студ.
УДК 82.09(477);(438)(М. Коцюбинський, С. Вінценз)
Статтю присвячено порівняльній характеристиці творів "На високій полонині" С. Вінценза та "Тіні забутих предків" М. Коцюбинського, які уславили неповторний світ Гуцульщини. Робляться спроби виділити міфологічні образи та образи-символи, до яких вдались обидва автори, зіставити їх та зрозуміти специфіку.
Ключові слова: образ природи, образ мавки, образ чорта, образ віщуна, образ мольфара, образсимвол вогню, образсимвол танцю.
The article is devoted to the character of writings "Na vysokij polonyni", which was writing by Stanislav Wincenz, and "Tini zabutyh predkiv", which was writing by Myhajlo Kocubiskij, who glorified the unique world of Hutsuls. In the research there are attempts to pick out mythical images and image-symbols, applied by both authors, to compare them and to realize their specialties.
Keywords: image of the nature, image of the mavka, image of the devil, image of the magician and the sorcery, image-symbol of the fire, image-symbol of the dance.
Статья посвящается сравнительной характеристике произведений "На високій полонині" С. Винценза и "Тіні забутих предків" М. Коцюбинского, воспевших неповторимый мир Гуцульщины. Делаются попытки выделить мифологические образы, а также образы-символы, к которым обратились оба писателя, сопоставить их и постичь специфику.
Ключевые слова: образ природы, образ мавки, образ черта, образ предсказателя (вещуна), образ моль- фара, образ-символ огня, образ-символ танца.
Темою дослідження слугує порівняння спільних образів у творах С. Вінценза "На високій полонині" та М. Коцюбинського "Тіні забутих предків". Тема цілком актуальна, адже досі такого різного бачення Гуцульщини, але однакового залюблення в її карпатський світ у творах польського й українського авторів ніхто не вивчав.
За об'єкт дослідження взято порівняльну характеристику творів "Тіні забутих предків" і "На високій полонині".
У роботі розкрито міфологічний світ обох творів, виділено їх символічність, проведено порівняльну характеристику.
Автор прагне зрозуміти інтерпретацію міфу в творах "На високій полонині" й "Тіні забутих предків", виділити спільні та відмінні риси, через літературні тексти збагнути світогляд гуцу- ла-язичника, його життя, пов'язане з природою.
Завдання, що їх автор намагається вирішити у своїй роботі, - це: 1) порівняти твори М. Коцюбинського й С. Вінценза, виділити подібне та відмінне; 2) проаналізувати спільні для обох творів міфологічні образи, а саме: образ мавки, мольфара, ворожбита, образ щезника; 3) прослідкувати, як і С. Вінценз, і М. Коцюбинський через художні засоби виражають образи-символи, ті ключові моменти у свідомості гуцула-номада.
Якщо Парнасом російської інтелігенції на початку ХХ ст. став італійський острів Капрі, то для української еліти таким культовим місцем була Криворівня, гуцульське село в Карпатах. Саме Криворівня стала об'єднувальним пунктом для українця М. Коцюбиського та поляка С. Вінценза. Обидва письменники в різний час перебували там, щоправда, з різних причин.
Польському літераторові 30 листопада 1988 року пощастило там народитись. Отже, дитинство Станіслава Вінценза проминуло у славній Криворівні. Вінценз щодня контактує з місцевими мешканцями, вслухається в їхні оповіді, послуговується їхнім діалектом, усім своїм нутром убирає їхнє життя [1, 5].
М. Коцюбинський, на відміну од С. Вінценза, не виростав в атмосфері єднання з карпатською природою, віри в її чудодійну силу, а захопився колоритною Гуцульщиною тільки після прочитання етнографічних праць. У жовтні 1910 р. М. Коцюбинський одержав від В. Гнатюка працю А. Онищука "Матеріали для гуцульської демонології", надруковану в матеріалах "До української етології", та запрошення приїхати наступного літа до Криворівні, аби відпочити й набратися свіжих вражень із життя гуцулів [2, 448].
Для М. Коцюбинського написанню повісті передувала велика напружена робота протягом тривалого часу. Він вивчав фольклорно- етнографічні матеріали про життя гуцулів — "Етнографічні збірники", матеріали про гуцульську демонологію" А. Онищука, "Гуцульські примівки" І. Франка, "Гуцульщину" Шухевича, а також твори Ю. Федьковича, оповідання про опришків [2, 447].
Щоправда, і Вінцензові були відомі твори українських письменників — І. Франка, М. Коцюбинського, Г. Хоткевича, Ю. Федьковича, А. Крушельницького, О. Олеся, М. Черемшини; польських — Ю. Коженьовського, С. Виспянсько- го, Ю. Турчинського [1, 11].
Результатом закоханості М. Коцюбинського в гуцульську етнічну культуру стала повість "Тіні забутих предків" (1911) і зібраний матеріал до більшого прозового твору "Годованці" [3, 189]. Для Станіслава Вінценза — праця над твором "На високій полонині", що у 1936 р. вийшов друком у Варшаві.
Певне, ніхто не заперечуватиме, що візитів- кою обох письменників стали твори саме гуцульської тематики. Якщо не брати до уваги специфіку жанру "На високій полонині" та "Тіні забутих предків", різниці в обсязі та неповторності творчого підходу, то можемо побачити, що обидва автори послуговуються спільним матеріалом — ореолом гуцульських колективних уявлень та вірувань — міфологія (міф про лісну, відьом, щезника, аріадника), ворожіння, моль- фарство, знахарство, фетишизм тощо. В обох творах спостерігаємо наскрізьні образи-симво- ли: вогню, танцю, співу, музичних інструментів. Але трансформують цей матеріал літератори по-різному.
Із творів М. Коцюбинського й С. Вінценза перед нами вимальовується гуцульщина такою, якою її бачили самі гуцули, котрі глибоко вірили, що природа одухотворена, жива, діюча, заселена злими чи добрими духами. Якщо у Вінценза міфічні герої здебільшого описові, — автор не виводить їх як живі повноцінні персонажі, то у "Тінях забутих предків" вони діють, розмовляють, відчувають.
Гуцули перебувають під враженнями краси природи, її змін протягом дня, місяця, року. Людина на полонині часто залишається самотньою ("пас переважно сам-один" [1, 54]) тож і не дивно, що часом їй ввижаються замість коріння дикі кози, бачиться щезник, чується спів флояри, трембіти. І, наповнена природою, заглиблена у неї, людина вірить у те, що в скелі видовбаний орган, який "раптом заграє, задуднить посеред зоряної ночі, аж гори здригнуться". Так з'являється міф про велетів, що його інтерпретував С. Вінценз: ".вирушаючи в далеку мандрівку, велети полишали в коморах скельних скарби незмірні, зі світу принесені: для поколінь далеких на добру справу їх призначили" [1, 111]. Найвиразніше анімістичними віруваннями позначена українська демонологія. Її образи — це фантастичні аморфні, зооаморфні чи антропоморфні істоти, наділені людськими властивостями і можуть впливати на живу та неживу природу [4, 31].
Дослідник Г. Мінц вводить термін "міфо- генність імпресіонізму", під яким розуміємо, що обов'язковою умовою в структуруванні слід вважати міфологічне мислення — конкретне, чуттєве, з сильним емоційним елементом, із несвідомим використанням символічних кліше [5, 219]. Саме такі символічні кліше можемо побачити у С. Вінценза та в М. Коцюбинського.
Майстерність компонування такого вражен- нєвого ефекту в художній тканині творів "На високій полонині" та "Тіні забутих предків" зумовлена одночасним зіткненням і гармонійним функціонуванням трьох основних чинників: 1) особливостей темпераменту письменника (за Ласло-Куцюк), 2) виробленої новаторської поетики (психологічного імпресіонізму), 3) анімістичного світогляду гуцулів.
Цікавий той факт, що первісне язичницьке вірування в обох творах переплітається з християнством, і це створює дивну, часом незбагненну картину. Із самого малечку гуцул "знав, що на світі панує нечиста сила, що арідник (злий дух) править усім; що в лісах повно лісовиків, які пасуть там свою маржинку: оленів, зайців і серн; що там блукає веселий чугайстир, який оце запрошує зустрічного до танку; що живе в лісі голос сокири" [2, 206]. Ці знання Іван Палійчук — головний герой твору М. Коцюбинського — використовує протягом усього життя. Категоричність, з якою розповідається про фантастичні уявлення, свідчить, що вони для гуцула є реальним знанням про світ. Уся природа здається Іванкові, наче давньому язичникові, сповненою живої і таємничої сили [6, 131]. Схоже знаходимо і в польського автора: "І завше є кому слухати: бо ж і духи лісові, пущові, і няв- ки джерельні, полонинські, і Дідо великий, кудлатий — усі вихиляються з пущі, висуваються з води, слухають вістей-повістей" [1, 21]. Водночас гуцул вірить у Бога й виконує всі християнські обряди. На це питання знаходимо відповідь у С. Вінценза: "Страх перед грізними силами, магічна боротьба з ними, їх культ, що виявляється то у ворогуванні, то в братанні, поступово перероджуються в культ святих християнських, які дають охорону від перших, але й набувають рис давніх примар чи сил грізних" [1, 92].
Вибірково розглянемо спільні концептуальні моменти в романі "На високій полонині" та у
повісті "Тіні забутих предків": міф про лісну, про мольфарів і віщунів, про щезників, спробуймо показати, як письменники переосмислюють ці міфічні створіння. Теоретичним опертям слугуватиме схема, запропонована польським міфокритиком Г. Маркевичем. Симбіозне поєднання міфу з літературою дослідник розглядає як філіації, тобто генетично взаємопов'язані, та розрізняє: ренарацію (відтворення традиційного міфу в текстах давніх міфографів, сучасних етнологів); трансформацію міфу (селекція, ре- композиція, субституція (заміна схожим), ампліфікація); реінтерпретацію (адаптація міфу до інших візій світу та ідеологій): полемічна чи антитетична, пародійна ("Енеїда" І. Котляревського); транспозицію (перенесення цілих міфів та їхніх складників до іншого культурно-суспільного часопростору): цілісна або часткова, засигналізована або імплікована; міфічна інкрустація. На нашу думку, в обох творах можемо помітити генерацію, трансформацію міфу, транспозицію.
Гуцул - дитя природи і живе з нею у більшій злагоді, ніж будь-хто. Кожен розділ, кожна сторінка творів "Тіні забутих предків" і "На високій полонині" пронизана безмежною любов'ю до природи, відданістю їй, замилуванням нею. Гуцул вірить у її божественну силу і, мабуть, не уявляє без неї свого життя. Він - це органічна частина природи.
В обох творах показано гуцула, який ніжно доглядає свою худобу, береже її, турбується, аби їй було добре. Навіть до коня здибаного газ- ди належить бути ввічливим. Плекання маржи- ни повинно сповняти радістю кожного: "Не був жадний багатства - не на те гуцул жиє на світі, саме плекання маржинки сповняло радістю серце. Як дитина для мами - такою була для нього худібка".
Іванові ніби аж здається, що лагідний голос питає маржинку: "Ци ти, худібка, наїжена, напоєна добре? Ци сокотить тебе газда?". Радісно бекали вівці, веселим муканням озивалися корови, бо газда доглядає їх добре, сумлінно, поїть, годує і навіть нині вичесав шерсть [2, 232].
І спілкуючись між собою, гуцули найбільше уваги в розмові приділяють маржині. Сідають, палять люльки, а зближує їх розмова: як мар- жинка? Корівки, ялівник? Дроб'ята? Коненята? [1, 49]. У С. Вінценза є цікаве висловлювання, яке він вкладає у мову одного гуцула: "Ще дитиною я не раз мріяв про те, щоб стати конем" [1, 27]. У М. Коцюбинського персонаж Микола був сиротою і виріс у полонині. "Плекали мя вівці", - говорив він.
У С. Вінзенза: "І далі котився гомінкий та рухливий потік людей і маржини" [1, 27]. Люди й маржина рухаються разом не тільки полонинами, а й по життю. І далі котитиметься цей потік. Не тільки маржину обожнювали гуцули, вони глибоко шанували й рослинний світ. Фока говорить: "Я сам люблю ліс, як рідну матір" [1, 42].
Проймають до глибини душі слова-сповідь гуцула:
"Почуй мій голос! Як мушки співанку, дзижчання бедрика маленького.
Навчи нас, твоїх дітей не розумних, але вірних - твоїх дітей - твоїх дітей сонечкових. Мудрості долий!
І поверни слободу золоту!"
Не випадково С. Вінценз називає гуцулів дітьми сонечковими. У М. Коцюбинського теж можна простежити схожий момент. Під чарівні звуки сопілки Марічка думає про бога-сонце, і в цьому обожненні небесного світила злиті воєдино і язичницькі уявлення про надприродне, і ототожнення природного тіла з християнським богом [6, 131].
Гуцул добре орієнтувався у просторі, адже щодня проходив кілометри. "Казали потім про Фоку, що він народився з географічною картою в голові. Знав проходи та стежки не тільки у своїх рідних горах, але скрізь - як далеко сягали навколишні верховини" [1, 58].
У С. Вінценза лісовий чоловік - опришок - теж споріднений із природою. Він "ставав тоді лісовим чоловіком. Як рись чуйним, із загостреним слухом та нюхом, готовий кожної миті напасти; як вовк - витривалим, здатним долати великі відстані; як ведмідь, що вміє затирати власні сліди і перечекати - у норі, снігом заметеній, - голод та холод" [1, 115].
До художнього переосмислення образу нявки вдались і М. Коцюбинський, і С. Вінценз. Якщо у С. Вінценза мавки - це доглядачки лісу, то в М. Коцюбинського образ мавки набув трохи романтичного характеру. Щоб зрозуміти, хто така нявка, варто звернутися до світогляду українського народу. Традиційно вважають, що мавки живуть у лісах. У Галичині місцем поселення мавок вважають Карпати. Нявки доглядають ліс, люблять його: "Гожий ліс - Божий ліс. Бог його садив, а нявки-водяниці із верхів стере- жуть-пантрують" [1, 22]. Як розтануть сніги, мавки бігають горами й долинами й засаджують на них квіти. У С. Вінценза нявка, як і газ- диня, що знається на замовлянні, чує квіткові дзиґарі: "Нявки щодня вислуховують дзвоніння тих дзиґарів, увихаючись поспіль з комахами серед повені запахів, посеред оргії барв, які теж становлять хори голосів, любовних полків, кокетування з комахами". Людські органи чуття грубі, тому не вловлюють і часом навіть не підозрюють про існування тих мелодій [1, 41]. Щоправда, вважають, де танцює мавка, там ніколи не ростиме трава. Мавки символізують
душі дітей, які народилися мертвими чи померли нехрещеними. Вони часто постають у вигляді молодих красивих дівчат, що танцями і співом заманюють хлопців у ліс, де залоскочують їх до смерті або стинають їм голови. Таке сталося з Іваном Палійчуком. "Йшов поруч із нею і боявся пустити Марічку вперед, щоб не побачить криваву діру ззаду в неї, де видно серце, утробу і все, як це у нявки буває". Нявка настільки схожа на Марічку, що Іванко, як загіпнотизований, йде за нею: "Він бачив перед собою Марічку, але йому дивно, бо він разом з тим знає, що то не Марічка, а нявка". "А проте йому добре було, він йшов за її сміхом, за її щебетанням дівочим, не боячись нічого, легкий і щасливий, яким і був колись" [2, 241].
До смерті Марічки Іван боявся нявок, як, природно, кожна людина: "Тоді йому робить ясно: це його кличе лісна. І, хрестячи груди та озираючись лячно, він повертає до стаї" [2, 227]. Такий незбагненний симбіоз язичництва й християнства, адже Іван лякається нявки — міфологічної істоти — й хреститься, просячи в Бога захисту.
Якщо в М. Коцюбинського зустріч нявки та парубка подано художньо, то у С. Вінценза — переказ обряду: "Коли такий, що був байдужий до дівчат, сидячи так самотньо місяцями, затужить за котроюсь, то може якимсь нечутним зітханням викликати ефірну примару пташини, крилату, із зеленого світла зіткану, нявку, неземну коханку, яка обережно, понад проваллям, поведе його із цього світу." [1, 79].
Не тільки образ нявки є спільним для обох авторів. Таким є уособлення карпатського мага — віщуна й мольфара. Маючи чимало схожого, віщун і мольфар — це представники різних родів магії. "З острова якогось у морі далекім подав знак віщун-владика, у трембіту гасло верховинське, весняне затрембітав" [1, 109].
Цікаво: М. Коцюбинський неправильно зрозумів призначення мольфара, основна функція якого — насилати на когось щось погане, але аж ніяк не розганяти хмари. У категоричному несприйнятті "Тіней." М. Коцюбинського Г. Хоткевич розвінчує епізод "відвертання грозової хмари": "До речі, мольфою називається спеціальний рід наслання біди на людину, звідси людина, що наслала мольфу, називається мольфар. Коцюбинському сподобалося слово, і він уживає його в смислі чарівник загалом і наділяє свого мольфара навіть здатністю розганяти хмари" [7, 5].
Різницю між мольфаром, віщуном і градівником С. Вінценз знає, тож він вдається до детальнішого опису віщунів і мольфарів, намагається класифікувати їх. Шептунів і заклиначів С. Вінценз змальовує лаконічніше, але з більшим замилуванням: "Інший з могутніми грудьми, з кучерями ясними й обличчям ясним, незворушним - пророка".
С. Вінценз розповідає про війни між чаклунами: "Бувало так, що в тій лютій борні чаклуни один одного зганяли зі світу якоюсь страшною, не знаною досі хворобою. Багато з тих, що вдавалися до чортівських способів, пішло по смерті у глиб Чорногори, і досі, певне, покутують там, двигаючи на спині лід із чорногірських озер" [1, 84].
У М. Коцюбинського в образі градівника й мольфара Юри бачимо риси Мольфара Великого, якого описує С. Вінценз: "Про нього казали люди, що він богує. Він був як бог, знаючий і сильний, той градівник і мольфар. У своїх дужих руках тримав сили небесні й земні, смерть і життя, здоров'я маржини й людини, його боялись, але потребували всі" [2, 229]. Спостерігаючи за боротьбою Юри з хмарою, чуттєві враження Палагни відливаються у бестіарну форму, зміст якої змінюється одночасно з енергійним наростанням затятості боротьби, градаційно трансформується: рак - змія - в'юн (нагадує кінематографічний прийом). "Боровся з вітром, розкидав ноги, неначе рак, хапався руками за камінь і все дерся наверх" [8, 211]. Етнографи (В. Гнатюк, В. Шухе- вич) наголошують на невипадковому зв'язку градівника зі змієм: "На Гуцульщині вважалося, що градівник для виконання своєї місії повинен мати спеціальну палицю. Її можна було здобути лише тоді, коли розігнати нею змію та жабу" [10, 92].
В обох творах бачимо зображання мольфара, котрий вколює голки в ляльки, які символізують певних осіб. У С. Вінценза це подається описово: "Коли мольфар дерев'яній або глиняній ляльці, що має на собі волосся або якусь річ із одягу "ворога", втикає голки або шпильки в язик, супротивник хворіє на язик або німіє, якщо в голову - божеволіє, в око - сліпне, коли кладе ляльку до комина - ворог сохне і згасає поволі" [1, 85].
У М. Коцюбинського цей міф художньо інтерпретовано: "Юра, зігнувшись, тримав перед Палагною глиняну ляльку і тикав пальцями в неї од ніг до голови. "Б'ю кілок тут, - шептав зловісно, - і сохнуть руки й ноги. В живіт - карається на живіт; не годен їсти." [2, 229]. Отож, справедливо зауважує С. Вінценз: "...І все-таки, одна властивість, що становить корінь мольфарового гріха, є заразом єдиною чеснотою мольфара: то гордість і гірська пиха" [1, 87]. Якщо у М. Коцюбинського градівник Юра - це маг із твердим, жорстоким характером, який поглядом може скувати, то у С. Вінценза змальовано Максима, що зажив слави як віщун і знахар: "Люди шанували його безмежно, сама присутність старого сковувала й бентежила, хоча був він ласкавим та добрим" [1, 24]. Отже, погляд, який може скувати, помічаємо й у М. Коцюбинського, й у С. Вінценза.
Без образу щезника не можна всебічно висвітлити гуцульський світогляд, що його намагалися передати у своїх творах М. Коцюбинський та С. Вінценз. Хто він, цей лісовий дух? "Лісовик (щезник) боїться чоловіка, а хто його не боїться, він тому являється". А яким являється щезник? Лісовик весь порослий шерстю, на ногах має копита. У лісах пасе звірів. Іноді деякі мисливці укладають із лісовиками угоду, щоб насилали їм дичину, але то є гріх великий. Бо щезники — нечисті духи [4, 33]. Польський автор висуває гіпотезу, нібито щезник — це дух Біса, "котрого після належної кількості образливих замов змусили зникнути, щезнути", але сумнівається. У "Тінях." ми вперше зустрічаємось із щезником, коли той пасе вівці: "На камені, верхи, сидів "той", щезник, скривив гостру борідку, нагнув ріжки і, заплющивши очі, дув у флояру. "Нема моїх кіз... Нема моїх кіз..." — розливалась жалем флояра. Та ось ріжки піднялись угору, щоки надулись і розплющились очі. "Є мої кози... Є мої кози." [2, 207]. У С. Вінценза щезник має значно більше описів і наділений людськими рисами. "Семенко — невидний — відганяв корівку, як не послухалася газди, пильнував, аби не билася з іншими, відгортав сіно, аби не толочила. Був добрий і ласкавий до худібки, ніякий наймит не заступив би його [1, 68]. Який вигляд мав Біс на сторінках книжки С. Вінценза? Це хлопчик- панич років десяти, на ньому м'яке плюшеве вбраннячко. Вираз обличчя чи то улесливий, покірний і сором'язливий, чи то сповнений зухвалої пихи і їдкої глузливості [1, 134].
Із найбільшою пошаною і святістю М. Коцюбинський та С. Вінценз змальовують образ музичного інструмента — трембіту: "...трембіта, породжена тілесно та духовно лісом і призначена для полонин, здавна була і є вельми своєрідним та найгарнішим музичним інструментом у краю гуцульськім" [1, 19]. Що ж це за музичний інструмент? У С. Вінценза читаємо, що "деревина на трембіту мусить бути взята із розколеного перуном стовбура смерекового — аби мала силу та гучність грому, а березова кора, якою туго обкручують цей видовбаний у вигляді труби стовбур, із дерева, що росло над водоспадом шумливим та ігристим, — аби було просякнуте звуками та знало розмаїті таємниці, що їх вода із пущ несе". Як бачимо, на цей музичний інструмент обирали "співаючий матеріал" [10].
У С. Вінценза й М. Коцюбинського трембіта — символ смерті, розлуки з близькою людиною. Трембіти грали на розлучення [1, 21]. За його пам'яті вже двічі коло їхньої хати трембітала трембіта, оповіщаючи горам і долам про смерть [2, 208].
Проте у С. Вінценза помічаємо і втішну інтерпретацію образу трембіти: "На Великдень трембіта радісно проголошує весну. Протягом зими, в піст і після Великодня мовчить трембіта" [1, 19]. "І полонина радіє, слухаючи трембіту, бо ж то її власний голос..." [1, 20]. Трембіта виконувала також важливу роль при обрядах пастухів, нею вітали полонину: "А коли врешті показалися люди і підняли вгору довгі трембіти, позолочені сонцем, щоб привітать полонину серед синіх верхів, коли забекали вівці і шумливим потоком залляли всі загороди, ватаг впав на коліна та підняв руки до неба". У М. Коцюбинського спів трембіти - жданий, адже "приносить од стаї запах кулеші та диму і довгим мелодійним тремтінням оповідає, що кошари чекають на вівці" [2, 220].
Щодо іншого музичного інструмента - флоя- ри, - то у С. Вінценза їй надано надсильних можливостей: "Музикант, що віртуозно грає на флоярі або на скрипці, може здобути владу над лісом, взагалі над силами природи" [1, 91]. М. Коцюбинський теж надає флоярі магічного шарму.
Незначну увагу М. Коцюбинський приділяє денцівці. Іванко вчився грати спочатку на ден- цівці: "Виймав денцівку (сопілку) і вигравав немудрі пісні, яких навчився од старших. Однак та музика не вдовольняла його" [1, 206].
У Вінценза читаємо розповідь про дзвін, названий дивож гірськиж: "Дмитро надав новому срібному дзвонові ім'я. Назвав його диво гірське..." [1, 308]. Якщо всі інші інструменти наче в співучасті з лісовими духами, то дзвін, навпаки, символізує протистояння міфічному світові.
Віра в таємничу, живу силу вогню - одна з найдавніших у світі. Вогонь допоміг пристосуватися до несприятливих погодних умов, він зробив їжу більш їстівною, за його допомогою згорає усе непотрібне, несуттєве. Найдавнішим і найповажнішим опікуном людини в гірських пущах та пустищах є вогонь. Польський письменник, на відміну від М. Коцюбинського, роз'яснює поняття "ватра". "Ватра - прадавня назва вогнища в усіх пастуших та гірських племен на безмежних гірських просторах..." [1, 205].
Божественне походження вогню закарбувалося в багатьох легендах, міфах, зокрема про Прометея. І язичник-гуцул вірить у надприродність вогню-ватри [6, 132 ].
Гуцул не знає Прометея і його мук в ім'я людей, він творить свої легенди. Одну з таких легенд ми читаємо на сторінках повісті "Тіні забутих предків": Раз арідник змерз та й, щоб загрітись, вигадав ватру. Прийшов бог до ватри і дивиться на вогонь. А той вже знав, чого він. "Все ти, каже, у мене покрав, а сього не дам". Але дивиться арідник, а бог кладе вже ватру. Так йому стало досадно, що він озьмив та й
плюнув у божу ватру. А з тої слини і знявся над вогнем дим. Перше ватра була без диму, чиста, а відтоді курить..." [2, 225].
Дослідники дорікають М. Коцюбинському, що той ввів легенду про створення вогню, не інтерпретуючи її. Проте можна пробачити письменникові, бо тільки один епізод у творі художньо майже незмінений.
Цікаво розкрито символічний образ вогню в сцені першої появи Іванка на полонині, серед вівчарів. Він знаходить їх за розпалюванням ватри, причому — стародавнім способом — за допомогою тріски і каменя. Вівчарі не відповідають гуцулові навіть на його вітання "Слава Ісу- су", бо зайняті священною справою — розведенням вогню. Отже, вогонь має символічну святість, символ початку полонинського життя. У С. Вінценза так само "живу ватру розпалюють не кресалом і не сірниками, а іншим, прадавнім способом... Таке "зачаття" та "народження" живого вогню позначає життя стаї, означає народження полонинського життя" [1, 24]. До образу невгасимого вогню вдавались обидва письменники. "Лиш в стаї тріщить невгасимий вогонь і все висилає синій дим свій на мандри", — читаємо в М. Коцюбинського. Саме вогонь має протягом усього сезону випасання овець "боронити од усього лихого" маржинку, і коли вже Іван повертається з полонини в село, то там ще лишаються ватаг і спузар, бо "вони мусять чекати, аж згасне вогонь, той вогонь полонинський, що сам народився, неначе бог, сам має й заснути" [6, 132—133].
Про це ж саме пише й польський літератор: "Особливу увагу має ватра полонинська, підтримувана ревне та дбайливо, бо мусить без упину горіти всеньке літо на втоптаній землі — від першої хвилини, як її запалено, і не вільно дати їй згаснути" [1, 24]. У С. Вінценза вогонь — це ще й символ порозуміння, адже завдяки диму ватри вдалось порозумітися лісовим людям.
Любов до танцю є загальною, проймає все гуцульське життя. І не дивно, що гуцули танцюють навіть на похороні. Танцюють також люди старші і статечні, навіть похилого віку. Пісня оповідає про газду — такого заповзятливого танцюриста, котрий навіть своє спасіння протанцював. Танців гуцульських існує чимало [1, 64]: "По цілоденній напруженій праці настають розваги: музика, танці, співи, оповіді, тільки горам відомі ігрища виповнюють їх зміст. Танцюють скрізь — у хаті, в сінях, у стодолі, на подвір'ї" [1, 64].
С. Вінценз змальовує аркан і коло, але стверджує, що найулюбленішим танцем гуцулів є коло: "Умираю, та іду до раю, / Мене відти виганяють — іди там, де грають".
Далі письменник вдається до детального опису кола: "Кілька, або кільканадцять осіб, узявшись за рамена, кружляють щораз швидше, аж до запаморочення..." [1, 64].
Найдивніші танці чоловічі. Є танець ор- пишківський, так званий аркан, — сповнений молодецької ритміки, з несподіваними поворотами" [1, 64]. У С. Вінценза знову бачимо якнайдетальніший опис аркана: ".Замахувалися один на одного барткою, кружляючи та присідаючи, немовби погрожували собі взаємно, один одному перекидали зброю — викликали до бою на бартки. Потім, нібито вже скінчивши бій, браталися, обіймали один одного за шию і далі танцювали поспіль." [1, 66]. Цей танець змальовує і М. Коцюбинський, описуючи його наче двобій Івана з чугайстром: "Іван тупнув на місці, виставив ногу, струснув усім тілом і поплив у легкім гуцульськім танці. Перед ним смішно вихилявся чугайстир." [2, 243—244].
Гуцули шанують гарних танцюристів. Фока — один із головних персонажів твору "На високій полонині", чоловік усебічно обдарований — має хист і до танцю. "Як тільки повернувся з війська Фока, відразу ж зажив гучної слави — і як перший танцюрист." [1, 65]. Таким самим хорошим танцюристом у творі "На високій полонині" є Довбуш, який "обкручував дівчину так, що вона, розмаявши на вихрі блакитну сукенку, пурхала великим метеликом. Як присів над підлогою, як тупнув — затремтіли стіни замкові, задрижали підвалини" [1, 190].
У М. Коцюбинського Іван, у С. Вінценза Фока можуть танцювати довго й затято. Іван, щоправда, танцював, рятуючи Марічку-нявку, а Фока — задля розваги з побратимами: "...танцював і танцював, іноді приспівуючи, іноді стріляючи для охоти. І так — цілу ніч до ранку, а потім — ще до полудня, і ще трішечки — до вечора, а потім — знову цілу ніч".
Як бачимо, у великому літописі українсько- польських літературних зв'язків важливе місце посідають письменники-співці Гуцульщини — М. Коцюбинський і С. Вінценз. Вони, у різний час побувавши в мальовничому селі Криво- рівня, настільки пройнялися карпатською філософією, що вилили це в свої найкращі літературні твори — "Тіні забутих предків" і "На високій полонині". Досліджуючи спільне у цих творах, спостерігаємо, що, крім інтерпретації міфів і звернення до образів мавки, чорта, мольфара, ворожбита, до образів-символів — вогню, танцю, музичних інструментів, обидва автори зберігають первісне захоплення природою і повагу до неї. Саме завдяки цьому яскравому моменту твори письменників різних країн настільки духовно близькі.
1. Вінценз, С. На високій полонині / С. Вінценз. - Львів. : Червона калина, 1997.
- Вінценз, С. На високій полонині / С. Вінценз. - Львів. : Червона калина, 1997.
- Коцюбинський, M. М. Твори : У 2 т. / M. М. Коцюбинський. - К. : Наукова думка, 1988. - Т. 2.
- Шужило, Н. Під знаком національної самобутності: Українська художня проза і літературна критика кінця XIX - початку XX ст. / Н. Шумило. - К. : Задруга, 2003. - С. 189.
- Коцюбинський, M. Intermezzo. Тіні забутих предків: посіб. для 10-го класу / авт.-уклад. В. О. Козакова. - X. : Ранок, 2001.
- Мелетинський, Є. Що ж таке міф? // Всесвіт. - 1977. - № 10. - С. 219.
- Кузнєцов, Ю. Б. Слідами феї Моргани: Вивчення творчості М. М. Коцюбинського в школі : посіб. для вчителя / Ю. Б. Кузнєцов, П. І. Орлик. — К. : Радянська школа, 1990.
- Хоткевич, Г. Тіні забутих предків // Українська мова та Література. — К., 1997. — Ч. 47 (63).
- Коцюбинський, М. Твори : У 7 т. — К. : Наукова думка, 1974. — Т. 3.
- Хобзей, Н. Гуцульська міфологія : етнолінг- вістичний слов / Н. Хобзей. — Львів, 2002. — С. 92.
- Трембіта : Матеріал з вільної енцикл. — <http://uk.wikipedia.org/wiki>.
© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові