Ласкаво просимо

Концепція масового мистецтва у працях Тараса Шевченка і Вальтера Беньяміна: спільність дискурсів

УДК 070.448:621.396.7

Дослідження присвячене зіставленню поглядів поета Тараса Шевченка та філософа Вальтера Беньяміна на технічне репродукування мистецтва.
Ключові слова:масова комунікація, масове мистецтво, масова культура, гравюра, естамп, радіоп'єса.

This research is devoted to comparison of the opinions of the poet Taras Shevchenko and the philosopher Walter Benyamin on the technical reproduction of art.
Keywords:mass communication, mass art, mass culture, engraving, print, radio drama.

Исследование посвящается сопоставлению взглядов поэта Тараса Шевченко и философа Вальтера Беньямина на техническое воспроизводство произведений исскуства.
Ключевые слова:массовая коммуникация, массовое искусство, массовая культура, гравюра, эстамп, радиопьеса.

Предметом цього дослідження є спорідненість поглядів Тараса Шевченка і Вальтера Беньяміна на культуру доби технічного репродукування та масового розповсюдження інформації.

Завдання роботи – довести факт дискурсивної подібності концепцій технічного репродукування мистецтва, висловлених згаданими авторами. Визначити паралелізм ідей Тараса Шевченка і Вальтера Беньяміна як у комунікаційному, так і в соціокультурному аспектах. Мета – сприяти осмисленню української культурної спадщини у світлі сучасних наукових досягнень.

Актуальність теми випливає з самого факту доведення пріоритету української філософської думки в окресленому питанні. Дослідження має також вагоме практичне значення, адже вибір концепції масової комунікації (складовою якої є масове мистецтво) – один із вирішальних факторів розвитку інформаційного суспільства.

Аналіз інтернет-ресурсів за ключовими словами "масове мистецтво" і "масова культура" виявив цікаву тенденцію. Значна частина авторів (як журналістів, так і науковців) тлумачать згадані поняття у соціально негативному розумінні – як певний культурний ерзац, антитезу культурі "справжній" "високоякісній" ("quality"). Разом із тим у 30-ті роки ХХ ст. словосполучення "масове мистецтво" не було негативним оцінювальним судженням. "Тиражування шаблонів" для невибагливої публіки розглядалося лише як один із можливих окремих наслідків більш загального і в цілому корисного явища. Масове мистецтво сприймалося насамперед як результат творчої діяльності, технологія створення і розповсюдження якого робить його загальнодоступним, одночасно впливаючи на специфіку процесу творіння. Саме так – тобто, в одному понятійному ряду з терміном "Gesamtkunstwerk" (творчий синтез усіх мистецтв [1]) – і буде використовувати його автор.

Робіт, в яких досліджувалася б спорідненість поглядів Тараса Шевченка і Вальтера Беньяміна, не існує. Інтернет-пошук, здійснений у березні – квітні 2008 р. за ключовими словами "Шевченко і Беньямін", дав лише одне посилання на науковий ресурс [2] – зумовлене випадковим збігом прізвищ. Не в останню чергу це пояснюється тим, що інтелектуальні досягнення Вальтера Беньяміна було введено у контекст української наукової думки порівняно нещодавно (кінець ХХ – початок ХХІ ст.). У філософській довідниковій літературі дев'яностих років минулого століття цей видатний мислитель або взагалі не згадується, або підкреслюється, що його творчу спадщину вивчено недостатньо. Як теоретика масової комунікації і радіодраматурга – його згадувано лише у роботах І. Чернової [3]. Саме остання складова творчої діяльності В. Беньяміна (а він був прихильником так званої "акустичної школи" радіомистецтва, створеної А. Брауном, Р. Леонгардом і А. Широкауером) привернула увагу до нього автора цієї статті [4]. Погляди Вальтера Беньяміна були штучно викреслені нацистськими ідеологами з історії науки у роки Другої світової війни. Він не приховував антифашистських поглядів і заподіяв собі смерть, аби уникнути арешту гестапо [5]. Всесвітньо відомими його дослідження стали завдяки працям Т. Адорно [6], – що спирався на них, одночасно полемізуючи з окремими естетичними положеннями Беньяміна. Спектр посилань на твори В. Беньяміна сьогодні доволі широкий. Серед сучасних продовжувачів його інтелектуальних шукань можна назвати С. Аттіма [7], Ю. Биричевську та А. Стрельченко [8], Ю. Давидова [9], М. Жултовські [10], А. Майклсон [1]. Безумовно, його концепції позначилися на поглядах М. Маклюена [11]. Слід зауважити певний паралелізм поглядів на мистецтво доби високих технологій у В. Беньяміна та В. Хлєбнікова [12], М. Бердяєва [13], Б. Брехта [14] (хоча останній і не погоджувався з окремими поглядами Беньяміна). Загальне соціокультурне питання "Шевченко і народ", у контексті якого є сенс досліджувати погляди Тараса Григоровича Шевченка на масове мистецтво, ґрунтовно вивчене І. Світличним [15], І. Дзюбою [16] та М. Жулинським [17]. Сукупність наукових уявлень щодо масової культури з точки зору теорії масової комунікації узагальнена у праці В. Різуна "Маси" [18].

У 1857 р., одному з найтяжчих років політичного заслання, Тарас Шевченко зробив у щоденнику короткий запис. Запис, що втілив ідею, яка виявилася дуже схожою  на інтелектуальні шукання іншого мислителя – німецького філософа, культуролога і письменника-новатора Вальтера Беньяміна. Викладені у статті "Витвір мистецтва доби його технічного репродукування", вони не принесли авторові за життя ані літературної слави, ані наукового авторитету. Політична еміграція, невдала спроба перетнути франко-іспанський кордон і самогубство у 1940 р., напередодні арешту [7] ледь не викреслили його спадщину з інтелектуальної скарбниці людства. Але, як відомо, "рукописи не горять" [19].

Подібна схожість доль і життєвих принципів (духовне неприйняття несправедливої влади і конфлікт з її репресивним апаратом, що ставить митця у стан реальної екзистенції, в "ситуацію на межі") дає підстави для цілком коректного висновку. Тараса Шевченка і Вальтера Беньяміна об'єднує щось значно більше і суттєвіше, ніж певна сума думок, висловлених у різній формі та в різний час. Єднає їх, насамперед, спорідненість уявлень про шляхи розвитку людства. І – у більш загальному розумінні – спільні погляди на добро і зло. Отже, паралелізм їхнього мислення зумовлений не наслідуванням, а конвергенцією. Ізоморфні теоретичні уявлення випливають зі схожих умов та обставин. Тому виправданою є спроба визначити соціокультурний контекст, під впливом якого народилися положення, що стали предметом цієї статті.

Ідейні, естетичні й філософські погляди Тараса Шевченка, а також факти його біографії в Україні загальновідомі. Тому, не повторюючи азбучних істин, є сенс одразу визначити головне. Історичний досвід доводить: у людини, яка пройшла шлях від раба, кріпака, арештанта до визнаного аристократією митця, – є два ймовірні шляхи самоактуалізації.

Перший шлях – призводить до своєрідної психологічної інверсії соціального стану. Особистість, котра обрала його, намагається повністю обірвати внутрішній зв'язок із пригнобленою соціальною групою, до якої належала. Стати більшим прихильником панівної еліти, ніж ті, хто належить до неї за правом народження. "Більшим католиком, ніж Папа Римський". Така доля спіткала Теренція (та хіба тільки його?).

Інший шлях – це залишитися собою. Не забути, що минуле, сучасне і майбутнє пов'язані нерозривними узами детермінізму. Що твій народ – це не просто певне територіально об'єднане населення, а сукупність усіх, хто був, є та буде на твоїй землі ("мертві, живі і ненарожденні"). Що спроба заперечення чогось (наприклад, свого минулого, колишніх переконань і т. п.) теж форма залежності. Цей шлях, без перебільшення, вимагає справжньої величі духу та розуму. Саме його обрав Тарас Григорович Шевченко. Не ідеалізуючи жодною мірою людські маси, він залишився на засадах послідовно демократичних. Це визначило філософську та естетичну спрямованість його творчості. А також позначилося на структурно-композиційних особливостях його текстів (наслідування народної творчості, простота і доступність викладу складних світоглядних питань).

У цьому розумінні творче вираження світоглядів Т. Шевченка і В. Беньяміна має багато чого спільного. 

Беньяміна ніяк не назвеш відірваним від реальності академічним ученим. Його теоретичне мислення розвивалось у спільному дискурсі з мисленням інших теоретиків акустичного мистецтва доби так званого "радіобуму" (20–30-ті рр. ХХ ст.). А теорія радіомовлення як така ніколи не була суто академічною [18]. Хоч би яку школу, яку традицію осмислення аудіомистецтва ми дослідили – європейську (Р. Леонгард, А. Широкауер, Б. Брехт, Р. Кольб) чи американську (Н. Корвін, А. Макліш, С. Філд, Е. Барноу) – виявиться спільна закономірність. Теоретики радіо починали як практики. Тому свої наукові статті вони намагалися робити такими ж простими для сприйняття, як і радіопередачі. Так само, як радіомистецтво було найдемократичнішим із мистецтв, цілком зрозуміло і доступно розповідаючи слухачеві про складні, навіть вишукані речі, так і інтелектуальні концепції фундаторів "радіотеорії" (термін Б. Брехта) були прозорими для розуміння.

Є сенс коротко викласти положення роботи Вальтера Беньяміна "Витвір мистецтва доби його технічного репродукування" (які мають відношення до теми цієї статті) а вже потім зіставити його мистецьку концепцію і думки Т. Г. Шевченка шляхом паралельного цитування.

За В. Беньяміном, одним із провідних принципів мистецтва "догутенбергової" (дотехнологічної) доби була його елітарність. Не в розумінні високої духовності. А в значенні недосяжності для більшості людей. Оригінали картин зберігалися у приватних колекціях. Отже, не могли стати надбанням широких верств населення. Театральні вистави столичних театрів були доступні тільки для столичної публіки чи гостей столиці. Вальтер Беньямін тлумачив цю проблему одночасно як соціокультурну та як технологічну.

"Становлення мистецтв і практична фіксація їх видів відбувалися у добу, яка суттєво відрізнялася від нашої, та здійснювалися людьми, чия влада над речами була незначною порівняно з нашою" – цитує на початку роботи він Поля Валері [20].

Ключовою для розуміння дотехнологічного мистецтва є категорія справжності (оригінальності). Ручна копія позбавлена того, що Беньямін називав "аурою справжності". У разі, якщо нею намагаються підмінити оригінал, копію можна характеризувати як підробку.

Такого не скажеш про мистецький твір доби технічного репродукування. Гравюра (а потім літографія) зробила мистецтво демократичним, досяжним для багатьох. Питання про "оригінальність" фотовідбитків із негативу взагалі позбавлене сенсу. Водночас, фотомистецтво, за Беньяміном, відкриває нові можливості творчого пошуку, самовираження митця. Адже фотооб'єктив оптично може бути досконалішим за людське око.

Принциповим на шляху вперед до взаємозбагачення мистецтва та високих технологій стало мистецьке радіомовлення. Попри нівелювання такого поняття, як "оригінал", щодо літографії чи фотографії, незмінним залишалося відчуження митця від глядача (читача) у часі. "Навіть у найдосконалішій репродукції бракує одного моменту: "тут" і "зараз" відтворення мистецтва – його унікального буття в тому місці, в якому воно перебуває. На цій унікальності… трималася історія, до якої витвір мистецтва залучався у своєму бутті [20]".

Радіомистецтво, до народження якого Вальтер Беньямін причетний не тільки як дослідник, а також як митець, змінило ситуацію докорінно. Радіоп'єси "домагнітофонної" доби передавались у прямому ефірі. Таким чином, оригінальний витвір мистецтва народжувався "тут і зараз", розповсюджувався у кількості "віртуальних примірників", які дорівнювали кількості приймачів і набував остаточної мистецької форми в уяві кожного слухача. Адже невід'ємною рисою акустичного мистецтва є співтворчість аудиторії та митців. Схематичний звуковий образ "домальовується" фантазію кожного, хто слухає радіо, до рівня художньої цілісності. Споживач  стає, таким чином, співавтором, креатором, учасником акту творення. Це і є масове мистецтво у тому специфічному розумінні, яке було притаманне Вальтеру Беньяміну та його однодумцям. Категорія "масове" у даному випадку жодною мірою не означає "примітивне", "вульгарне". Рівень масового мистецтва може бути надзвичайно високим, відповідати кращим духовним досягненням людства. Воно не пригнічує почуттєвого та інтелектуального потенціалу аудиторії, а відповідає тому вектору соціального розвитку, що його Олексій Толстой визначив як прагнення "підтягнути все людство до вершин культури". Спроможність у перспективі виконувати подібні суспільні функції (аж до залучення широких верств населення до процесу відображення дійсності засобами кіно) Вальтер Беньямін прогнозував і стосовно кіномистецтва – за умови, якщо його не буде спотворено комерціалізацією.

Слід зазначити, що цей, суто гуманітарний підхід, виражений в утвердженні рівного права всіх людей долучатися до прекрасного, багато в чому перегукується з підходом кібернетичним. Математично-формалізованим. За межі нашого дослідження виходить аналіз поглядів Норберта Вінера на питання суспільної рівності та заперечення теорій еліти. Але до його думки про те, що рівність людей випливає з приблизно однакової кількості нейронів у кожного, варто прислухатися. Отже, соціальна роль масового мистецтва має полягати, серед іншого, в забезпеченні рівних прав усіх людей на духовний розвиток.

Порівняємо це соціокультурне обґрунтування засад масового мистецтва з думками Тараса Шевченка, висловленими в об'єктивній формі, як зазначалося, ще в 1857 р.

"Из всех изящных искусств мне теперь более всего нравится гравюра. И не без основания. Быть хорошим гравером, значит быть распространителем прекрасного и поучительного в обществе. Значит быть распространителем света истины. Значит быть полезным людям и угодным Богу. Прекрасное, благороднейшее призвание гравера. Сколько изящнейших произведений, доступных только богачам, коптилось бы в мрачных галереях без твоего чудотворного резца? Божественное призвание гравера!" [2, 26].

Принциповим для розуміння  цитати є те, що Тарас Григорович Шевченко визначає мистецтво гравера як приємне Богові. Класик української літератури був людиною абсолютної духовної свободи, нетерплячою до будь-яких проявів релігійного фанатизму. Він не ототожнював віру як стан душі і церкву як соціальний інститут. Таким чином, посилання на Бога в його вустах жодною мірою не є згадкою імені Божого "всує". Це – утвердження певної ієрархії цінностей, де митець-громадянин є значно вагомішою постаттю в очах Божих (з точки зору вищого морального закону), ніж митець-комерсант, постачальник коштовної художньої продукції для влади та фінансової еліти.

"…уеду на дешевый хлеб в мою милую Малороссию и примусь за исполнение эстампов, и первым эстампом моим будет "Казарма" с картины Теньера. С картины, про которую говорил незабвенный учитель мой, великий Карл Брюллов, что можно приехать из Америки, чтобы взглянуть на данное произведение… Кроме копий с мастерских произведений, я думаю со временем выпустить в свет в гравюре акватинта и собственное чадо – "Притчу о блудном сыне", приноровленную к современным нравам купеческого сословия…" [21, 26].

Подібне визначення соціокультурних пріоритетів прямо суперечило іншій аксіологічній системі – "liberal value". Ринковій схемі регулювання взаємин "суспільство-митець", для якої, за словами дослідників мас-медіа соціологічної групи "Глазго", "споживач важливіший, ніж громадянин" [22].

Але, за Вальтером Беньяміном, комерціалізація мистецтва призводить до його самознищення незалежно від досконалості технічних засобів створення та розповсюдження. 

"У Західній Європі капіталістична експлуатація кіно заважає реалізації природного права кожної людини на тиражування. За цих умов кінопромисловість вельми зацікавлена у тому, щоб дражнити… маси ілюзорними образами і сумнівними спекуляціями" [20].

Схожість поглядів на роль митця у суспільстві. Схожість сподівань на розвиток технологій як передумову розв'язання суспільних проблем. Зрештою, схожість доль, рисою яких став конфлікт із владою через політичні переконання. Це об'єктивно випливає з аналізу творчої спадщини та біографій Тараса Шевченка і Вальтера Беньяміна.

Слід додати, що період, коли радіомистецтво, за Вальтером Беньяміном, ніби "зняло" суперечність між твором оригінальним і твором технічно репродукованим у виставах прямого ефіру, тривав недовго. Сучасні радіоп'єси так само відчужені від слухача у часі, як і гравюри доби Тараса Шевченка. Адже тепер переважна більшість радіовистав даються в записі. Процес виробництва хронологічно не збігається з процесом сприйняття. Можливо, так буде не завжди. Аудіовізуальне мистецтво майбутнього стане мультимедійним та інтерактивним. Уже сьогодні існують твори, в яких практично зітерто межу між кінематографом і живописом (фільми братів Коенів). Інтернет-проекти, де радіоп'єси ілюструються комп'ютерною графікою, а слухачі можуть упливати на перебіг подій (мультимедійний серіал "Родина Ауер" австрійського "Кунстрадіо").

Та нема сумніву, що ідейні засади технокультурного світу майбутнього вже закладено мислителями минулого. Закладено так само, як математичний апарат, завдяки якому існують комп'ютери і який було винайдено задовго до створення комп'ютерного процесора. А якщо так, то, попри катаклізми історії, попри трагічні обставини доль – погляди на технічне репродукування мистецтва великого поета й художника Тараса Шевченка і видатного філософа Вальтера Беньяміна належать не нашому "вчора". А нашому "завтра".

Що додати до сказаного? Як зазначалося, і Тарас Шевченко, і Вальтер Беньямін були не теоретиками, а митцями. Практиками. Людьми, які не відкидали технологію, працю, ремесло.

"…я думаю безраздельно посвятить себя гравюре акватинта. Для этого я полагаю ограничить своё материальное существование до крайней возможности и упорно заняться этим искусством… Для этого, я думаю, достаточно будет двух лет прилежного занятия (Тарас Шевченко) [21, 26].

Знаряддям творчої праці Вальтера Беньяміна був не інструмент гравера, а звук. Він належав до школи акустичного мистецтва, що намагалася створити в ефірі віртуальний звуковий простір, "…не менш реальний, ніж проблемний простір у фізиці" [3].

Тому цілком природно, що викладені вище думки стали основою драматичної радіомініатюри, підготовленої І. Хоменком та В. Фоменком для Першого каналу НРКУ. Метою цієї міні-вистави було не просто розповісти слухачеві про певні сторінки минулого, а на сучасному технологічному рівні втілити в життя теоретичні принципи технічного продукування і репродукування мистецтва. Невеличкий обсяг дозволяє використати її сценарій як ілюстративний матеріал.

"Ілля Хоменко, Володимир Фоменко.

"Тарас Шевченко і Вальтер Беньямін"

(у друкарську машинку заправляється папір; каретка; друкується назва статті; голос німецькою):

Голос 2: Abhandlung der Kunst… in einem Zeiten der seinigen technischen Reproduktion… (мікшується, звучить як фон)

Беньямін: Вальтер Беньямін… "Витвір мистецтва… у добу його технічного репродукування…" (мікшується)

Голос: Тридцяті роки минулого століття. Німецький радіодраматург і філософ – антифашист Вальтер Беньямін пише статтю, яка згодом стане всесвітньо відомою. Інтелектуальне завдання – одночасно захоплює і лякає його. Людство стало на шлях утворення інформаційного суспільства. Мистецтво – розповсюджується за допомогою кіноплівки та радіохвиль. Воно доступне тепер не лише обраним. Усім, без обмежень. Справа філософа – визначити: добро чи зло є ознакою цього нового шляху? А час навколо – такий, що за чесні слова можна заплатити життям… (стукіт друкарської машинки, голос німецькою):

Голос: In Westeuropa kapitalistische… Ausbeutung behindert Anerkennung des verbrieften Rechts des Gegenwartsmenschen an... (звучить як фон)

Беньямін: У Західній Європі капіталістична експлуатація заважає визнати законне право сучасної людини на… (ефект: слова філософа витісняються з ефіру нацистськими маршами, радіовиступами вождів ІІІ Рейху і поступом штурмовиків)

Голос: Вальтер Беньямін так і не дізнався, що за сто років до нього інший вільнодумець, поет і філософ намагався вирішити ту ж саму духовну проблему. Визначити філософське підґрунтя технічної репродукції мистецтва (вітер; шурхіт паперу, олівець)

Шевченко: "Из всех изящных искусств мне теперь более всего нравится гравюра… Быть хорошим гравером, значит быть распространителем прекрасного и поучительного в обществе. Значит быть распространителем света истины. Быть полезным людям и угодным Богу. Прекраснейшее, благороднейшее призвание гравера. Сколько прекрасных произведений, доступных только богачам, коптилось бы в мрачных галереях без твоего чудотворного резца? Божественное призвание гравера…" Тарас Шевченко. Щоденник. 26 червня 1857 р. Заслання…

(звуковий перехід. Алегорія брутальної сили – кроки у чоботях, ніби поступ з минулого. Гальма і дверцята машин, гупають  чоботи, валують собаки)

Беньямін: Вальтер Беньямін не поступився своїми переконаннями. І в 1940 році, після невдалої спроби перетнути кордон, заподіяв собі смерть, аби уникнути арешту гестапо.

Шевченко: Тарас Шевченко був заарештований за свої політичні погляди царською владою. Тримався на допитах мужньо, не виказав нікого з однодумців. "Караюсь, мучуся, але не каюсь" – писав він.

Голос: Генії – теж смертні. Їх можна кинути за ґрати. Стратити. Спалити рукописи. Але світло істини загасити – неможливо. Воно – вічне і невмируще. Пам'ятаймо. Українське радіо". 

Автором уперше знайдено і доведено шляхом зіставлення текстів подібність поглядів Тараса Григоровича Шевченка і Вальтера Беньяміна на технічне репродукування мистецтва. Висловлено й обґрунтовано припущення, що ця подібність думок є результатом конвергенції – тобто, спільного вектора духовної еволюції митців, визначеного схожими обставинами їхньої біографії та демократичними переконаннями. З дослідження об'єктивно випливає концептуальний пріоритет класика української літератури Тараса Шевченка щодо моделі розвитку культури доби технічного репродукування мистецтва.