д. філол. н., проф.
УДК 070: 316. 766
Українські медіа перебувають у глибокій кризі. В Україні практично не існує незалежних газет, журналів, теле- та радіокомпаній. Успіх медіа не залежить від рейтингу програм, розміру тиражу та економічних аспектів. Правова, економічна та адміністративна регламентація здебільшого впливає на успіх або занепад газет, радіо- або телепередач. Прибутки від продажу та реклами не покривають витрат на виробництво інформаційного продукту. На ринку друкованих видань як прибуткові функціонують лише спеціалізовані рекламні та еротичні видання. Усі соціально-політичні видання є виразниками інтересів тих чи інших фінансово-політичних угруповань. Нормою стали дотації та спонсорські внески в ЗМІ за так зване інформаційне забезпечення. Зменшення тиражів періодичної преси, що розпочалося у 1991 році, так і не припинилось.
Закони не впроваджуються в життя
За кількістю законів у галузі медіа Україна посідає провідне місце серед країн СНД.
За роки незалежності в Україні були, зокрема, прийняті такі Закони:
— "Про інформацію" (1992);
— "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні" (1992);
— "Про телебачення та радіомовлення" (1993);
— "Про інформаційні агентства" (1995);
— "Про авторські та суміжні права" (1993);
— "Про державну таємницю" (1994);
— "Про рекламу" (1996);
— "Про Національну раду з питань телебачення та радіомовлення" (1997);
— "Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації" (1997);
— "Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів" (1997) та ін.
Здається, що діяльність системи медіа в Україні в правовому аспекті добре відрегульована та повинна функціонувати. На жаль, практичне впровадження законів залишає бажати кращого.
Закріплене в законах право на отримання інформації та можливість реального доступу до неї не збігаються. Приховування інформації в різноманітних формах та під будь-якими приводами стало буденним явищем для всіх гілок влади, органів місцевого самоврядування, чиновників, підприємств, фінансових структур, деяких суспільних об'єднань.
З 1995 року згідно з Указом Президента в Україні існує вертикаль прес-центрів, які мають координувати з прес-службою Президента України підготовку матеріалів, що передаються ЗМІ. Таким чином, прес-служби замість того, щоб допомагати журналістам в отриманні інформації, виступають своєрідними фільтрами, які обмежують потоки інформації.
Ще одним пунктом, в якому порушуються права журналістів в Україні, є порядок акредитації в державних органах. При цьому повністю ігнорується стаття 3 Закону України "Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації", яка вводить реєструючий, а не дозволяючий порядок акредитації.
Великою проблемою для українських медіа є судові позови. Кожного дня в українських судах розглядаються 5-6 справ. Призначаються такі суми позовів, що у випадку задоволення хоча б одного з них, відповідна газета або телекомпанія миттєво припинить своє існування. Це й сталося з опозиційною газетою "Всеукраїнські відомості", яка мала закритися через те, що не була в змозі сплатити штраф, призначений їй судом. Приводом стала стаття, де мова йшла про те, що футбольний клуб "Динамо" (Київ) хотів "продати" Андрія Шевченка в Італію. Клуб виграв справу в суді, а газета мала сплатити штраф. Пізніше Шевченко був "проданий" в італійський "Мілан".
Більшість позовів надходить від державних службовців. У процесі розгляду справ суди вимагають доказів та підтвердження не тільки фактів, але й оцінних суджень. Часто розмір суми для сплати залежить від службової посади обвинувача: чим вона вища, тим вища і сума.
Але це не завжди цивільні позови. Так, 7 червня 2001 року Мінський районний суд м. Києва засудив О. Ляшка, головного редактора тижневика "Свобода" до двох років позбавлення волі (умовно) та позбавив права перебувати на будь-якій посаді в ЗМІ. О. Ляшка було звинувачено в тому, що в 1997 році на посаді головного редактора газети "Політика" він поширював відомості, які ганьблять честь та гідність деяких посадовців України. Через місяць Київська міська прокуратура заявила, що після набуття чинності 1 вересня 2001 року нового Кримінального кодексу України головний редактор газети "Свобода" О. Ляшко буде звільнений від покарання, а його справу буде закрито, бо статті, за якою його було засуджено, в новому кодексі більше не існує.
Але позови продовжують надходити до судів. 22 липня 2001 року суддя Ужгородського міського суду звернувся до прокуратури з проханням про притягнення до відповідальності у суді редактора закарпатської газети "Вісті тижня" за трьома кримінальними статтями. Це звернення стало результатом публікацій газети про численні порушення у вищезгаданому суді.
Правове поле України заплутане та незрозуміле і тим самим ускладнює публікації про будь-яких державних посадовців. Згідно з роз'ясненням Конституційного Суду України заборонено не тільки збір, але й зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її попередньої згоди, окрім випадків, передбачених законом, притому тільки в інтересах державної безпеки, економічного благополуччя, прав та свобод людини. До конфіденційної інформації належать, зокрема, відомості про сімейний стан, освіту, стан здоров'я, дату та місце народження, віросповідання, матеріальний стан та ін.
Великим тиском на ЗМІ є не тільки судові або адміністративні санкції, а й економічні чинники, що загрожують існуванню ЗМІ. Прибутки від реклами та прямий продаж інформаційного продукту майже не в змозі покрити витрати на виробництво. В Україні прибутки від продажу та реклами у 2000 році склали 35 млн доларів США, що в 10 раз менше цього показника в Росії та в 15 — ніж у Польщі. Що стосується продажу, то існує дві причини, які пояснюють низьку ціну медіапродукту. По-перше, бідність більшої частини населення України, по-друге, абсолютна більшість власників українських медіа ведуть свою діяльність не з метою отримання прибутку, а для впливу на формування громадської думки. Вони і продають свій продукт за демпінговими цінами. Під час передвиборних кампаній газети нерідко коштують дешевше паперу, на якому вони друкуються, часто вони розповсюджуються безкоштовно. За такими умовами небагатий сегмент аудиторії задовольняється найбільш дешевим продуктом, що робить неможливим існування незалежної преси.
Часто місцева адміністрація в регіонах виступає співзасновником ЗМІ та активно втручається в їх діяльність. Якщо ЗМІ відхиляються від політики адміністрації, остання намагається усунути редактора з посади, а також позбутися небажаного співзасновника. При скрутному економічному становищі України та нерентабельності газет це означає катастрофу для ЗМІ.
За даними Українського центру економічних та політичних досліджень імені Олександра Разумкова, за останні роки кількість періодичних друкованих видань збільшилась з 1799 газет та 206 журналів до 2551 і 1374 відповідно. Але їх загальний річний тираж зменшився більш ніж на третину — з 4608 млн до 3024 млн примірників. Зменшення тиражів друкованих українських медіа триває. Показник кількості примірників на одного мешканця в Україні став значно нижче мінімального (за підрахунками ЮНЕСКО, не менш ніж 100 примірників на одного мешканця). У Швеції та Японії, наприклад, цей показник складає 550 примірників. В Україні тільки дві третини сімей виписують хоча б одну газету.
За передплатою на друге півріччя 2001 року перше місце посідає газета "Порадниця" (майже 1,5 млн передплатників). На другому місці — газета "Сільські вісті" (500 тис передплатників). Газета Соціал-демократичної партії України (об'єднаної) "Наша газета+" посідає третє місце (430 тис передплатників). Зареєстровано 355 загальнонаціональних, 464 регіональних, 1732 місцевих газет.
За даними Державного комітету з інформаційної політики, телебачення та радіомовлення, в Україні друкуються українською мовою 2690, російською — 1823 та одночасно українською та російською мовами — 2501 видань. Зареєстровано 176 друкованих видань для національних меншин, з яких 48 розповсюджуються в межах держави. На Україні працюють 118 друкованих ЗМІ, які мають аналоги за кордоном, але зареєстровані як українські видання.
Приватну форму власності мають 53 % редакцій та видань.
Наприкінці 2000 року склалась критична ситуація із забезпеченням папером редакцій більшості періодичних видань. Поясненням цієї ситуації є те, що Україна на 85 % залежить від імпорту газетного паперу. Ціна на папір доволі висока, до того ж вона постійно зростає. Тонна офсетного паперу на початку 2001 року коштувала 800-900 $, газетного паперу — 650-700 $ (в травні 2000 р. — 500-520 $). Високі ціни на папір зумовлюють нерентабельність більшості видань ЗМІ.
Незважаючи на те, що Закон "Про систему громадського телебачення та радіо" був прийнятий у 1997 році, держава продовжує контролювати ЗМІ.
Хоча за кількістю об'єктів телебачення та радіо становлять лише 11,6 % від загальної кількості ЗМІ, вони є найвпливовішими в регіоні. В Україні зареєстровано 35 агентств новин. Найвідоміші з них: "Укрінформ", Інтерфакс Україна та Українське незалежне агентство новин "Новини" (УНІАН).
З майже 800 теле- та радіокомпаній 28 належать державі, з них — 3 національних телепрограми та 25 регіональних.
Державний канал УТ-1 охоплює 96 % території України, УТ-2 - 90 %, УТ-3 - 60 %. На каналах УТ-2 та УТ-3 транслюють також 2 великі приватні телекомпанії "1+1" та Інтер, які мають ліцензії на ці частоти.
Сіткове телебачення:
— ІСТV;
— Новий канал;
— MMZ-STB;
— NBM;
— Телеодин;
— Тоніс-центр;
— Київська регіональна державна теле- та радіокомпанія;
— TET;
— Тоніс-Юг.
На кабельному телебаченні представлені близько 300 компаній. Багато з них не мають ліцензій. Загалом було видано 82 ліцензії, але при перевірці виявилося, що 47 компаній працюють без ліцензій. Кабельне телебачення нараховує від 500 000 до 2 млн глядачів.
Існує три національні радіокомпанії
(9,6 радіопідключень):
— УР-1 - 90% території України;
— УР-2 - 76%;
— УР-3 - 62%.
Також існують мережі приватних FM — станцій у регіонах:
— NBM;
— NART;
— Клас;
— Лідер;
— Наше радіо;
— Довіра;
— Гала;
— Радіо Рокс;
- Ютар;
—Радіо Люкс; та інші.
Останні роки в Україні характеризувалися гострим протистоянням парламенту та Президента України, в тому числі і в інформаційній сфері. У результаті переміг Президент. Через те що преса перебуває в залежності від виконавчої влади, більшість медіа підтримували Президента. Перемога Президента знайшла своє відображення в формуванні Національної ради з питань телебачення та радіомовлення. Згідно з Конституцією України в Раду повинні входити по чотири представника від Президента та парламенту. Національна рада має розподіляти частоти для теле- та радіокомпаній, а також стежити за дотриманням законів у галузі теле- та радіомовлення. Таким чином, вона може стати міцним знаряддям тиску на електронні медіа.
Після парламентських виборів Верховна Рада та Президент повинні були висунути кандидатури та сформувати Національну раду. Тривалий час Президент не висував кандидатури, таким чином робота Національної ради була зупинена. Тільки після того, як парламент призначив до складу Національної ради представників тільки пропрезидентських фракцій, Президент висунув свої кандидатури.
Для телерадіокомпаний України болючим питанням є ліцензування їх діяльності. Національна рада з питань телебачення та радіомовлення була сформована під впливом президентських сил, тому багато рішень розглядаються та приймаються в цій політичній площині.
Багато гострих дискусій виникло з приводу рішення про передачу частот телерадіокомпанії "Іштар" (Вінниця) та радіостанції "Континент" (Київ) іншим компаніям. "Іштар" звинувачувалась у невиконанні вимог щодо заповнення ефіру продуктом власного виробництва, у неприбутковості та порушенні податкового законодавства. Стосовно радіо "Континент" Національна рада зафіксувала порушення обсягів мовлення (24 години замість 12 згідно з ліцензією), значну фінансову заборгованість Державному інноваційному фонду, невідповідність нормам чинного законодавства трансляції зарубіжних компаній.
Обидві компанії вважають дії Національної ради політично зумовленими та відстоюють свої інтереси у суді.
Початок розвитку українського сегмента мережі Інтернет — кінець 1990 року, а домен ".ua" був зареєстрований в грудні 1992 року. За даними Державного комітету зв'язку та інформатизації, в Україні на початку 2001 року кількість користувачів Інтернетом складала 450-500 тис, протягом року вона зросла до 750 тис.
За іншими підрахунками, кількість користувачів Інтернетом складає майже один відсоток усього населення України. Для порівняння цей показник у Норвегії — 38 %, США — 30 %, Японії — 15,8 %, Португалії — 5,7 %, Росії — 1,4 %, Китаї — 0,8 %. Тільки 40 % органів української влади мають свої веб-сторінки.
Найбільш розвинутими, з точки зору Інтернет-послуг, є Київська, Донецька, Дніпропетровська, Харківська та Одеська області. Найменш розвинуті — Хмельницька та Волинська. Річний обіг ринку Інтернету в Україні складає 48,7 млн доларів. На сьогодні в Україні працюють 280 Інтернет-провайдерів, які забезпечують доступ до мережі.
Кількість користувачів мережею Інтернет в Україні швидко зростає. У жовтні 2001 року, за даними Spylog-Ukraine, в Україні нараховувалось близько 1,23 млн користувачів Інтернету, з них 440 тис користуються не менш ніж два рази на тиждень. Багато друкованих ЗМІ розміщують електронні копії своїх видань у мережі Інтернету. Функціонують також електронні видання, що не мають друкованих аналогів, наприклад, ProUa, UaToday, PartOrg, "Експерт-центр", "Українська правда", Korrespondent.net та ін.
Відсутність цензури в Інтернеті, звичайно, приваблює аудиторію. Каталізатором розвитку політичного сегмента українських веб-видань стало зникнення Г. Гонгадзе, який був головним редактором Інтернет-видання "Українська правда". Закономірно, що кількість відвідувань цього сайту за кілька місяців досягла 1 млн.
Але і тут втрутилася цензура. У кінці жовтня 2001 року Рада Національної безпеки та оборони на чолі з Президентом України провела засідання, присвячене заходам щодо вдосконалення державної інформаційної політики та забезпечення інформаційної безпеки України, на якому було запропоновано ліцензувати ЗМІ в Інтернеті. На увазі малося саме ліцензувати, а не реєструвати. Навіть друковані ЗМІ в Україні не ліцензуються, а тільки реєструються. Здається, держава вирішила знищити останню позацензурну зону українських медіа.
Згідно з відомостями добре поінформованих кіл, можливо, що засоби масової інформації перебувають під контролем потужних фінансових груп. "Новий канал", за неофіційними відомостями, контролюється Альфа-Банком, СТБ — нафтопромисловим об'єднанням Лукойл, ICTV — депутатом парламенту Віктором Пінчуком, ТЕТ — депутатом парламенту Григорієм Суркісом, Гравіс — депутатом парламенту Олександром Волковим.
У газетних ЗМІ, за неофіційними даними, "Киевские ведомости" контролює народний депутат України Г. Суркіс, "Столицю" і "Хрещатик" — мер Києва О. Омельченко, "Комсомольскую правду в Украине" та "Московский комсомолец в Украине" — народний депутат України А. Деркач, "Деловую неделю" та "Столичные новости" — Рабинович, "День" — секретар Ради національної безпеки Є. Марчук. Особливо сильним, за даними преси, є вплив Соціал-демократичної партії (об'єднаної). У зоні дії цієї партії перебувають телеканали Інтер, ТЕТ та УТ-2, а також радіо- та телевізійна компанія Альтернатива, яка виходить в ефірі Першого національного каналу (телевізійна програма "Право"). Соціал-демократична партія України (об'єднана) має вплив на програму новин ТСН (канал "1+1"), а також на газети "Киевские ведомости", "Наша газета+", "Команда " і "Бізнес". Партія "Трудова Україна" впливає на канали Вуличне телебачення та ICTV, а також на газети "Факты" і "Київський телеграф".
Крім цього, очевидна заангажованість засобів масової інформації. Інформаційна війна, маніпулювання громадською думкою та політична реклама стали звичними, підмінюючи об'єктивну інформацію. Через слабкий регіональний ринок реклами всі газети перебувають під впливом місцевих органів влади або фінансово-політичних угруповань. Газети та радіостанції, які висловлюють думку підприємців та перебувають в опозиції до органів місцевої влади, зазнають значного тиску. Під час президентських виборів адміністративний тиск (перевірки з боку контролюючих органів, пожежної служби) нерідко спричинював мільйонні позови на відшкодування збитків.
У 2000 році Україна пережила найбільшу з часу здобуття незалежності політичну кризу. Президенту України Леоніду Кучмі та одному з керівників правоохоронних органів приписувалось викрадення та вбивство опозиційного журналіста Георгія Гонгадзе. Його труп без голови було знайдено 2 листопада 2000 року. 28 листопада керівник Соціалістичної партії Олександр Мороз звинуватив у своїй промові Президента Кучму та Міністра внутрішніх справ Юрія Кравченка в організації цього вбивства. Як доказ, була представлена касета з записом одинадцяти розмов Президента. У грудні 2000 року колишній співробітник служби безпеки майор Мельниченко зустрівся з членами парламентської комісії і розповів, що розмови Президента були підслухані за допомогою цифрового записуючого пристрою. Він стверджував, що ці записи стосуються протизаконних вказівок Президента Міністру внутрішніх справ, керівнику служби державної безпеки та керівникам контролюючих органів. Поміж іншим у цих вказівках йшлося про організацію терористичного акту щодо кандидата в президенти Наталії Вітренко, викрадення Георгія Гонгадзе, а також про придушення телевізійних каналів СТБ, ТЕТ, газет "Сільські вісті", "Товариш", "Дзеркало тижня", "Свобода", радіостанцій "Свобода" та BBC. Крім цього, за словами колишнього майора, існують докази того, що Кучма привласнив кілька мільярдів доларів, які належать Україні.
Незважаючи на вогонь критики та посилений громадський інтерес до свободи преси, ситуація змінилася мало. 3 липня 2001 року сталося ще одне вбивство журналіста. Ігор Олександров робив репортажі про корупцію та організовану злочинність для телеканалу ТОР (Слов'янськ, Донецька область). Його до смерті забили бейсбольними битами.
1. Законодательство Украины о средствах массовой информации. — Харьков, 1998.
2. Іванов В. Ф. Законодавство про засоби масової інформації: український та зарубіж
ний досвід. — К.: Видавничий центр "Київський університет", 1999.
3. Іванов В. Ф. Медіа та політреклама у дзеркалі закону: Монографія. — К.: ЦВП, 2001.
4. Україна: Інформація і свобода слова. — К., 1997.
5. Українське законодавство: Засоби масової інформації. — К., 2000.
6. Український часопис прав людини. — К., 1994-1999.
http://www.bc.kiev.ua/
http://www.coe.kiev.ua/
http://www.ipc.kiev.ua/
http://www.liga.kiev.ua/
http://www.rada.kiev.ua/
http://www.usis.kiev.ua/
© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові