Ласкаво просимо

студ.
УДК 070:821.161.2?18?-92.09 (І. Франко)

На основі здійснених Іваном Франком перекладів, досліджень творів чеської літератури; взаємозв'язків із чеським суспільством, з'ясовується та розкривається його націєтвірна концепція, базисні засади якої подаються крізь призму викликів українського сьогодення. Розглядаючи поставлене питання, автор долає та відкидає будь-які стереотипні підходи, зокрема радянські.
Ключові слова: Іван Франко, чеська література, націєтвірна модель.

On the basis of translations made by Ivan Franko, the researches of the Czech literature compositions, correlations with the Czech society the nation creating Kamenyar's conception is found out and uncovered in this work, in which the main components are shown through the prism of summonses of Ukrainian nowadays. The author overcomes and rejects any stereotype points of approaches, specifically the Soviet ones.
Keywords: Ivan Franko, the Czech literature, nation creating conception.

На основании осуществленных Иваном Франко переводов исследований произведении чешской литературы, взаимосвязи с чешским обществом исследуется и раскрывается его нациосозидающая концепция, базисные предпосылки которой подаются сквозь призму проблем украинской современности. Рассматривая поставленный вопрос, автор преодолевает и отвергает любые стереотипы, в частности советские.
Ключевые слова: Иван Франко, чешская литература, нациосозидательная модель.

Необхідність консолідації української нації є тією проблемою, яка не втрачає своєї актуальності. Іван Франко якраз стоїть біля витоків теоретичних і практичних аспектів нашого націєтворенння, тож саме в нього можемо сьогодні почерпнути чимало корисних думок.

За предмет дослідження взято конкретні Франкові публіцистичні матеріали, розвідки, переклади творів, зразків чеської літератури; його листування з чеськими громадсько-політичними, культурними діячами, вченими.

Об'єктом дослідження є сугестія культурних, духовних взаємовпливів, взаємозв'язків Івана Франка з чеським суспільством як складова великої світової значущості митця.

Ступінь попередньої розробки дослідниками питання "Іван Франко і чеська література: націєтвірний аспект" – доволі низький. У нашій розвідці ця тема фактично порушується вперше, що свідчить про новизну дослідження; хоча існує чимало матеріалів, наукових праць, в яких окремо розглядаються питання діяльності Івана Франка в галузі міжкультурних відносин, і окремо аналізуються його погляди на націю.

Ця робота має трансдисциплінні завдання, які лежать на межі літератури, журналістики, філософії, історії, політології та націології, а саме: 1) розкрити відношення "Франко і чеська література", відкинувши будь-які стереотипні підходи до поставленого питання, зокрема радянські; 2) виділити із вищезгаданого відношення націєтвірну модель; 3) базисні засади націєтвірних аспектів пропустити крізь призму викликів українського сьогодення.

Іван Якович Франко як великий філософ і мудрець, один із останніх у світі енциклопедистів, людина універсальної обдарованості, високого гарту духу і думки, незламної стійкості, своєю ненастанною, повсякденно-титанічною працею доклався до наповнення, збагачення різних сфер людської діяльності. Він підтримував зв'язки із польськими, російськими, білоруськими, чеськими, сербськими, словацькими, угорськими, румунськими, німецькими представниками еліти. Вагомий внесок Франка до світової скарбниці думки сьогодні ще повною мірою нерозкритий і неосмислений. Причин тут декілька. По-перше, радянські дослідники і критики літератури, незважаючи на еволюцію поглядів, складність творчих і життєвих перипетій Івана Франка, стереотипно змальовували його ревним атеїстом, соціалістом, космополітом, інтернаціоналістом, для якого засади національні, консервативні, такі як: рідна мова, звичаї, ментальність, громада є нібито другорядними або й неприйнятними. Вони трактували на свій манір ідейні та світоглядні переконання багатьох авторитетних митців, і в цьому немає нічого дивного, бо режим, побудований на обмані, відчужені, міг існувати лише завдяки систематичному впорскуванню в суспільний організм величезних доз брехні та страху. По-друге, роль І. Франка в контексті світової культури потрібно розглядати на прикладі його конкретних взаємозв'язків, а головне – взаємовпливів із літературою, громадським життям певного суспільства, беручи до уваги те, що митець хотів узяти звідти для просвіти, поступу і розвитку нації, до якої себе відносив, себто – української.

"Тільки те, що здобудемо своєю працею, – говорив І. Франко на святкуванні двадцятип'ятиріччя його літературної діяльності, – те буде справді наше надбання; і тільки те, що з чужого культурного добра присвоїмо собі також власною працею, стане нашим добром. От тим-то я старався присвоїти нашому народові культурні здобутки інших народів і знайомити інших з його життям" [1, 31].

Викорінюючи інтелектуальну пасивність тогочасного суспільства, І. Франко "взяв на себе обов'язок "чорнороба на шляху поступу" Галицької України, культурне і політичне життя якої намагався вихопити із провінційності, зберігши водночас її самобутність і самодостатність, і залучити як до загальноукраїнського, так і до світового прогресу" [2, 17]. Зацікавлення митця чеською літературою не було випадковим: Чехія так само, як і Галичина, після першого розподілу Польщі у 1772 р. ввійшла до складу Австро-Угорської імперії, зазнаючи утисків та гноблення у цій "тюрмі народів". Чехи протистояли політичним, економічним, культурним полоністським наступам німців, котрі навіть домагалися у Віденському парламенті розподілу Чехії. І. Франко спостеріг у чеському суспільстві волелюбний, нескорений дух, активну протидію гніту, глибоко національну культуру, духовність, що проявлялись у найрозмаїтіших сферах життя; а чеський гонор, самоповагу, запал у справі обстоювання власної мови, історичної пам'яті, національного багатства письменник намагався розвинути, розворушити в українцях.

Свою діяльність у розвитку українсько-чеських культурних зв'язків І. Франко розпочав у 1873 р. Ще навчаючись у гімназії, він дослідив і переклав окремі розділи Короледворського і Зеленогорського рукописів, бо вважав ці твори оригінальними пам'ятками народної творчості. Хоча згодом філологи довели, що "Рукопис Короледворський", "Рукопис Зеленогорський", поема "Пісня Вишеградська" – вміло підроблені Вацлавом Ганкою та Франтішеком Челаковським. Однак Франкові переклади і студії вищезгаданих пам'яток показують насамперед важливе місце епосу, народної поезії та висвітлення героїки боротьби проти поневолення в духовному розвитку нації. На його думку: "Тії твори служили і служать за образці для пізніших поетів, проймаючи подивом любителя древності, котрий уздрить в них сильний і незіпсутий образ старини у формі приступній, а заразом майстерній і викінченій... В таких піснях нарід звичайно зложив <…> образ свого життя" [3, 436]. Отже, підробляючи рукописи, Ганка і Челаковський створили великий міф, у який повірили чехи; міф, що в прямому значенні воскресив чеську націю, підвищив її готовність до протидії німецькій експансії.

І. Франко виступав перекладачем, критиком, популяризатором кращих зразків чеської літератури, сприяючи всебічному культурному ознайомленню, зближенню і взаємопізнанню між чехами та українцями. Вже з другої половини 80-х років у багатьох періодичних виданнях з'являються його публікації про чеську літературу, переклади першорядних чеських письменників: Св. Чеха, Ю. Зеєра, Я. Неруду, Є. Красногорську, а найбільше – Махара, Врхліцького, Гавлічека-Боровського.

Слов'янську взаємність Каменяр трактував як тісне співробітництво політично і культурно самостійних держав; незалежних, самобутніх націй. Тому він не схилявся до уніфікації культур і заперечував запропонований Колларом поділ слов'ян-патріотів на три групи: до першої належали ті, хто повинен був знати провідні слов'янські мови; до другої – ті, хто мав знати ще й менші наріччя; третю групу повинні складати люди, що володіли усіма слов'янськими мовами та наріччями. Великим недоглядом вважає І. Франко те, що Коллар у своїй ідеї панславізму не торкнувся політичних аспектів слов'янського питання, бо "розвій національний без розвою політичного майже немислимий"; з іншого боку, "розвій духовний, літературний, хоч звичайно випереджає розвій думок і змагань політичних, все-таки тільки поруч із сим другим набирає живості, а звичайно є його предтечею, приготуванням" [4, 248]. Перетягування ж різними донощиками невинного панславізму Коллара в політичну сферу називав баламутством. Очевидно, що подібні намагання як за часів І. Франка, так і сьогодні становлять загрозу національному, а отже, державному розвитку. Зробивши короткий огляд міжслов'янських взаємин за 50 років, І. Франко твердив, що в підвалинах усеслов'янського хаосу лежить модифікований політичний панславізм – москвофільство чи русофільство, яке однак у різних слов'янських народів має свій характер, свої особливості. Так, на відміну від угрорусів, українців, – у чехів, словаків, словенців, хорватів у формі москвофільства виражалася політична і національна опозиція проти мадяр та німців.

І. Франко радить збирати благородні, мудрі, глибокі думки у всіх слов'янських, зрештою, неслов'янських етносів, народів, націй та перенести, проростити їх на рідному ґрунті; він пропонує орієнтуватися на світових сіячів істини, а не на фарисеїв, запроданців. "Зрозумійте, панове чехи, – писав учений, – що коли хочете єднатися з Росією (Франко розуміє під словом "єднання" насамперед культурну співпрацю. – Р. С.), то, якщо не втратили людської гідності, можете це робити тільки з тією благороднішою частиною російського суспільства, словом з Росією І. Тургенєва, Салтикова, Чернишевського, Добролюбова, Писарєва і т. д., а не з Росією Мещерського, Суворіна, Каткова" [5, 490].

Чеська критика та громадськість високо поціновувала і сьогодні зазначає вагомий вклад І. Франка до духовної скарбниці чеської нації. Перші його твори чеською мовою перекладені на початку 90-х років XIX ст. Чеський публіцист Франтішек Главачек у спогадах про І. Франка наголошує, що його ідеї про визволення та об'єднання всіх українських земель наснажували стремління чехів до боротьби за свободу; його віра у свій народ міцнила віру чеської інтелігенції, громади у краще майбутнє власного народу: "Франко був для нас взірцем справжнього демократа. Тому популяризація його праць, політичних і художніх, де він зображував життя свого народу, слугувала рупором наших стремлінь та уповань…". Далі Главачек з'ясовує, що хоч І. Франко й знав основні тези наукового соціалізму, проте залишався глибоко національним і самобутнім [6, 173–175]. Ці слова тільки підтверджують думку, згідно з якою соціалізм Каменяра був виявом елементарного народного соціалізму й не мав нічого спільного із тим примарним соціалізмом, який обстоювали радянські франкознавці. Основою його соціалізму стали моральні, християнські, національно-патріотичні, сакральні засади, з яких і випливали питання соціальні.

Самоусвідомлення певної спільноти (або колективна солідарність, почуття спільності, щоденний плебісцит чи національна свідомість), що виражено у терміні "нація", на певних етапах історичного розвитку еволюціонує, переосмислюється залежно від потреб доби та обставин дійсності [7, 40–41]. Тому розглядати Франкові погляди щодо нації треба крізь призму тодішньої світобудови та становища українців.

І. Франко розуміє націогенез в умовах бездержавності, територіальної розділеності України як постійний, неперервний процес здобування собі крок за кроком щораз ширших прав через культурний, політичний розвиток. "Ми мусимо серцем почувати свій ідеал, мусимо розумом уяснювати собі його, мусимо вживати всіх сил і засобів, щоб наближуватись до нього, інакше він не буде існувати і ніякий містичний фаталізм не сотворить його нам" [8, 276–285]. Зазначимо, він не закликав до революції, повстання, збройної боротьби за незалежність, про що говорив, приміром, Міхновський у своєму маніфесті "Самостійна Україна". За І. Франком, своєрідна революція має статися передовсім у душах українців, щоби вони були готові до протистояння, опору духовного, подібно до побратимів чехів.

Проаналізувавши Франкові студії чеської літератури, його зв'язки з чеським суспільством, можемо виокремити національну ідею, національну еліту, національну культуру, зокрема літературу та публіцистику як основні регулюючі чинники будь-якого націогенезу, в тому числі й українського.

Національну ідею порівнюємо із лінзою, що націлює людей на одну точку дотику – об'єднавчого центру – мозку цілого національного організму. Франкова національна ідея – суспільно-політичний ідеал, що базується на докладному вивчені минувшини та тогочасної теперішності України, спрямований на політичне самостійництво нації, яке повинно згодом перерости в утвердження здобутої державності, розвій національної економіки, духовності; цей ідеал передбачає національний саморозвиток на всі часи.

Українське життя наприкінці XIX – на початку XX ст., як на Наддніпрянській Україні, так і на Галичині "чимраз сильніше визначало своїм пріоритетом боротьбу за усамостійнення України, та ширший загал інтелігенції був паралізований політично і схилявся скоріше до самовистачального етнографізму", тому "загроза цілковитого занепаду українства була очевидною" [9, 24–25]. Саме за таких обставин І. Франко нагадував українській інтелігенції про її покликання, а саме – "витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного й політичного життя, відпорний на асиміляційну роботу інших націй, відки б вона не йшла, та при тім податний на присвоювання собі в якнайширшій мірі і в якнайшвидшім темпі загальнолюдських культурних здобутків, без яких сьогодні жодна нація і жодна хоч як сильна держава не може остоятися" [10, 404]. Патерналізм національної еліти – у вмінні чути потреби спільноти та дбати про її інтереси, бути осердям і щитом нації: "Інтелігенція повинна жити з народом і між народом не як окрема верства, але як невідлучна часть народу; вона повинна пройняти весь організм народу і привести його до живішого руху, до поступового зросту" [11, 148]. Справжня еліта має зважувати свої кроки, не йти на ситуативні вигоди, бо те, що корисне чи здається корисним для громади в цей момент, уже завтра може завдати їй значної шкоди; вона мусить не нав'язувати спільноті певні стереотипи щодо способу життя та щодо сприймання інших культур, націй, а поширювати неупереджені, критичні думки; підводити людей до істини.

У статті "З гостювання у Празі" (1895 р.) І. Франко зазначає неабиякий уплив на національне відродження меценатів. Він ставить за приклад чехів, котрі знайшли з-поміж себе спонсорів, щоби піднести свою культуру, духовність, впорядкувавши етнографічну виставку. Франкові-туристу в Празі "впадає в очі виразно підкреслений, домінуючий чеський характер", що проявляється скрізь: і в чеських написах, і в чеських газетах, що читають як службовці, так і візники, і в повсюдній чеській мові – "перед нами постає незвичайна картина, яка окрилює розум і серце, картина народу, що відроджується з попелу", зрештою такий "національно чеський характер Праги не поверховий, не обмежується написами і плакатами, а сягає вглиб, випливає, так би мовити, із самої суті празьких мешканців" [12, 229]. Зауважимо, що сьогодні в Києві, столиці незалежної України, на відміну від Праги часів Австро-Угорської імперії, все навпаки: рідко де бачимо українські написи, газети, майже не чуємо української мови, що вже казати про певні внутрішні виразники національного характеру. Празьку виставку 1895 р. Каменяр називає цивілізаційно-історичною, де показано самостійність, самобутність, оригінальність чеського народу, його звичаїв, літератури. Хто долучився до створення цієї етнографічної виставки? І. Франко каже, що весь чеський народ, тому "для нас неорганізованих поляків та українців, празька виставка є прекрасною школою" [12, 232]. Бо в українців етнографічних пам'яток значно більше, ніж у чехів, але біда в тому, що українці недбало та невміло їх збирають, упорядковують та експлуатують.

І. Франко акцентує на тому, що виховання дітей у патріотичному дусі, любові до співу, танців, спорту є передумовою національного відродження і розвитку. Сучасна пересічна українська школа або взагалі не звертає уваги на національно-патріотичний аспект виховання молоді, або якщо й звертає, то не завжди правильно підходить до викладу такого питання: нерідко нав'язування призводить до виникнення апатії, відстороненості від усього національного. Українська молодь зростає сьогодні під звуки іноземної та вітчизняної низькоякісної музики, так званої попси, що розбещує, дегуманізує молоду людину, притуплює в ній потребу і почуття прекрасного. Зрештою, своєрідна "попса" окупувала нині чи не всі види мистецтва, пропагуючи насолоду без етики, міри, а безлика примітивізація життя, стосунків веде до деградації особистості та нації загалом. До речі, примітивізація мистецтва і примітивізм – це не одне й те саме. Так, палким патріотизмом і глибоким творчим змістом пройняті твори геніального представника примітивізму, українця із Закерзоння Никифора Дровняка.

І. Франко, почувши дитячу чеську пісеньку про терен, зауважив, що в тогочасній Галичині у такій співанці неодмінно б виявили прихований політичний підтекст. Він замислюється: "Коли ж той "городник" у нас викопає хрін і викине його геть, – хрін, який фальшиво вдає з себе розмарин і захаращує наші бідні народні стосунки?" [12, 239]. Очевидно, під городником, садівником Каменяр розумів нову генерацію інтелігенції, національних провідників, котрі прийдуть на зміну дилетантам; нове національне мислення, зростання самоусвідомлення спільноти, що створить умови добротного національного розвитку. Цьому неабияк повинні сприяти і література, і публіцистика, і власне преса (ЗМІ). І. Франко виходив із того, що література та публіцистика як виразники певних ідей, повинні спрямовувати читача на здійснення, втілення цих ідей на ґрунті національнім, задля добра і добробуту всієї нації. Бо тільки той письменник, публіцист може мати якесь значення, котрий "має і вміє цілій освіченій людськості сказати якесь слово в тих великих питаннях, що ворушать її душею, та заразом сказати те слово в такій формі, яка б найбільше відповідала його національній вдачі", а звідси – "обов'язком усякої національної літератури і кожного писателя та критика, свідомого своєї мети, – реагувати проти шкідливої моди, поборювати її властивими йому літературними способами", оскільки саме в літературі й публіцистиці "ще більше, ніж у політиці, має перевагу сила над словом: сила таланту, сила переконання і запалу над засидженим правом традиції, формулою і доктрин" [13, 504–511]. Завдання журналістів, зокрема міжнародних оглядачів, за І. Франком, у тому, аби із тверезою, неупередженою критикою, об'єктивністю підходити до висвітлення вагомого питання, при цьому спираючись на різні джерела інформації, в тому числі дбати про поширення власної мережі кореспондентів, перевіряти дані, не сприяти міжнаціональній ворожнечі, поширювати в суспільстві "здоровіші, критично провірені погляди" [4, 251].

Націєтірна концепція І. Франка – це сума політичних, гуманістичних та культуроцентричних засад. Він уявляє національну культуру не як аполітичне культурництво, шароварщину, а як комплекс духовних, моральних, дипломатичних, релігійних аспектів, що формують націю європейського зразка, тобто націю державницьку. Тільки глибоко вкорінена в рідний ґрунт, ця культура не є самообмеженою.

Слово – першоджерело сущого, унікальна семіотична система, що трансформує у звуки рідної мови генетичний код тієї чи тієї нації. Саме слово, яке фіксує на папері (носії інформації) живу думку – література, публіцистика (світоглядна публіцистика) – повинно стати світочем, провідником на шляху до національного ідеалу, долати просвітою народну безпорадність і темноту. Франко зазначив, що і наука, і література в тих таки чехів завжди простувала до відродження чеської нації, її історичних традицій, здійснення національного ідеалу; тимчасом, як українська література виступала чужинською служницею або виразником інтересів певного стану. Література і публіцистика є немов електродом, що дає національний позитивний заряд атому світової думки, виражаючи національний характер, колорит. Чеська та українська культури, на переконання І. Франка, між собою дуже подібні, і саме в чехів можна вчитись організації ненасильницького спротиву, ненасильницької боротьби проти полонізації.

Розглянувши тему "Іван Франко і чеська література", ми з'ясували, що Каменяр був не лише висококваліфікованим перекладачем, критиком, популяризатором чеської літератури і культури, а й налагодив інтелектуальний, духовний дискурс між чехами та українцями задля взаємообміну, взаємопідтримки обох націй на їхньому шляху до виборювання власної державності.

І. Франко здобув своєю діяльністю визнання та високу оцінку з боку чеської громадськості, удостоївся місця серед класиків чеської літератури.

Усупереч догмам радянського франкознавства, Каменяр виступає християнином, патріотом, сподвижником української національної ідеї, націонал-консерватором, а не інтернаціоналістом, соціалістом, атеїстом. Франків "інтернаціоналізм" – це братерство націй; його "соціалізм" – то прототип організованої громади. Варто зазначити, що І. Франко ніколи не говорив про одноцільний чехословацький народ, а окремо підходив до характеристики чехів і словаків, хоч і не відкидав тісних взаємовпливів між ними. Слов'янська взаємність, за Франком, – у співпраці самобутніх слов'янських націй.

В основі націєтвірної концепції І. Франка лежать культуроцентричний та політичний аспекти, що перебувають у неперервному сугестійному симбіозі. Його націєтвірна модель – це чинна дієспрямована, теоретико-практична програма поступового розвитку, прогресу, консолідації національно усвідомленої спільноти.

Визначальними націєскладовими, на думку І. Франка, є ідея, еліта, національна література і публіцистика.

Так, національна ідея є поступальною плазмою, якісним наповнювачем цілого національного організму; вона виражається, за І. Франком, насамперед мірою політично-культурної свободи та етики.

Національна еліта – інтелігенція – повинна завдяки втіленню в життя національної ідеї, забезпечити високу конкурентноспроможність самобутньої, вільної нації.

Література і публіцистика, за переконанням І. Франка, мають: а) реагувати на негативні тенденції часу; б) підводити людей до істини; в) служити провідниками культурних, моральних, інтелектуальних, національних прерогатив; г) бути трибуною справжньої інтелігенції, а не прихистком дилетантів і політиканів; ґ) пропагувати правду, гуманізм, патріотизм, братерство та необхідність міжнаціонального взаєморозуміння, взаємопізнання.

Розглянувши основні аспекти Франкової націєтвірної моделі крізь призму сьогодення, ми з'ясували, що внаслідок домінування старих, вкоренілих радянських і нових глобалізаційних, неоліберальних викликів, українська нація де-факто перебуває поки що на шляху досягнення реальної політичної та культурно-моральної свободи, яка уможливиться тоді, коли на місце антиеліти, псевдодержавників прийде справжня національна інтелігенція, котра скерує потенціал нації на досягнення національної ідеї, консолідації української спільноти.

---

1. Франко, І. Промова Івана Франка на його ювілейному святі 1898 р. : зібр. творів : У 20 т. / І. Франко. – Т. 1. – К., 1955.
2. Хоменко, Т. Публіцистика Івана Франка як приклад національного типу мислення // Вісн. Львів. ун-ту. Сер.: Журналістика. – Львів, 2006. – Вип. 28: До 150-річчя від дня народження Івана Франка.
3. Франко, І. Дещо про рукопись Короледворську : зібр. творів : У 20 т. / І. Франко.
4. Франко, І. Слов'янська взаємність у розумінні Яна Коллара і тепер : зібр. творів : У 20 т. / І. Франко. – К., 1955. – Т. 18.
5. Франко, І. До відома панів чехів : зібр. творів: У 50 т. / І. Франко. – К., 1985. – Кн. 1. – Т. 46.
6. Главачек, Ф. Почему я пропагандировал Ивана Франко Советская Украина / Ф. Главачек. – 1956. – № 9.
7. Касьянов, Г. Теорії нації та націоналізму / Г. Касьянов. – К. : Либідь, 1999.
8. Франко, І. Поза межами можливого : зібр. творів : У 50 т. / І. Франко. – К., 1986. – Т. 45.
9. Червак, Б. Наперед українці (До національної ідеї Івана Франка) / Б. Червак. – К. : Фундація ім. Олега Ольжича, Вид-во ім. Олени Теліги, 1994.
10. Франко, І. Одвертий лист до галицької молодежі : зібр. творів : У 50 т. / І. Франко. – К., 1986. – Т. 45.
11.Франко, І. Чи вертатись нам назад до народу? : зібр. творів: У 50 т. / І. Франко. – К., 1985. – Т. 45.
12.Франко, І. З гостювання у Празі : зібр. творів : У 50 т. / І. Франко. – К., 1985. – Кн. 2. – Т. 46.
13.Франко, І. Інтернаціоналізм і націоналізм у сучасних літературах : зібр. творів : У 20 т. – К., 1955. – Т. 18.