Ласкаво просимо

Ключові слова: етнічна мова, культура, нація, розвиток, освіта, преса.

The articles examines correlation between language and national issues. It is proved on the articles of Sergij Yefremov published in the newspaper "Rada" that lsnguage is one of the most important factors in the processes of existence and development of every nation.

Keywords: ethnic language, culture, nation, development, education, mass media.

Ціле століття минуло з того часу, як Східна Україна виборола право на власну національну пресу, видання для українців рідною мовою. За сто останніх років багато змін відбулося в мовному і національному питаннях в Україні. І якщо підходити до цього з формального погляду (статус української мови як державної, закон про мови в Україні і т.п.), то мовну проблему можна було б вважати вирішеною. Проте об'єктивна реальність свідчить, що статус державної мови задекларовано, але повною мірою не забезпечено, українська мова так і не стала консолідуючим чинником для нації, а ставлення до неї в окремих реґіонах сучасної України принципово не відрізняється від колишнього імперського, продовжуються політичні спекуляції на мовному ґрунті, береться під сумнів необхідність функціонування єдиної державної мови і т.д. Все це є свідченням того, що вирішення мовно-національних проблем залишається надзвичайно актуальним.

Видатний учений, публіцист і літературознавець, політичний діяч, академік С. Єфремов постійно наголошував у своїх працях на великому значенні етнічної мови і для окремої людини, і для цілої нації. В його публіцистичній творчості національне питання – одне з ключових, проте різними дослідниками розглядаються лише окремі аспекти. Визначному внеску публіциста у створення національної освіти в Україні присвячені роботи Т. Самоплавської [6; 7]. І. Гирич, аналізуючи публіцистику С. Єфремова в газеті "Нова Рада", звертає увагу на його переконання про необхідність широкого запровадження української мови не лише в освіті, а й в інших важливих сферах [2, 337]. "Вся наукова, громадська і публіцистична діяльність Єфремова була підпорядкована доведенню того, що українська мова й українське живе слово – було, є і завжди буде", а його публіцистика і літературна критика "поєднувались на єдиній основі громадянської, національно свідомої думки", – зазначає В. Шмельов [10, 78]. Високо оцінив публіциста як борця проти "російських українофобів і антисемітів" і захисника українського слова П. Одарченко [8]. Визначну роль Єфремова і газети "Рада" в поширенні "національної свідомості і українського національного руху" зазначав П. Голубенко [3]. Про С. Єфремова, "лицаря національного духу", чесного, принципового і безкомпромісного, а також про розуміння ним особливої ролі української мови у справі національного відродження йдеться у дослідженнях В. Чишка [9]. Але всебічного висвітлення мовно-національного питання в публіцистиці С. Єфремова не міститься в жодній роботі. У статті зроблено спробу довести, що мова є важливим (а для української нації й обов'язковим) чинником її існування і розвитку.

Говорячи про поняття нації, слід звернути увагу, що не існує певної кількості обов'язкових для всіх націй чинників їх існування. Це пояснюється насамперед тим, що для різних націй процес формування відбувався на різних етапах їх суспільно-політичного розвитку і мав свої специфічні передумови. Мова як етнічна ознака нації визнається переважною більшістю вчених якщо не обов'язковим, то одним з важливих чинників її існування (Й. Гердер, О. Потебня, Е. Ґелнер, Дж. Гатчинсон, Е. Сміт, Я. Крейчі, В. Велімський, Г. Ґадамер і багато ін.), у тому числі й тими, для яких нація не є самодостатньою цінністю (Дж. Мілль, М. Драгоманов).

З теоретичної точки зору відсутність уніфікованих ознак нації дає підстави стверджувати, що мова не є обов'язковим чинником їх існування. З погляду практичного, оскільки національна свідомість дуже часто ґрунтується на етнічній мові, втрата цієї мови може зруйнувати і національну свідомість. Українська нація формувалась в умовах бездержавності, коли мова і культурні традиції залишились єдиними об'єктивними національними ознаками. С. Єфремов головними ознаками нації вважав мову, світогляд, спільну історію і традиції [5, 8]. На його думку, мова для народу – це "як вираз його духовної істоти, як символ його опрічності, як пам'ятка од минулого й надія на прийдущі, треба сподіватись – недалекі вже часи..." [4, 20].

Ті чи інші аспекти мовно-національної проблематики висвітлювались ним на сторінках різних видань ("Літературно-науковий вісник", "Світло", "Украинская жизнь", "Громадська думка", "Рада" тощо). Особливе місце у творчості С. Єфремова займає його публіцистика в газеті "Рада", де він був головним співробітником, який формував ідеологію часопису. Саме з погляду національної доцільності Єфремовим-публіцистом оцінювалися всі культурні й суспільно-політичні події. Ставлення до своєї нації, мови, культури було для нього визначальним і в оцінці тих чи інших діячів тієї епохи.

Серед статей С. Єфремова, присвячених власне мовним проблемам, особливе значення мають публікації під рубрикою "З нашого життя" про роботу відомого вітчизняного лінгвіста О. Потебні "Мова і народність". Критик поділяє основні ідеї мовознавця стосовно зв'язку своєрідності мови з особливостями національного характеру, визнає етнічну мову атрибутом нації. Оскільки не знайдеться й двох людей, щоб думали абсолютно однаково, так і кожна нація, що має свій, лише їй притаманний засіб спілкування, сприймає світ по-особливому. Коли зникає мова, зникає й народ, бо заміна етнічної мови чужою мовою, навіть розвиненішою, є "неповноцінною". Тому єдиний можливий шлях до мовного (а разом з ним і суспільно-політичного) розвитку нації – це шлях збереження й удосконалення етнічної мови. С. Єфремов підтримує висловлений відомим лінгвістом О. Потебнею протест проти так званої "денаціоналізації та асиміляції одного народу другим" (1911. – 21 груд.).

Коли зникає будь-яка мова – це втрата не лише для народу-носія цієї мови, а й для всіх націй. "Щоб мала існувати людина, треба інших людей, щоб мала існувати народність – треба інших народностей. Послідовний націоналізм – це інтернаціоналізм" (1911. – 21 груд.). Розмірковуючи над ідеєю О. Потебні про те, що втрата етнічної мови послаблює "енергію думки" і перериває зв'язок поколінь, С. Єфремов робить висновок, що повноцінна освіта кожного народу можлива лише за умов національної школи, в якій ведеться викладання етнічною мовою.

До питання про доступну для народу шкільну освіту зрозумілою й близькою йому мовою С. Єфремов звертався в багатьох статтях газети "Рада", розглядаючи його в комплексі з іншими національними проблемами. Але звернення переважно до шкільних проблем зовсім не свідчить про недооцінку публіцистом ролі науки й університетської освіти, якій він присвятив зокрема статтю "Становище українства в університетській справі". У цій статті автор наголосив на необхідності існування в Україні української вищої освіти і за формою (мова викладання), і за змістом. Перші кроки в цьому напрямі вже було зроблено, і хоча, як визнає С. Єфремов, вони поки що незначні, їх можна вважати "першим ступенем до майбутнього укладу університетської науки, коли українські дисципліни займуть належне їм по праву місце" (1908. – 22 жовт.). Стаття написана з приводу реформаторських заходів Міністерства народної освіти в плані заборони будь-яких демократичних проявів в університеті. С. Єфремов робить цілком вірогідне припущення, що після "реформування" передусім припиняються будь-які українізаційні рухи в університеті.

В іншій публікації "Агітація навпаки" (1912) публіцист висловив упевненість, що українську науку не спроможні знищити ні заборони, ні агітація, спрямовані проти неї. Попередній досвід показав: заборона імперськими властями української мови на наукових з'їздах привернула ще більше уваги до української науки. С. Єфремов переконаний, що всупереч меті цих заборон, програють від них передусім усеросійські наукові збори, а з часом і самі ініціатори таких обмежень.

Аналізуючи проблеми існування й розвитку української науки в цілому, публіцист не обминув увагою й українську мовознавчу науку. У статті "Ломоносов і Україна" автор наголосив на давніших, порівняно з російськими, українських мовознавчих традиціях. Звертаючись до історії виникнення і розвитку в ХVII ст. української науки, автор показав потужний вплив цієї науки на менш розвинену в ті часи московську вченість. Це стосується і впливу на лінгвістичні дослідження М. Ломоносова досвіду його українських попередників, зокрема М. Смотрицького. С. Єфремов, посилаючись на історичний досвід російської мови, коли "першому діячеві великоруського письменства" М. Ломоносову доводилось "обороняти великоруську мову від тих закидів, якими скрізь і завжди стрівають нерозумні люди початки письменства народною мовою" (1911. – 22 листоп.), доводив типовість такого становища для будь-якої мови. " Теперішня російська мова... такої оборони вже не потребує", – зазначає публіцист у висновках, а отже, не потребуватиме з часом цієї оборони й мова українська, еволюційний розвиток якої був загальмований історичними обставинами.

Повноцінний розвиток усього українського суспільства, на думку С. Єфремова, можливий за умов запровадження української мови не лише в науку й освіту, а й в усі важливі сфери суспільного життя: у суди, у церковні справи, культуру і т. ін. Кожному з аспектів цієї проблеми публіцист присвятив окремі публікації. Більшість з них можна вважати цілком досконалими й цікавими за змістом. Статті "Не з того кінця" і "Ще одна ліквідація" містять гостру критику на адресу православного, вкрай консервативного й вороже налаштованого до всього українського, духівництва, яке "одірвалося од народу, од своєї пастви, що воно в масі своїй з "пастирів стада словесного" давно переробилося в звичайнісіньких чиновників "духовного відомства", яким найбільш цікаві інтереси власної кишені і яких здебільшого зовсім обходять найпекучіші інтереси справжнього, живого життя народного" (1911. – 1 листоп.).

За таких умов "зв'язане стома тисячами зовнішніх пут і догматів" духівництво навряд чи здатне стати об'єднувальною силою для української нації і посприяти її духовному зростанню. Такого висновку дійшов С. Єфремов, полемізуючи з п. Лукинським. Для духівництва в Україні наближення до народу "визначало б попереду всього повну українізацію, бо тільки тоді духовенство могло б мати вплив на народ, коли б воно пройнялося тими завданнями, які ведуть народ вперед, до розумного свідомого життя" (1911. – 1 листоп.). Публіцист вважає, що ситуацію можна поліпшити, лише докорінно реформувавши систему духовної школи. Але великий опір реакційного семінарського начальства й навіть звичайних викладачів семінарії, з їх ставленням до української мови як до "искаженного русского наречия" і "противного жаргона", навряд чи посприяє позитивним реформам (1912. – 9 лип.).

Велику надію в справі об'єднання українського суспільства і підтримки його всебічного розвитку С. Єфремов плекав щодо української преси. Незважаючи на постійні утиски владних структур, саме українська преса розвивається, на його думку, найбільш динамічно, оперативно реагує на всі події суспільного життя, впливає на широку аудиторію. Про велике значення і вагу рідного слова для кожної людини, про необхідність існування преси етнічною мовою, про завдання української преси, яка повинна висвітлювати життя об'єктивно, у всіх його проявах, йдеться зокрема в статті "Українська преса і читачі", де автор писав: "Опріч обов'язків перед читачами, преса має повинності й перед собою, і одна з найперших – дбати про добрий лад у літературній республіці, додержувати відомих літературних звичаїв і плямити все, що йде проти них" (1908. – 17 лип.). Публіцист переконаний, що преса повинна бути в авангарді українського поступу, а не пасти задніх, намагаючись догодити всім без винятку. Беручи на себе велику відповідальність перед громадою і літературою, вона "ніколи не повинна спускатись з деякої ідейної високості".

Німецький філософ XVIII ст, основоположник культурного націоналізму Й. Гердер у праці "Мова і національна індивідуальність" довів тісний зв'язок розвитку мови й суспільства, зазначивши, що "цей закон природи очевидний: мова виникає й розвивається разом з родом людським..." [1, 43]. Тривала полеміка С. Єфремова з приводу обстоювання обов'язкового і, на його думку, об'єктивного взаємозв'язку мови і нації показала, що далеко не всім такий закон видається очевидним. Полемізуючи з Кашкаровим і його однодумцями, які начебто відстоюють самостійний розвиток української культури, але виступають проти політичного розвитку України, С. Єфремов чітко визначив: відділити культуру (складовою якої є й мова) від політики неможливо. Намагання розглядати культуру поза зв'язками з політикою – це шкідлива для українського національного розвитку демагогія. У статті "Російський імперіалізм" публіцист наголошував: "Культура, певна річ, не те саме, що політика й має свої безпосередні завдання; але, з другого боку, нормальна, широка культурна робота не може бути без minimum'a політичних прав, та й сама раз-у-раз виявляється і політичними наслідками... Розірвати культуру й політику, значить і ту й другу позбавити самого живущого нерва, і як не можна уявити собі "безполітичної культури", так само не може й не повинно бути "безкультурної політики". Культура й політика неподільно зв'язані одна з однією тисячами живих ниток, які порвати неможливо без обопільної шкоди. Справжня культура вимагає й політичного розвитку, а останнього не буває без культури" (1912. – 15 трав.).

Продовжуючи важливу тему взаємозв'язку культури і політики в публіцистиці Єфремова, звернемось до його статті з рубрики "З нашого життя", присвяченої аналізу українофільства і розгляду перспектив подальшого розвитку українського суспільства. Віддаючи належне українофілам за їх велику увагу до української мови і національних традицій, автор гостро критикує їх за половинчастість, відсутність "синтезу між теорією і практикою", брак системного підходу до вирішення національних проблем, нездатність робити відповідні сміливі висновки "з добре поставлених тез" і "дивитись у вічі життю" (1910. – 23 квіт.). Він вважає, що звідси походять і теорія про "дві руські народності", і невпевненість у своїх силах багатьох діячів українського суспільства, і численні компроміси, коли "українські домагання та інтереси давано на жертву "общерусской культуре". Зваживши всі позитивні й негативні риси українофільства, С. Єфремов дійшов висновку, що воно з об'єктивних причин було "більш випливом люблячого серця", ніж "твердого розуму і сердечні поривання тільки й могло переважно задовольнити".

Але для подальшого успішного розвитку українського суспільства, як зауважує публіцист, одних "сердечних поривань" замало, потрібне ясне розуміння подальших перспектив і наявність чіткої практичної програми розвитку. Альтернативою українофілам С. Єфремов вважає "свідоме українство", з якого вже виділились "партійні українські організації, що свою національну свідомість уґрунтовують і підтримують загальнополітичними постулатами, прищеплюючи до українського ґрунту загальнолюдські здобутки та досвід..." (1910. – 23 квіт.). Жодна нація, на думку публіциста, не має перспективи окремого, не пов'язаного з іншими націями подальшого розвитку, але найкращі культурні й політичні світові здобутки українці повинні пропустити через власну свідомість, пристосувати "до народного ґрунту". Враховуючи всі необхідні практичні народні потреби, все ж неможливо орієнтуватись на окрему простонародну культуру, бо це не відповідає більш високим вимогам інтелігенції. Єфремов пропонує не вигадувати якусь абстрактну культуру, а "загальнолюдську культуру з усіма її здобутками" перенести на народну основу і одягти її "в живу форму українського народного слова, щоб міг користуватися з їх увесь народ наш" (1910. – 23 квіт.). За цих умов українське суспільство зможе: по-перше, витримати конкуренцію і уберегти націю від зовнішніх асимілятивних впливів; по-друге, зберегти і залишити на батьківщині свою національну еліту ("розум і мозок нації"); по-третє, створити умови для успішного розвитку власної нації. Для виконання таких складних суспільних завдань і мова українська повинна піднятись на вищий щабель, ставши "мовою публічного життя, мовою вищої культури".

Дослідження публіцистичного доробку С. Єфремова в газеті "Рада" переконливо доводить: автор не лише визнає мову чинником існування й розвитку нації, а й визначає можливі шляхи цього розвитку. Аргументуючи необхідність існування етнічної мови як чинника розвитку нації, С. Єфремов посилається на лінгвістичну працю професора Харківського університету О. Потебні "Мова і народність".

Необхідною умовою повноцінного розвитку нації публіцист вважав запровадження етнічної мови в усі важливі сфери суспільного життя: культуру, освіту, суд, церковні справи і т. д. С. Єфремов підкреслював особливу роль преси в цьому процесі як для окремої людини, так і для суспільства в цілому. Він доводив неможливість культурного розвитку нації окремо від політичного. Доробок провідного публіциста й неформального редактора газети "Рада" з мовно-національної проблематики не лише цікавий з історичної точки зору, а й сприяє кращому розумінню цих проблем у сучасному українському суспільстві; він корисний сучасникові з погляду практичного використання автором продуктивних риторичних прийомів та аргументації своєї позиції.

1. Гердер Й. Мова і національна індивідуальність // Націоналізм: Антологія / Упоряд. О. Проценко, В. Лісовий. – К.: Смолоскип, 2000. – С. 37–45.
2. Гирич І. Публікації С. О. Єфремова в газеті "Нова Рада", 1917–1919 рр. // Український археологічний щорічник. – Вип. 2.: Укр. археологічний зб. – К., 1993. – Т. 5. – С. 336–375.
3. Голубенко П. На варті українського відродження: С. Єфремов як публіцист // Сучасність. – 1983. – № 6. – С. 36–48.
4. Єфремов С. Історія українського письменства. – К.: Феміна, 1995. – 688 с.
5. Єфремов С. Національне питання в Норвегії. – Л., 1902. – 66 с.
6. . Самоплавська Т. Єфремов Сергій Олександрович // Українська педагогіка в персоналіях: У 2 кн. / За ред. О. В .Сухомлинської. – К.: Либідь, 2005. – Кн. 2. – С. 100–108.
7. Самоплавська Т. Сергій Єфремов у журналі "Світло" // Шлях освіти. – 2001. – № 4. – С. 32–35.
8. Одарченко П. Життя і наукова діяльність С. Єфремова // Сучасність. – 1976. – № 10. – С. 16–32.
9. Чишко В. Чишко В.
10. Шмельов В. Повернення з небуття // Вісн. міжнарод. асоціацій україністів. – 1991. – № 2. – С. 76–79.