Ласкаво просимо

асп.
УДК 323.12

Аналізуються загальні підходи С. Єфремова до проблеми українсько-єврейських взаємин в Україні та можливих шляхів зближення української і єврейської націй.
Ключові слова:українсько-єврейські взаємини, нація, політична партія, соціальна група, суспільне становище.

The article analyzes S. Yefremov's general approaches to the problem of Ukrainian-Jewish relations in Ukraine and possible ways of rapprochement of Ukrainian and Jewish nations.
Keywords: Ukrainian-Jewish relations, nation, political party, social group, state.

Анализируются общие подходы С. Єфремова к проблеме украинско-еврейских взаимоотношений в Украине и возможных путей сближения украинской и еврейской наций.
Ключевые слова: украинско-еврейские взаимоотношения, нация, политическая партия, социальная группа, общественное положение.

Історія розвитку стосунків етнічних євреїв з іншими націями в Україні, передовсім з українцями, налічує не одну сотню років. Довготривала, починаючи з Київської Русі, історія співіснування на одних теренах українського та єврейського народів не розв'язало, проте, багатьох протиріч між цими двома потужними етнічними групами. Якщо відкинути надзвичайну гостроту суспільно-політичних суперечностей, характерну для українсько-єврейських відносин на початку минулого століття, залишається та ж сама проблема неоднозначного ставлення багатьох євреїв в Україні до української державності, мови, культури і т. п. Таке саме неоднозначне ставлення українців до євреїв, їхньої ролі в нашій спільній державі, від чого багато втрачали й далі втрачають обидві нації, держава в цілому.

Науковий досвід вивчення єврейської проблеми в Україні достатньо великий. У різні часи тим чи тим аспектам означеної проблеми приділяли увагу як українські (М. Костомаров, П. Куліш, М. Драгоманов, І. Франко, С. Запорожець, І. Лисяк-Рудницький, М. Шестопал, Т. Гунчак, Я. Грицак, Г. Грабович, Ю. Присяжнюк, В. Яременко, ін.), так і неукраїнські автори (Ф. Достоєвський, К. Маркс, Ф. Енгельс, М. Бакунін, В. Зомбарт, Г. Форд, С. Гольдельман, В. Жаботинський та ін.).

Аналізуючи публіцистичні твори на тему національно-суспільних відносин в Україні початку минулого століття, особливо єврейської проблеми, дослідники довго залишали поза увагою вагому й цікаву публіцистичну спадщину С. Єфремова з означеної теми. Окремі її аспекти висвітлювали у свій час П. Одарченко та П. Голубенко, хоча їхню працю не можна назвати всебічною чи такою, що відповідає сучасним поглядам на цю проблему [1; 2]. Сучасний автор Ф. Турченко у книзі "Микола Міхновський: Життя і слово" достатньо широко аналізує полеміку між С. Єфремовим та М. Міхновським з приводу українсько-єврейських стосунків [3]. Інший сучасний дослідник М. Чорнописький у книзі "Фольклорно-політична сатира 20-х років ХХ століття" показує, як в українській народній творчості віддзеркалились складні (в тому числі й українсько-єврейські) суспільно-політичні взаємини. Своє дослідження автор будує на матеріалі щоденників С. Єфремова, які можна вважати лише сурогатом публіцистики [4].

Проблема євреїв в Україні не є провідною в публіцистиці С. Єфремова, але вона посідає в ній вагоме місце, органічно вписуючись у контекст ключової для журналіста теми національних відносин. С. Єфремов був одним із тих, хто спробував розплутати вузол непростих, а інколи й драматичних стосунків євреїв, українців, поляків і росіян. Він приділив увагу багатьом аспектам цього питання, особливо соціальному становищу євреїв в Україні, ставленню до єврейської проблеми з боку різних політичних партій і соціальних груп, пошуку можливих союзників на шляху до поліпшення становища єврейської нації в Україні та її взаємин з українцями, що і є предметом нашого дослідження.

Вивчивши публіцистичні твори С. Єфремова зазначеної проблематики, визначивши як позитивні моменти, так і прорахунки, пов'язані з особливостями епохи й особистим світоглядом С. Єфремова, ми зможемо краще зрозуміти і сучасний стан, і перспективи відносин євреїв та українців. Основою для нашої праці слугуватимуть переважно публіцистичні матеріали С. Єфремова, вперше надруковані в газеті "Рада" 1908 року, – це насамперед статті "Драгоманов і єврейська справа", "Українство і єврейська справа", "Хистка позиція", "Скарби темних людей", які, зберігши назви, ввійшли як окремі частини до брошури "Єврейська справа на Україні" (1909), та ще деякі інші статті публіциста з різних номерів "Ради".

Підкреслюючи надзвичайну вагу єврейського питання, С. Єфремов зауважив, що "ним можна міряти взагалі напрям тієї чи тієї громадської думки", що "це наше внутрішнє питання, а не тільки околишнє і, не розв'язавшись… з ним", ми не вирішимо головних проблем усього українського суспільства [5, 33]. Посилаючись на думку М. Драгоманова, С. Єфремов писав, що єврейську справу треба розглядати не ізольовано, бо вона була "не тільки єврейською, а в великій мірі справою й тих народів, насамперед українського, серед яких і з якими в тісному зв'язку живуть євреї" [5, 9]. Про євреїв по відношенню до українців С. Єфремов пише, що "це навіть не сусіди, а одна зі складових частин людності на самій же таки українській землі" [5, 10].

Спільність за національною ознакою представників різних соціальних груп С. Єфремов вважав "фіктивною одностайністю", до якої їх спонукає лише надмірний тиск з боку державних структур чи інших народів, недооцінюючи при цьому, що сила національного тяжіння у євреїв часто переважала почуття соціальної солідарності, і "бідний єврей, який часто жив у крайніх злиднях, усе ж таки відчував себе ближчим до свого багатого одновірця, аніж до свого бідного сусіди-християнина", "тому, хоча і мало користаючи з того сам, він не відчував ніяких докорів сумління, будучи посередником і виконавцем волі першого в систематичній експлуатації останнього" [6, 118].

Виходячи з постулату, що "єврейство – соціальна сила…", С. Єфремов і причини ненормального становища євреїв, і можливі варіанти вирішення проблеми єврейсько-українських взаємин розглядав насамперед у соціальній площині.

На думку публіциста, єврейство в Україні поставлено в такі умови, що "воно мусить виступати то як нація або віра, то як стан, то навіть як клас" [5, 13, 42]. Він визнає, що єврейська буржуазія, так само, як і російська чи польська, справді виступає експлуататором трудящих, що євреї та поляки в Західній Україні – "це не тільки народності, а й окремі віри та стани: буржуазія та аристократія", але причиною такого становища вважає не національні особливості, а соціальні обставини, які цю проблему породили [5, 11–13]. За С. Єфремовим, одностайність між представниками різних соціальних станів завжди фіктивна, хоч би про яку націю ішлося. Від експлуатації єврейської буржуазії потерпають однаково як єврейські, так і українські трудящі, переконаний С. Єфремов.

Учений негативно оцінює суспільну роль не лише єврейської, а й української (як і будь-якої іншої) буржуазії через своє переконання, що "все, що виходило за межі такого (народно-демократичного – Н. В.) напряму, тим самим одпадало й од української нації, як усі оті Терещенки, Харитоненки, Ханенки та інші "како-он-ки", що поривають усякі зв'язки зі своїм народом, опріч власницьких" [7, 62].

Не покладаючись на допомогу "командуючих класів" у розв'язанні єврейського питання в Україні, С. Єфремов сподівався на порозуміння єврейського й українського трудящого люду, а також на організаційну допомогу з боку найближчої до робітників політичної сили – соціалістів. З огляду на повсякчасне збільшення в тодішнй Україні кількості єврейських робітників, а також значне поширення впливу соціалістичних організацій ідея відділити євреїв-трударів від євреїв-капіталістів та об'єднати їх із трударями інших націй здавалася цілком реальною. На єврейських соціалістів С. Єфремов покладав найбільшу відповідальність за створення єврейських соціалістичних і робітничих організацій та за поширення соціалістичних ідей єврейськими національними мовами.

С. Єфремов визнає, що перша спроба розв'язати єврейську справу подібним чином належала М. Драгоманову, але вона не знайшла підтримки серед сучасників, причому "найдужче повставали ті люди, що повинні були прийняти його погляди за свої, бо вони найбільш відповідали всій їхній позиції" [5, 24]. Такій позиції відповідали насамперед погляди соціалістів.

Учений докладно не зупиняється на причинах недостатньої підтримки Драгоманівської програми соціалістами-євреями. Із творів М. Драгоманова, зокрема з праці "Историческая Польша и великорусская демократия", дізнаємося, що переважна більшість соціалістів єврейського походження віддавала перевагу "всеросійським" організаціям, часто недооцінюючи та ігноруючи національну роботу, бо надміру захопившись "абстрактними формулами та централістичним тяжінням", виявили неспроможність до розуміння "місцевих соціально-національних відносин в їх конкретних формах" [8, 125]. На думку М. Драгоманова, асимілятивним впливам так само піддавалися не лише єврейські, а й українські, ба навіть польські соціалісти. У зв'язку з визначним як організаційним, так само й ідеологічним впливом на соціалістичний рух в Україні російських соціалістичних організацій чимало дослідників, а серед них і С. Єфремов, приділяли особливу увагу аналізу діяльності цих організацій.

Посилаючись на досвід М. Драгоманова у вивченні особливостей російського соціалістичного руху, С. Єфремов зазначає, що будь-який національно-визвольний рух серед поневолених націй російськими соціалісти вважали за злочинство проти "єдиного загальнолюдського поступу та загального визволення", що позиція російських соціалістів у єврейському питанні полягала або в абсолютному запереченні його існування, або в цілковитій солідарності з тими, хто "розгромлював євреїв" [5, 30; 6, 126]. І М. Драгоманов, і С. Єфремов різко критикували російських соціалістів за недолугу, на їхню думку, національну політику. Обидва публіцисти неодноразово підкреслювали, що централістичний підхід до національного питання є відображенням загальнодержавницької російської політики, яку по відношенню до євреїв С. Єфремов називає "політикою державного антисемітизму". Під антисемітизмом розуміємо крайню форму расової та національної нетерпимості, що виявляється у ворожому ставленні до євреїв [9, 20]. Найвищим проявом антисемітизму можна вважати єврейські погроми.

Російські соціалісти були переконані, що антиєврейський рух по селах – цілком природний і спирається не на стихійний економічний протест, а "носить на собі сліди свідомих відносин до життя, відбиток ідейності" [5, 30]. Подібних поглядів дотримувалися і представники української ліберальної інтелігенції, в тому числі й С. Єфремов, який писав: "Аграрні розрухи йшли під економічним та соціальним гаслом, антиєврейські ж погроми – під політичними окликами; аграрні погроми справді були результатом темноти, несвідомості і невміння знайти для боротьби інших способів", "тоді як антиєврейським погромам стимулом була політична реакція" [5, 59–60]. Принциповою різницею в позиції С. Єфремова порівняно з російськими соціалістами є те, що він не лише не ототожнював погроми з революційним або визвольним рухом, а й виступав проти будь-якого насильства щодо євреїв. Окрім аморальності погромів, С. Єфремов звертає увагу на те, що антисемітські прояви аж ніяк не вирішують соціально-економічних проблем (у результаті ще більше страждають найбідніші євреї, експлуатація українців так само не зменшується), а от міжетнічні стосунки серйозно ускладнюють.

Визнаючи історичний факт втягування українських селян у єврейські погроми, С. Єфремов висловлює впевненість щодо "відсутності в українців специфічної зненависті проти євреїв як євреїв, бо характерно", що "погроми на Україні були ділом здебільшого захожих людей" [5, 50]. "Зайшлими людьми", які підбурювали до насильства проти євреїв та керували погромами, були переважно представниками російських монархічних і чорносотенських організацій, котрі вбачали в будь-якому національному русі (в тому числі і єврейському) шкідливий та небезпечний для держави "націоналізм" і "сепаратизм", у боротьбі з якими, на думку багатьох із них, усі репресивні засоби, аж до погромів, можуть бути виправдані [5, 31]. Саме на ці сили розраховувала державна російська влада, підтримуючи гоніння на євреїв не лише ідейно, а й матеріально. Спираючись на власний досвід відбування "тюремної повинності", С. Єфремов писав, що "по тюрмах сотнями спостерігав селян-аграрників, зате єврейських погромників бачити майже не довелось, якщо когось і садили, то невдовзі відпускали, що свідчить про ставлення до цього питання властей" [5, 63].

Головною причиною складного становища євреїв в Україні, за словами С. Єфремова, було позбавлення їх багатьох соціальних прав і засобів до життя, через що "повернуто їхню енергію на саму голу боротьбу за існування" [5, 49]. Серед елементарних прав, що їх імперська держава позбавила євреїв, він називав територіальні обмеження: відсутність власної території та права на вільне пересування, а також існування процентної норми для євреїв на здобуття освіти, чимало інших обмежень. "Заходами російського уряду" було запроваджено і закон про так звану "смугу єврейської осілості", що зупинив нормальну колонізацію євреїв і штучним способом скупчив їх тільки на Україні, в Білорусії та Польщі", бо "в ці сторони для єврейської колонізації тільки й були відчинені двері" [5, 11]. Запровадження "смуги осілості" С. Єфремов пов'язував із правлінням цариці Єлизавети з її широко відомим висловом: "От врагов Христовых не желаю интересной прибыли". С. Єфремов не коментує цей вислів і не пояснює справжніх причин, чому для євреїв були "зачинені двері", – це можна цілком пояснити наявністю цензури.

Учений доводить, що усі утиски євреїв, всі репресивні заходи проти них "належать до того ж самого арсеналу централістично-обрусительних заходів, що й "ограничительные мероприятия" проти українців, поляків, грузинів, литвинів, вірмен і всіх інших недержавних націй в Росії, і коренем їм був тільки національний шовінізм в урядових сферах" [5, 41–42]. До мотивів, що ними керувалася імперська влада, штучно згромадивши "велику кількість євреїв в Україні", С. Єфремов відносить не тільки "вузькі великоросійські міркування", а й "видимий замір на те, щоб задушити розвиток національноукраїнського середнього стану" [5, 36]. Справді, російська влада в стосунках із недержавними націями намагалася враховувати і запобігати всім можливим загрозам щодо цілісності території та збереження суспільного ладу в імперії. Урядова політика була як "антисемітською", так й антиукраїнською.

Цілком зрозуміло, що від такої влади марно було чекати позитивного вирішення єврейської проблеми в Україні, як будь-якої проблеми так званих "інородців". І все ж у багатьох представників національних меншостей залишалася надія на демократичні реформи в Росії, зокрема вони сподівалися, що національні питання відрегулює Державна Дума.

У статті "Українство і єврейська справа" С. Єфремов так говорить про ці сподівання: "Коли під час першої Державної Думи складено було законопроект про громадянську рівноправність, то всі демократичні елементи по Україні вітали його з подвійною радістю. Не тільки раділи вони за себе, а й за мільйони людей, що живуть між іншим і на Україні…" [5, 42]. У числі найважливіших і термінових проблем, за словами С. Єфремова, було і єврейське питання. Подальший розвиток подій – цілком закономірний: надії не справдилися, тож суспільство дедалі відходило від рівноправності.

Окрім відверто антисемітської позиції державної влади, а також монархістів і чорносотенців щодо єврейського питання, С. Єфремов аналізує позицію ще однієї політичної сили, репрезентованої також у Державній Думі, на співробітництво з якою довго плекали надію українські поступовці, – це російські ліберали. У статті з промовистою назвою "Без позиції", надрукованій у газеті "Рада" (1912), С. Єфремов пише, що російські ліберали довго відмахувались від національного питання, називаючи його "неіснуючим питанням", визнаючи серед недержавних націй лише польську та фінську. Поступові російські партії, за словами С. Єфремова, вичікували, коли це питання "брудними руками" розв'яжуть реакційні партії, упоравшись із недержавними націями "для спільного добра, а ліберали використають їхню "необхідну, хоча й брудну роботу" [10, 2].

Коли ж національні рухи пригнічених націй почали набирати сили (євреї ставили питання про потребу мати єврейських депутатів, а найрадикальніші з українських діячів вимагали створення окремих українських груп депутатів) і замовчувати ці питання стало неможливим, російські ліберали виступили з критикою політичних рухів національних меншин, зауваживши, що, дбаючи про національні домагання, "націоналісти виступили, таким чином, не як політичні групи, а як національні" [10, 2].

Позицію російських поступових партій С. Єфремов характеризує як "позицію без позиції", суть якої полягає в тому, що, на їх думку, національні проблеми штучно загострюються не завжди стриманою політикою російської державної влади, а "якби не було оргій войовничого великоруського націоналізму, то недержавні нації сиділи б собі нищечком і не рипалися зі своїми потребами" [10, 2].

За С. Єфремовим, усі російські партії сповідують так званий "офіційний націоналізм", який "тільки на зненависті до інших національностей і виїздить, тільки тими отрутними випарами і живиться, що піднімаються в атмосфері національної ворожнечі" [11, 2–3]. Учений вважає, що, граючи на складних національних су-перечностях, російські політики заробляють собі в такий спосіб політичні дивіденди на виборах. Підсумовуючи висвітлене С. Єфремовим питання про ставлення до проблеми єврейсько-українських стосунків з боку російських політичних сил, можна дійти цілком логічного висновку: жодна з російських політичних течій не ставила за мету гуманне розв'язання єврейської проблеми в Україні.

На відміну від росіян – державної нації, українська нація була в Україні хоч і корінною, але бездержавною, отже, за своїм соціально-політичним становищем ближчою до євреїв, ніж до росіян. На цю схожість С. Єфремов звертає особливу увагу, підкреслюючи, що обидва ці народи вважалися на той час "плебейськими", бездержавними, залежними від імперської влади, потерпали від національного та соціально-економічного тиску, від зневажливого ставлення з боку державних націй. Саме цим керується публіцист, коли розмірковує над можливостями вирішення єврейського питання в Україні. Але стверджувати, що ставлення українців до цієї проблеми відзначалося одностайністю, було б хибно.

Порівнюючи позицію українців щодо вирішення єврейського питання С. Єфремов умовно поділив їх на три групи: першу, на думку вченого, нечисленну групу складали ті, чия позиція мала "виразну антисемітичну окраску"; друга група, не поділяючи крайнощів першої, за її власними словами, "стоїть на ґрунті українського націоналізму" і проводить політику "здорового, розумного національного егоїзму", третя група, з якою ідентифікує “себе і сам С. Єфремов, – це ті, хто намагається "єврейське питання поставити і розв'язати на основі загальнолюдських принципів" [5, 34]. До цієї групи він зараховує більшість поступових українців, з усією редакцією газети "Рада" включно.

Автор переконаний, що таку позицію підтримають і поступові євреї, до числа яких відносить, зокрема, В. Жаботинського, який присвятив проблемі українсько-єврейських стосунків чимало статей, доклав багато зусиль для об'єднання євреїв з українцями у спільній боротьбі за національні та громадянські права як публіцист і громадський діяч. У статті "Дипломатична робота" він доводить, що безліч українців обома руками підписалися б під статтями популярного єврейського публіциста, в яких, зокрема, доводиться необхідність комплексного вирішення національного питання та питання бо-ротьби за громадянські права. У цій статті С. Єфремов свідчить також про намагання російських реакційних кіл зашкодити одностайності євреїв з українцями, запобігти можливій співпраці двох народів у майбутньому [12, 1–2].

Перешкодою на шляху до такого об'єднання можна вважати і зазначену С. Єфремовим схильність багатьох євреїв до асиміляції, бажання інтегруватися в інший світ, чому, безумовно, не міг не сприяти потяг євреїв до комерційної діяльності. Крім того, євреї завжди тяжіли до реальної і сильної влади, а українці цієї влади на той час не мали. Не було тоді й потужної української політичної сили, яка могла б узяти на себе вирішення такої складної проблеми. Але сам факт наявності в тодішньому суспільстві принципово нових, гуманних підходів до вирішення єврейського питання, їх обговорення, в тому числі й у пресі, вже давало надію на взаєморозуміння, а відповідно і поліпшення в майбутньому українсько-єврейських стосунків. До тих, хто наближав вирішення єврейської проблеми насамперед своєю журналістською діяльністю, можна впевнено зарахувати і С. Єфремова.

Підводячи підсумки щодо висвітлення С. Єфремовим проблеми соціального становища євреїв в Україні, слід зазначити, що воно було доволі докладне й аргументоване. Особливий інтерес саме до соціального аспекту був не випадковим і цілком відповідав поглядам публіциста на ставлення до єврейської проблеми насамперед як до соціальної. Цим можна пояснити значно меншу увагу до етнічних особливостей, які теж мали відчутний вплив і на суспільну позицію євреїв, і на їхні взаємини з іншими націями.

Приписуючи всім без винятку представникам буржуазії зрадницьку щодо всього національного позицію, С. Єфремов якоюсь мірою недооцінював її роль в національному визволенні як українців, так і євреїв. Варто пригадати, що єдину на той час всеукраїнську газету "Рада", на яку покладалися великі надії у справі національного відродження, і провідним співробітником якої був С. Єфремов, фінансували Є. Чикаленко, В. Симиренко, деякі інші близькі до буржуазії великі українські землевласники.

Головним винуватцем як українських, так і єврейських проблем С. Єфремов небезпідставно вважав російський уряд, заходами якого в Російській імперії виникла "смуга єврейської осілості" та багато інших обмежень. Окрім російського уряду, до винуватців проблеми єврейсько-українських стосунків С. Єфремов відносить також "єврейських тузів", яким не вигідна солідарність простих євреїв і українців, а також практично всі російські політичні партії через їхні централізаторські підходи, відповідальність падає також на освічених євреїв (особливо на євреїв-соціалістів) через недостатнє поширення соціалістичних ідей серед єврейських робітників.

Сергій Єфремов переконливо доводив: у тому, що Україна стала для євреїв "новітнім гетто", не вина, а біда українців, бо українці в переважній більшості не мають якоїсь особливої ненависті до євреїв.

Цілком зрозуміло, що наявність великої кількості складних суспільних проблем і суперечностей між українською та єврейською націями перешкоджала налагодженню тісніших взаємин, попри велике прагнення до культурного й політичного співробітництва як єврейських, так і українських демократів, але не зводила його нанівець, поступово поширюючи масштаби такого співробітництва і в суспільно-політичній, і в журналістській діяльності.

1. Одарченко, П. Життя і наукова діяльність С. Єфремова // Сучасність. – 1976. – № 10. – С. 16–32.
2. Голубенко, П. На варті українського відродження: С. Єфремов як публіцист // Сучасність. – 1983. – № 6. – С. 36–48.
3. Турченко, Ф. Микола Міхновський: Життя і слово / Ф. Турченко. – К. : Генеза, 2006. – 320 с.
4. Чорнопиский, М. Фольклорна політична сатира 20-х років ХХ століття / М. Чорнопиский. – Львів : ВЦ ЛНУ ім. І. Франка, 2001. – 170 с.
5. Єфремов, С. Єврейська справа на Україні / С. Єфремов. – К. : Вік, 1909. – 95 с.
6. Лисяк-Рудницький, І. Історичні есе : у 2 т. – К. : Основи, 1994. – Т. 1. – 554 с.
7. Єфремов, С. З громадського життя на Україні / С. Єфремов. – К. : Вік, 1909. – 77 с.
8. Драгоманов, М. Историческая Польша и Великорусская Демократия / М. Драгоманов. – К. : Типо-литография М. Заездного, 1917. – 145 с.
9. Краткий политический словарь. – 2-е изд., доп. и перераб. – М., 1969. – С. 20.
10. Єфремов, С. Без позиції // Рада. – 1912. – 14 груд. – С. 2.
11. Єфремов, С. З нашого життя // Рада. – 1912. – 6 жовт. – С. 2–3.
12. Єфремов, С. Дипломатична робота // Рада. – 1912. – 20 верес. – С. 1–2.