної свідомости та її конечности в новочасному світі. Що я переживав, це в суті речі мусив переживати кожний українець, з чужої чи "ніякої" національної свідомости навертався на свою рідну, – що в своїй душі шукав самого себе і свого місця між людьми, поділеними на різні нації..." [1].
А вже через рік, у 1904 р., до рук читачів потрапила перша його збірка "З мойого валала"("З мого села"). Слід зауважити: Г. Костельник писав й хорватською мовою, про що свідчать збірки "Романси і балади" (Загреб, 1907), "Горскіє сімфоніє" (Загреб, 1911), "Тренуці" (Загреб, 1917).
Українською мовою свою творчість Г. Костельник започаткував відразу по прибутті до Львова. І, як вважається, першою його спробою на українській ниві був реферат "Шевченко з релігійно-етичного становища", прочитаний у духовній семінарії 1909 р., що накладом журналу "Нива" з`явився наступного року. На поетичному ґрунті того часу Г. Костельник українською мовою не створив нічого. "Десять років (від 1907 до 1917), – признається теолог, – я витратив на вивчення української мови … А скільки мусив би витратити цілий наш нарід, коли б ми хотіли накинути йому російську мову і душу? Не підлягає дискусії, що український нарід найкраще й найповніше зможе виявити свої потенційні духовні сили саме у своїй власній мові, а його історія тільки тоді буде нормальна, коли він буде жити своїм власним національним життям"[1].
Мало кому відомо, що замолоду Г. Костельник пробував свої сили і в драматургії. Бачванським діалектом він видав п`єсу "Гу Христові" (Керестур, 1923), яка згодом в українському перекладі як сценічна п`єска для дітей була видана 1925 р. у Львові під заголовком "До Віфлеєму". Роком раніше у Сремських Карлівцях обнародувана його біблійна переробка "Єфтайова дзивка" ("Єфтаєва донька"), в основу якої покладено сюжет про дивовижне пожертвування дочки ізраїльського судді Єфтая. Бачванський журнал "Руски Новины" зауважував: у селі Коцури цю трагедію ставили не менше чотирьох разів, викликаючи в глядачів сльози. До речі, досить змістовну рецензію на цей твір опублікував у журналі "Нива" П. Хомин, який після увільнення Г. Костельника від обов'язків редактора, зайняв цю посаду, декларуючи у вступній статті власну прокатолицьку орієнтацію. "Своєю живою акцією, глибоким трагізмом, що місцями переплітається з гумором, а місцями – хвилюючою лірикою, – писав він, – цей твір дійсно може захоплювати" [2].
Позитивну рецензію на твори Г. Костельника, написані бачванським діалектом, умістила перемишльська газета "Український голос" (1925. – 19 квіт.). Хтось із співробітників редакції у статті "Національне відродження бачванських українців" писав: "Його поетичні твори бачванською говіркою надзвичайно мелодійні, переповнені експресіями та глибокими почуттями… Його високопоетична поема "Препасц виніци" – це справжня художня перлина, сповнена глибокого трагізму. А трагедія в п'яти діях "Єфтайова дзивка" своєю конструкцією, живим динамізмом, чудовими ліричними сценами нагадує нам кращі зразки драматичної європейської літератури" [3].
Переглядаючи альманах бачванських письменників, ми натрапили на низку творів Г. Костельника, серед яких оповідання "Давні пейташки", вірш "Аероплан" та патріотична лірика "Бачко, моя Бачко!", "Станьце, браца мойо!", що стали народними піснями. Варто зауважити, що остання з них вважається національним гімном бачванських українців.
Літературна творчість Г. Костельника бачвансько-українською мовою була, без сумніву, спрямовуючим стимулом для молодшого покоління тамтешніх письменників: С. Саламона, Є. Черняка, А. Фейса та ін.
Поруч з кращими бачванськими здобутками Г. Костельника не останнє місце посіли його українськомовні поетичні збірки "Встань, Україно!", "Помершій донечці", "Пісня Богові".
Перша з них з'явилася у Львові 1918 р. і складається з 12 поезій, де йдеться про поневолену Україну під польським та російським ярмом:
Народе мій нещасний! Століття минають,
А ти живеш лиш на те, щоб орати та волочити!
Ти живеш, щоб у батьківськім обійстю
Чужинцям служити!
Ти слова тут не маєш!
Як справедливо зауважували тогочасні критики, Г. Костельник одним із перших серед галицького духівництва під час першої світової війни своїм запальним словом закликав народ прозріти й підвестися з колін. Вважаючи Україну, пошматовану численними загарбниками, єдиною державою, звертається до неї як єдиного етнічного організму:
Встань, Україно! Виведи діти свої на світло:
Розбиті вже двері підземних тюрем,
Де сини твої сиділи запроторені!
Я приблудень, я – прибутень,
Я, що чудом спасся з розбитого твого корабля,
Кличу до тебе:
"Встань, Україно-ненько! Сядь на золотий престол!
Уберися в золотий шолом, возьми золоте берло в pуки,
Мечем опережися
І володій над своїми дітьми! [9, 1].
Добре засвоївши закони поезії, блискуче орієнтуючись, наприклад, у поетичних здобутках Т. Шевченка, І. Франка, П. Тичини, Б.-І. Антонича, поет не спроможний втілити їх у власній творчості. Вона в нього дещо штучна, плакатна, хоч не позбавлена патріотичної вартості. Однак його вірші мають елементи класичної архітектури, що вабить око нетрафаретними закликами, прийомами національного ретро в стилі "Слово про Ігорів похід". У патріотичну канву збірки поет не боїться вклинити зухвальство поневолювачів як засіб самохарактеристики:
Сонце грішить, коли на вас світить!
Ви на смерть засуджені!
А як хочете жити, то наше вам слухати слово.
Наше право – по ваших хребтах топтатись,
Бо з нами – Бог!
А ваше право – мовчати й Бога не призивати!
Бо Бог сотворив нас на панів,
А вас – на рабів! [9, 2].
У поетичній збірці "Встань, Україно!" Г. Костельник бачить конкретних винуватців рукотворного зла в Україні:
Відколи погана татарва
Наше спокійне гніздо
Огненною бурею навістила,
Розбитий відтоді панцир нашого духа,
Розбитий шолом нашої гордости та слави.
Відтоді наше обійстя без загороди,
Відтоді виломи в нашім домі…
Сусіди наші, як лиш хотіли,
Так по нашій гуляли вітчині –
Сусіди братні і псові:
Монголи, поляки, литовці,
Мадяри, турки, московці [9, 3].
Як бачимо, якогось поетичного стилю годі шукати в цих рядках, проте не можна відмовити авторові в його вмінні послуговуватися виражальними художніми засобами типу: "розбитий панцир нашого духа", "розбитий шолом нашої гордости та слави".
Досить-таки образно висловлюється поет про кількатисячну історію нашого краю, ту саму, яку запрягли у московську колісницю хижі напівазійські імператори, аби вийшов значно довший караван:
Чи ж ми неславні, а вони славні?
Чи ж вони лучі життя нам приносять?
А де ж вони були, чим же ж вони були,
Як наші давні батьки-бояни
Триясному сонцю пісні складали?
Триясне небесне сонце розуміли,
Буйнії вітри в лету слідили,
Соловейка в лузі співати учили,
А людське серце словом розважали?
Вони тоді в лісі з ведмедем ревіли,
А наші батьки вже славою вкрились.
Наш дух і наше слово вже цвіли [9, 4].
Численні писемні джерела засвідчують, як московські царі привласнювали, та й досі не зупиняються, нашу давню минувшину: історію, культурні надбання (церкви, монастирі), релігійні звичаї (колядки, великодні пісні), символи (трьохраменний хрест, іконописи). Навіть малоосвічені українці знають, що до 1713 р. наша північна сусідка йменувалася почергово то "Татарія", то "Московія". Щоб видовжити свою куцу історію, Петро І з тих пір прилучив самовільно до своєї держави нашу питому назву "Русь".
Г. Костельник запитує з цього приводу:
Браття мої, яким ім'ям похвалитись нам?…
Русин, русич, руснак, малорос,
Червонорос, русский, югорос,
Хохол, українець…
О браття мої! Які назви в нашій великій сім'ї
Не виростали,
І одну сім'ю в безлад не розривали? [9, 7].
Збереглися відомості про те, що Г. Костельник мав чудовий голос, грав на кількох музичних інструментах і нерідко під акомпанемент дружини Елеонори, яка добре грала на роялі, співав українські романси та народні пісні. У збірці "Встань, Україно!" він називає нашу пісню "подругою":
Подруго наша! Подруго нашої неволі!
Подруго сердечна, на розраду багата,
Подруго нашої сумної долі,
Ангеле Божий – пісня крилата!..
Думки, шумки, коломийки,
Дівочі гаївки!
Піде син України поміж чужії люди,
Язик свій забуде і ім'я забуде,
Та вас не забуде! [9, 6].
У великому пошанівку українська пісня була і в Митрополита Андрея Шептицького, який любив бувати в літературних салонах Львова, де часто відбувалися імпровізовані концерти за участю Ф. Колесси, С. Крушельницької, автора численних колядок – Ю. Шкрумеляка, відомого читачам, як Іван Сорокатий. Графський титул А. Шептицького багатьом його сучасникам видавався бар'єром у взаєминах з простолюдом. Але цей міф постійно розвінчував у численних статтях та нарисах Г. Костельник ("Епоха Митрополита А. Шептицького"), зокрема у збірці "Встань, Україно!":
Син славних батьків – ти до свого народу
Пристав: не стидався до нього пристати
В часі, як зносив він неволю.
Ти правді служив, для правди
Й неславу на себе приймав! [9, 9].
Досить плідним у житті Г. Костельника був 1920 р., коли у журналі "Нива" друкувалися його вірші: "Пісня жайворонка", "Недоля рабів", "Прийшли ті дні", "Караюсь я судьбою" та ін. Варто зауважити, що Г. Костельник у всіх без винятку працях послуговується асоціативними образами. Промовистим у цьому плані є його вірш "Осліплений соловей". Уже сам заголовок розкриває жорстокі звичаї напівдиких народів осліплювати солов'їв у клітці, аби краще співали. Тема твору не випадкова. Поет мав на увазі когось з українських співаків, що волею долі опинилися на чужині. Як вважають окремі дослідники, йдеться про О. Мишугу, який впродовж закордонного життя виливав у своїх піснях тугу за рідним краєм, бо якою б принадною не була чужина, вона завжди неволя:
А тут тюрма, гірка недоля –
Холодні мури та й понурі –
Прийшла пора мені співати,
Бо я із роду солов'їв:
Тьох-тьох-тьох! [12, 1].
Поезія переповнена й особистим горем автора, спричиненим передчасною смертю улюбленої доньки Ярослави, якій присвячена лірична драма "Помершій донечці".
Твір, що складається з 25 розділів, сприймається читачем як марево пораненого бійця, що змагається з невидимим ворогом – смертю. Такої строкатої мозаїки марення в українській літературі ні до Г. Костельника, ні після нього ще не було. Поет називає передчасну втрату "рожевим квітом", "срібним дзвіночком", "сонечком", нерідко вдаючись до оправданих асоціацій людини з природою:
Журились рожі на весні в городі,
Що передчасно люди їх зривають:
Чому їх вроді розвинутись годі?
Чому життя найкращим відбирають?
Чому садять їх люди й доглядають,
Коли життя найкращим відбирають?
А соловейко в листі на калині
Співав: "Сестрички, се лиш люди знають!
Вони садять вас, і в своїй хатині
Вони якуюсь тайну мають.
Та тяжко се тій рожі зрозуміти,
Що передчасно тратить свої діти!” [10, 4].
На тяжкі материнські переживання натрапляємо майже у всіх українських письменників. Але відтворення такої глибини чоловічого горя, як у Г. Костельника, практично немає. Окремі штрихи подібного характеру подибуємо хіба що у В. Стефаника, Марка Черемшини, О. Довженка:
Дитино, як нам се переболіти?
Не може серце сього зрозуміти,
Що між живими вже тебе немає
Й не буде, поки сонце з неба сяє…
В могилу мати кинутись хотіла,
З жалю і я під землю западався –
Й від тої хвилі світ інакший стався:
Куди не глянем, там твоя могила! [10, 1].
Г. Костельник був натурою експресивною, вразливою. Аналогічні почуття вилив на папері у вірші "Журавлики-кючолети" після втрати сина С. Воробкевич. Про це мав нагоду сказати своє слово і М. Вороний на шпальтах варшавської газети "Українська трибуна" (7 жовтня 1921), де висловлено людську вдячність за роздуми, що викликають глибинні почуття "не модерною формою, нерідко недосконалою, але щирою і, безумовно, талановитою".
Будучи філософом не тільки за покликанням, а й складом натури, теолог у буквальному розумінні слова "наповнив" свою трагіко-ліричну поему світоглядними поняттями науки мудрості:
Що сон? що ява? що є? що не є?
Чи те, що люди "родженням" вважають?
Чи те, що люди "смертю" називають?
Дитино люба, я на роздоріжжі:
Навхрест розп'яте все життя моє,
Бо з людських рук пішла ти в руки божі.
Знайшовся я на роздоріжжі світа,
Де боресь явна сила й сила скрита… [10, 2].
В особисте горе поета вплітається загальнонародне горе, спричинене наслідками імперіалістичної війни – розрухою та голодом, національною невизначеністю в умовах панського гніту, переслідуванням Української греко-католицької церкви. Весь твір наповнений плачем згорьованих батьків на тлі безмежного жалобника, що заполонив простори знедоленої батьківщини:
Ти бачила народ твій у неволі
З п`ятном неслави й з сумом на чолі.
Ти бачила паношення чужинців
На нашій так скровавленій землі.
Чи ж раз співала ти о кращій долі,
О повороті бідних українців? [10, 11].
Своєрідним маревом згорьованого батька оповито "Епілог" поеми, де ліричний герой, наче в летаргічнім сні, звертається до читача якось каламбурно, сумбурно крізь щілини загратованого реального світу та незбагненні отвори Астралу. Так спроможна спілкуватися з оточенням тільки людина, що балансує на межі життя і смерті, на порозі двох отчих країв – того, що напував молоком матері, і того, з пригоршень якого пив джерельну воду. З долею журавлів, що облюбували два обереги, поет порівнює свою власну. А його доля – то дзвін, перегуки якого не стихають, як у рідній Бачці, так і в ріднім Львові:
Ах, бачу: знову дзвоном мені бути,
Що голос шле по долах, по горбах,
І проповідь його далеко чути,
Що, мов жива, так ходить по хатах
І з віч всім людям сльози обтирає…
Так дзвін усіх скріпляє, потішає,
Себе ж самого нищить, розбиває [10, 17].
До речі, символічний образ дзвона трапляється у поетичній збірці Г. Костельника "Тренуці" ("Просвіта"), написаній хорватською мовою, що складається з 33 поезій. Сучасні парафіяни Преображенської церкви, де впродовж кількох десятиліть служив протопресвітер, вважають, що дзвони її чути далеко за межами Львова, а їх відлуння схоже на баритон Г. Костельника.
Як була змога пересвідчитися, поет віддав перевагу білому віршу або поезії в прозі, через що читачеві, вихованому на смакові силабо-тонічного віршування, вони здаються примітивними. Не варто при цьому забувати, що техніку віршування Г. Костельник засвоїв досить ґрунтовно. Пригадаймо, як висловлювався він про віршувальну майстерність І. Франка, П. Тичини, Б.-І. Антонича, Ю. Липи та багатьох інших. "Ціла сила поетичного талану, – переконував він, – полягає саме в тому, що він творить інтуїтивно, а інтуїція ділає природно… Ось тому-то хоч би хтось був не знати яким критичним знавцем поетики, але без поетичної вдачі, то він не дорівняє в поетичній творчості вродженому поетові. Він творитиме тільки своїм розумінням, а що людське розуміння ніколи не в силі проникнути тайн творчої природи, то його твори будуть "зліплені", "зшиті", "неповні-порожні", "неживі". Правдивий поет творить більше "чуттям", як "розумінням". Тим хочемо сказати, що йому інтуїція, отже, природа диктує, як і що має виконувати" [5, 60–61].
Саме такий підхід до поетичної творчості мав на увазі Г. Костельник, коли в "Пісні Богові" писав: "Не перекопуйте заглибоко врожайних покладів вашої душі, бо попсуєте лад Божий, і душа ваша накриється верствою неврожайною, а ви згинете в своєму вбожестві… Здавайтеся більше і сміливіше на мудрість нашої природи, як на мудрість учених. Мудрість нашої природи – діло, а мудрість учених – лише слово про діло" [5, 69].
У полоні висловлених думок була задумана "Пісня Богові" – твір, написаний віршами у прозі (Львів, 1922).
Вичерпну рецензію на цей шедевр Г. Костельника написав ієромонах Й. Скрутень, професор морального богослов'я Львівської духовної семінарії, обнародувану журналом "Нива". "Це багаторічна праця автора, – йдеться там, – праця солідна, викінчена… Певно, що й сам предмет твору вимагав довголітньої праці, якщо повинен був бути відповідно опрацьований. Який це предмет? Вершини та глибини буття; вершини й глибини людської душі; найглибші думки й найглибші почуття, які лишень доступні людині… Книжка написана високим стилем, поетичною прозою, лише інколи віршем, у відповідності з конкретними обставинами" [6, 192].
"Пісня Богові" високо оцінена й К. Лавриновичем у статті "Туга душі", яку обнародував часопис "Нива". Автор рецензії зазначав: "Не берусь говорити про стиль та мову пісні. Я лише висловлюю своє враження з приводу появи цієї цінної книжки, яку вважаю першою художньою спробою філософського обгрунтування релігійного світогляду людини… Якби український Мойсей в дійсності з'явився, як твердить П. Тичина ("Воздвигне Вкраїна й свойого Мойсея"), то перш, ніж розпочинати щось своє, він повинен би знати "Пісню Богові" [7, 173].
Письменницьке надбання Г. Костельника прекрасно репрезентують видані у Львові 1925 р. оповідання під заголовком "Великі люди" з підзаголовком "З біблійного музею. Оповідання для нинішнього та всякого іншого часу". З цього приводу К. Лаврінович писав: "Книга оповідань Гавриїла Костельника є першою спробою (після Лесі Українки) скористатися тим джерелом, де все нове – старе і де все старе – нове, що містить у собі Біблія. До цих пір ніхто в нас не звертався до цього джерела з чисто творчою метою" [7, 192; 5, 167].
Незважаючи на велику зайнятість у царині теологічних і філософських досліджень, Г. Костельник не полишає й поетичної творчості. У 1928 р. він видає переклад віршів з єврейської мови "На ріках вавілонських", у журналі "Дзвони" з'являються його вірші "Галицькій вербі", пише глибокої філософської наснаги поезію в прозі "Нарікання самоцвіту", "Воєнний сирота", "Осліплений соловій", схвально прийняті читачами і з лютою злобою – польськими властями, яких дратували неприкриті антипольські аналогії.
Г. Костельник, як уже зазначалося, віддавав перевагу поезії в прозі та білому віршу, де, на його думку, багато простору для філософських роздумів. Проілюструємо цю думку поета аналізом поетичної акварелі "Нарікання самоцвіту", що певною мірою нагадує "Гірські акварелі" Гната Хоткевича.
"Самоцвіт, – розпочинається твір, – рідкісний дорогоцінний камінь – між відломками пісковика нарікав на свою долю, бо й мав на що нарікати: Почислено мене разом з відломками пісковика й оцінено їхньою ціною". Як не важко здогадатися, в алегоричній формі висловлено невдоволення галицького інтелігента, мабуть-таки священика, якого польські поневолювачі ставили в ніщо, як і свого наймита. Митець обраний Творцем, щоб захищати власний родовід від накинутої "сліпоти" та свавілля чужинців. Його втілено в образі важкої скелі. Розкриваючи місію й покликання народного співця, письменник начебто від імені Абсолюта звертається до нього, як і свого часу до Мойсея, визначаючи конкретним завданням: "Ти будеш оком моїх гір – їх темряви, їх пригноблення і їх жажди... Вони, ті велетні, сліпі – ти будеш за них глядіти на моє сонце, схоплюватимеш його і розділювати на тисячі сонць... Їх жертва – твоє багатство, твоє багатство – їх багатство". Митець відчуває дотик сонця, яке обнімає його, але якийсь чужий заслін не дає змоги вирватися на волю, щоб сповнити Божий заповіт: "Ах, душуся ще й нині, як я душився в темряві скель, під їх притиском! Сонце, що в мені, сонце, що з одного сонця робить тисячі сонць, палить мене, прибирає, вихоплюється, рветься – до своєї долі" [8, 263]. Філософський пафос твору численними аналогіями споріднений з новелою М. Коцюбинського "Intermezzo".
Дружина Г. Костельника Елеонора (1891–1982) незадовго до своєї смерті свідчила, що цим віщим маревом її чоловік передбачав свою трагедію. Передбачав трагедію протопресвітера у 1944 р. й стигматик Степан Навроцький, який на його жарт під час однієї з екстаз сказав: "Це добре, що ти жартуєш. Але ти будеш носити тавро зрадника". Ця репліка збентежила жартівника й освіжила його власні роздуми про передбачення у праці "Три розправи про пізнання" (Львів, 1925), де значна увага приділена пророчим снам (ясновидющим), коли людина ясно бачить те, що має статися.
Отже, варто зауважити, що в пророкуванні закодовано реальний смисл буття, яке тяжіє над людиною незалежно від її волі, як і нещодавно відкриті нейтрини, проходячи через кожну людину не без участі Всевишнього. Бо чим серце напоєне, те й говорять уста його.
© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові