Ласкаво просимо

до електронної бібліотеки Інституту журналістики

Головна || Законодавча база || Навчально-методичні комплекси || Наукові видання
Праці викладачів || Студентські роботи || Різне


Філософсько-комунікативні особливості дискурсу

Шальман Т. М.
ж-ст

УДК [070: 7. 073+ 621. 397. 13] (477)

 

 

 

У статті досліджуються особливості підготовки та ведення дискусії, встановлення діалогу, можливості зворотного зв'язку в ефірі.

Ключові слова: дискусія, діалог, телевізійна комунікація, інтерактивне телебачення.

The article is dedicated to research the communication peculiar discourse. The establishment of the dialog, its realization or refusal are regarded as a reaction of the audience to a telecast.

Keywords: discussion, dialog, TV communication, interactive television.

Вміння послідовно міркувати виробляється значною мірою завдяки діалогу. У перекладі з грецької "діалог" означає "полеміка", "бесіда", "дискусія". Чудові зразки діалогу представлені філософією Сократа, Платона, Г. Сковороди. Взагалі вважається, що філософію діалогу започаткував ще Сократ, і мав назву "сократичний діалог". На перший план він ставить людину, проблеми світовідношення, найзагальніші істини. "Пізнай самого себе" – вихідна теза сократівського філософствування.

На феномені діалогу сфокусована й сучасна духовна культура. Хоча живе спілкування бере початок від часів античності, коли, наприклад, Сократ збирав аудиторію, ставив запитання, вислуховував відповіді, знову запитання і відповідь, таким чином, створював передумови для появи нових знань. Сучасний діалог стає фундаментальною категорією, абсолютно необхідною для пояснення явищ природи і культури, суспільства загалом. Діалог уже не літературний жанр, а буття свідомості. Як пропонує французький мислитель П. Рікер, діалог потрібно вести постійно і з усіма науками, виходити за межі філософії, насамперед – з людинознавством, що додає імпульси для поступу [10, 97].

Кожен теоретик будує свою концепцію відповідно до власних знань і розумінь. Але кожен мислить, розмовляє "своєю мовою", тому може виникати певне непорозуміння. Саме цей аспект не влаштовував видатного французького філософа Ж. Дерриду, зокрема у своєму есе "Des Tours de Babel" (1985) він робить висновок про те, що розділення мови прирікає людей на одномовність, а звідси, потребу в перекладі, а отже, і в діалозі [6]. До проблем взаєморозуміння між людьми зверталися такі мислителі, як П. де Маном, П. Рікер, і не міг бути осторонь і Жак Деррида, у філософії якого тема мови посідає кульмінаційне місце. Філософські довідники та енциклопедії також тлумачать поняття філософського діалогу, зокрема як особливий вид філософської літератури, який розкриває філософську тему в бесіді кількох осіб. Вперше діалог набув поширення в індійській літературі. У ранньому буддизмі філософський діалог ще включений у оповідальний текст і має полемічну спрямованість, пізніше використовується для популярно-дидактичного викладення етики. Греція надала філософському діалогу статус самостійного жанру (IV ст. до н.е.) з притаманним йому недогматичним способом пояснення філософської думки. Рання християнська література використовувала діалог як засіб апології, полеміки, настанови.

Новий розквіт філософського діалогу в ХV ст. пов'язаний з діяльністю італійських гуманістів, які свідомо звернулися до живих джерел діалектичної традиції (Л. Бруні, Л. Валла, К. Ландіно та ін.). Переважала звичайна структура гуманістичного діалогу, існували жанрові межі, діалог мав тезу, антитезу і синтез. Починаючи з М. Кузанського, філософський діалог набуває гнучкої та популярної (інколи – полемічної) форми викладу оригінальних філософських ідей, до яких, як правило, звертаються мислителі платонівської орієнтації (Дж. Бруно, Мальбранш, Шефтсбері, Берклі та ін.). На початку ХІХ ст. діалог високо цінувався німецькими романтиками як форма адогматичного філософствування, близька до життя (Ф. Шлегель, А. Шлегель, Шеллінг, К. Зольгер). Згодом філософський діалог втрачає основне призначення як суто філософський жанр.

Вже Л. Фейєрбах в "Основах філософії майбутнього" предметом дискурсу визначив зв'язок між людьми, між "Я" і "Ти". Однак не всі представники тогочасної некласичної філософії (С. К'єркегор, Ф. Ніцше, М. Хайдеггер та ін.) оцінили це в поясненні сутності людини. Лише в 20-х рр. ХХ ст. цей дискурс був гідно оцінений, наблизившись до розуміння філософії діалогу, або до філософії зустрічі [7, 100]. Це дало поштовх М. Буберу, який за головну тему філософських рефлексій обрав проблему реальності людини, намагаючись розкрити таємницю її буття шляхом виділення звязків: Я–Ти, Я–То та "діалогічного принципу". Спосіб Я–То (бачу, уявляю, мислю, відчуваю) чи Я–Ти нагадує "входження в стосунки", коли між мною і світом виникає діалог, співбесіда. У першому випадку – це досвід, а не зустріч; в іншому відбувається діалогічна зустріч, співвідношення [7, 101]. Основа діалогічного принципу М. Бубера – це наявність у діалозі симетрії, "Я" і "Ти" – рівноцінні сили.

До створення теорії діалогу приходить і російський філософ М. Бахтін, аналізуючи творчість Ф. Достоєвського, в якого виділяє діалогічні та політичні романи. Посилаючись на В. Іванова, критик зупиняється на етичних принципах автора і висловлює думку, що в основі реалізму Ф. Достоєвського лежить "не пізнання", а "проникнення". На цій підставі М. Бахтін створює теорію діалогу. В його трактуванні діалог стає універсальним поняттям, що "пронизує всю людську мову і всі відносини і прояви людського життя, взагалі все, що має зміст і значення" [3, 49]. Це поняття застосовується як до аналізу загальних зв’язків мови і тексту, так і в антропології та онтології. "Бути, – вважає автор, – означає спілкуватися діалогічно. Коли діалог закінчується, закінчується все. Тому діалог не може і не повинен закінчуватися... Все – засоби, діалог – мета. Один голос нічого не закінчує і нічого не вирішує. Два голоси – мінімум життя, мінімум буття" [2, 381]. Таким чином, діалог виступає умовою будь-якого буття; наявність діалогу свідчить про існування суб'єкта, поняття діалогу майже дублює й органічно доповнює зміст категорії існування, тобто ідею колективного спілкування. Тільки діалог може стати способом пізнання, бо передає об'єктивність персонального знання, як спосіб поєднання суб'єктів діалогу, а не просто співвідношення суб'єкта й об'єкта пізнання.

Дискусія – широке публічне обговорення певного суперечливого питання. Це визначення окреслює спектр складників: дебати, диспут, полеміка, словесний бій, спір, суперечка окремих осіб, співбесідників. Неабиякого значення набула дискусія у політичній сфері життя, де аспект дискусії – це шлях до взаєморозуміння, шлях до миру. Дискусія має бути і є джерелом руху, розвитку суспільства в цілому. Як позитивне завершення дискусії – це привнесені зміни до системи знань, незалежно від галузі науки. Зміни у свідомості не настільки швидкі, як зміни, що привносяться часом. Тож оцінку кожній дискусії та її значення в суспільному житті дає час.

У деяких дослідженнях теорії журналістики існують такі визначення мети журналістської праці: перетворювати конфлікти у площину дискусії, тобто не загострювати існуючі суперечності, а знаходити точки дотику конфліктних сторін, шукати компроміси. Можливо, ведучий телевізійної програми певним чином має почувати себе "соціальним педагогом". Діалог ведучого з гостем у студії починається перед телекамерою тільки для співрозмовника; для журналіста він починається відтоді, як він почав вивчати документальний матеріал для передачі. Екранний етап – лише остання фраза в цій заочно розпочатій розмові, якій передує збирання та опрацювання матеріалів із редакційної пошти, дзвінків від глядачів, які висувають тематику, особливо в останні роки.

Одна із граней майстерності ведучого – правильне і доречне психологічне позиціонування у виборі тих проблем і запитань, які є актуальними і матимуть резонанс. До зустрічі зі співрозмовником журналіст ретельно готується. Навіть ретельніше, ніж до випуску новин, оскільки будь-яка форма діалогу повинна бути жвавою, взаємно активною. Слід пильнувати, аби не "потрапити на мілину", відчувати "підводні камені" спілкування. Це, за твердженням З. Фройда, бажання "бути великим", бажання висунутися, як із боку журналіста, так і його співрозмовника під час спілкування в ефірі має вигляд боротьби за психологічну ініціативу. Тільки взаємне зацікавлення, повага, толерантність допоможуть знайти рівновагу під час програми.

Під час теледискусії журналіст намагається тримати ініціативу, контролювати достовірність одержуваної інформації, не спотворюючи фактів, не опускаючись до категоричності оцінок (зіставляючи висловлювання співрозмовника з документами, думками інших експертів тощо). Складниками професіоналізму тут виступають: дискурсивне (поняттєве, логічне, опосередковане) та інтуїтивне мислення. Перше працює в обмежених рамках, коли необхідно щось доводити і для цього інформація підлягає логічному підтвердженню. У журналістиці, фундаментом якої є факт, подієвість, логіка, дискурсивне мислення супроводжуються словесним формулюванням.

В ідеалі тележурналіст знає предмет не гірше, ніж співрозмовник. Упевненість його неодмінно виявляється і в характері запитань, і в кількості та глибині даних, здобутих під час дискусії. В яких би умовах (заздалегідь підготовлених чи імпровізованих) не відбувалась розмова, матеріал потребує максимальної зосередженості, психологічної стійкості, постійного володіння ситуацією й доброзичливого ставлення до співрозмовника. Основа дискусії – ретельна підготовка і миттєва імпровізація. Інший бік інтелектуальних журналістських здібностей – інтуїтивне мислення. Часто кажуть: "інтуїція від Бога!", "чуття на хорошу новину!". Інтуїтивне мислення – це безпосереднє знання в поєднанні зі знаннями опосередкованими, раніше придбаними. Під час підготовки до діалогу в ефірі необхідно якомога більше дізнатися про свого співрозмовника. Доречно використовувати цитати з його попередніх виступів, книг, відгуків тощо; варто націлювати на те, аби співрозмовник прокоментував, спробував спростувати або підтвердити ваші фрази.

Над виведенням "формули дискусії" активно працює російський журналістикознавець В. Олешко. У книзі "Журналістика як творчість" він наголошує на тому, що діалог журналіста (індивідуального комунікатора) з самим собою як із іншим, із аудиторією (враховуючи її багатомірність) характеризує творчість, діалектичне мислення, несумісне з прямолінійністю, догматизмом. "Саме в діалозі відбувається вибір найкращого варіанта, найбільш оригінальної форми вираження смислової позиції, поглядів, почуттів, настанов комунікатора" [8, 193]. В. Олешко називає кілька причин порушення зворотного зв'язку з аудиторією. По-перше, розбіжність світоглядних, змістових, естетичних та інших позицій комунікатора і реципієнта або навіть цілої групи аудиторії, а по-друге, принципово різна оцінка того, що можна назвати "ситуативним фоном" масовокомунікативної діяльності. "Говорячи про плюралізм думок як необхідну умову звичайного розвитку журналістики, не можна забувати про те, що в демократичному суспільстві однією з характеристик діалогізму як принципу взаємовідносин ЗМІ та аудиторії є вибірковість. Індивідуум намагається знайти свої газети, журнали, канали електронних ЗМІ, своїх індивідуальних комунікаторів, якісь окремі твори, як йому може здатися, адресовані тільки йому" [8, 193]. Таким чином, діалогічність є необхідним атрибутом, умовою життєздатності системи масовокомунікативного обміну інформацією в суспільстві.

Діалог для телебачення прийнято вважати багатозначним. В основі телевізійного діалогу – спілкування між тими, хто володіє інформацією, її опрацьовує, виготовляючи різножанровий, різнотиповий, різноформатний телепродукт, і тими, хто цю інформацію споживає, накопичуючи нові знання про події, факти, явища, збагачуючи та поповнюючи ними світогляд, інтелектуальний потенціал, задовольняючи суспільно корисні потреби та запити, які висуває життя. Так, у наукових розвідках В. Гоян є спроба комплексного дослідження телевізійного діалогу (йдеться про часові рамки, формати, мовностилістичні засоби виразності, відповідність жанровим канонам; також авторка звертає увагу на їх асиміляцію та дифузію) [5, 41]. Дослідниця переконана, що сьогодні надзвичайно корисно (особливо з огляду на необхідність вироблення критеріїв та етичних засад професіоналізму журналіста електронних медіа) розглядати та абсорбувати потенційні масштаби телевізійного спілкування, внаслідок чого, принаймні так стверджують представники деяких наукових шкіл, зароджуються й акумулюються нові думки, ідеї, проекти, а також спостерігається накопичення нових знань.

Діалогічний характер телевізійної комунікації як чинник створення "іміджу особливої обізнаності про події" [9, 87] дає можливість активного взаємообміну інформацією та знаннями між ведучим телевізійної програми та глядачем, котрі виступають у процесі отримання і передачі інформації як рівноцінні партнери. Тому актуальним є твердження О. Войскунського: "Я обираю вас за співбесідника, але цього недостатньо, щоб спілкування відбулося. Ви також повинні зробити мене своїм партнером" [4, 121]. Це своєрідне правило масовокомунікативних стосунків при партнерстві може розцінюватися як залежне від специфіки типу і формату телевізійного мовлення, тривалості та якості організації діалогу в ефірі.

Телевізійне спілкування як телекомунікація набуває ознак однобічно спрямованого, оскільки комунікатор звертається до реципієнта, тимчасом як реципієнт фактично перебуває поза межами реального комунікування. Отже, "демократизація стосунків між комунікаторами та самих умов спілкування у відповідній соціальній ситуації толерантності, взаємоповаги на перший план висуває суб'єктно-об'єктні стосунки, які для спілкування перетворюються у камуфляжну форму суб'єктно-об'єктного зв'язку між комунікаторами… У зоні ж комунікативних цілей лежать завжди певного виду реакції особи, групи чи маси. Через будь-які методи "роботи" мовця зі своєю аудиторією, включаючи наукові (збалансованої подачі інформації, статистично виправданого розподілу негативу й позитиву і т. ін.), в умовах спілкування, а тим більше, масового, завжди мають шанс вишуканими способами маніпулювання поведінкою аудиторії, якщо тільки вона не усвідомлює, що з нею роблять і на що спрямована дія мовця", – справедливо стверджує В. Різун [9, 83]. Білоруська дослідниця Н. Фрольцова влучно охарактеризувала "людський вимір" як особливу рису сучасної телевізійної творчості, що обумовлює атмосферу діалогічності та психологізму в формах спілкування з іншими "я". Вона наголошує: "Ця тенденція характеризує як безпосередньо принцип організації творчого процесу у виробничій інфраструктурі аудіовізуальної комунікації, так і соціокультурну ситуацію, у якій створюється твір" [11, 140].

Російське й Українське телебачення в середині 90-х рр. уперше використало в ефірі якісну модель телекомунікації – діалогічну, орієнтовану на взаємодію з глядачем, що на той час діяла в США та Європі не менше 20–25 років під назвою "іnteractive media" (інтерактивні засоби масової комунікації). Основною відмітною рисою розвитку діалогічного мовлення на західному (передусім американському) просторі був синтез телебачення і комп'ютерних технологій [12]. Вже на початку 80-х рр. інтерактивні медіа застосовують розмаїття способів взаємодії з аудиторією, не тільки телевізійної: Interaсtive video (інтерактивне відео), on-line (контактне телебачення), digital (цифрове ТБ), enhanced TV (розширене або вдосконалене телебачення), teleshopping (телемагазин), telebanking (телебанк) і т. ін.

В Україні термін "інтерактивне телебачення" з'явився на початку 90-х рр. у потоці закордонних телепередач та інших зразків західної, у першу чергу, американської масової культури. Але це не був повний аналог американського поняття, оскільки на той час комп'ютерні технології тільки зароджувалися. Хоча вид спілкування, заснований на "інтеракції" (психологічний термін, що в перекладі означає "взаємодія"), вже існував не один десяток років на радіо та телебаченні. Це мовлення називали у нас по-різному: "контактне телебачення" , "телебачення з відкритим зворотним зв'язком" і, нарешті, "інтерактивне телебачення" . Новий термін швидко закріпився в мові телевізійників і газетярів, завдяки їм проникаючи у розмовні сфери. Саме так стали називати всі види телевізійних програм, основою яких була взаємодія (інтеракція) з телевізійною аудиторією: від студійних ток-шоу (на Російському телебаченні: "Я сама", "Сделай шаг", "Старая квартира", на Українському: "Телепрес-клуб", "У центрі уваги") до політичних програм ("Общественное мнение", "Іду на ви", "Я так думаю", "Свобода слова").

Але при цьому важливо зазначити: розвиток мовлення йшов від монологічної, лінійної моделі комунікації до діалогічної, орієнтованої на взаємодію. Хоча сама настанова телекомунікатора на діалог із глядачем, втягування його в процес телевізійного мовлення, схожа на всі інші форми спілкування, все ж відрізняється каналами зворотного зв'язку. Формула традиційної лінійної моделі комунікації сформульована американським соціологом Г. Лассуеллом (1948) й широко використовувалася радянськими теоретиками, оскільки повністю відповідала пропагандистській ідеології партійної журналістики. Формула Лассуелла (хто? що? кому?) досить ефективна у поданні інформації, та на початку 50-х рр. з'являються опоненти, які пропонують інші моделі комунікації, основа яких – взаємодія. Так виникла інтеракційна , або інтерактивна, модель (1953), запропонована Т. Ньюкомбо [1, 18]. Аудиторія тут розглядається не як об'єкт впливу, а як рівноцінний суб'єкт комунікації. Саме ця модель стає найбільш поширеною на українському телевізійному просторі. Глядач і комунікатор пов'язані взаємними очікуваннями та настановами, загальним інтересом до предмета спілкування, унаслідок чого відбувається зближення або віддалення поглядів комунікатора та реципієнта.

Сучасне телебачення наполегливо і послідовно шукає можливості розширити екранний контакт і зробити його реально двостороннім, залучаючи до участі в телепередачах звичайних людей (як героїв телесюжетів, інтерв'юйованих, промовців), розвиваючи зворотний зв'язок за допомогою листів, дзвінків тощо. Інтерактивні технології, якими сьогодні активно послуговується інформаційно-розважальний тип мовлення, потребують подальшого вдосконалення. У телевізійній комунікації слід встановлювати особистісні контакти аудиторії з комунікатором, щоб зрозуміти сутнісні параметри учасників та їхніх повідомлень. Цим пояснюється значення і привабливість для аудиторії телевізійної інформації, персоніфікованої автором та учасниками подій. Звідси і прагнення телекомпаній мати постійних телеведучих і репортерів, які б викликали симпатії і довіру глядачів. Персоніфікація телевізійного мовлення утвердилась у всьому світі як принцип мовлення, як істотна відмінність телевізійної журналістики від інших її видів.

 


1. Адамьянц Т. З. К диалогической телекоммуникации: от воздействия – к взаимодействию. – М., 1999.
2. Бахтин М. Эстетика словесного творчества. – М., 1986.
3. Бахтин М. Проблемы поэтики Достоевского. – М., 1979. – С. 49–294.
4. Войскунский А. Е. Я говорю, мы говорим…: Очерки о человеческом общении. – М., 1990.
5. Гоян В. В. Творчість телевізійного ведучого: теоретико-прикладний аспект // Наукові записки Інституту журналістики. – 2004. – Т. 18. – С. 41–42.
6. Деррида Ж. Монолингвизм другого или протест первоначала. – М., 1985.
7. Качуровський М. О. Філософія: Навч. посібн. – К., 2002.
8. Олешко В. Журналистика как творчество. – М., 2003.
9. Різун В. В. Маси: Тексти лекцій. – К., 2003.
10. Рікер П. Право і справедливість // Дух і літера. – К., 2002.
11. Фрольцова Н. Т. Типология творческой деятельности в аудиовизуальной коммуникации. – Минск, 2003.
12. Gerbner G., Byrne R. etc. Communications in the 21 st Centary. – N.Y., 1981.

 

© Шальман Т. М.


© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові