Ласкаво просимо

к. філол. н., доц.
УДК 070 (477) (09)

Стаття присвячена дослідженню політичної полеміки у середовищі "лівих" течій міжвоєнної української еміграції в Європі та прихильників лінії С. Петлюри й очолюваного ним Державного центру УНР. Простежується не тільки еволюція політичного мислення, а й шляхи пошуку цивілізованого політичного діалогу на сторінках преси, що надзвичайно актуально для сучасної України.

Ключові слова: преса, полеміка, дискусія, петлюрівщина, Державний центр УНР.

Article is devoted to research of political polemic, which occurred in press of the "left" political trends of the Ukrainian emigration in Europe and adherents of a politics of S. Petliura and State center of Ukrainian Peoples Republic (UNR) headed by him. It enables to look after not only evolution of political thinking, and a way of search of civilized political dialogue on pages of a press, which is extremely actual for modern Ukraine.

Key words: press, polemic, discussion, Petliurites (Petliura's followers), State center of UNR.

Дослідження політичної полеміки, що відбувалася в періодиці "лівих" політичних течій, та ідеологічних конструкцій міжвоєнної української еміграції в Європі є надзвичайно важливим завданням сучасного журналістикознавства. Це дає можливість простежити не тільки еволюцію політичного мислення, а й шляхи пошуку цивілізованого політичного діалогу на сторінках преси, що надзвичайно актуально для сучасної України. Слід зазначити, що основною проблемою дослідження стала передусім відсутність теоретичних засад та об’єктивного осмислення численних зразків політичної полеміки.

Майже трирічна війна за державну незалежність України завершилася поділом її території: окупація Польщею території Галичини та повне захоплення Наддніпрянщини більшовицькими військами і встановлення там маріонеткового харківського уряду Х. Раковського. Це все відбулося на тлі того, що Директорія на чолі з С. Петлюрою та уряд УНР докладали надзвичайних зусиль для організації захисту республіки, але всі ці заходи не принесли очікуваних результатів і сподівань. Вже у середині листопада Директорія розпалась, уряди УНР і ЗУНР покинули територію України. На початку грудня, змучені боями, нескінченними переходами та епідеміями, частини української армії й керівництво УНР були змушені перейти кордони Польщі, де й були інтерновані. Підписання Варшавського договору стало важливим кроком уряду УНР, бо на території Польщі перебувало від 25 [7, 3] до 50 тисяч [4, 4] біженців – інтернованих українців, які змушені були з політичних мотивів покинути батьківщину. Угода між урядами УНР і Польщі визнавала, як писав З. Книш, один із ідеологів ОУН і постійний критик Варшавського договору, "право України на незалежне державне існування" та "Директорію Незалежної Української Республіки, на чолі з Головним Отаманом п. Симоном Петлюрою, за Верховну Владу УНР" [5, 5]. Окрім того, було підписано воєнну конвенцію, яка легалізувала перебування вояків Армії УНР на території Польщі. Окремим параграфом зафіксовано зобов'язання "не заключувати ніяких міжнародних умов, направлених проти України" для Польщі й "до того ж самого зобов'язується Уряд УНР супроти Польщі" [5, 6]. Також поляки обіцяли підсилити українські частини зброєю й амуніцією.

Загалом побут у таборах інтернованих осіб був надзвичайно важким. Унаслідок цього занепадала морально-психологічна атмосфера. Державний центр УНР робив усе можливе для полегшення перебування вояцтва в таборах інтернованих та розгортання організаційної і національно-патріотичної роботи в них. Але на перешкоді цьому стали зовнішньополітичні обставини. 12 жовтня 1920 р. у Ризі досягнуто перемир'я між Польщею і більшовицькою Росією, яке і припинило більшовицько-польську війну, розв'язуючи проблеми спільного кордону. Для УНР ця одностороння угода, підписана недавнім союзником Польщею, означала розрив українсько-польського договору. Ризька угода приголомшила всю українську політичну еміграцію і стала яскравим свідченням того, що в політиці на перший план завжди ставиться власний державний інтерес.

Підписання більшовицько-польської угоди призвело до офіційної ліквідації таких державних структур УНР, як Рада міністрів, Вища військова рада, Рада республіки, дипломатична місія у Варшаві, хоч і не зупиняло їх роботи. Так, Рада республіки, створена на початку 1921 р. у Тарнові, робила все можливе для збереження боєздатності війська, що перебувало в таборах інтернованих, і продовження збройної боротьби за відновлення української державності. Проіснувавши всього сім місяців, вона залишилася помітним явищем в історії української еміграції, ставши прикладом можливості консолідації політичних сил.

Після того як у серпні 1921 р. було розпущено Раду республіки і вся влада перейшла в руки Головного отамана С. Петлюри, у політичному житті української еміграції настала глибока криза. Від державного центру УНР поволі відійшли майже всі українські партії, за винятком закордонної групи соціалістів-федералістів, які на еміграції створили Українську радикально-демократичну партію. "Почалося найгірше: зневір'я у свої сили, зневір'я у справу і взаємне обвинувачення партій. Шукали винного і легко його віднайшли: винен уряд, винен його найвищий провідник Симон Петлюра. Винен і за поразку і за договір 1920 року з поляками" [11, 20].

Причиною послужило те, що національно-демократичне середовище міжвоєнної української еміграції було представлене Державним центром УНР, який певний час користувався підтримкою з боку переважної більшості еміграційних партійних середовищ. Невдовзі центр перетворився на досить вузький за складом еміграційний уряд УНР, який підпорядковувався С. Петлюрі, що й призвело до появи еміграційного політичного терміна "петлюрівщина". Саме це спровокувало шквал нищівної критики уряду УНР і особисто Головного отамана С. Петлюри з боку політичних опонентів, які закидали йому зраду інтересів України та відмову від боротьби за державну незалежність, хоча вже в перші дні перебування на еміграції С. Петлюра писав, що боротьба за визволення України буде продовжена під прапором УНР: "Метою... є здобуття, затвердження і зміцнення нашим народом своєї власної, не залежної від чужинців і сусідів, Суверенної Української Держави. Більшість нашого народу уявляє собі Українську Державу, як Українську Народню Республіку" [6, 302].

Основним критиком політики петлюрівського Державного центру УНР став "лівацький" тижневик "Нова доба", орган Закордонної групи Української комуністичної партії, що видавався за редакцією В. Винниченка та В. Левитського у Відні (1920–1921). Так, у першому числі вміщено редакційну статтю В. Винниченка (без підпису) "Два фронти", де він стверджував, що українство розкололося на два фронти, з яких один – революційний у союзі з "революційною Совітською Росією", а другий – контрреволюційний – з Антантою, Польщею, Денікіним, зазначаючи, що середніх позицій бути не може: "або фронт революційний, соціялістичний, або контрреволюційний, буржуазний; або Антанта з її слугами-гладіаторами Денікіними, Петлюрами, Петрушевичами, Мазепами, Пілсудськими, або революційна, соціалістична, радянська Україна в союзі з совітською Росією і в одному соціалістичному фронті всього світу", тим самим підтверджуючи своє гасло: "або буде Україна соціалістичною, або нехай не буде ніякої" (1920. – Ч. 1).

Основним закидом петлюрівському Державному центру було підписання Варшавського договору та повне нерозуміння його стратегії і тактики. На думку В. Винниченка, "петлюрівські хитруни кажуть: ми, мовляв, скористуємось поміччю поляків, а потім, як з їхньою допомогою здобудемо владу й організуємо свою силу, виженемо й їх, і їхніх поміщиків. Яка примітивна, чисто-петлюрівська "хитрість"! І як чудесно польська шляхта розуміє й оцінює цих "дипльоматів", говорячи устами свого міністра Патека: "Ніхто з Петлюрою в Польщі як з політичним діячем не балакає. Ми дивимось на його, як на отамана бандитів, яким можна скористуватись у боротьбі з большевиками" (1920. – Ч. 4).

Статті "Нової доби" вже тоді мали елементи маніпулятивних технологій, закликаючи до єдності та "єдиного фронту", одночасно жорстко наголошувалося на поняттях "ми – вони" і "ворог – друг". А завдяки В. Винниченку вони набули ще й брутальності та лайливості. Так, у передовій статті "Українська державна влада", уміщеній у тижневику, публіцист починає активно застосовувати політичну лайку проти С. Петлюри, називаючи його "нікчемним чоловічком", "типичний маленький міщанин, нічим не видатний, слабовільний і полохливий суб'єкт, випхнутий хвилями й непорозуміннями революції на гребінь національного руху, став ідейним виразником і представником усіх домагань і прагнень нещасного українського міщанства, вигнаного в закуток української землі власними революційними масами народу. Цей хоробливо-славолюбний маніак, забрьоханий по вуха в крови погромленого єврейства, малограмотний в політичних справах обиватель, готовий на всяку реакційність, аби зберегти собі владу, цей чоловічок являється тепер головою міщанської української влади, він є голова Директорії, тої смішної, жалюгідної "Верховної Влади". І треба признати, що кращого, типічнішого представника маленького міщанства з усім його нахилом до реакційности, з упаданням перед великою буржуазією, з жагучим бажанням переймати всі зовнішні парадні штуки цієї кляси, з непереможним устремлінням до панування і паразитизму та з цілковитою нездатністю до якоїсь позитивної роботи, – трудно знайти" (1920. – Ч. 3). Приписуючи С. Петлюрі всі можливі гріхи (і свої в тому числі!), В. Винниченко так характеризував "петлюрівщину": "...без території, без війська, без засобів, без певної лінії, з одною орієнтацією: на поміч від реакції Заходу та на ті рештки державних мілліардів, які лишилися за кордоном від грабіжництва, марнотрацтва й злочинного господарювання отаманщини, за яке вона ще має йти під суд". Нічого не коштувало письменникові називати цю владу в статті "Українська державна влада" "безвідповідальною, безконтрольною, погромницькою, зрадницькою, міщанською, задрипаною по антантських і польськошляхетських передпокоях" (1920. – Ч. 3), бо більшість із цих означень можна було закріпити і за ним.

Слід зазначити, що якраз В. Винниченко знав про ставлення С. Петлюри до єврейських погромів, а тому робити подібні закиди не мав права, бо саме він таким чином творив міфічний образ Петлюри-погромника, що, врешті, призвело до трагічних пострілів у Парижі.

Це ж "обпльовування" політичних опонентів продовжено в статті "Українська держава", де, між іншим, С. Петлюру названо "шкодливим і паскудненьким гладіатором-рабом Антанти", бо, на думку автора, той, хто "мобілізує сили для боротьби з радянською Україною, з соціялістичною революцією, – той є зрадник своєї нації, той є ворог української державности, той є злочинець супроти свого народу" (1920. – Ч. 3). Некоректні натяки на невисокий зріст С. Петлюри у Винниченка часто перегукуються з іншими соціально-професійними акцентами, як це видно зі статті "Маніак бухгалтер": "Одного маленького банковського чиновника-бухгалтера силою стихійних обставин без усяких заслуг з його боку було випхано на високу посаду. ... Це душевно хвора людина, це вже маніак. Його дрібна вузенька псіхіка настільки струсне на незвичними їй подіями, що в ній уже одбувається той процес душевної хвороби (mania grandiose)" (1920. – Ч. 4).

Складається враження, що автор згадуваних рядків постійно має на увазі: "На його місці повинен бути я і тільки я!". Взагалі постать В. Винниченка трагікомічна в історії української політичної думки. Він так і не змирився з тим, що після виходу з Директорії УНР і подальших "вихилясів" у бік більшовицького режиму, його фактично викинуто на "смітник історії". Він так і не змирився з тим, що С. Петлюра став символом боротьби за українську державність, а його "як видатного письменника і публіциста" забули. Чого варта брошурка "Перед новим етапом (наші позиції)", видана в Канаді 1938 р., де В. Винниченко у черговий раз намагається применшити роль С. Петлюри у визвольній боротьбі і прикрасити свою: "Наприклад, С. Петлюра в Москві видавав на російській мові журнал "Українская Жізнь" і закликав до оборони російської держави, українські робітники без дозволу начальства, рискуючи розстрілом при арешті, видавали по своїх тайних друкарнях відозви, в яких закликали бити, валити прокляту тюрму народів "Єдіную Неделімую", оту саму російську державу. І коли царська жандармерія та поліція ганялися по всій Росії та Україні за членами ЦК УСДРП, коли мені доводилось міняти щомісяця помешкання, паспорт і колір свого волосся, тікаючи від жандармського полювання за мною, в цей час С. Петлюра в "Українской Жізні" умовляв царських жандармів, що українцям треба дати нац. полегшення" [2, 16]. Закидаючи С. Петлюрі політичну безсоромність та безнадійність його політики, В. Винниченко водночас їде на переговори до більшовицької Росії, підтверджуючи відданість політиці "чесності з собою" і своєму реноме політичного авантюриста.

На жаль, від "Нової доби", відомої нападами не тільки на С. Петлюру і петлюрівщину, дісталося й галичанам. Зокрема стаття "Бараняче чорносотенство" (1920. – Ч. 4) присвячена відомому громадсько-політичному діячеві С. Барану та органу диктатора ЗУНР Є. Петрушевича "Український прапор".

Іншим "виробником" критики політики Державного центру УНР в еміграції стали соціалістичні партії і групи. Варто зазначити, що середовище українських соціалістів у еміграції звузилося до діяльності двох основних закордонних осередків партії: "лівої" Закордонної делегації УПСР на чолі з М. Грушевським, М. Шрагом та ін. і "правої" Закордонної організація УПСР ("шаповалівців"), до якої входили М. Шаповал, Н. Григоріїв, М. Мандрика та ін. Це середовище сформовано як із рядових членів, так і з частини членів ЦК, що емігрували за кордон у листопаді 1920 р.

Так, в одній з перших публікацій неперіодичного журналу Української партії соціалістів-революціонерів "Борітеся-Поборете!", що виходив за редакцією М. Грушевського у Відні (1920–1922), з'ясовуючи ставлення партії до різних еміграційних груп, зазначено: "Оцінюючи діяльність так званих "українських урядів": Петлюри, Мазепи, Петрушевича, закордонна група У.П.С.Р вважає, що ці "уряди" не мають нічого спільного з народоправством, хочуть ствердити своє панування шляхом грубого захвату влади, насилля над народом і політикою, справленою проти соціальних, національних і державних інтересів українського трудового народу, при тім з допомогою міждержавного капіталу, польської шляхти, румунських бояр і інших ворогів нашого народу. Через то всякі подібні "уряди" (Петлюри, Мазепи, Петрушевича) У.П.С.Р. мусить поборювати, щоб натомість влада в Українській Соціалістичній Республиці могла організуватись через виявлення волі і бажання трудових мас в радах селянських і робітничіх депутатів і скріпитись шляхом непохитної диктатури їх над клясами експлоататорів і хижаків" (1920. – Ч. 1).

Але основним "каменем спотикання" для УПСР М. Грушевського стало підписання угоди між урядами УНР та Польщі. Саме М. Грушевський розпочав ту низку звинувачень і прямих образ у пресі міжвоєнної політичної еміграції, що була вилита як особисто на С. Петлюру, так і на очолюваний ним Державний центр. Наприклад, у великій програмній статті, яка ще влітку 1920 р. друкувалася в Америці під назвою "Між Москвою й Варшавою!", С. Петлюру названо "новим Тетерею", який "для скріплення свого становища і своїх плянів шукав опертя у ворогів нашого трудового народу" (1920. – Ч. 2). Побиваючись інтересами України, колишній голова Центральної ради, видатний історик і бездарний політик, М. Грушевський вдавався до абсолютної демагогії, говорячи, що Варшавський договір неодмінно призведе до "повного економічного закріпощення України Польщею; залізниці мають перейти в польський заряд, загранична торговля – стати монополією польської держави... польські міністри проведуть земельну "реформу" в інтересах польських обшарників". Говорячи про ймовірність повної втрати суверенності та незалежності України, М. Грушевський, у той самий час, із захопленням говорив про "бажаня опертись на Совітську Росію, як найбільш рішучу і безоглядну силу, через се симпатичну, невважаючи на всі національні чи політичні суперечки та розходженя з нею", нагадуючи, що "Українська інтелігенція вдячно памятала, що з російських партій самі тільки большевики (устами Леніна) ще перед революцією визнавали за Україною право на самостійність, а підчас революції обстоювали "право народів Росії на самоозначення, аж до повного відокремлення" (1920. – Ч. 2).

У таборі "правих" соціалістів-революціонерів М. Шаповала офіційною трибуною преси став двотижневик (пізніше місячник) "Нова Україна" (1922–1928), що виходив у Празі за редакцією М. Шаповала та за участю П. Богацького, М. Галагана, В. Винниченка, Н. Григоріїва, С. Довгаля, М. Мандрики, В. Залєвського. Ця політична група теж виступила із завзятою та нищівною критикою Державного центру та петлюрівщини як політичної лінії. Так, сторінки журналу стали для В. Винниченка ще однією трибуною для поширення в середовищі української еміграційної громадськості свого ставлення до політичних опонентів і недругів. Розглядаючи можливість створення спільної коаліції, у статті "Єдиний революційно-демократичний фронт", В. Винниченко поділяє всю українську еміграцію на три політичних табори; петлюрівці, на його переконання, належать до останньої, найбільш реакційної групи, бо це "переважно прихильники військової диктатури (отаманії)... Узурпаційний, безвідповідальний, безконтрольний і авантюристичний характер сеї течії роблять її нічим не відмінною від усякої реакційної, антидемократичної ґрупи". На гадку автора, ця група узурпувала собі назву "уряду У.Н.Р." і шантажує на патріотизмі певної частини українського громадянства. Давно стративши всякий зв'язок із дійсними урядами У.Н.Р., цілком одірвавшись од усяких політичних партій, і тих народніх верств, що їх представляють ці партії, петлюрівщина все ж таки провадить далі свою смішну й жалюгідну комедію "урядування" (1923. – Ч. 2. – С. 66), переключаючись на особу С. Петлюри, звинувативши його в хворобливій саморекламі, та як такого, що "усіма способами старався надати всьому рухові своє ім'я". Тому петлюрівщина не повинна була включатися до "єдиного фронту".

Це шельмування петлюрівщини як потужного політичного руху в міжвоєнний період продовжувалося в інших публікаціях "товаришів" із "Нової України". Так, М. Шаповал у статті "Складка сил (з приводу єдиного фронту)", розмірковуючи, кого ж єднати в цей спільний фронт, дав певне визначення термінам "петлюрівщина", "петлюрівці": "В. Винниченко на це каже: всіх, опріч московствуючих комуністів, монархістів і "петлюрівців". Щодо московсько-яничарських "комуністів" і монархістів, то це справа ясна. Але що таке "петлюрівці"?... "Петлюрівці" – це не всі навіть ті, що перебувають у Польщі, бо багато виїхало з центром УНР, не будучи ідейними прихильниками особи, ідеольоґії та метод С. Петлюри. На мою думку, "петлюрівцями" є всі, що поділяють політику С. Петлюри (основану на конкретній згоді С. Петлюри з Поляками, звязану з нечуваними уступками в інтересах і престижі українського народу) й його методи (основані на персональному принципі – отаманщина – в політично-державній праці, з неминучим хаосом і безконтрольністю в адміністрації). До таких "петлюрівців" належать люде психольогічно, навіть деякі з тих, що називають себе "ес-ери", "ес-деки", "ес-ефи" й инші. "Петлюрівство" не партія, не орґанізація, а певна політика й тактика, через те деякі особи, що вчора були "петлюрівцями", завтра вже перестають бути ними, переходячи до иншої праці, й навпаки. Багато пішло на культурну роботу в Чехословаччину й не цураються "петлюрівства", а багато, живучи і в Польщі, до петлюрівства себе не примислюють" [10, 35–36].

Критичним пасквілем виявилася стаття Н. Григоріїва (підписано псевдонімом Гр. Наш) під назвою "Петлюрівщина", що теж побачила світ на сторінках "Нашої України". Автор, як і його попередники, вважав появу терміна "петлюрівщина" московським винаходом: "Руська, світова й українська преса означають петлюрівщиною, петлюрівством не тотожні тямки. Руська (чорносотенна й большевицька) преса часто називає петлюрівщиною весь український визвольний рух останніх часів або принаймні ті його течії, що стоять за самостійність України. Для руського большевика й денікінця українська мова вже не "мова Грушевського", а петлюрівська; всі українці, що не з ними, не за федерацію з Росією (большевицькою чи чорносотенною) – петлюрівці. Для большевиків – петлюрівець, окрім того, ще й буржуй, запроданець світового капіталу, український контрреволюціонер і т. и. Термін цей навмисне витворено самими руськими, щоб широкий український народній визвольний рух звузити в очах світової опінії до персональної затії "якогось генерала Петлюри" (як раніш проф. М. Грушевського), поставити його нарівні з авантюрами Махна, Григор'єва, Юденіча, Колчака, Денікіна та инших генералів; одним словом, позбавити його значіння народнього руху" (1925. – Ч. 1.). На його думку, через брак української інформації у світовій пресі український визвольний рух трактується переважно російськими, польськими та єврейськими джерелами, що змальовували його негативно, як рух "генерала" чи "отамана Петлюри", що "вславився жидівськими погромами". Тож не дивно, що після цього Європа уявляла собі український рух тільки, як петлюрівщину-отаманщину, військову анархію, бандитизм, єврейські погроми тощо.

Говорячи про еміграцію та українську громадськість в Україні, Н. Григоріїв "заклинав", переконуючи в тому, що більшість українського громадянства не зрозуміла всієї небезпеки охрещення українського визвольного руху петлюрівщиною, тим самим, на його думку, витворюючи в українському визвольному рухові справжню петлюрівщину, або політику, пов'язану з інтересами особи Петлюри. Автор стверджував: український національний рух в цілому ніколи не був петлюрівщиною, але "хоч петлюрівщина і не охоплювала всього українського руху, хоч по-за нею йшло й розвивалося широке українське визвольне життя, одначе, поскільки вона захопила старі титули народнього руху й потягла за собою рештки народніх скарбів та військ, – то це дало підставу деяким українцям вважати петлюрівщину народньою українською справою, Українською Народньою Республікою, а ворогам українців – зводити увесь український рух до "петлюрівщини". На відміну від В. Винниченка, Н. Григоріїв вважав, що творцем "петлюрівщини" був не сам С. Петлюра, він її тільки ініціював і підтримував. А петлюрівщину творили, опріч самого С. Петлюри, "всякі не звязані ні з громадськими, ні з військовими організаціями "окремі отамани" (Хомодовські, Самосенки, Ковенки, Палієнки і т. и.), славолюбні старшини січового стрілецтва, що з сержантів рвалися в отамани" (Ю. Чайківський, почасти й Коновалець); пройдисвіти всякого роду що тепер десь позникали (Супруни, Гасенки), політичні крутії (Васильки, Севрюки), окремі особи з ріжних політичних партій, що з особистих міркувань не додержувалися позицій своїх партій (А. Лівицький, Мацієвич, П. Христюк, І. Паливода, Романченко, Прокопович і т. и.), партія народніх республіканців" (1925. – Ч. 1. – С. 20). Оскільки нове політичне явище стало витвором не лише самого Головного отамана та його оточення, а й сучасних їм культурно-історичних обставин, то, на переконання критика, вістря боротьби повинне спрямовуватися не стільки проти особи С. Петлюри, скільки проти тих обставин, які створили петлюрівщину. Викриваючи явище, необхідно боротися проти громадсько-політичної невихованості й неорганізованості, передусім "проти військової й цивільної отаманії, проти особистих режимів, орудування фікціями, партикуляризму й безоглядної орієнтації на Польщу". Висновок Н. Григоріїва такий: винні не технічні виконавці, а ідеологи; хоча не заперечувалися й добрі наміри творців: "Ми не одкидаємо, що С. Петлюра та краща частина його прихильників мали й мають помимо особистого славолюбства ще й щирі бажання добра українському народові, що С. Петлюра був і єсть українським патріотом, може здатним навіть на великі жертви, але вважаємо методу його праці та його прихильників (перевага особистих міркувань над громадськими) безперечно шкідливою, яка, до иншого наслідку, ніж розпорошення, партикуляризм, і довести не могла" (1925. – Ч. 1. – С. 23–24).

Після цих тверджень досить дивними і безсоромними видаються зміни в настроях Н. Григоріїва, що очевидно стає зі статті "На політичні теми", де автор переймається тим, що петлюрівські видання виступають із лайкою на адресу "Нової України", і хоча "не зовсім пристойно відповідати на безоглядно безсоромне патякання роздратованих бабів Палажок, які захлипуючись від злости обпльовують своєю отруйно-гнилою слиною все оточення. Однак громадський обов'язок змушує нас перебороти в собі огиду і виступити в оборону правди" [3, 18]. Продовження полемічних пристрастей спостерігається в статтях М. Галагана "З широких шляхів на вузеньку стежку" (1925. – Ч. 4/6) та Н. Григоріїва "Недовірки" (1925. – Ч. 7/8).

Ситуація трохи змінилася після вбивства С. Петлюри більшовицьким агентом С. Шварцбартом 25 травня 1925 р. Н. Григоріїв у статті "З приводу злочинства" зазначає: "Належимо до тих, що багато в чому розходилися з С. Петлюрою й одверто боролися з його помилками. Однак вважаємо за свій обов'язок виразно зазначити своє обурення й протест проти ганебного злочинства над ним. Наша боротьба з С. Петлюрою походила зовсім з инших причин, ніж боротьба большевиків, Шварцбартів та ріжних кол московського й жидівського громадянства" (1926. – Ч. 5/6. – С. 52). Складається враження, що в середовищі "шаповалівців" відбулася світоглядна трансформація. Чого варті такі слова: "С. Петлюра не революційна булька на воді 1917 року. Він працював багато й помітно для української справи задовго до революції. Та й в час революції його праця не була звичайною. Не тільки зовнішнє захоплення військом (як де-хто пояснює), а й глибоке переконання в необхідності організованої збройної сили для визвольної боротьби керувало його діяльністю. І на цім полі йому належиться безперечно одно з перших місць". Автор наголошує "вірність ідеї української державности, несхильність перед ворогом, вірність товаришам по боротьбі – це те, що викликало наше признання С. Петлюрі навіть тоді, коли ми розійшлися з ним, не погодившись з його політикою... Ми завше вважали його за неабиякого борця за державне і національне визволення українського народу" (1926. – Ч. 5/6. – С. 54).

Дивовижними на тлі багатьох інших публікацій видаються твердження про те, що "права" УПСР знала, що "С. Петлюру вбито не за погроми, бо він їх не робив і не допомагав їм, а боровся з ними. Це для всіх учасників української визвольної боротьби занадто відома річ. С. Петлюру вбито, як одного з видатних провідників українського визвольного руху, в надії цим спинити той розмах, якого він уже досягнув, змусивши навіть московських сатрапів на Україні стати на захист українізації. Вбито не Шварцбартом, а тими підлими україножерами, які заховалися за Шварцбартову спину... Разом з усіма своїми прихвостнями вони намагаються зганьбити С. Петлюру, взагалі намагаються здискредитувати весь український визвольний рух часів великої революції, щоб цим ослабити негативне вражіння свого злочинства". Все це, на думку автора статті, призвело до того, що "з 25/VI наново оживає, як один з невмирущих сімволів того, що зроблено українським рухом в р. р. 1918–1920" .

Треба віддати належне опонентам з табору "шаповалівської" УПСР – після вбивства С. Петлюри вони всю свою "енергію" спрямовували на інших представників Державного центру УНР та звівши "грізно-лайливі" відповіді на публікації тижневика "Тризуб", що виходив у Парижі і був фактично офіціозом петлюрівського середовища. Тому підтвердженням можуть бути публікації Н. Григоріїва "Сеньори, снімітє маскі" (Відповідь багнотворцям)" (1926. – Ч. 8), М. Сріблянського (псевдонім М. Шаповала) "Кінець лєґенди" (1927. – Ч. 12) та М. Мандрики "На польській роботі ("Уряд УНР")" (1928. – Ч. 1/3). Таку ж настанову мали і публікації О. Бабія "Ще про полонофільство" [1] та М. Сціборського "Щоби закінчити паперову війну" [8], що з'явились у націоналістичній пресі. Припинення видання "Нової України" 1928 р. та смерть лідера "правої" УПСР М. Шаповала 1932 р. призвели до мінімізації присутності партії на політичній карті української еміграції.

Підсумовуючи критику "петлюрівщини" її політичними опонентами, можемо ствердити, що досить часто публіцистичні виступи містили неприпустимі для цивілізованих дискусій елементи лайки, образ та перекручень. Складається враження, що учасники тих дискусій добре вивчали жартівливі "Дванадцять прийомів літературної полеміки, або Посібник з газетних дискусій" Карла Чапека, де автор, між іншим, стверджував, що "правильна" полеміка "полягає в тому, що учасник диспуту повинен дати відчути супротивнику свою інтелектуальну і моральну перевагу, іншими словами, дати зрозуміти, що супротивник – людина обмежена, недоумкувата, графоман, базіка, абсолютний нуль, дута величина, епігон, безграмотний шахрай, постіл, висівок, покидьок і взагалі суб'єкт, невартий того, щоб із ним розмовляли. Така апріорна посилка дає вам потім право на той панський, зарозумілий-повчальний і самовпевнений тон, що невіддільний від поняття "дискусія". Полемізувати, засуджувати когось, не погоджуватися і зберігати при цьому відому повагу до супротивника – усе це не входить у національні традиції" [9].

Практично всі виступи в пресі були "закуті" в партійні догмати, а, як відомо, догматизм передбачає відсутність гнучкості, що призводить до програшу в політичній боротьбі. Часто причиною звинувачень політичних опонентів були тривіальні моменти: особиста заздрість, партійна "вузьколобість", політична недалекоглядність тощо. Спеціальні кампанії у пресі міжвоєнної української еміграції підтверджують те, що полеміка не повинна здійснюватися заради полеміки, заради доказу того, що хтось розумніший, що часто-густо можна було побачити у публіцистичних матеріалах. Вона лише тоді може мати сенс, коли в її результаті абстрактні міркування перетворюються в конкретні справи. Ще одним висновком може бути і те, що партійні публіцисти-полемісти часто самі себе уповноважували вести "війну", перетворюючи своє протиборство в персональний обов'язок; особа, з якою вони вступали в полеміку, була для них не партнером у пошуку істини, а скоріше супротивником, ворогом.

Закидаючи С. Петлюрі та "петлюрівщині" як політичній системі авторитаризм, "ліва" УПСР М. Грушевського, "права" УПСР М. Шаповала, Українська комуністична партія і В. Винниченко були по суті більш авторитарними, бо після відходу або смерті їх лідерів вони практично припинили свою діяльність, на відміну від Державного центру, який, попри всі "передбачення", дочекався проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р.