Ласкаво просимо

до електронної бібліотеки Інституту журналістики

Головна || Законодавча база || Навчально-методичні комплекси || Наукові видання
Праці викладачів || Студентські роботи || Різне


Новини, PR-інформація, реклама: принципи розмежування

В.О. Альошина

студ.
УДК 070: 316. 766

На мою думку, головним завданням журналістів, працівників засобів масової інформації є констатація фактів. Аналізуючи певну інформацію, журналіст бере на себе чималу відповідальність перед суспільством, оскільки не має права трансформувати її і, розмірковуючи, повинен намагатися бути об'єктивним. Найголовніший обов'язок журналіста — забезпечувати права громадян на інформацію, яка, у свою чергу, мусить бути правдивою. Це означає: шляхом точної, вичерпної і перевіреної інформації відображати дійсність, щоб громадськість на основі такого повідомлення могла дістати чітке уявлення про ті процеси, які відбуваються у державі, оскільки журналіст — спостерігач, а не учасник подій.

Хочу окремо зупинитися на теле- та радіоновинах, бо саме подача новостійних матеріалів в українських ЗМІ становить гостру проблему як для самих журналістів, так і для громадськості в цілому, оскільки у випусках новин, аналітичних програмах, окрім проблем достатньої інформативної бази, відсутнє чітке розмежування між піар-інформацією та рекламою.

Інформаційний випуск — це добірка повідомлень, яка окреслює події, які відбулися, відбуваються чи відбуватимуться за певний проміжок часу. Як правило, провідні телеканали подають в ефір новини чотири-п'ять разів на день, вночі підсумковий випуск, якій складається з головних подій дня. Комерційні радіостанції, як правило, розглядають події у розвитку. Тобто зранку пропонується кілька провідних тем, а впродовж дня, щогодини, вони доповнюються. Випуски новин на таких радіостанціях тривають 2-4 хвилини. Саме в такий спосіб, не завантажуючи себе зайвою аналітикою, людина споживає необхідну їй інформацію про події в державі та за кордоном.

Жанри журналістики відрізняються від літературних вірогідністю, адресністю фактів. Основою всіх журналістських здобутків є факт. Факт — подія, яка відбулась. Факти є основою інформації. Факт має такі властивості: вірогідність, новизна, правдивість, своєчасність, і він не повинен бути банальним. З фактів компонується інформаційне повідомлення.

Інформаційні жанри відрізняються особливими методами і прийомами передачі інформації, і подаються у так званому "телеграфному стилі" реальних фактів у контексті реального часу. До інформаційних жанрів належать: хронікальна інформація, розширена інформація, замітка, репліка, звіт, епістолярні жанри, інтерв'ю і репортаж.

Що таке паблік рилейшнз?

PR (англ. варіант public relations — зв'язки з громадськістю) має чимало визначень та дефініцій і, зокрема, тому, що цей вид діяльності постійно розвивається і вдосконалюється. Наприклад, Інститут громадських відносин Великобританії, створений у 1948 році, визначив PR як "заплановані довготривалі зусилля, спрямовані на створення і підтримку доброзичливих відносин та взаєморозуміння між організацією та громадськістю". Водночас Едвард Бернейз, якого вважають "батьком" зв'язків з громадськістю, писав, що паблік рилейшнз — це зусилля, спрямовані на те, щоб переконати громадськість змінити ставлення чи дії, а також на гармонізацію діяльності організації відповідно до інтересів громадськості й навпаки. Отже, паблік рилейшнз — це один із найефективніших способів привернути увагу спільноти до торгової марки чи фірми. Професійно проведена PR-кампанія дозволяє створити та підтримувати "ефект присутності" з мінімальними збитками для фірми. PR-кампанія, як правило, складається з таких компонентів:
— згадування назви фірми чи торгової марки у ЗМІ;
— інформаційних повідомлень про фірму чи торгову марку;
— статей чи репортажів у ЗМІ про діяльність фірми;
— інтерв'ю з керівником фірми;
— організацій прес-конференцій із залученням журналістів провідних видань, радіостанцій, телебачення;
— розповсюдження прес-релізів з повідомленнями про діяльність фірми тощо.

Отже, завдання, яке ставить перед собою PR, — це поширення інформації клієнта (чи про клієнта) у засобах масової інформації.

Що ж відбувається в українських ЗМІ?

Система Держтелерадіо (або державних медіа) породила у журналістському середовищі таке негативне і неприйнятне щодо журналістської етики явище, як інформація не про подію, а про особу. І це не дивно, оскільки Закон України "Про державну підтримку засобів масової інформації і соціальний захист журналістів", прийнятий Верховною Радою 23 вересня 1997 року, законодавчо закріпив підтримку владою тих ЗМІ, які зі свого боку підтримують владу. І зрозуміло, що головне місце в інформаційних сюжетах, репортажах та публікаціях державних медіа посіли перші особи держави незалежно від того, чи є справді інформаційний привід. Тут потрібно віддати належне існуючим прес-службам, робота яких полягає саме у "знаходженні" подібних інформаційних приводів для оприлюднення їх у ЗМІ. І головні редактори державних медіа просто не мають права проігнорувати надіслану із цих прес-служб інформацію, оскільки держава вбачає в роботі "своїх підопічних" регулярне і безперебійне висвітлення "подій", зокрема роботи органів державної влади, а також органів місцевого та регіонального самоврядування. Тому журналістам, які працюють у системі Держтелерадіо, не залишається нічого, окрім "вдосконалення" своєї майстерності у редагуванні щоденних, майже однакових за змістом, інформаційних повідомлень. Зокрема, інформаційна добірка столичних (підпорядкованих столичній мерії) ЗМІ (телебачення та радіо) зазвичай починається словами: "Київський міський голова О. Омельченко…", тобто мета інформаційного випуску — нагадати, хто посідає місце міського голови, а це і є PR, до якого ми, на жаль, звикли та сприймаємо такий варіант подачі матеріалу як належний. Хоча у світі існує чітке розмежування між інформаційною журналістикою, PR-інформацією та рекламою.

Поява приватних ЗМІ продовжила цю тенденцію: інформація подається таким чином, що містить вигідну власникові рекламу. Тому вітчизняні мас-медіа заробляють не на інформації (про об'єктивність якої навіть не кажу), а на рекламі. І, власне, для ЗМІ головним прибутком є політичне замовлення або "побажання" власника.

Варто згадати, що рекламою у світі вважається інформація, яка розміщується в ЗМІ за гроші і має певного конкретного замовника . Не для кого не є новиною той факт, що в Україні майже всі канали телебачення та радіомовлення, а також преса близькі до тієї чи іншої політичної партії. Відстоюючи інтереси власників, ЗМІ перетворилися на рупор, крізь який лунає виключно вигідна, чітко відібрана та відфільтрована інформація.

Наприклад, телеканал Інтер, який претендує називатися загальнонаціональним телеканалом, демонструє у щоденних інформаційних випусках чітко сплановану PR-кампанію. Оскільки цей телеканал має яскраво виявлену політичну належність (партія СДПУ(о), головними героями інформаційних сюжетів і виключно у позитиві, у першу чергу, виступають лідери вищезгаданої партії. Тобто глядачеві нав'язується певна точка зору та провокується реакція на події, що мають важливе загальнодержавне політичне значення. Інформація подається напрочуд вміло: ти ніби у курсі всіх подій, а насправді, побачив лише те, що тобі показали.

Так само можна й охарактеризувати роботу телеканалу ICTV, формат передач якого не витримує критики з точки зору об'єктивності та правдивості. І, на жаль, подібна ситуація склалася майже у всіх провідних вітчизняних засобах масової інформації.

Досить вичерпним аналізом українського ньюзмейкерства, на мою думку, є праця Сергія Дацюка "Современное новостное производство". Він, зокрема, зосередив увагу на кількох каналах Українського телебачення: Інтер та "1+1", з одного боку, як ті, які дивляться найбільше на території України, в порівнянні з новинами на СТБ, Новому каналі чи ICTV, а з другого — як більш комерційні, ніж УТ-1. У результаті аналізу Сергій Дацюк зазначив, що спеціалістів у галузі новостійного виробництва на рівні світових стандартів у пострадянських країнах фактично немає. Проте є журналісти, з яких можна створити професійних ньюзмейкерів світового рівня.

До речі, за результатами опитувань 49 експертів (політиків, журналістів, політологів, соціологів, психологів), у проекті Інтернет- видання "Телекритика" якість теленовин", за станом на жовтень 2002 року, безумовним фаворитом з достовірності, об'єктивності та повноти викладу інформаціі є Новий канал. За ним крокує СТБ. А от оперативність найбільша у Інтера та каналу "1+1".

Таблиця 1.
Оцінка якості теленовин (середнє значення за 10-бальною шкалою)

Як бачимо, за результатами опитувань, які відображає таблиця, останні місця в категорії "об'єктивність" та "достовірність" посіли державні канали мас-медіа, майже передостанні місця належать каналу Інтер та ICTV, виключно за рахунок оперативності подачі своїх матеріалів.

Пригадується казка про голого короля. Кравець був настільки вправним і хитрим, що брехнею і похвальними словами зміг переконати володаря у тому, що пошив для нього найпрекрасніше вбрання, подібного якому не бачили в жодному іншому королівстві. Під враженням компліментів, король "вдягнув" те, що "пошив" йому кравець і виявився абсолютно голим. Проте і цього король не помітив, аж доки не вирішив продемонструвати своє нове вбрання мешканцям королівства. І хоча люди не наважувалися вимовити щось на осуд "королівської сукні", з дитячих вуст таки пролунало: "А король-то голий!"

Ця казкова історія має пряме відношення до сучасної української журналістики, оскільки під "королем" можна розуміти пересічних громадян, яких кравці-ЗМІ щодня "вдягають" у найкрасивіші сукні. Тому проблема якісної інформативної української журналістики стала ще гострішою, оскільки відтепер вітчизняна журналістика асоціюється насамперед з PR-технологіями (а в українському варіанті з "чорним PR") та рекламою, а тому ще гостріше постало й питання довіри до українських ЗМІ як в самій Україні, так і за її межами.

Зважаючи на таку ситуацію, небезпідставними є спроби запровадження системи суспільного (громадського) мовлення в Україні як форми некомерційного мовлення, метою якого є задоволення освітніх, культурних, духовних інтересів широких верств населення. А також для надання можливості журналістам об'єктивно висвітлювати діяльність усіх політичних і громадських організацій, які діють у державі. Проте питання появи в Україні суспільного мовлення (до речі, дебати навколо якого тривають з 1995 р.) ускладнюється своєю надзвичайною заполітизованістю, і при нерозумному підході (якщо, звісно, цей вид мовлення розглядається як невід'ємна складова частина демократії) може перетворитися на чергову іграшку для підвищення окремими особами свого політичного впливу на електорат, а також для зміцнення власного медіа-бізнесу.

Після 1991 року, коли Україна здобула незалежність і громадськість гуртом почала будувати на тлі радянської демократичну державу, журналістика вважалась гострою та якісною, якщо точка зору була опозиційною та критичною. Сьогодні ж ЗМІ втягують у безперервні інтриги та скандали навколо політичних лідерів. І опозиційність вже не може забарвити матеріали в яскравий колір, а може лише породити аналітику "поточних інтриг", про які пишуть провідні журналісти, наприклад, "Дзеркала тижня". Але ж матеріалів цікавих, ґрунтовних, які викликали б справжню громадську дискусію, немає, як немає й злободенної, актуальної публіцистики. І проблема тут не у відсутності майстерності журналістів, а в тому, що подібні матеріали не знайдуть свого місця. Нині замість журналістики в Україні розвитку набуває медіа-бізнес: матеріали пишуться або, навпаки, не пишуться на замовлення.

На думку Володимира Грановського, члена Національної ради з питань телерадіомовлення, замість ЗМІ — засобів масової інформації в Україні поновлюються радянські тоталітарні ЗМАП — засоби масової агітації та пропаганди.

Хоча, як не дивно, українське законодавство щодо ЗМІ є найдемократичнішим серед країн колишнього СРСР. Зокрема, у статті 15 Конституції України задекларовано, що "цензура заборонена". Статтею 34 Конституції України "кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань". Верховна Рада України прийняла відповідні Закони "Про інформацію", "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні", "Про телебачення і радіомовлення", "Про Національну раду з питань телебачення і радіомовлення", "Про інформаційні агентства", "Про рекламу", "Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування", "Про громадське телебачення", "Про державну підтримку засобів масової інформації і соціальний захист журналістів", які окреслили правове поле для діяльності засобів масової інформації. Проте саме на законодавчому рівні, з одного боку, за допомогою ліцензування та реєстрації чиниться тиск на державні та комерційні ЗМІ. Оскільки система ліцензування передбачає жорсткий контроль над мас-медіа, ліцензію можна, по-перше, не дати, а по-друге, відібрати і все це "згідно з чинним законодавством". А з другого боку, інформаційну політику в державі безпосередньо будують й приватні особи, власники мас-медіа.

Тож, проводячи паралель між новинами, піар-інформацією і рекламою, варто наголосити на тому, що ці жанри відрізняються між собою своїм соціальним призначенням. Якщо реклама, піар — це, насамперед, технології створення і розміщення певної інформації з певною метою, то журналістика новин — це відображення реальної дійсності, констатація факту. За ідеальною схемою, у будь-якому суспільстві, на мою думку, журналістика і PR мусять доповнювати, пропорційно поєднуватися, але з чітко диференційованими функціями. Штучно створена інформація не повинна йти попереду фактів і мусить обов'язково позначатися як така.

Умови, в яких опинилися працівники ЗМІ, не найкращим чином впливають на інформаційні жанри. І для українських журналістів вибір невеликий: або ти працюєш у державних ЗМІ, пишеш за вказівкою і одержуєш зарплатню у касі, або працюєш у приватних ЗМІ, так само пишеш за вказівкою з тією різницею, що одержуєш гроші у конверті. Хоча, як уважають фахівці-теоретики, з думкою яких важко не погодитись, журналіст, який одержує гроші у конверті — це не журналіст і він не має права писати "на злободенні теми" для широкого загалу без позначки — "реклама". Проте у цьому випадку в українській журналістиці новин не залишиться, оскільки позначки "реклама" будуть супроводжувати більшість "інформаційних" матеріалів.



1. Москаленко А. З. Вступ до журналістики: Підручник. — К.:РВЦ "Київський університет", 1998. — 324 с.
2. Катлип Скотт, Сентер Аллен, Брум Глен. Паблик рилейшнз. Теория и практика. — М.: Вильямс, 2000. — 624 с.
3. Чумиков А. Н. Связи с общественностью: Учеб. пособие. — М.: Дело, 2000. — 272 с.
4. http://aht.org/economy/Publications/News/ index _p.html
5. http://www.telekritika.kiev.ua/
6. http://www.europexxi.kiev.ua/ukrainian/program/zmi/book2/012.html


© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові