Ласкаво просимо

асп.

УДК 070:321.01

Проблему можна розглядати у поєднанні планів змістово-ідеологічного журналістикознавчого дискурсу, що забезпечує певну теоретичну проекцію концептуальних понять сучасного соціального та мас-медійного життя в парадигму гуманітарного знання. З точки зору наукової актуальності та перспективності теми дослідження можна підкреслити таку її методологічну особливість, як синергетизм мисленнєво-теоретичних підходів, що визначають природу сучасної гуманітарної парадигми.
Ключові слова: журналістський дискурс, соціальна неправда, відокремлення слова від дійсності, синергетизм, діалог, функціональний дискурс.

In the present-day life, the issue of a dialogue between media and authority can be considered in conjunction of the informal and ideological, in an expressive manner, journalistic discourse plan with that of journalism studies, which provides a theoretical projection of conceptual ideas in the modern social and mass media life into the humanities paradigm. In respect to scientific urgency and research perspective on the given subject, one can stress its constitutive methodological feature such as synergism of intellectual and theoretical approaches that define the nature of the modern humanitarian paradigm.
Keywords:journalistic discourse, social lie, separating a word from reality, synergism, dialogue, functional discourse.

Проблему можно рассматривать в сочетании планов смыслово идеологического журналистиковедческого дискурса, который обеспечивает определенную теоретическую проекцию концептуальных понятий современной социальной и масс-медийной жизни в парадигму гуманитарного знания. С точки зрения научной актуальности и перспективности темы исследования можно подчеркнуть такую ее методологическую особенность, как синергетизм мысленно-теоретических подходов, которые определяют природу современной гуманитарной парадигмы.
Ключевые слова:журналистский дискурс, социальная неправда, отделение слова от действительности, синергетизм, диалог, функциональный дискурс.

Сучасний діалог між пресою та владою відбувається в суб'єктивному просторі журналістського дискурсу, що існує в широкому духовно-культурно-соціальному світі. І кожна іпостась цього світу так чи інакше формує цей простір, окреслюючи в ньому свою складову. Для нашого часу показовою є експансія масової свідомості та масової культури у світ масової комунікації, що визначає специфіку функціонування журналістського дискурсу в його суб'єктивному просторі. Кінець ХХ ст. та початок ХХІ ст. позначені згасанням елітарних принципів організації духовно-культурного світу, що трималися на моральних, духовних, естетичних складових класичної літератури. Наше суспільство перестало бути літературоцентричним. Літературна доктрина, що була основною в культурній ситуації ХІХ–ХХ століть і передбачала духовну напругу в людському мисленнєвому просторі, в наш час утратила свій зміст. У період дії цієї доктрини в мисленнєвому культурному просторі було прийнято переживати катарсис в момент сприйняття художнього твору, бо це був момент співпереживання, співстраждання в осмисленні його змісту.

"Фактор работы, усилия (духовного, нравственного, интеллектуального, чувственного) и безусловного обязательства перед высоким предметом бытия – (Душа обязана трудиться! – Н. А. Заболоцкий) – вот определяющий принцип литературной доктрины с её константами культурного сознания" [1, 357].

На зміну літературоцентричній суб'єктивності прийшли нові ерзацсклакові масової культури в частовживаних у журналістиці жанрах реклами, анекдота, рецепта, кросворда, гороскопа. Літературоцентричне суспільство стало, якщо можна так сказати, рекламоцентричним. А рекламу в її когнітивних, прагматичних та естетичних аспектах можна розглядати у зв'язку з фікціональним дискурсом. Тобто на основі взаємовідносин людини і світу, на основі неправди як принципу організації життя.

Структура комунікативного простору в сучасній журналістиці визначається діалогічною природою європейської культури, якій притаманні контрвідносини між мовцем та слухачем. Для кожного з партнерів спілкування – головне завдання і сенс комунікації – це своя позиція, самовираження, самовираження в запитанні, самовираження у відповіді. У цьому контексті конструктивний смисл має категорія мовчання, володіння якою – знак високої журналістської майстерності.

Діалог як загальна основа людського взаєморозуміння – "це майже універсальне явище, яке пронизує все людське мовлення та всі стосунки і прояви людського життя, взагалі все, що має сенс і значення. Де починаєтся свідомість, там… починаєтся й діалог" [2, 49].

Особливості діалогічного мовлення у зіставленні з монологом розглядає також і риторика, котра до основних мовних особливостей діалогу (адресованість, зміна суб'єктів, непідготовленість і спонтанність, ситуативна зумовленість, синтаксична неповнота реплік, що компенсується за рахунок попередніх висловлювань, велика кількість запитань та імперативних речень) додає закони (наприклад, часу, аудиторії, компетентності, доцільності) і загальні правила діалогу. Так, загальні правила приймання інформації рекомендують одержувачу вислуховувати звернення до нього і відповідати: мовчанням, якщо немає питання; словом, якщо немає спеціального спонукання, а також переказом іншій особі, якщо немає спеціального спонукання й заборони [3, 343].

В аспекті даної проблеми важливо визначити передумови суспільного діалогу. Зокрема: загальна концептуальна основа або предметна основа спілкування; загальна мисленнєва культура, яка дає можливість утримувати об'єкт, предмет обговорення в активному полі свідомості; рівень розуміння теми співрозмовниками; уникнення прямих оцінок, адже оцінка – це глухий кут мисленнєвого процесу, його кінець; уміння розрізняти стереотипи свідомості та здоровий глузд; уміння слухати, а отже, мовчати. Виходячи з передумов суспільного діалогу, ми розробили програмні запитання для діалогу з журналістами, що мали бути основою інтерв'ю з С. Рахманіним та Д. Гордоном:
1. "Свята наука – почути одне одного…" Чи має суб'єктивну організацію журналістський дискурс?
2. Журналістський дискурс принципово монологічний чи діалогічний?
3. У яких смислах читач є для вас важливим? ("У кожному слові я оформлюю себе з точки зору іншого, в остаточному підсумку, з точки зору свого колективу" – В. Волошинов [4, 87]) (читач як нейтральна людина, сприйнятна свідомість, що її треба завоювати; читач як спільник; читач як опонент). Смисл народжується на межі двох свідомостей – авторської та читацької – М. Бахтін [5]). Чи є слушно це для журналістського дискурсу?
4. Чи оцінюєте ви своє слово в його ставленні до істини? Чи вписується воно до опозиції ортодоксальність/парадоксальність у думках та дискурсивному вираженні, в тексті?
5. Факт, його інтерпретація. Як розрізнює ці поняття журналіст?
6. Формат, його імідж. Допомагають чи заважають вони журналістському самовираженню?
7. Читацькі стереотипи. Ваше ставлення до них?
8. Сократівський принцип "пізнай самого себе". Чи працює він у журналістиці?
9. Наскільки важливе мовчання в журналістському спілкуванні?

На наш погляд, ці інтерв'ю повинні визначити універсальні ознаки журналістського дискурсу щодо визначення ставлення журналіста до свого читача як спільника, опонента, нейтрального партнера в спілкуванні, що потребує того, аби його свідомість завойовувалася в процесі спілкування з ним, прямому чи опосередковуваному текстом. Ми розглядаємо читача як своєрідну текстотвірну категорію, яка окреслює розвиток журналістської концепції, її модифікації залежно від того, до кого вона звернена. Тобто нашим завданням є визначити істинну природу журналістської діяльності – діалогічну чи в якійсь мірі монологічну.

Важливою для нас є також своєрідна "перевірка" теоретичних аксіом філософії тексту, пов'язаних із його сприйняттям та інтерпретацією – "Подія життя тексту, його справжня сутність, завжди розвивається на межі двох свідомостей, двох суб'єктів" [5, 285]. "Перевірка" їхньої дієвості в активному творчому процесі журналістської діяльності. Ми маємо на увазі осмислення в такому аспекті активного розуміння, також важливу проблему психології творчості – проблему факту і його інтерпретації в журналістській діяльності. Як розрізняють для себе ці поняття відомі журналісти – прикметна ознака сучасного суб'єктного журналістського простору. У цьому сенсі важливе осмислення журналістами своєї суб'єктної свободи від "влади" формату та іміджу, з одного боку, а з другого – визначення того, наскільки потужна і самодостатня аналітична складова в індивідуальному журналістському дискурсі.

Осмислення діалогу з С. Рахманіним та Д. Гордоном підтверджує нашу думку про універсальну природу діалогічного спілкування в журналістському дискурсі, у журналістській творчості взагалі. С. Рахманін та Д. Гордон "відгукуються" на наші запитання, сформульовані до певної міри апріорно, "як воно має, на наш погляд, бути", а влучили в ціль – у концептуальне бачення журналістами природи журналістського спілкування з читачем/слухачем/глядачем. Можемо стверджувати, що журналістський дискурс за своєю природою та функціональністю є, безумовно, суб'єктний та діалогічний.

Діалог між сучасною пресою та сучасною владою, очевидно, є сенс розглядати у плані кореляції з категорією "соціальної неправди" та "подвійної свідомості", що визначали і загальнолюдську свідомість, і масмедійну культуру протягом ХХ ст., відтворені лінгво-філософською концепцією "відокремлення слова від дійсності" [6].

У наш час ці категорії розглядаються як такі, що утворюють функціональний дискурс, в основі якого лежить семіотична невідповідність між смислом і формою, що його виражає. Можливо, така особливість існування людської свідомості не цілковито залежить від ідеологічної організації суспільства, а відноситься до загальних особливостей людського життя.

Зробимо неліричний відступ. Нещодавно до Києва приїздив один журналіст із Москви, який, трохи поспостерігавши за тутешнім плином політичного життя, був відверто здивований: "Так у вас же "ни дня без строчки"! Скандали, привселюдні з'ясовування стосунків, зливи інформації – працюй, скільки хочеш! У нас – навпаки, абсолютно ні до чого не можна докопатися, щось розслідувати. Діє так званий колективний зговір. Усі свої проблеми влада вирішує всередині себе самої, навіть якщо когось із її представників в даний момент образили – він ні за що не скаже про це журналістові, зробить усе можливе, аби суспільство не дізналося. В країні ж не залишилося жодного серйозного прямого ефіру – боронь Боже, хтось щось бовкне! Геть усе вирішується "підкилимно", тихенько. А у вас – усі одразу біжать "на камери"!"

Російський колега багато в чому правий, але не все так однозначно. По-перше, політики виходять із публічними заявами не тому, що прагнуть істини чи суспільної оцінки, а тому що за декілька років стану перманентних виборів, демагогія, бездоказовість та показовість стали нормою спілкування зі своїм народом. По-друге, треба зазначити, що багатьом статусним українським діячам прямоефірні телепрограми просто-таки сверблять в… обох вухах, бо після таких ток-шоу (де в запальних дискусіях можна несподівано навіть для себе самого накидати опонентові серйозних, не відомих загалу обвинувачень), дуже важко домовлятися про приватні речі.

Сьогодні, звертаючись до засобу масової інформації, глядачі/читачі/слухачі усе ще відчувають якого політичного кольору симпатії він декларує, хоча практика "темників" справді відійшла в минуле. Можна казати, що свобода слова стала єдиним справжнім завоюванням Помаранчевої революції. Решта задекларованих обіцянок і прагнень групи Ющенко–Тимошенко виконані не були.

Відносини журналістів і можновладців поки що не дуже схожі на стосунки двох рівноправних гілок влади. Сьогодні вони швидше нагадують двох затятих картярів, котрі сіли за один стіл грати в підкидного дурня. Програючи раз по раз преса здогадується, що її партнер – шулер, але не зчиняє галасу, а, захоплена грою, і далі пошивається в дурні.

Звісно, ця метафора не відображає всіх барв сучасного діалогу між журналістикою та владою. Тож деякі особливості наведемо нижче.

Кількість свободи слова зворотно пропорційна ефективності. На жаль, поки що журналісти не можуть похвалитися тим, що свобода слова допомогла їм довести конкретні справи до логічного завершення. У пресі називаються імена, друкуються документи, оприлюднюються факти, якийсь час це обговорюють і в народі, і серед політиків, а потім справа потихеньку забувається. Відповідні установи на неї аж ніяк не реагують.

Згадайте справу з Росукренерго. Хто тільки про неї не говорив: були сотні статей і десятки телесюжетів, тисячі заяв політиків із різних політичних таборів, журналісти показували копії документів із конкретними прізвищами, і досі на цій темі не спекулює хіба що лінивий.

Тож сьогодні можна сказати, що українська свобода слова дозволяє знати, але не впливати.

Для незалежних експертів час створювати Червоний куточок. Нелегко в Україні знайти сьогодні фахового експерта. З одного боку, їх багато: юристи, економісти, правники, а з другого – жодного об'єктивного. Так склалося, що досягнувши якогось рівня визнання, експерт іде на службу до певної політичної сили. Хоча й далі продовжує називає себе незаангажованим.

Для прикладу, незалежні політологи в України взагалі вимерли як вид. Натомість з'явилися політологи придворні: при дворі Партії регіонів, чи при дворі Секретаріату Президента… Слухати їхні прогнози – річ марна.

Навіть суди рішуче схиляються до "кишеньковості". За таких умов нівелюються будь-які авторитети, що само по собі небезпечно для країни. Немає довіри не лише серед політичних опонентів і політичних союзників. Авторитет найоб'єктивнішого за визначенням і найверховнішого за змістом Конституційного Суду в президентсько-указово-достроково-виборчій епопеї теж було зруйновано…

Згідно з опитуванням, проведеним Українським інститутом соціальних досліджень і Центром Соціального моніторингу влітку 2007 судам довіряли 25 % громадян. Нині цей показник став ще нижчим.

Влада боїться суспільного телебачення. Усі передвиборчі розмови про створення загальнонаціонального суспільного телеканалу – пустопорожні балачки. Будь-якій владі дуже невигідно мати під боком неконтрольований медійний орган. Така форма журналістики є по-справжньому незалежною, тому що існує на гроші кожного телеглядача і виконує соціальний наказ лише телеглядацького загалу.

А електоральні дивіденди, котрі отримає політична партія, реалізувавши мрію багатьох професійних і незалежних журналістів, до моменту наступних виборів мають всі шанси бути зведеними нанівець. Механізм суспільного телебачення діє нещадно і викривально однаково до всіх.

Якщо ви помітили, під час останніх виборів уже не майоріли колишні необережні гасла про суспільне телебачення. Тому створення такого медіа потребує волі, бажання та концентрації зусиль самих журналістів. Посадовці ж лише заважатимуть цій справі.

Головне – кількість, а не якість? У гонитві за сенсацією, за "гарячою" новиною журналісти часто жертвують якістю матеріалу. Навіть іноземні кореспонденти, знайомлячись із сучасним українським прес-ринком, одразу помічають його антифундаментальність.

Аналітиків та глибоких публіцистів залишилося обмаль. Молоде покоління ж в основному займає нішу швидкого репортерства.

Причому формат бліц-інтерв'ю найбільше влаштовує юних "акул пера". Бо їх самовираження полягає не в розумній і майстерній побудові матеріалу, а у формулюванні відвертих і нетактовних запитань відомому політикові. Тенденція до такої журналістської "гонитви озброєнь" у наш час особливо чітко простежується в кулуарах Верховної Ради.

Сьогодні на тлі сприятливих законодавчих умов з'являються десятки нових видань, але, на жаль, аналітики чи якісного розслідування на їхніх шпальтах не видно.

Тож чи не єдиним флагманом справжньої журналістики було і залишається "Дзеркало тижня". Але схоже на те, що український читач потроху змінюється під упливом легкого чтива. Редактори "ДТ" – Володимир Мостовий та його дочка Юлія Мостова відмічають останнім часом спад читацького інтересу до газети.

Незавершена справа… Символом того, як ніколи не повинно бути, стала справа Георгія Ґонґадзе. Уже протягом декількох років її розслідують, проводять закриті судові засідання, знову розслідують, знаходять "нові факти" і заслуховують свідків, а потім знову ж таки щось розслідують, укотре запевнивши, що справу ось-ось буде розкрито…

Думаю, якщо народові і судилося почути правду, то станеться це не раніше, ніж зміниться хоча б одне політичне покоління.

А тепер кожний можновладець тримає "в засіках" стільки вибухового компромату на колег, що якби він заговорив, каменя б на камені не зосталося від решти його сучасників. Те, що політики вибудовують свій світ залякуючи й шантажуючи один одного, не новина.

Головне, аби раптом не виникло спокуси використати ці правила в стосунках зі своїм народом.

Журналістський дискурс існує в суб'єктивному просторі журналістської діяльності, який організується, з одного боку, категорією "образу автора" як суб'єкта твірного, а з другого, категорією діалогічності. Ці основні категорії поетики визначають специфіку структури суб'єктивного простору, в якому функціонує журналістський дискурс на основі суспільно-ідеологічних та психологічних передумов журналістської комунікації.

А передумови суспільного діалогу спираються насамперед на епістемологічну складову журналістської комунікації, тобто, на розуміння предметної основи спілкування.

Загальна мисленнєва культура учасників спілкування визначає можливість утримувати об'єкт спілкування в активному полі свідомості, не допускаючи епістемологічних підмін у дискурсивному процесі. Коли такі підміни трапляються, тоді виникає конфлікт між журналістом і владою. Рівень адекватності розуміння теми визначає рівень концептуальної самодостатності спілкування.

1. Бойко, Н. В. Субъективное пространство в его протоструктуре и дискурсивной выраженности как проблема журналисткой коммуникации // Журналистика и медиаобразование в ХХI веке : сб. науч. тр. Междунар. науч.-практ. конф. [25–27 сент.]. – Белгород, 2006. – С. 357–360.
2. Бахтин, М. М. Проблемы поэтики Достоевского / М. М. Бахтин. – М. : Сов. Россия, 1979. – 320 с.
3. Рождественский, Ю. В. Теория риторики / Ю. В. Рождественский. – М. : Добросвет, 1997. – 600 с.
4. Волошинов, В. Н. Марксизм и философия языка / В. Н. Волошинов. – Л. : Прибой, 1929. – 188 с.
5. Бахтин, М. М. Эстетика словесного творчества / М. М. Бахтин. – М. : Искусство, 1979. – 424 с.
6. Мамардашвили, М. К. Как я понимаю философию / М. К. Мамардашвили. – М. : Изд. Группа "Прогресс" ; Культура, 1992. – 416 с.