Ласкаво просимо

Підходи до інтертекстуального прочитання публіцистичних текстів В. Карпенка

асп.

УДК 070:82-92 (В. Карпенко)

Розглянуто і проаналізовано розмаїття форм інтертекстуальності, зокрема окреслено головні ідеї, наскрізні мотиви, алюзивні засоби і ремінісценції публіцистики відомого журналіста, науковця, професора, багаторічного редактора газети "Вечірній Київ" Віталія Карпенка.

Ключові слова: інтертекстуальність, інтертекст, наскрізні мотиви, алюзивні засоби, ремінісценція, узагальнені образи, цитування, епіграфи.

The variety of inter-textual forms is considered and analyzed in the article. In particular it is outlined the main ideas, reasons, facilities and reminiscences of political journalism of Vitalij Karpenko as the well-known journalist, research worker, professor, long-term editor of the newspaper "Evening Kyiv".

Keywords: inter-textual forms, inter-text, reasons, facilities, reminiscence, generalized offenses, quoting, epigraphs.

Рассмотрено и проанализировано разнообразие форм интертекстуальности, в частности определены основные идеи, сквозные мотивы, алюзивные средства и люминесценции публицистики известного журналиста, ученого, профессора, многолетнего редактора газеты "Вечерний Киев" Виталия Карпенко.

Ключевые слова: интертекстуальность, интертекст, сквозные мотивы, алюзивные средства, реминесценция, обобщенные образы, цитирование, эпиграфы.ктуальність дослідження чорного піару з використанням сучасних наукових підходів сьогодні не викликає сумніву, надто коли таке дослідження ґрунтується на розумінні системи масовоінформаційної діяльності як структурованого інформаційного середовища.

нтертекстуальність – поняття постмодерністської текстології, одна з характерних ознак художньої літератури XX–XXI ст. Інтертекстуальність тексту зумовлена його функціонуванням як одиниці комунікації. Залишаючись мовним знаком, текст є соціальним феноменом та набуває здатності реалізовувати свій інтертекстуальний потенціал тільки під час комунікації. Інтертекстуальність тексту реалізується не лише завдяки його знаковій природі, а й за рахунок інтерсуб'єктивності – виробництва смислу із взаємовідносин між аудиторією, текстом, іншими текстами та соціокультурними домінантами в різноманітних соціальних умовах та комунікативних ситуаціях.

Під час читання всі тексти стають поліфонічними і реалізують свій інтертекстуальний потенціал. Текст набуває смислу через залучення читачів, носіїв індивідуально неповторних тезаурусів соціально значущих прецедентних текстів, до процесу виробництва смислу, тимчасом, як автор зникає з тексту. При цьому текст розгортається заново та змінюється при кожному новому читанні.

Метою нашого дослідження є інтертекстуальний аналіз публіцистики В. Карпенка за 1977–2007 рр.

Для реалізації цієї мети було обрано такі завдання:

– окреслити і проаналізувати трактування понять "інтертекстуальність" та "інтертекст";

– дослідити інтертекстуальність текстів В. Карпенка;

– визначити головні мотиви, алюзії та ремінісценції публіцистики автора;

– окреслити місце інтертекстуальності у вираженні думки публіциста.

Предметом дослідження цієї роботи є публіцистика В. Карпенка за останні 30 років творчого життя, об'єктом – інтертекстуальні засоби вираження принципів і поглядів публіциста на різноманітні прояви громадського життя в Україні та поза її межами.

Робота відзначається новизною, адже ця тема не розроблялася дослідниками і вперше представляє погляд на творчість В. Карпенка крізь призму інтертекстуального прочитання.

Стаття є актуальною не лише як наукове дослідження – це, фактично, практичний посібник. Він містить рекомендації про те, як будувати свої виступи так, щоб викликати у читачів бажану реакцію.

Категорія інтертекстуальності обов'язкова для всіх текстів, а полем її реалізації стає текст, який складається із цитат і є результатом абсорбування та трансформації інших текстів, – місце досягнення багатьох смислів. Із позиції інтертекстуальності кожний текст "підлягає дослідженню не як закінчений, замкнений продукт, а як <...> виробництво, підключене до інших текстів, інших кодів" [1, 424], що відноситься до сфери інтертекстуальності. Такий текст пов'язується з "історією... не відношеннями детермінації, а відношеннями цитації" [1, 424].

Нині текст уже не розглядають як сукупність певних застиглих елементів, структуру, що має певні межі. У сфері інтертекстуальності будь-який текст характеризується як метатекст, в якому присутні інтертекстуальні знаки: серед них розрізняють "чуже слово", цитати, алюзії, ремінісценції, мотиви, спільні для декількох текстів, однорідні фабульні елементи та деякі інші. Загальним і поширеним є поняття "чужого слова", яке трактується як "висловлювання іншого суб'єкта, що спочатку було самостійним і конструктивно закінченим"; під цитатою розуміємо дослівне відтворення частини тексту іншого автора; ремінісценція – це "перефразування" чужого тексту, що є результатом "безсвідомої дії творчої пам'яті"" [2, 98]. Метатекст – "текст про текст", текст, що виконує метареферентну функцію, тобто інтерпретує смисл прототексту [3, 9]. Відповідно, прототекст – це "базовий текст, з опорою на який утворюється метатекст" [2, 26]. Ці функціональні різновиди інтертекстуальності реалізують багатоплановість тексту, створюють умови для розгортання текстової прагматичності.

Одним із перших теоретиків методологічних засад дослідження інтертекстуальності вважається М. Бахтін, який у праці "Проблема змісту, матеріалу й форми у словесній художній творчості" 1924 р. розглядає художній твір як "місце перетину текстових площин, як діалог різного виду письма, – самого письменника, отримувача (або персонажа) і, нарешті, письма, створеного теперішнім або попереднім культурним контекстом" [4, 6–71].

Дослідниця Ю. Кристева, переосмисливши запропоновані М. Бахтіним ідеї, запропонувала у 1967 р. сам термін "інтертекстуальність", що розуміється як взаємодія різних кодів, дискурсів чи голосів, які переплітаються в тексті. Дослідниця стверджує, що "будь-який текст будується як мозаїка цитацій, будь-який текст є продуктом усмоктування й трансформації якогось іншого тексту. Тим самим на місце поняття інтерсуб'єктивності стає поняття інтертекстуальності й виявляється, що поетична мова піддається як мінімум подвійному прочитанню" [5, 97–124] та водночас зазначає, що інтертекст "не є цілеспрямованим зібранням цитат, а є певним простором сходження можливості цитації та її виявлення" [6].

Російський дослідник І. Смирнов трактує цей термін як властивість тексту формувати свій зміст (повністю або частково) засобами посилань на інші тексти [5, 12]. Ж. Женетт визначає це поняття як "співприсутність" в одному тексті двох чи більше текстів.

Та все ж класичним визначенням понять "інтертекст" й "інтертекстуальність" нині прийнято вважати тлумачення Р. Барта: "Кожний текст є інтертекстом; інші тексти присутні в ньому на різних рівнях у більш чи менш знайомих формах: тексти попередньої культури й культури сьогоденної. Кожен текст являє собою нову тканину, зіткану зі старих цитат. Уривки культурних кодів, формул, ритмічних структур, фрагменти соціальних ідіом тощо – всі вони ввібрані текстом і перемішані в ньому, оскільки завжди до тексту й навколо нього існує мова. Як необхідна попередня умова для будь-якого тексту інтертекстуальність не може бути зведеною до проблеми джерел і впливів; вона являє собою загальне поле анонімних формул, походження яких рідко можна виявити, підсвідомих або автоматичних цитат, поданих без лапок" [1, 417–418]. Тобто будь-який текст є "реакцією" на попередні тексти.

Подібне визначення пропонує І. Арнольд: "Під інтертекстуальністю розуміється включення в текст або інших цілих текстів з іншим суб'єктом мовлення, або їхніх фрагментів у вигляді маркованих або немаркованих, перетворених або незмінних цитат, алюзій та ремінісценцій" [7, 346].

Інтертекстуальність – річ благородна, адже поєднує автора чи не кожного сучасного талановитого тексту з доробком попередніх і навіть майбутніх, чужинних і ріднесеньких літературних творів [6].

Відома дослідниця українського літературного постмодерну Т. Гундорова вважає, що інтертекстуальність – лише одна з ознак літературного постмодерну. І далі, називаючи інші ознаки постмодерних текстів, вона вказує на мовний вияв інтертекстуальності: "Загалом-то постмодернізм відзначається технікою маніпуляції наративними перспективами, самопредставленням, аж до стирання різниці між фікцією та реальністю, гетероглосією чужих текстів, цитат, чужих голосів, мов, їх гібридизацією, креолізацією тощо" [8, 44].

Проте, на думку сучасної дослідниці О. Кобзар, слід розрізняти поняття "інтертекстуальність" та "інтертекст" як "процес" і "результат". Інтертекст – це наявність одного тексту (текстів) у іншому, а інтертекстуальність охоплює різноманітні естетичні явища, стосунки, які виникають на підставі інтертексту [9]. Отже, інтертекстуальний принцип побудови творів ґрунтується на взаємопроникненні текстів різних часових просторів.

Використання іншого тексту в публіцистиці є засобом збору та обробки інформації, аргументації, об'єктивізації викладення матеріалу. Так, на думку С. Сметаніної, використання первинних текстів – один із екстралінгвістичних критеріїв, які визначають специфіку публіцистичного стилю. У власне лінгвістичному відношенні ці тексти немарковані як "чужі" [10, 105].

Як зазначає Н. Зражевська [11, 113–119], існують текстові і мовні вияви інтертектуальності: текстові – передбачають наявність цитат, ремінісценцій, алюзій (експліцитний фрагмент у тексті та імпліцитно пов'язані з ним асоціації), мовні – стосуються присутності в тексті певного функціонального стилю (забарвлення змісту, композиції, жанру публіцистичного тексту і в результаті сприяє виявленню етичних, моральних, професійних та інших аспектів повідомлення.

Нині журналістика широко послуговується ремінісцентними образами, тобто створеними класиками літератури й сучасними письменниками, наповнює їх новим поняттєвим смислом, використовує наявний у них семантичний потенціал для розбудови інтелектуального сюжету чи прагматичної концепції.

Інтертекст для журналістики – могутній спосіб активізації читацького сприйняття та конденсації авторської думки, адже в цьому випадку за допомогою стислої парафрази тексту-джерела відбувається відчутне нагромадження змістових значень в основному тексті.

У сучасному літературознавстві термін "інтертекстуальність" використовується в широкому й вузькому значеннях. У широкому значенні інтертекстуальність розуміють як безконечний і необмежений у часі діалог текстів, як характерна особливість літератури (й культури) загалом, як невід'ємну ознаку художньої свідомості, в якій виявляється широкий спектр міжтекстових відносин. У вузькому значенні вчені розглядають інтертекстуальність як смислотворчу та формотворчу складову художнього твору, один із засобів вираження авторської позиції (оскільки автор вступає у діалог із "чужими текстами") й читацької рецепції, а також як конкретно-історичне явище в літературі XX ст. (у модернізмі, а особливо – постмодернізмі) [9]. Водночас зміст і межі поняття "інтертекстуальність" у літературознавстві не визначені остаточно.

Аналізуючи публіцистичний доробок В. Карпенка, поняття "інтертекстуальність" слід застосовувати у вузькому значенні – як використання компонентів будь-якого тексту (або текстів) у структурі художнього твору та міжтекстові відносини, що виникають на цій основі й сприяють реалізації авторського задуму, активізують читацьке сприйняття. Це допоможе виявити своєрідність творчості митця та особливості його індивідуального стилю.

У публіцистичних працях В. Карпенко окреслює головні ідеї формування української державницької ідеології та зміст історичного призначення України, обґрунтовує її право на будівництво незалежної держави, вимальовує власне бачення нашої країни в загальносвітовому контексті, обговорює напрями розвитку державної внутрішньої політики, відповідно до цього визначає суспільні завдання української нації, характеризує основні аспекти формування її психологічного типу.

Публіцистика В. Карпенка пронизана наскрізними мотивами, що перегукуються в багатьох його статтях, допомагаючи якнайширшому розкриттю наболілих питань у різних ракурсах та варіаціях. До них належать: шевченківські мотиви (манкурти, панщина, московські раби, "старший брат", пристосуванство, ми – українці та ін.), біблійні мотиви (добро і зло, порушення божих заповідей, смирення, мораль та ін.), донцовські мотиви (українська національна ідея, інтереси нації понад усе, державна незалежність України, свідомість нації, еліта України, Росія чи Європа тощо), міхновські мотиви (розвиток нації можливий лише у самостійній державі, національна свідомість, українська інтелігенція, боротьба за права нації та ін.), самчукові мотиви (право рідної мови, церкви, право на територію, державу тощо) та ін.

Так, В. Карпенко, порушуючи питання про історію України, зазначає: "У нас відібрали ім'я – Русь, Руси, великодушно дозволивши іменуватися малоросами, хохлами, молодшим братом" і додає: "Після поневолення України Московським царством, поступово вихолощується, перелицьовується, присвоюється її історія" [12, 48]. Публіцист, як і Великий Кобзар, підтверджує: "На жаль, наші чиновники не враховують історичної помилки Богдана Хмельницького, заплющують очі на сумні історичні реалії співіснування з Росією" [12, 78], проте водночас на закиди проти цієї історичної постаті він зазначає: "Богдан Хмельницький – наша слава і гордість, частинка душі українського народу... Бо, як сказав поет:

Він наша скривджена свобода,

Безсмертне наше битіє" [12, 185–186].

Шевченківські мотиви у статтях В. Карпенка трапляються часто, оскільки публіцист поділяє хвилювання за майбутнє України. Так, говорячи про українців, які втратили національну гідність, автор наводить такі слова Тараса Шевченка: "раби, подножки, грязь Москви" [12, 199]. Щодо жіночої долі в Україні, виїзду дівчат і жінок, які самовільно чи примусово кидають Батьківщину в пошуках заробітків і часто потрапляють у сексуальне рабство, публіцист зазначає: "Сумно і трагічно: раніше їх везли для втіхи чужинцям як бранок, тепер вони їдуть самі..." [13, 301] і нагадує поетове:

"Нема на світі України,

Немає другого Дніпра,

А ви претеся на чужину

Шукати доброго добра..."

І стверджує: "Кріпачка, наймичка, робоча худобина, покритка – почитайте Шевченка: у кожнім рядку стогін і сльози. "Кохайтеся, чорнобриві, Та не з москалями, Бо москалі – чужі люде, Роблять лихо з вами", – застерігає поет уже в перших рядках поеми "Катерина"" [13, 298].

В. Карпенко часто звертається до біблійних мотивів – як прямим цитуванням, так і непрямим. Наприклад, у статті "Хамство. На побутовому і державному рівнях. Із відтінком українофобства" публіцист наводить біблійну легенду про Хама, який висловив непоштивість до свого батька, заставши його нагого, і замість того, аби прикрити, розказав про це своїм братам і тим самим накликав на себе батьківське прокляття. "З того часу, – як зазначає В. Карпенко, – Хам і похідне від цього імені хамство стало прозивним" [12, 169]. Цю легенду публіцист нагадує для того, щоб акцентувати на сучасному низькому рівні культури, моральному примітивізмі, неповазі до батьків, до старших і взагалі до людини. І застерігає: "Будь ти хоч тричі академік, хоч найвищої марки інтелектуал, хоч заслужений-перезаслужений діяч мистецтв, хоч сам бог Саваоф, – борони тебе Всевишній від зустрічі з хамом" [12, 171]. Автор приходить до невтішного висновку: "Давно не стало біблійного Хама, а хамство живе. Було у Хама четверо синів: Хуш, Міцраїм, Фут і Ханаан. То чиї ж ми нащадки?.." [12, 173]. Інтертекстуальна основа у цьому випадку є важливою для творення образу світу та плекання морального типу мислення.

Публіцист В. Карпенко, за нашими спостереженнями, є прихильником ідей Д. Донцова – мислителя, публіциста, творця "інтегрального націоналізму" (на передній план висунуто пріоритет інтересів нації). В. Карпенко, як і Д. Донцов, обстоює українські інтереси.

Під час виступу на ІІ Українському студентському з'їзді у Львові 1913 р. Д. Донцов виголосив: "Найбільше гнітять того, хто менше вимагає" [14]. І чи не такі слова звучать у В. Карпенка: "Жодні умовляння та задобрювання хижака не допоможуть – вони тільки розпалюють його апетит. Тискові може протистояти тільки опір, сила зважає тільки на силу. Тих, хто принижується, не поважають" [12, 79].

Д. Донцов відкидав будь-які "союзи" з Росією: "Грамота перекреслила мої сподіванки, наші дороги розійшлися. Що Грамота проголошувала федерацію з неіснуючою Росією, її не виправдовує. Питання державної незалежності не є питанням тактики, а засади" – так публіцист відреагував на підписання гетьманом П. Скоропадським у 1918 р. Федеративної грамоти. В. Карпенко теж застерігає від будь-яких угод із Російською Федерацією: "Єдиний економічний простір – крок до "союзу нерушимого"" [15, 38]. І наче в унісон обидва публіцисти проголошують: "Український націоналізм не становить жодної загрози ні національним меншинам, ні людству загалом – бо це є націоналізм народу гнобленого, який став на шлях національного державотворення" [12, 19].

В. Карпенко переконаний, що національна ідея не запанує в Україні без конструктивного державництва. Щоб його здобути, потрібна, на думку публіциста, воля. Ця теза, на наш погляд, ґрунтується на рецепції вчення Д. Донцова: "На сій волі (не на розумі), на догмі, аксіомі, (не на доведеній правді), на самостійнім, не на деривативнім постуляті, на бездоказовім пориві (а не правилі, що шукає оправдання деінде), – мусить бути збудована наша національна ідея, коли ми хочемо утриматися на поверхні жорстокого життя" [16, 159]. Д. Донцов висуває дві головні вимоги вольового націоналізму: воля як закон життя та воля влади.

Мотиви публіцистики В. Карпенка співзвучні творчості українського мислителя М. Міхновського, який наголошував, що причиною рабства України є московське поневолення, тому українські патріоти повинні "віддати усі свої сили на те, щоб визволити свою націю з того гнету, в якому вона зараз перебуває, і дати задля користи людськости ще одну вільну духом одиницю" [17, 201]. На думку М. Міхновського, рушійною силою в боротьбі за визволення є національні почування й національна свідомість, наявність яких як серед української інтелігенції, так і серед українського простолюддя є необхідною передумовою здобуття національної волі: "Наука і життя вкраїнського народу доводять нам, що Україна була, єсть і буде завсіди окремою нацією, і як кожна нація, так і вона потрібує національної волі для своєї праці й поступу.., як діти України, як сини свого народу, єсьмо націоналами і перед усім дбаємо о те, щоб дати свому народови волю національну" [17, 202].

Як зазначає А. Наконечний, сучасний дослідник творчості М. Міхновського, останній закликав українську інтелігенцію не обмежуватися так званим "українофільством", тобто ідеалізуванням українських пісень, милозвучності мови, краєвидів тощо, а свідомо взятися до праці на ґрунті народному, чого вимагає ідея відродження й усе-світнього поступу України [18, 76–83].

У публіцистиці В. Карпенка теж порушується питання щодо майбутнього України, української нації; автор часто говорить про те, що треба зробити для її щасливого й незалежного життя. Питання, з одного боку, риторичне й водночас звернене до потенційних відповідачів цієї справи перед українським народом. Тож не дивно, що публіцист зажив собі своїм словом ворогів – вельми реальних та владних.

В. Карпенко гідно продовжує сповідувати принципи не лише Д. Донцова, М. Міхновського, а й погляди письменника, журналіста, редактора підокупаційної газети "Волинь" У. Самчука. Останній у статті "За мужню дійсність" так окреслював стражденну долю українців на своїй землі, яку забезпечили окупанти з Польщі та Москви: "На нашій землі, на землі наших предків, нам відмовлялось користуватися з найзвичайніших прав, які прислуговують кожній людині нашого європейського суходолу. Відмовлялося право на нашу національну приналежність. Відмовлялося право бути спадкоємцями наших споконвічних предків. Відмовлялося право рідної мови, церкви і т. д." [19]. І хоча У. Самчук написав ці слова у далекому 1941 р., але й нині вони є актуальними для українців, на чому неодноразово наголошує В. Карпенко.

Також публіцист поділяє погляди У. Самчука щодо обстоювання української нації як європейської, виступає проти нав'язливої думки "старшого брата" про те, що українці – не нація, а меншовартісна народність.

У. Самчук навіть за умов німецької цензури сміливо порушував українське питання: здобуття державності, об'єднання національно-патріотичних сил для боротьби за самостійну, незалежну Україну, відродження рідної мови, культури, організацію і розбудову міст і сіл України, вітчизняної промисловості та сільського господарства. І тепер, коли держава Україна нарешті здобула вистраждану незалежність, чи не є актуальними ці питання, які так послідовно, всебічно і ґрунтовно висвітлює у своїй творчості В. Карпенко.

Так само єдиної думки доходять ці два публіцисти й стосовно української національної ідеї, розглядаючи її як стрижень, що гуртує народ, особливо на переломних, критичних етапах історії, пробуджує в ньому героїзм, готовність до подвигу, до жертв задля великої мети. Схожі в них погляди й на роль української інтелігенції: "Це трагедія, адже під тиском більшовицьких тортур, залякувань, заслань, тюрем українська інтелігенція не могла сповна себе реалізувати, розкрити свій творчий потенціал. Мета більшовицької ідеології була очевидною – з української інтелігенції зробити манкурта, підкорити волі безбожної країни з її бездуховним ідеологічним началом" [20].

У передовій статті "Господарство і праця" У. Самчук наголошує, що першочерговою вимогою часу є розбудова національного господарства, всіх його галузей. Нині ж, за часів незалежності, В. Карпенко знову порушує це питання, акцентуючи на занедбаній або ж розпроданій державній власності, землі, відданій за безцінь нерезидентам країни [21].

Інтертекстуальна основа статей публіциста простежується і в назвах. Так, назва розділу в книзі "Поодинці – вмирають, виживають – гуртом", запозичена у Кобзаря: "В своїй хаті своя й правда і сила, і воля", одразу створює у читача на відповідний настрій, проводячи паралелі з відомим віршем Т. Шевченка, де стверджується, що треба плекати своє національне, бо ніхто нам не допоможе, крім нас самих.

Введення одних текстів у інші у фрагментарному вигляді називають ремінісценціями або алюзіями. Так, Н. Володимирова визначила алюзію як стилістичну фігуру, що є своєрідним натяком на відомий художній твір чи історичну подію. Тимчасом, як ремінісценція, вважає науковець, є несвідомою згадкою певних елементів іншого тексту [22, 144]. На відміну від попередньої думки В. Халізєв називає ремінісценції "образами літератури в літературі" [23]. До найпопулярніших алюзій дослідник Д. Дюришин [24] зараховує і пряме й завуальоване цитування першоджерела. А такі форми алюзивності, як міф, тексти канонічних релігій, шедеври світової літератури набули в мистецькому процесі особливої вартості, оскільки є корелятами різних культурних пластів, різних епох. Однак ми візьмемо за основу визначення алюзії із Літературознавчого словника-довідника: "Алюзія (лат. allusio – жарт, натяк) – художньо-стилістичний прийом, натяк, відсилання до певного літературного твору, сюжету, образу, а також історичної події з розрахунку на ерудицію читача". Одні й ті ж реалії, що є джерелами алюзій, можуть бути по-різному інтерпретовані представниками різних етносів. Цей факт має братися до уваги автором будь-якого тексту, де використовуються алюзивні засоби.

Як зазначає М. Воробйова, добираючи алюзивні засоби з метою їх використання як способу впливу на читача, автору варто враховувати такі фактори: мовну приналежність цільової аудиторії; етнос читача; соціокультурну групу, до якої належить реципієнт; його вікові характеристики [25, 8].

Натомість ремінісценція (лат. reminiscor – пригадую) є одним із видів творчих взаємовпливів, який полягає в запозиченні окремих елементів із творчості попередників. Ремінісценцію зазвичай розуміють як присутні в художніх текстах посилання до попередніх культурно-історичних фактів, творів та їх авторів або ознаки, що допомагають пригадати інший твір [26]. За "Толковым словарем русского языка" вона має два значення: 1. Невиразний спогад. Ремінісценції минулого. 2. Відгомін, відображення впливу якої-небудь творчості в художньому творі. Ремінісценції романтизму [27].

Ремінісценція тільки тоді стає такою, коли починає виконувати свою головну функцію –функцію пригадування. Читач, який не розгледів у тексті нічого незвичайного або побачив, але не має уявлення, про що автор розповідає, омине цей своєрідний художній прийом. Отже, для автора ремінісценція – це спосіб "нагадати" читачеві про певні культурні факти, а для читача, – пригадавши щось знайоме, краще зрозуміти, що хотів сказати автор.

Характер ремінісценцій залежить від їхньої художньої функції в тексті. Автор може як об'єк-тивно описувати першоджерело (наприклад, коли ремінісценція вводиться у текст як історична складова), так і висловлювати своє ставлення до певного автора, твору чи факту культури.

У своїй творчості В. Карпенко широко вживає ремінісценції та алюзії як засоби виразнішого подання власної думки, натякає читачеві, не заглиблюючись у деталі та не описуючи скрупульозно подію чи особу. Так, публіцист, критикуючи політику президента Л. Кучми та звільненого ним глави президентської адміністрації Д. Табачника, твердить: "Не біда, що в Ісусовому віці він не став ні Христом, ні Македонським" [12, 181–182]. У такий спосіб автор свідомо натякає не лише на знаний усіма вік Ісуса Христа, а й на творені цими двома історичними особами справи та чудеса, не заглиблюючись у деталізацію фактів. В іншому прикладі Карпенкової ремінісценції читаємо: "Дуже вже схоже те, що діялося колись, на те, що бачимо нині. Тільки не видно чомусь таких гетьманів, якими були і той же Сулима, і Павлюк, і Остряниця, і Гуня, і Хмельницький, і Виговський, і Дорошенко, і Мазепа… А решта – одне до одного. Коли патріоти обстоюють все українське, інші навіть від материнської мови відрікаються. Коли одні прагнуть побудувати незалежну державу та забезпечити доброжиток для всіх громадян, інші подивляються то на Схід, то на Захід – хто запропонує дешевої ковбаси. Та ніхто за ніщо нічого не дасть – це вже давно час зрозуміти. Тим, що тягнуть нас в обійми "старшого" брата чи західного "друга", – оплачено за це добряче. Ну, хіба ж патріоти України віддали б за безцінь тактичну ядерну зброю, дозволили б відібрати стратегічну, знищували б без оглядки, з випередженням графіка нові танки, висаджували у повітря ракетні шахти? Чи заливали б у баки бойової техніки воду замість солярки? Чи виганяли б з армії офіцерів-патріотів? Чи розробляли б довготривалі і дорогофінансові програми розвитку культур нацменшин, коли культура корінної, титульної нації гине?" [12, 192]. Такими вичерпними фактами з прикладами попереднього досвіду автор намагається донести до читача усю безвихідь ситуації, що склалася нині в Україні.

Звертається В. Карпенко до біблійних оповідей і класиків української літератури. Наприклад: "Минуть роки, зміниться політична кон'юнктура, але в пам'яті інтелігенції України назавжди закарбується прем'єр Євген Кирилович Марчук, який підписав неінтелігентне рішення про передачу спеціально споруджуваного під духовну скарбницю приміщення банківській структурі під золотого тельця. І нікого не буде цікавити – трапилося це випадково чи було свідомо задумано, обманули прем'єра чи він сам захотів бути обманутим. Факт залишиться фактом: коли на шальки терезів поклали духовне і меркантильне, то переважило останнє. Не потрібні нашим державникам троянди, їм подавай виноград – і негайно" [12, 247]. У цьому красномовному уривку алюзивні натяки стосуються твору М. Рильського, який співвідношення між духовним та меркантильним виразив у поетичній формі, наголошуючи, що в щастя людського є рівні два крила: троянди й виноград, красиве і корисне, а також біблійної оповіді про золотого тельця, тобто "чистогана, за якого можна купити те, що треба" [12, 320]. І далі додає: "Нам сьогодні бракує Мудрих…" [12, 245], натякаючи на правління київського князя Ярослава Володимировича, за князювання якого велося будівництво Святої Софії та Золотих Воріт і який створив для нащадків "Руську правду" та зібрав славнозвісну бібліотеку Софійського собору, за що й був прозваний Мудрим. Тобто автор вказує на те, що нині бракує людей (особливо при владі) котрі б дбали про духовну спадщину народу.

Публіцист влучно застосовує алюзію у самих назвах статей, зокрема: "Податок з… бовдура", наголошуючи тим самим на безглуздому податку київської влади на чолі з мером Л. Косаківським – за право використання символіки Києва! Оскільки, як відомо з історії середньовіччя, поставивши бовдура (димохід, комин, вивід), щоб не душитися димом від печі, – треба було заплатити податок. Саме така паралель, на думку публіциста, є найбільш точною. Або ж назва іншої статті: "Настане судний день…" – говорить сама за себе. Тут В. Карпенко розповідає про судові перипетії між "Вечіркою" та мером Києва Л. Косаківським, який подав до суду на захист честі та гідності за начебто неправдиві обвинувачення журналістів щодо його причетності до трагедії "чорного вівторка" 18 липня 1995 року, коли влада влаштувала ганебне побоїще на Софійському майдані. І закликає: "Отож, не біймося судного дня. Навпаки, всіляко його наближаймо. Хай його бояться ті, хто винен" [12, 276–279] – таким висновком закінчує статтю публіцист, звертаючись знову ж таки, до біблійних мотивів. Або ж така назва статті: "Дурне сало без хліба, або Ціна спритності пера при дефіциті совісті", де автор сам розповідає, чому вдався до народної творчості: "Просто не втримався від спокуси скористатися влучністю народної мудрості, яка обстоює гармонію навіть у кулінарії і на прикладі сала та хліба образно доводить, що і талант без порядності, і розум без благородства, і жвавість журналістського пера без совісті втрачають свій первісний зміст і мало чого варті" [12, 370].

Назва статті "Троянські коні з московської стайні" [28, 105] відносить читача у часи існування Трої, коли греки тримали місто в облозі, проте нічого не могли вдіяти, поки за наказом Одісея не схитрували, спорудивши великого дерев'яного коня, всередині якого сховалися воїни… Відтоді під троянським конем розуміють підступний дарунок. Натомість В. Карпенко розповідає про сучасних "лівих", котрі на своєму з'їзді у середині 90-х років відверто взяли курс на відновлення Союзу, називаючи їх троянським конем, якого не варто недооцінювати, а "Треба створити таку обстановку, щоб повернути тих коней у стайню хазяїна, якому вони служать" [28, 108–109].

Публіцист запозичує і прямі ремінісценції, зокрема розповідаючи про сутність книги. Так, у статті "Книги "Вечірки" – для Вас" він нагадує вислови великих мудреців: "Книга ніколи не буває шедевром – вона ним стає (Гонкури); Книга – пам'ятник умам, що відійшли у вічність (Девенант); Книга змушує думати (Паркер); Книги – діти розуму (Свіфт); Книга – кращий друг людини (Сеттембріні); Люди перестають мислити, коли перестають читати (Дідро); Читають всі, та далеко не всі вміють читати (Варан); Про ерудицію людини свідчать не тільки ті книги, які вона прочитала, а й ті, яких вона не прочитала (Вільде)" [12, 377–378].

Сміливо критикуючи владу та президента у часи недавніх темників, В. Карпенко так відображає алюзію: "За плечима велика держава, за спиною багатомільйонний стражденний народ. А ведмідь грає м'язами, покручує вентиль на газопроводі, підтягує до наших прозорих кордонів військову силу. А ведмідь ласо поглядає на Крим, багатозначно киває на чорноморські кораблі, які формально нібито спільні, а фактично уже загарбані Росією і становлять безпосередню загрозу Україні. А ведмідь, спираючись на п'яту колону і, очевидячки, не шкодуючи рублів, під'юджує "русскоязычное население", всіляко роздуває українофобію, провокує яничарів усупереч законам України і всупереч волі народу українського, висловленої на референдумі 1991 року, збирає підписи за відновлення Союзу, тепер уже у формі "великой России"" [28, 13].

Про постійні розборки у верхах, скандали та сварки, що створюють атмосферу правового нігілізму, що, у свою чергу, веде до нехтування законом, В. Карпенко відповідає так: "Якщо лебідь, рак і щука не можуть зрушити воза, то слід випрягти це тягло і замінити іншим. Якщо за бенкетним столом зібралася засліплена компанія, яка не бачить, що навколо лютує чума і знищує саме життя, то треба, щоб твердий і тверезий кулак добряче грюкнув по бенкетному столу і припинив неподобство. Якщо павуки в банці гризуться і не можуть примиритися, треба, щоб сильна рука відкрила банку і витрусила всіх геть" [28, 25]. Натякаючи на відому байку І. Крилова, поему О. Пушкіна та на павуків у банці (вийти не можуть і помиритися не здатні), публіцист аналізує те, що діється у найвищих керівних колах.

Критикуючи поступове скасування численних пільг найбіднішим категоріям населення, В. Карпенко зазначає: "Уряд знаходить "соломонове" рішення: з якою легкістю надавалися пільги, з такою ж – пропонує позбавити їх; натомість встановити адресну допомогу найбільш вразливим верствам населення незалежно від рівня їхніх доходів… Чи справедлива така зрівнялівка, чи спонукатиме вона молоде покоління заробляти трудовий стаж?" [12, 121]. У цьому випадку автор навмисне слово "соломонове" бере у лапки, оскільки, як відомо з біблійних переказів, цар Соломон уславився неабиякою мудрістю. Отож, дії наших урядовців В. Карпенко характеризує як протилежні Соломоновим.

Конструктивну роль у деяких публікаціях виконують також епіграфи. Наприклад, у статті "Попіл Ічкерії стукає в наші серця" В. Карпенко епіграфом обрав слова Т. Шевченка: "За горами гори, хмарою повиті, Засіяні горем, кровію политі..." [28; с. 56], тим самим підкреслюючи, що написані 150 років тому Великим Кобзарем рядки неначе про Ічкерію-Чечню під час трьох чеченських воєн з Росією. Або у статті "Сила слова, напруга думки" наведено аж два епіграфи: "Ми мусимо протиставити російській політиці, як і політиці рідних українських недорік, політиці роз'єднання – політику зв'язування, об'єднання, злиття в єдину цілість, бо ця єдність всіх елементів суспільства нам потрібна конче, як найважливіша передумова у боротьбі з могутнім ворогом" та "А в центрі ставити як вихідну точку – Україну. Вона, свята у своєму минулому й сучасному змаганні, повинна стояти понад розбурханими пристрастями партійними і груповими" [13, 293]. Таким чином публіцист проводить паралелі між авторами цих цитат – Іваном Багряним та Романом Рахманним, підкреслюючи, що ідея єдності української нації – найактуальніша проблема минулого і сьогодення українського народу.

Запозичені цитати, образи, мотиви сприяють втіленню мистецького задуму, увиразненню власного слова та думки. В. Карпенко доречно і ненав'язливо вмонтовує їх у свої статті – чи то з поетичних творів, чи з публіцистичних, чи з наказів та постанов. Так, розмірковуючи над питанням становища корінної нації та нацменшин, публіцист зауважує щодо проекту державної програми розвитку культур нацменшин в Україні на період до 2000 р.: "...розробники проекту посилаються на ст. 11 Конституції України, в якій, мовляв, "чітко визначено", що держава сприяє "розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України". Але при цьому опущено чомусь початок статті, а саме: "Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури"" [13, 28–29]. Тобто В. Карпенко ще раз наголошує на неприпустимості вихоплювання із контексту Конституції на півфраз і трактування їх по-своєму.

У багатьох публікаціях В. Карпенка переплітаються суперечності історичного процесу та вічні питання людства. Для підсилення своєї думки публіцист вплітає у твори також і "наскрізні" образи, які з деякими видозмінами присутні у різноманітних статтях, наприклад: пристосуванець, манкурт, українець, можновладець, опозиціонер, націоналіст тощо.

Крім "головних героїв", у публікаціях В. Карпенка бачимо й узагальнені образи – історія, влада, майбутнє, перспективи, доля України, а також образи-символи (світло, червоний слід, дух тощо), які також створені за допомогою інтертекстуальності. Публіцист залучає цитати передусім як докази, факти. Різноманітні форми цитування інших авторів є своєрідною історичною інверсією тексту.

Отже, розмаїття форм інтертекстуальності свідчить про велику творчу майстерність В. Карпенка, про його талант як публіциста-філософа, оскільки він є продовжувачем традицій української національної публіцистики. Публіцист порушує животрепетні проблеми сьогодення, суспільно-політичні, національні, морально-етичні, часто залучаючи до журналістських виступів фрагменти з попередніх своїх статей, а також із творів української та світової літератур, пов'язуючи їх із сучасною проблематикою, проводячи історичні паралелі. Інтертекстуальність стала виразною ознакою Карпенкових творів, завдяки чому його публіцистика полемізує з іншими епохами та культурами. Завдяки такому художньому прийому публіцист актуалізував відомі раніше теми, мотиви, образи й надав їм нового змісту, співзвучного сучасним потребам.