Ласкаво просимо

У трьох томах видання друкуємо матеріал з історії розвитку журналістської освіти в КНУ імені Тараса Шевченка.
Ключові слова: історія, журналістика, студентство.

Three volumes of edition we will publish material from the history of development of journalistic education in the Kyiv National University of Taras Shevchenko.
Keywords: history, journalism, studentship.

В трех томах издания печатаем материалы, касающиеся истории развития журналистского образования в КНУ имени Тараса Шевченко.
Ключевые слова: история, журналистика, студенчество.

Розповідь про навчальний процес і викладачів факультету журналістики зразка 70-х років хочеться розпочати з невеличкого відступу, спрямованого до сучасного Інституту журналістики, що є спадкоємцем нашого факультету.

У нинішньому колективі цього навчального закладу, до якого, волею долі, випало повернутися мені з практичної журналістики після захисту кандидатської, а згодом і докторської дисертацій, вже як викладачеві наприкінці 90-х років, і який особливо динамічно розвивається в останні п'ятнадцять років, дедалі менше й менше стає навчителів-викладачів старої, так званої радянської, школи журналістики. їхні поріділі ряди щоразу активніше заповнюють представники й сповідники різних науково-освітніх течій, носії різного житейського та професійного досвіду. Це переважно люди молоді й амбітні, сповнені рішучих задумів робити свою справу краще, професійніше, результативніше.

У цьому, безумовно об'єктивному, процесі є свої сильні й слабкі сторони. Сильні у тому, що молода кров, зазвичай, не допускає застою, консервації, рутини. Слабкі — у неминучому порушенні співвідношення існуючої основи, фундаменту будівлі та її нової надбудови. Коли цей дисбаланс суттєвий, остання виявиться не міцною й не довговічною. Коли уриваються традиції, коли зникає невидима нитка, що міцно єднає глибоку сув'язь старшого й молодшого поколінь носіїв і вибудовувачів тієї чи тієї справи, коли нове народжується поза контекстом набу- того, вистражданого, пережитого попередниками, — на успіх спільної справи годі надіятися.

Дуже хочеться, аби нове покоління викладачів Інституту журналістики усвідомило необхідність знання атмосфери, кращих традицій колишнього факультету журналістики, мало внутрішню доконечну потребу зрозуміти, поцінувати й проникнутися тією атмосферою, в якій ті традиції зароджувалися, стверджувались і впливали на виникнення нових. Йдеться про ту неповторно стійку й витривалу всупереч політичним обставинам атмосферу коридорів і аудиторій Шевченкового університету, в якій завжди, в усі часи й за різних обставин, нуртував дух творчості та юначого романтизму, дух невпокореності й вільнодумства, дух ще гордого і ще не зламаного остаточно українства.

До викладання фахових навчальних дисциплін на факультеті журналістики в усі часи його існування були причетні десятки різних за суспільними, політичними, науковими і просто людськими якостями особистостей. Входили ці люди в історію, як і в пам'ять кожного з нас, по-різному. Хто — самовідданим служінням справі, щирою вірою в потрібність і важливість у своїх викладах для майбутніх журналістів просвітницького, національного, "будительного" начала, а хто — корисливим пристосуванством і прислужництвом, кон'юнктурництвом і нетерпимістю до таланту, патріотизму, інакодумства.

Незважаючи на наявність у середовищі викладачів, як і в кожній студентській групі, всіляких "сексотів" ("секретных сотрудников") та інших блюстителів чистоти ідеології правлячої партії, на факультеті ніколи не бракувало викладачів чесних і порядних, професійно підготовлених і небайдужих, вимогливих і сміливих. Надто ж у непрості 70-ті роки — в період справжнього розгулу маланчуківського антиукраїн-ства й активної нівеляції в особистості кожного всього національного. Чи могли ми, студенти-журналісти, слухаючи часом пряму, а часом і Езопову мову таких викладачів-особистостей, не прагнути бути схожими на них?

Коли чую тепер від деяких студентів про особливу вимогливість, суворість небагатьох із тих, хто перейшов викладати журналістику на вулицю Мельникова з жовтого корпусу, я по-справжньому тішуся, бо вловлюю в таких рисах характеру та поведінки "почерк" викладачів нашої старої журналістської школи. Шкода, що та вимогливість і принциповість жовтого корпусу перестала бути властивою низці колег молодшої генерації. Вона якось розвіялася, знівелювалася, розгубилася по дорозі в час нашого несподіваного переміщення на вулицю Мельникова...

Висловлені вище сентенції мають найбезпо-середніший стосунок до багатьох наших, факультетських, викладачів, через кого ми пізнавали основні блоки тих навчальних дисциплін, які меншою чи більшою мірою формували професійні навички майбутніх журналістів.

Однією з найвимогливіших тоді на факультеті була кафедра стилістики, очолювана Аллою Петрівною Коваль. Із поведінки цієї викладачки, її манери одягатися, читати лекції, розмовляти, поціновувати знання, вчити, просто спілкуватися з рівними і підлеглими, старшими і молодшими в мене від початку сформувався той ідеальний образ справжнього Професора, Інтелектуала, Особистості, Інтелігента, до якого сам мимоволі став прагнути.

І тепер бачу, як поважно заходить до аудиторії Алла Петрівна, як, стримано посміхаючись, пропонує засвоїти за час лекції ще одну важливу грань української стилістики. Сама — завжди вишукано одягнена, щоразу — з якимось новим домінантним елементом до свого класичного вбрання, який завжди доречно і гармонійно пасував до її сивочолої зачіски. Часто, зайшовши слідом за Аллою Петрівною, простували вглиб аудиторії в пошуках вільних місць кілька інших викладачів та аспірантів — на майстерних лекціях неперевершеного мовника-стиліста багато чого можна було повчитися. Ось займають поруч зі студентами місця Ольга Михайлівна Пазяк, Людмила Юріївна Шевченко, Анастасія Іванівна Мамалига. На той час підручник зі стилістики української мови Алли Петрівни Коваль уже вийшов друком у видавництві "Вища школа" і його прагнув дістати чи не кожний творчий працівник редакції газети або видавництва.

Однією з ексклюзивних "фішок" професорки, що весь час спонукали студентів до думання, виступали своєрідними сторожами їхньої уваги, ніколи не засмальцьованої на цьому предметі пустопорожньою науковою половою, були надзвичайно доречні образні приклади кращих зразків нашого красного письменства, що ними лекторка пересипала свої теоретичні викладки. Саме до таких зразків вона закликала вдаватися в наших майбутніх журналістських текстах. Виписані на окремих цупких аркушах однакового формату й об'єднані за певними темами великими металевими скріпками, ці численні приклади вводили кожного з нас у той світ образів і асоціацій, які зазвичай вивищують текст, роблять його цікавим, пам'ятним.

Графомани такі тексти писати не здатні, а ви, підкреслювала професорка, таки зобов'язані. І чи не зафіксуються в пам'яті на все життя, скажімо, оті живі й ще теплі від літнього сонця столичні каштани, що, з подачі викладачки, "падали... котилися зі стурбованою тривогою в пошуках місця, де б... прорости", або долоні сільського трудівника "з мідними заклепками мозолів"?

У кількох своїх посеместрових записних книжках, що їх особисто назвав "Усе про ні про що — All about nothing" (такі записнички, так само, як і щоденники, усіляко спонукали нас постійно заповнювати творчо налаштовані викладачі), я зафіксував на майбутні пошуки багато чого з почутого на лекціях зі стилістики.

Відповідаючи інколи на запитання своїх студентів, з якої пори відчув у собі потяг до наукової праці, до викладання, до письменництва, безпомилково віддавна називаю пору третього курсу і предмет "Стилістика", який викладала професорка Коваль. їй я справді все життя доземно завдячуватиму в своєму непростому, значною мірою запізнілому, але, напевне, й закономірному виборі шляху дослідника, науковця, викладача, вченого.

Із запропонованого кафедрою списку курсових робіт вибрав тему, пов'язану з образністю нарису. Напевно, тоді Алла Петрівна й помітила в мені якісь дослідницькі нахили, запропонувала продовжувати тему. Під час екзамену запитала, яку оцінку я отримав за виробничу журналістську практику. Почувши у відповідь "відмінно", задоволено всміхнулася: "А дехто каже, що відмінники зазвичай не стають вправними журналістами". Це вона згадала про мій есей "Пишіть матерям", опублікований спочатку в районній газеті "Під прапором Леніна", а згодом у переробленому варіанті в київській комсомольській газеті "Молода гвардія", на який і звернула увагу професорка.

Наприкінці четвертого курсу Алла Петрівна несподівано заговорила зі мною про аспірантуру. Навіть не про звичайну, а цільову, із можливістю залишення опісля на кафедрі свого рідного факультету та отримання київської прописки. Домовилися, що після літніх канікул, із початком п'ятого курсу, конкретизуємо тему, визначимося зі списком наукової літератури, яку слід буде опрацьовувати й, не гаючись, братися до роботи. Спочатку готувати дипломну, а далі й — кандидатську. Тоді ж запропонувала глибше попрацювати над уже написаною статтею "Композиція як стильовий елемент нарису", аби порекомендувати її до єдиного тоді фахового наукового збірника.

Неймовірно, але я тоді, чомусь, злегковажив. До Алли Петрівни не підійшов ні на початку останнього навчального року, ні пізніше, коли визначався з темою дипломної, якою керував письменник Павло Автомонов, ні після закінчення університету, ні коли підписував направлення на роботу в Чернівці. Причину такої поведінки й досі не можу збагнути. Рано привчившись приймати рішення самостійно, не порадився в цьому питанні навіть із батьками. Та й що могли сказати мені чесні й добрі батьки-колгоспники, які навіть слова "аспірантура" не чули в нашому селі. Не було кому і в Києві переконати мене в тому, що відмова від пропозиції такого авторитетного професора — це не лише неприпустима безвідповідальність перед своїм майбутнім, а й невдячність небайдужому до твоєї долі викладачеві.

Саме через оту невдячність своїй улюбленій Аллі Петрівні Коваль (авжеж не підійшов, не пояснив, не подякував їй) інколи й досі картаю себе. Але за спонтанне рішення розпочати самостійне життя подалі від Києва з практичної журналістики, яке на цілих вісім років закинуло мене на далеку Буковину, де ні родичів, ні знайомих і близько не було, жодного разу не пошкодував. Інакше, не пройшовши надзвичайно складної і водночас прекрасної школи обласної журналістики, та ще в таку непросту тоталітарну добу, не вивчивши зсередини всіх азів журналістської кухні, не загартувавшись від невдач і не очистившись від невластивих справжньому професіоналові таких згубних і таких поширених у нашому середовищі рис характеру, як злостивість та заздрісність, не мав би морального права навчати журналістики своїх студентів нині, писати для них підручники. Напевно, і в тому моєму, цілковито не вмотивованому, рішенні відмовитися від райдужної аспірантурної перспективи була своя закономірність, своє знамення, що інколи ніяк не залежить ні від власної волі, ні чиєїсь поради чи протегування.

...П'яте число республіканського міжвідомчого наукового збірника "Журналістика: преса, телебачення, радіо. Питання історії, теорії та практики", що побачило світ 1978 року, надійшло поштою на мою нову чернівецьку адресу восени того ж року. З подивом і приємною несподіванкою для себе відшукав у переліку авторів публікацій своє прізвище. Так-так, ідеться саме про ту статтю, яку більш ніж за півтора роки до закінчення університету рекомендувала до друку Алла Петрівна. То був рідкісний випадок, коли єдину публікацію студента помістили в товаристві шанованих і відомих уче-них-журналістикознавців. Пожовтілий від часу примірник наукового збірника й досі бережу в домашньому архіві як початок свого наукового доробку, як теплий і щемливий спогад про Аллу Петрівну Коваль, про її спонуку серйозно зайнятися наукою. Я таки виправдав довіру і сподівання улюбленої професорки. Але не відразу, не зі студентської лави. А більш ніж через десять літ після випускного університетського дзвоника, пройшовши на початку самостійно обраними журналістськими дорогами крізь "вогонь, і води, і мідні труби".

Тепер, коли наближається 85-річчя від дня народження професорки Коваль, спробую виділити оці достиглі спогади в окремий сніп, перев'язати їх щирим перевеслом і напроситися в гості до Алли Петрівни.

Ще одна зворушлива сильветка у конкретиці кафедри стилістики, оповита, проте, гірким присмаком жалю, стосується Марії Устимівни Ка-ранської. Мабуть, важко віднайти на той час в університеті ще одну викладачку, яка б так безмірно й відкрито була захоплена своїм предметом (зауважмо, що йдеться не про фізику, не про історію КПРС чи науковий комунізм, — ідеться про українську мову) і яка б відважилася в тій специфічній ідеологічній атмосфері так високо підняти планку вимогливості до вивчення цього предмета всіма без винятку студентами. Справді, поблажливості ні для кого не було. На неї жодним чином не діяли усілякі дзвінки, прохання, знайомства з можновладними особами (що там гріха таїти, у багатьох "білих" студентів в усі часи були і є на верхах свої покровителі). Головним критерієм оцінки на екзамені була грамотність і старанність студента. Так, вона ставила багато трійок, а то й двійок, але ніхто зі студентів не міг поскаржитися, що ті оцінки були незаслуженими. Недарма ж через трудність складання екзамену цей предмет ми прозвали "Каранською мовою".

Феноменальність Марії Устимівни полягала в тому, що її найбільше боялися, її предмет найретельніше вчили (і не лише для екзамену,а й для частих диктантів, де найповніше проявлялася безграмотність майбутнього журналіста), але найбільше й... любили. І тепер її прізвище чи не найчастіше згадують (звичайно ж, у позитивному контексті) випускники журфаку 70-х та й 80-х років, коли збираються разом відзначати чергові п'ятирічки своїх випусків.

Над цим феноменом заслуженої вдячності журналістів-професіоналів саме найвимогливі-шим, і, як правило, найбільш професійно підготовленим своїм навчителям я не раз розмірковую нині, коли чую як дехто з молодших колег виставляє в час свого екзамену чи не стовідсотково всій групі суцільні п'ятірки. За це можна інколи й оплески зірвати, коли несподівано являєшся на якійсь студентській вечірці. Однак на відстані часу випускники університетів зазвичай згадують і дякують за науку чомусь не таким навчителям. Може тому, що самостійне життя виставлятиме незабаром молодому спеціалістові зовсім інші оцінки. Може тому, що роботодавця ніколи не цікавили "дуті" п'ятірки; він поціновуватиме передусім знання, навички, набутий за допомогою викладача перший професійний досвід. І, навпаки, на ринку інтелектуальної праці ніколи не буде потрібний недоук... із відмінними оцінками.

Про убозтво думки, обмеженість лексики мовця, мовні покручі, примітивність і однотипність побудови речень у текстах не лише жур-наліста-початківця, а й досвідченого газетного працівника, про засміченість української мови усілякими іноземними запозиченнями та росіянізмами Марія Устимівна пристрасно, інколи навіть із надривом, говорила часто і всюди. І на лекціях чи практичних заняттях, і на партійно-комсомольських зборах чи конференціях, у студентському чи викладацькому середовищі. їй це боліло, і вона не боялася про цей біль нагадувати іншим. Ось чому полягала її принципова позиція, житейське кредо.

Твердість характеру, сміливість і принциповість вона так само, як історик Демченко, гартувала на фронті. Була медсестрою. По війні закінчила Житомирський педінститут, де й залишилася працювати викладачем української мови, а потім її запросили до Київського університету. Пригадую, як уже на старших курсах хтось зі студентів приніс вирізку з житомирської обласної газети, де було вміщено нарис про її фронтову молодість. Із потемнілого фотознімка проглядалося усміхнене миле обличчя молоденької медсестри. То для нас було справжнім відкриттям. Адже про таку сторінку життя своєї викладачки ми нічого доти не знали.

Сама Марія Устимівна про свої воєнні дороги ніколи на лекціях не згадувала. Як ніколи не виставляла напоказ і свого сімейного лиха, що прийшло до її оселі з несподіваною хворобою сина. Єдиного свого сина Віталія вона народила по війні — 1946 року. Будучи студентом-старшокурсником історичного факультету, він неждано-негадано отримав повістку до військкомату. Незрозуміло, за яких обставин, але його, роздягненого, протримали на холодному цементі на тому призовному пункті до ранку. Цілком здоровий юнак невдовзі занедужав на страшну хворобу, яка до останніх днів життя фактично назавжди приковувала його до ліжка.

Аби хоч ненадовго витіснити з чотирьох стін синової кімнати безнадію та розпач, що супроводжувала його вже тривалий час, доцент Каранська запропонувала одному зі студентів-журналістів, Сашкові Балабку, якому не вистачило місця в гуртожитку, поселитися в її квартирі. Прийняла, як рідного, бо він незабаром дуже потоваришував із її Віталієм, засвітив своєю присутністю у двокімнатному помешканні на бульварі Лесі Українки яскравий промінчик розради.

Невдовзі судилося пережити нашій викладачці ще один несправедливий удар долі — смерть сина. Після похорону Віталія вона, вже пенсіонерка, звернулася до Інституту журналістики з проханням забрати в дарунок всю її домашню бібліотеку. Висловила у зв'язку з цим лише одне прохання: посприяти видати посмертну поетичну збірку її талановитого сина. Однак про це прохання, за суєтою щоденних буднів, в інституті якось забули...

Тривалий час після закінчення університету наші дороги з Марією Устимівною не перетиналися. Несподівана зустріч на початку 90-х років в Українському домі виявилася для обох знаковою.

Уже й не пригадую, яка подія зібрала в тому домі й українську інтелігенцію, і високих можновладців, що зазвичай палко, але нещиро виступали в ті незабутні часи бурхливого українського відродження з численних трибун, довкола яких масово збиралися пробуджені від багаторічного летаргійного сну українці. Коли ведучий оголосив про закінчення вечора, з передніх рядів слухацької зали раптом підвелася жінка. Незмінна квітчаста велика хустка на плечах, ретельно укладена довкола голови заплетена коса, віддавна вгадуваний голос — все це вказувало на Каранську. її чітко поставлена дикція змусила публіку, що вже підвелася з місць, на мить зупинитися. Коротко встигла сказати і про українську мову, яку слід уже захищати не деклараціями, а конкретними справами, і про брак українських підручників, і про свій давно написаний рукопис "Синтаксису української мови", який вона ніяк не може видати. Із надією в голосі зверталася до президії, прохаючи посприяти цьому. Однак, почувши у відповідь від високопосадового ведучого, що прохання її"не за адресою", Марія Устимівна враз знітилася й самотньо попрямувала до виходу.

Підійшов я до неї вже на виході з Українського дому, запитавши, чи пізнає свого колишнього учня. Пізнала. Домовилися про зустріч наступного дня у видавництві "Либідь" при Київському університеті, де працював на той час головним редактором.

Зреалізувати задум Марії Устимівни з видання її багатостраждального рукопису підручника на той час справді було непросто. Ображена за самостійницькі прагнення українців Росія оголосила вже й папір стратегічною сировиною і враз припинила його відвантаження до Києва, поставивши архіважливу для молодої Української держави інформаційну справу на межу виживання. Галопуюча інфляція, запроваджені урядом України непевні купоно-карбованці, що знецінювалися мало не щодня, робили ще вчора прибуткове книговидання галуззю вкрай ризикованою і наперед уже збитковою. Життя народжувало нові схеми видавничої діяльності, з-поміж яких на перший план виходили спонсорські або замовні видання. Отож, удвох заходилися шукати спонсора.

Десь через тижнів два після зустрічі Марія Устимівна "приголомшує" мене своїм ранковим телефонним дзвінком:

— Знайшла спонсора!

— Хто? — з недовірою запитую.

— Колгосп під Броварами, де я маю дачу, пропонує заколоти для працівників видавництва дві-три великі свині як бартер за друк моєї книги.

Пауза в розмові була неминучою. Я вже уявив собі, як будемо ділити в кабінетах видавництва привезену готовими тушками із Броварів свіжину та як фінансово забезпечуватиме видання "Синтаксису" наша бухгалтерія.

Згодом Марія Устимівна розповідала, як їй вдалося, далеко не з першого разу (можна тільки гадати — скільки часу треба було терпляче висидіти в приймальній контори колгоспу), переконати голову тамтешнього господарства, що само ледь зводив кінці з кінцями, хоча б у такій формі спробувати допомогти видати книгу.

Перший і, на жаль, останній підручник М. У. Каранської "Синтаксис української мови" з маркою "Либеді" та грифом Міністерства освіти України для студентів факультетів журналістики таки побачив світ. Щоправда, не того року, і не за такий незвичний "бартер". Потужну допомогу надав Анатолій Григорович Погрібний — на той час перший заступник міністра освіти. Сам багаторічний викладач нашого факультету, він завжди прихильно ставився до пропозицій університетського видавництва будь-що включити до куцого міністерського плану з гарантованим держзамовленням кілька додаткових, але дуже потрібних для вищої школи, назв українознавчих підручників.

...Одного спекотного липневого ранку 2000 року мене розбудив телефонний дзвінок. Незнайомий жіночий голос на тому кінці слухавки вимовив: "Це сусідка Марії Устимівни Каран-ської. Сьогодні вночі вона померла. На столі біля телефону я знайшла написаний її рукою список тих, кому слід повідомити про смерть та номери телефонів. Ваше прізвище — четверте у цьому списку. Похорон завтра".

Тепер уже достеменно ніхто не скаже, як і коли самотня та важко хвора, забута колегами й родичами, наша викладачка складала той список, за якими критеріями згадувала й відбирала в пам'яті перед смертю тих людей зі свого надто вузького оточення, чию присутність на власному похороні вважала бажаною.

Поховали Марію Устимівну Каранську на цвинтарі села Зазим'я Броварського району. Саме тут, вийшовши на пенсію, вона купила хатину, й жила там від ранньої весни до пізньої осені. До своєї квартири на бульварі Лесі Українки, де чулося їй особливо тяжко після смерті сина, вона приїздила лише на зиму. На поминальну тризну, яку ми відбували в її сільській хаті, майже ніхто з колишніх колег так і не приїхав. Я показав небагатьом присутнім за тим печальним обідом найцінніший дарунок Марії Устимівни, який вона урочисто вручила мені у видавництві в день виходу сигнального примірника її "Синтаксису", — видану 1918 року в Києві книгу крамольного за радянської влади вихованця і професора Київського університету Св. Володимира Івана Огієнка "Курсъ укра-искаго языка: Из лекций по исторіи украинска-го язика". Вручаючи мені цю рідкісну книгу в себе вдома, Марія Устимівна тоді розчулено мовила: "Я довго берегла її у своїх схованках. Але тепер, прочитавши Вашу "Голгофу Івана Огієн-ка", вирішила подарувати Вам, своєму учневі, з вірою, що ця книга переходить від мене в достойні руки"...

Ольга Михайлівна Пазяк запам'яталася ще з усного вступного іспиту з української мови. Від її щирого, теплого і доброго погляду відразу на душі стало якось затишно і спокійно. Це дало змогу зосередитися, спокійно і навіть упевнено відповісти на питання білета.

Такою ж доброзичливою та добротворчою була Ольга Михайлівна й під час ведення практичних занять із цього предмета на першому і другому курсах. Ніхто не може пригадати, що бачили її сердитою, неуважною чи зверхньою у стосунках зі студентами. Особливістю високої культури її власного усного мовлення була неспішність, чіткість у закінченнях слів та наголосів. При ній просто соромно було говорити не літературною мовою. Усіляко дбаючи, аби ми самі могли збоку оцінити привнесені звідусіль "росіянізми" та "регіоналізми" у своєму щоденному мовленні й привчалися поступово їх позбуватися, Ольга Михайлівна зорганізувала в нашій "газетній" групі доволі цікаву й ефективну "магнітофонну" вправу. Чи не вперше в житті тримаючи в руках мікрофон, приєднаний до принесеного викладачкою з дому чималого важкого магнітофона, кожен із нас експромтом виголошував короткий есей про себе. Опісля кожен запис "прокручували" заново і разом із викладачкою шукали типові помилки усного мовлення. Скільки емоцій, ентузіазму, щирих прагнень до самоствердження викликала ця вправа!

Через багато літ після закінчення факультету, вже на початку української незалежності, трапилася в мене нагода попрацювати з Ольгою Михайлівною і на видавничому та редакторському полі. У видавництві "Либідь" готувався до передруку заборонений радянською владою том "Українські приказки, прислів'я і таке інше" М. Номи-са. Упорядником, автором передмови і приміток до цього видання виступив відомий учений-фольклорист Михайло Михайлович Пазяк — чоловік Ольги Михайлівни. Саме він, відшукавши у спецфондах цей неоціненний для української культури том, запропонував його перевидати в популярній на той час міжвидавничій серії "Літературні пам'ятки України". Книгу цю, загальним обсягом майже тисячу сторінок, як справді видатну літературну й писемну пам'ятку нашого народу, набирали в друкарні з машинописного видавничого оригіналу з дотриманням тих правописних і лексичних норм. що були витримані в першови-данні. За умов "свинцевого набору" і високого друку це породжувало необхідність додаткової, четвертої, верстки і "виловлювання" в кожній із них численної кількості різноманітних помилок та недоглядів. Усі верстки потребували звірки відповідності практично кожного слова одночасно з трьох джерел: першовидання, видавничого оригінал-макету та самої верстки. До цього ще слід додати ґрунтовну передмову, наукові примітки й алфавітний посторінковий покажчик опорних слів...

Усю цю масивну чорнову і невдячну роботу з надзвичайною ретельністю й відчуттям особливої відповідальності виконало подружжя Пазяків. Ольга Михайлівна, як вправний мовник, фактично "витягнула" цю книгу, ставши незамінним помічником свого чоловіка. У багаторічній видавничій практиці мені нечасто доводилося зустрічати таке побожне ставлення вченого, викладача до виконання своїх далеко непрямих обов'язків.

Оце тепер ожила в пам'яті фраза, яку щиро мовила на одній із перших лекцій Ольга Ми- хайлівна Пазяк: "Лекційний матеріал, який не усвідомлений, не пропущений студентом крізь серце, вивітрюється з голови вже другого дня". Ольга Михайлівна вміла перепускати свої лекції крізь серця своїх вдячних слухачів...

У конкретиці журналістської творчості, до якої ми весь час прагнули, звісно ж, найцікавішими і найпотрібнішими були дисципліни, які забезпечувалися кафедрою теорії і практики партійно-радянської преси. На той час її очолював декан факультету Дмитро Михайлович Прилюк.

Нашого декана ми сприймали тоді передусім не як адміністратора, а як творчу особистість, як вправного публіциста, письменника. Особисто мені, зі зрозумілих причин, до душі припала його книга нарисів "Село, а в ньому люди", яка продавалася в книжковому кіоску нашого корпусу в середині 70-х років і яку із задоволенням придбав за останні, перед отриманням стипендії, гроші. Багаторічний редактор однієї з най-тиражніших у республіці газети "Колгоспне село" (згодом — "Сільські вісті"), автор кількох книг прози і публіцистики, він уже з перших лекцій свого ексклюзивного курсу "Теорія і практика журналістської творчості" став поступово й методично привчати нас до найголовнішого: вироблення в собі щоденної потреби, обов'язку, а згодом — звички й любові писати. Фраза, яку він часто повторював, не могла не втілитися в діях багатьох із нас: "Записна книжка закривається в журналіста лише тоді, коли він лягає спати або помирає".

Чи не на кожній лекції декан нагадував: якщо ви хочете стати вправними журналістами, ведіть щоденники, записуйте все, що вас схвилювало, стривожило, спонукало замислитися, привчайте ваш мозок весь час працювати у творчому полі.

Звичка вести щоденники зародилася в мене ще зі шкільних років і не покидає до сьогоднішніх днів, а от унікальний посеместровий записничок "All about nothing — все про ні про що" — то таки від Прилюка. Фрагменти з такого записничка стали основою, переконаний, одного з найцікавіших розділів цієї книги. Тепер подібні творчі фішки свого вчителя не без успіху впроваджую в практику власного спілкування з майбутніми журналістами і редактора-ми-видавцями, переконуючись не раз на власному досвіді, як легко, невимушено і вправно пишеться тоді, коли ти надовго не випадаєш із творчої форми.

Саме на час освоєння деканового курсу у видавництві "Вища школа" вийшов друком навчальний посібник Дмитра Прилюка "Теорія і практика журналістської творчості". То був не просто перший український посібник із журналістики — то був посібник, який читався легко, цікаво. Між його рядками зримо бачився матеріал, його сильні й слабкі сторони, мимоволі виокремлювалися різні способи його вдосконалення. Читаючи такі рядки, сам захоплювався духом творчості, яким, попри неминучі ідеологічні нашарування, все ж була пронизана вся книга.

Пізніше, працюючи видавцем-практиком і перечитуючи десятки й сотні оригіналів майбутніх підручників та посібників, написаних відомими, менш відомими й зовсім незнаними авторами, не раз ставив перед собою запитання: чому одні тексти живі, чітко структуровані, динамічні, олюднені, а інші — мертві, залізобетонні, абстрактні, неоковирні? Питання, отже, в тому, чи володіє достеменно автор кухнею, за яку взявся, чи почувається він в обраній проблематиці вільно, впевнено, природно, а чи займається елементарним компіляторством чужих думок, чужих ідей, чужих навичок? У проблематиці своїх численних текстів професор При-люк почувався як риба в океані, тому й зачитувалися ними журналісти-початківці, тому й брали з собою в самостійну журналістську дорогу його підручники та конспекти лекцій...

Євген Прокопович Бондар викладав "Газетну журналістику". Будучи одночасно редактором газети "Київський університет" і добре знаючи стан справ у університеті, він володів феноменальною здатністю миттєво формулювати для кожного студента тему публікації для цієї газети відповідно до пройдених жанрів. Підготовлений для "Київського університету" матеріал був обов'язковою умовою складання заліку чи екзамену з цього предмета. Кращі студентські спроби, звісно ж, друкувалися.

І тепер не раз згадую про запроваджену Євгеном Прокоповичем цю ефективну форму оволодіння газетними жанрами. На тлі нескінченного конспектування праць класиків марксиз-му-ленінізму чи бездумного заучування ніколи непотрібних наукових сентенцій, що практикувалося із цілої низки професійно незорієнтова-них предметів навчальної програми, такі підходи щодо неминучості поєднання теорії з практикою саме в опануванні азами журналістики для нас були просто знахідкою.

Запам'яталося й індивідуальне завдання доцента Бондаря, яке мусив виконувати для університетської багатотиражки напередодні складання екзамену. Тоді воно здалося тяжким і майже нездійсненіним: підготувати кореспонденцію про роботу деканату і комсомольської організації фізичного факультету з трієчниками і "хвостистами". Не пам'ятаю тепер, скільки разів довелося їздити на фізфак, що одиноко містився тоді серед квітучого яблуневого саду навпроти ВДНГ, з якими керівниками-виклада- чами та студентами зустрічатися. Написавши кореспонденцію, знітивши серце; чекав вердикту викладача. Однак Євген Прокопович, щотижня проводячи практичні в групі, жодним разом не обмовлювався про зданий матеріал. Чи читав його, чи не викинув у кошик як геть нікудишній? Десь уже згодом, гортаючи в читалці підшивку "Київського університету" за кілька місяців, натрапив випадково на своє прізвище під великим матеріалом, поданим на весь розворотний підвал, — "Складові успішності" (від 21 березня 1975 року). Під прізвищем значилося заповітне ще зі шкільної парти — "наш кор.". Чи не того ж дня з радісною усмішкою підбігаю в жовтому корпусі до Євгена Прокоповича і швидко випалюю на ходу:

— Виявляється, мій матеріал Ви опублікували, а на практичних нічого про це не казали.

Викладач на те лише мило посміхнувся, сказавши по-батьківському повчально, але без зверхності:

— Майбутній журналіст повинен не тільки писати гарно свої матеріали, а й привчати себе до систематичного, щоденного читання того, що пишуть інші — як у своїй, так і в інших газетах.

То був ще один гарний урок справжнього журналізму...

З-поміж отриманих на рідному факультеті багатьох неоціненних журналістських уроків, які дуже стали в пригоді на самостійних професійних дорогах, часто згадуються майстер-класи Павла Федоровича Автомонова.

Перша поява на другому курсі в лекційній аудиторії цього невисокого на зріст чоловіка з приємною, щирою усмішкою на обличчі, що виказувало вік незнайомця трохи більше за п'ятдесят років, особисто для мене справило таке враження, яке може настати хіба що від несподіваного приземлення недосяжної зірки, за якою віддавна спостерігав лише здалеку. Коли завкафедри, представляючи нового викладача предмета "Аналітичні газетні жанри", назвав його прізвище, блискавкою майнула думка: "Невже це той самий Автомонов?".

"Той самий" — це автор однієї з небагатьох домашніх книжок із батькової фронтової валізи, що їх не один раз перечитало доросле населення нашої сільської вулиці. Називалася книга "Ліс шумить". Вона про війну, яку від початку до кінця пройшов мій батько та про яку в селі часто любили читати книги. Перечитав і я цю книгу в десятому класі, захопившись мужністю, геройством, вірністю в коханні головного героя Віктора Кошика — молодого радиста-парашутис-та, котрий разом зі своїми ровесниками виконував нелегке завдання радянського командування в тилу німецьких військ у Курляндському котлі за Балтійським фронтом.

Побожне ставлення до будь-чого надрукованого, яке віддавна толерувалося в нашому селі, змалку передалося й мені. Усі ті, чиї прізвища зазначалися на обкладинках товстих і тонких книжок, що їх пощастило не просто потримати в руках, а й прочитати, віддавна задавалися в дитячій уяві якимись недосяжними людьми, своєрідними небожителями. А тут виявляється, що можна не просто слухати цю людину зблизька, а й спілкуватися з нею.

Незабаром, коли курс ближче познайомився з новим викладачем, з'ясувалося, що прообразом Віктора Кошика в романі "Ліс шумить" був він сам. Після поранення йому чудом пощастило вибратися з того котла, згодом судилося тривалий час працювати кореспондентом у львівській та харківській обласних газетах, а після закінчення Вищої партійної школи прийти до Київського університету навчати майбутніх журналістів. Відтоді герої повістей і романів Павла Ав-томонова "В Курляндському котлі", "Ненаписана анкета", "Коли розлучаються двоє", "Так народжувалися зорі" ожили в моїй уяві. А останній роман незабутнього викладача "Каштани на спомин", що вийшов друком 1975 року, я подарував батькові з автографом автора. Його теж читала вся наша вулиця. Неповторність Павла Автомонова полягала в тому, що він володів рідкісним хистом учити нас віднаходити героїв публікацій у буденному житті, бачити "зорі в калюжах", вибудовувати у власних нарисах чи зарисовках сюжетний розвиток подій, творити художні образи "з реального життя". Не випадково незабаром він очолив популярний на факультеті гурток нарису, який збирав у ті часи немало творчо обдарованих студентів. Про цей гурток газета "Молодий журналіст" (число 18 від 25 березня 1976 року) писала так: "Вже немало років на нашому факультеті працює гурток нарису, яким довгий час керував доцент Євген Прокопович Бондар... Два роки тому гурток нарису очолив письменник Павло Автомонов. Члени гуртка знайомляться з історією нарису та деякими теоретичними проблемами жанру. Однак найбільше уваги майбутні нарисовці приділяють творчій лабораторії. На заняттях обговорюються твори, написані гуртківцями, і кращі нариси опубліковані в газетах. Студенти зустрічаються з відомими письменниками-нарисовцями. Вже відбулися зустрічі з Анатолієм Хорунжим та Іллею Бердником, заступником головного редактора газети "Сільські вісті". Незабаром гостем гуртка буде цікавий письменник Леонід Тендюк, котрий п'ять років плавав на науково-дослідному судні в Океанії".

Ще на одну особливість цього викладача хотілося б звернути увагу. В науку, на викла- дання, Павло Автомонов прийшов уже в зрілому віці. Свою монографію "Жанр переднього краю" про український нарис від видав одразу після захисту кандидатської дисертації 1974 року. Отож, кандидатом історичних наук і одночасно викладачем журналістики став після прожитих 52 років. Але саме ті роки, осмислені й насичені духом творчості, давали йому право посісти в молодому українському журналісти-кознавстві своє вагоме місце. Місце непересічного й авторитетного вченого, теоретичні та методологічні розробки якого базувалися не на компіляції вже опублікованих кимось певних теоретичних постулатів, а на глибинному знанні й узагальненні журналістської практики, безпосереднім учасником і творцем якої він був.

На такій деталі хочеться зосередити увагу ще й тому, що на власних очах доводиться спостерігати, як різко помолоділа за останнє десятиліття українська журналістикознавча наука, як напористо й наполегливо прагне відразу потрапити до аспірантури частина щойно випущених зі стін університету спеціалістів та магістрів журналістики. Здавалося б, можна лише вітати такі спроби учорашніх студентів одразу утвердити себе на науковій ниві, додати свіжих сил, свіжих ідей до викладацького середовища. Можна, якби не одне "але". На противагу історії, філософії, фізиці чи математиці, наука про наш фах, про нашу професію є специфічною. І специфіка ця значною мірою пов'язана з творчістю. Студента не можна навчити писати, якщо він до цього не має хисту від народження. Так само й викладач журналістики не може навчити створювати газету (теле- чи радіопрограму, книгу тощо), якщо сам бодай кілька років не попрацював у цій царині, якщо зсередини глибоко не навчився цього складного й специфічного ремесла, зрештою, якщо сам активно не друкувався в газеті. Востаннє я чув голос свого вчителя Павла Федоровича Автомонова 10 травня 1987 року по республіканському радіо. То був фрагмент виступу колишнього фронтовика і письменника на одному з мітингів у столиці України, присвячених Дню перемоги. Як і понад десять років тому, його голос звучав бадьоро, заклично, публіцистично наснажено. Та... через коротку паузу диктор інформаційної передачі повідомила про передчасну смерть відомого письменника-фрон-товика, що настала того ж дня після мітингу...

Багато в чому до кінця своїх днів завдячуватиму Павлу Автомонову — і за дві свої несподівані наукові студентські конференції у Львові та Мінську з проблематики нарису, куди виїздив за його рекомендацією з доповідями, і за гурток нарису, старостою якого я був на старших курсах; і за керівництво дипломною роботою, яку було присвячено, звісно ж, нарису в українській пресі; і за свій майбутній скромний шлях публіциста та критика на полі красного письменства...

До особливо вимогливих викладачів на факультеті ми відносили професора Олега Кіндратовича Бабишкіна. На той час він був відомий в Україні літературознавець, критик, член спілок письменників і кінематографістів. Його курсу "Історія української літератури" кінця ХІХ початку ХХ століття" трохи боялися. Знали, що отриманих у школі знань із цього предмета надто мало. Отож, слід було читати й читати...

Особливо улюбленими в Олега Кіндратовича були Ольга Кобилянська та Леся Українка, про творчість яких він написав на той час і видав кілька книжок. У нашій групі найкраще знала цей предмет Єва Придатко. Будучи родом із Мавчиного краю — віддаленого Камінь-Ка-ширського району синьоокої Волині, де мешкали герої багатьох творів Лесі, дівчина могла годинами розповідати про особливості сюжетів програмних творів із цього курсу. Професор Ба-бишкін гідно й у своєрідний спосіб поцінував знання старанної студентки. Під час складання заліку він посадив біля себе Єву Адамівну як асистента і через уперте мовчання претендента на залік, котрий безнадійно щось пробував згадати, сидячи навпроти екзаменаційного столу, пропонував Єві "просвітити" одногрупника чи одногрупницю. Єва своєю бездоганною ерудицією не підвела викладача.

Незважаючи на свої численні творчі проекти, Олег Кіндратович любив працювати з небайдужими до творчості студентами в поза-лекційний час. Це він зініціював створення на факультеті кіногуртка. Як авторитетний кінок-ритик, він був шанований на кіностудії ім. Довженка й просто домовлявся з її дирекцією про виділення для показу на факультеті рідкісних і цінних з точки зору кіномистецтва фільмокопій із золотого фонду українського поетичного кіно. Саме в цьому кіногуртку, що справді був популярним серед студентів, ми мали щасливу нагоду побачити, скажімо, всі фільми Олександра Довженка з розлогими коментарями та справжнім творчим аналізом небайдужого до цієї проблеми викладача.

Олег Кіндратович міг так організувати роботу свого гуртка, що студенти самі їздили на кіностудію, привозили фільми, монтували їх до апарату й доставляли назад під розписку... Кафедра історії партійно-радянської преси для нашого курсу була найріднішою, оскільки її викладачі на всі п'ять років навчання стали кураторами-наставниками. Раїса Дмитрівна Слободянюк, Віктор Васильович Полковенко, Олександр Гнатович Мукомела, Ганна Петрівна Семилєтка... Скільки добрих, чистих і щирих слів поваги та вдячності за професійну і житейську науку заслуговують ці колеги, з якими й нині радо підтримую теплі стосунки. На той час це було молодше покоління викладачів факультету. Може, тому й легше йшли на контакт із нами, краще розуміли студентські проблеми, щиріше прагнули чимось допомогти. А відтак — викликали до себе більше довіри.

На такі ж теплі й щирі слова заслуговують також інші наші незабутні навчителі, які, на превеликий жаль, уже відійшли у вічність, — Віталій Григорович Тоїчкін, Іван Романович Семенчук, Юрій Семенович Бурляй, Борис Іванович Стеля, Микола Якович Борозна, Віра Василівна Шутен-ко, Михайло Сергійович Канюка, Володимир Петрович Олійник, Анастасія Іванівна Рокитко, Олександр Григорович Гусєв, Володимир Тимофі-йович Позняк, Петро Антонович Самченко, Іван Васильович Прокопенко, завідувачка кабінету журналістики Мансура Галіївна Галєєва...