асп.
УДК 070.481 (477.54)
Розглядається сучасний стан вивчення газети "Харьковские губернские ведомости" та концепту губернські відомості українським журналістикознавством. Порушено актуальні питання дослідження української регіональної преси.
Ключові слова: відомості, історіографія, культура, регіональна преса, Харків.
Today's situation of studying of the "Kharkovskiye gubernskiye vedomosti" and "gubernskiye vedomosti" at all by the Ukrainian journalistic science are considered in this article. The author pays attention at actual problems of studying of the Ukrainian regional press.
Keywords: journal, historiography, culture, regional, press, Kharkov.
Рассматривается современное состояние изучения газеты "Харьковские губернские ведомости" и концепта Губернские сведения украинским журналистикознавством. Затронуты актуальные вопросы исследования украинской региональной прессы.
Ключевые слова: сведения, историография, культура, региональная пресса, Харьков.
азета "Харьковские губернские ведомости" (далі – "ХГВ") – видатне явище в історії не лише харківської, а й української журналістики взагалі. Газета виходила протягом майже вісімдесяти років (1838–1917), п'ятдесят з яких були єдиною трибуною суспільно-політичних і культурних сил міста. У різні часи з виданням співпрацювали такі видатні діячі української культури, як Г. Квітка-Основ'яненко, В. Каразін, В. Мова, Д. Багалій, М. Сумцов, С. Русова та ін. Однак на сьогодні газета все ще стала предметом серйозного наукового аналізу. У статті зроблено спробу висвітлити етапи дослідження часопису та принагідно звернути увагу на причини, через які такий поважний пласт історії журналістики, як губернські відомості й сьогодні залишається майже неопрацьованим науково.
Перший етап у дослідженні часопису, як і сам процес його створення, почався за ініціативою уряду Російської імперії. Відразу ж після створення губернських відомостей було видано огляд "Про журнали та газети, що видавалися в Росії в 1838 р.". Огляд складався з каталогу щойно створених друкованих видань та тих, що існували раніше. Усі місцеві видання було класифіковано за містами, де вони видавалися. Окрім Санкт-Петербурга та Москви, в огляді було репрезентовано 30 міст, у 28-ми з яких, у тому числі – й Харкові, почали виходити губернські відомості. Така класифікація робилася й надалі.
З середини ХІХ ст. до вивчення провінційних видань приєднались і місцеві журналісти та краєзнавці. Поштовх до цього дала поява в Російських столичних виданнях перших загальнобібліографічних оглядів губернських відомостей, наприклад: "Огляд визначних губернських відомостей", уміщений у журналі "Современник" без підпису автора, або "Огляд губернських відомостей" А. Єгунова, що був поданий у журналі "Русский вестник" [1]. Ці огляди містили назви цікавих, на думку авторів, статей, опублікованих у губернських відомостях. Статті групувалися за кількома розділами (наприклад, "Богослів'я", "Педагогіка" тощо) й інколи стисло анотувалися. Більшість статей однак було взято не з "провінційних" губернських відомостей, а з московських та санкт-петербурзьких.
Першим дослідником "ХГВ" можна назвати М. Сумцова, який у 1885 р. опублікував у журналі "Киевская старина" невелику розвідку "Губернські відомості як посібник при вивченні російської історії та етнографії" [2]. У цій статті, як і в попередніх оглядах, усі губернські часописи розглядалися як єдине інформаційне ціле, що провадяться за спільною програмою. М. Ф. Сумцов часто користався терміном "редакція губернських відомостей", маючи на увазі колективи часописів. Але більшість прикладів дослідник навів саме з "південноруських" газет, харківських, чернігівських та катеринославських, виділяючи саме ці видання з-поміж інших як "відомості, добре поставлені й дотепно ведені".
Метою дослідження губернських відомостей М. Сумцов вважав не власне аналіз цих видань, а привернення до них уваги як до важливих джерел з погляду сучасної йому історичної
науки. Такої позиції дотримувалися також автори покажчиків до губернських відомостей, що почали з'являтися з середини 1860-х рр. – "Список статей, вміщених в "Архангельских губернских відомостях"" П. Чубинського, "Покажчик географічного, статистичного, історичного й етнографічного матеріалу в "Ставропольских губернских відомостях"" Д. Кобякова та ін. У цих покажчиках місцева преса розглядалася лише як джерело для вивчення історії, географії, етнографії або діяльності письменників та науковців [3, 41]. Але праця М. Сумцова має велике значення й для дослідників журналістики передусім тому, що вона переросла задум автора й стала першим дослідженням, у якому подавався історичний розвиток та значення губернських відомостей.
Закінчив свою розвідку М. Сумцов висновками щодо п'ятдесятилітньої діяльності губернських відомостей та побажаннями щодо поліпшення їхнього змісту. Головним висновком він вважав те, що губернські відомості, незважаючи на велику кількість сухих офіційних матеріалів, виконали неабияку "просвітницьку службу". Говорячи про покращення губернських відомостей, М. Сумцов з-поміж іншого зазначив, що роботу з "південноруськими" губернськими відомостями значно гальмує відсутність бібліографічних покажчиків змісту їхніх неофіційних відділів.
Важливо зазначити, що, хоча усі часописи з'явилися майже одночасно в різних губернських містах Росії, їх бібліографічне освоєння було нерівномірним як у географічному, так і в хронологічному вимірах. Раніше й більшою мірою вивчалися неофіційні частини губернських відомостей європейської частини Росії – передусім губерній, наближених до столиць [3, 42]. Губернські відомості України почали досліджуватися значно пізніше, і "ХГВ" не становили винятку. Перший покажчик змісту їхнього неофіційного відділу з'явився 1887 р. [3, 55]. І аж до 1993 р. він залишався єдиним бібліографічним джерелом із вивчення газети.
Наступним етапом у дослідженні "ХГВ" можна вважати розділ "Історія харківської журналістики" Д. Багалія та Д. Міллера. Розділ увійшов до монографії "История города Харькова за 250 лет его существования" [4]. Значення цієї праці полягає в тому, що в ній уперше предметом розгляду стала саме історія газети від часів її виникнення до 1905 року. Дослідники подали докладну інформацію щодо того, як видавалася газета, якими в різні роки були її обсяг та наклад, як здійснювалося редагування офіційного та неофіційного розділів, яким був зміст цих розділів, хто був редактором неофіційного розділу в різні часи існування газети тощо. Також Д. Багалій та Д. Міллер порівняли засади видання газети в різні періоди її існування та дійшли висновку, що "ХГВ" до епохи Великих реформ і після неї доволі помітно відрізнялися, поступово перетворюючись із офіційної урядової газети на видання "явного прогресивного напряму". Дослідники запропонували періодизацію історії газети, виділяючи період до 1855 р., період Великих реформ і три наступні періоди відповідно до того, хто був редактором газети на той час. Закінчується дослідження висновками щодо значення газети для місцевого населення та для історичної науки.
У радянські роки дослідження губернських відомостей майже не проводилися, незважаючи на те, що в цей період починається інституційне вивчення історії журналістики, на відміну від поодиноких спроб попереднього часу. Це стосується як української, так і російської історії журналістики. Слід одначе підкреслити одну істотну відмінність у вивченні губернських відомостей, як і взагалі історії регіональних видань, російським та українським журналістикознавством.
За регіоном розповсюдження російську пресу можна поділити на центральну та регіональну. Історія російської преси ХVIII–ХІХ ст., як її подають дослідники, складається переважно з розгляду найвпливовіших центральних видань, що ними в різні часи були "Современник", "Отечественные записки", "Русское богатство" та ін. Не так пильно досліджуються московські та санкт-петербурзькі видання, що на думку істориків журналістики, не були "передовими", наприклад: "Биржевые ведомости" або губернські відомості цих міст. Регіональна ж преса, як така, що нібито не відігравала в народному житті особливої ролі та не могла конкурувати з центральними виданнями, аж до кінця 1980-х рр. майже цілком ігнорується.
Поворотним пунктом у вивченні губернських відомостей в СРСР можна назвати 1983. Цього року науковцями Ростовського-на-Дону університету було видано міжвузівський збірник наукових праць "Місцевий та національний друк. Питання історії та методології". Видання засвідчило зміну ставлення радянського журналістикознавства до місцевої легальної преси. "Зберігаючи критичне ставлення до кожної легальної газети ХІХ ст., дослідник мусить у той же час пам'ятати, що розвиток місцевого друку був результатом наполегливої праці місцевої інтелігенції", – зазначив у програмовій статті збірки Б. Єсин, стверджуючи необхідність аналізу навіть урядових місцевих видань [5, 29]. У збірник вміщено також статтю А. Станька "Біля витоків вивчення російської провінційної журналістики", у якій серед іншого висвітлюються й деякі питання історії "ХГВ", які розглядаються тут, незважаючи на методологічну проблему, пов'язану з неспівпадінням території Російської імперії та РСФСР, про яку йдеться в статті Б. І. Єсина, як російське урядове регіональне видання. Так, наприклад, дослідником розкривається роль "ХГВ" у дослідженні іншої харківської преси [3, 43]. Значення статті А. І. Станька у вивченні історії губернських відомостей полягає ще й у тому, що в ній розглядається стан досліджень, (переважно – бібліографічного освоєння) цих газет до Жовтневої революції. На жаль, декларовану в збірнику настанову на детальне вивчення місцевої преси так і не було реалізовано на практиці. До кінця існування СРСР не з'явилося жодної вагомої праці, присвяченої губернським відомостям. Такі розвідки відсутні й серед сучасних російських журналістикознавчих досліджень.
Ось чому предметом вивчення для історії української журналістики є просто українська преса, без розподілу на центральну та регіональну. Про неможливість такого поділу історії журналістики іншого на той час бездержавного народу – поляків – зазначив дослідник історії польської журналістики Річард Ковальчик у своїй праці "Вчора й сьогодні регіональної преси в Польщі" ("Wczoraj i dzis prasy lokainej w Polsce") [6].
Проте відсутність поділу українських видань на центральні та регіональні не полегшила проблеми добору джерел до історії української журналістики, а, можливо, й поставила її ще гостріше. У журналі "Бібліологічні вісті" (1923–1924) було проведено дискусію про методологічні засади історії української журналістики. Зупинімося на ній докладніше, оскільки саме її результати стали методологічною підставою для включення губернських відомостей до предмета історії української журналістики.
До найважливіших питань, які потребують нагального вирішення, автор статті "Історія української преси та її вивчення" В. Ігнатієнко [7] відніс і питання про те, що ж саме слід вважати українською пресою та, відповідно, обрати за предмет історії української журналістики. В. Ігнатієнко навів три можливі принципи розв'язання проблеми: 1) принцип державності або "територіально-державна прикмета"; Цей принцип був одразу ж відкинутий дослідником, бо його застосування "викреслить з досліду найцікавіші сторінки з історії розвитку української суспільности й не дасть повної, різнобарвної картини цього розвитку"; 2) принцип мови. Цей принцип В. Ігнатієнко визнав недостатнім, бо він не дає відповіді на питання про те, "куди віднести часописи двомовні та часописи іншими мовами"; 3) етнографічно-територіальний принцип, комбінований із принципом мови. Цей принцип В. Ігнатієнко назвав єдиним, що вирішить питання про те, що вважати українською пресою. Відповідно до цього принципу, предметом історії української журналістики визнавалися всі часописи, що видавалися на території України та в українській діаспорі, перш за все, українською мовою. Іншомовні видання на території України, відповідно до пропозицій В. Ігнатієнка, теж мали бути віднесені до української преси, але при цьому становити окрему групу, у межах якої їх і слід розглядати лише як окремі явища українського життя. Отже, цей підхід поставив би наше дослідження за межі історії української журналістики, оскільки газета "Харьковские губернские ведомости" видавалася російською мовою.
Однак у процесі дискусії етнографічний принцип поступово був розгорнутий, з включенням до дискусії М. Ясинського, який ввів нове формулювання про те, що українською пресою можна вважати не лише українськомовну, а й "українську за змістом", та І. Кревецького, що обстоював виведення початку української журналістики від перших львівських видань, які друкувалися французькою, німецькою та польською мовами. Відповідно, за методологічну основу історії української журналістики було взято територіальний принцип. Згідно з ним усі видання в межах державної чи етнічної території України є предметом історії української журналістики. Втіленням територіального принципу на практиці стало дослідження І. Кревецького про "Gazette de Leopol", що з'явилося в 1927 р. під назвою "Перша газета на Україні". Ця методологічна позиція залишається основною і на сьогодні. Отже, з середини 1920-х рр. "ХГВ", як і інші російськомовні газети й журнали Харкова, розглядаються як складник української журналістики.
Проте, більшість дослідників української журналістики радянських часів взагалі оминали факт існування газети "ХГВ" або лише кількома рядками згадували про саме створення в 1838 р. губернських відомостей у містах України, як, скажімо, А. Животко в праці "Історія української преси".
Найголовнішою причиною ігнорування "ХГВ" та інших видань такого типу стала "не прогресивність" цих органів із погляду радянської ідеології. Наведемо, наприклад, критерії укладання "Історії української дожовтневої журналістики" (1983). "За більш ніж сторічний шлях розвитку українська журналістика нагромадила багатющий фактичний матеріал, що налічує сотні періодичних видань різного типу і політичного спрямування, – писалося тут. – Щоб зорієнтуватися в цьому різноманітному матеріалі, критично освоїти творчий досвід дожовтневої журналістики і правильно визначити її місце в національній культурі минулого, виділивши тільки її демократичні й соціалістичні елементи <...>, треба озброїтись марксистсько-ленінською методологією історичного аналізу" [8, 6–7]. Тобто, класовий підхід залишав поза межами науки всю пресу, окрім революційно-демократичної, робітничої, соціалістичної та комуністичної. Решта видань, до яких належала урядова, проурядова, реакційна та ліберально-демократична преса, просто не бралися до уваги. Одним з головних завдань сьогоднішньої науки є повернення до цих видань із метою їхньої об'єктивної оцінки.
1990-ті рр. позначилися новою хвилею зацікавленості науковців незалежної України історією місцевої преси, у тому числі й історією губернських відомостей. У цей період починають з'являтися бібліографічні покажчики, присвячені пресі окремих українських губерній у складі Російської імперії, серед яких слід згадати як найбільш повні покажчики, укладені в 1990-х рр. проф. Н. Сидоренко, доц. О. Школьною та О. Сидоренком – "Періодичні видання Полтави та Полтавської губернії (1838–1917 рр.)" та ін. [9]. Нині готується до друку покажчик, присвячений регіональній пресі Харківської губернії. Поява кожного такого видання має велике значення на тому етапі досліджень з історії конкретних регіональних видань та еволюції преси регіонів України, на якому перебуває тепер українське журналістикознавство.
1993 р. вийшла перша частина бібліографічного покажчика, присвячена безпосередньо аналізованому нами виданню – "Харків і губернія на сторінках газети "Харьковские губернские ведомости"" – укладеного колективом працівників Харківської наукової бібліотеки ім. В. Г. Короленка [10]. У передмові А. Єрофеєвої підкреслюється велике значення газети для вивчення історії, культури та соціально-економічного розвитку Харківщини. На сьогодні вийшло шість частин названої праці, які охопили період з 1881 по 1916 р., тобто, рік скасування видання. Покажчик містить назви статей, присвячених суспільному та культурному життю Харківщини, – їх розташовано за хронологічним принципом.
Незручність у користуванні цим покажчиком полягає не лише в тому, що упорядники обмежилися інформацією про статті, присвячені Харківській губернії, а й у тому, що, з невідомих причин, тут розглядаються статті неофіційного відділу газети, починаючи не з часу її заснування, а з 1881 р. Але вже сама поява такого покажчика має велике значення для дослідження "ХГВ".
У 1999 р. з'явилася праця, що запропонувала дослідження співробітництва конкретних авторів із газетою "ХГВ": В. Мова (Лиманський) "З літературної спадщини" [11]. Збірка містить не лише всі матеріали, надані до газети В. Мовою, а й статті авторів газети, з якими письменник полемізував на її сторінках. Так, наприклад, наведено весь текст знакової для "ХГВ" полеміки про Т. Г. Шевченка. Матеріали супроводжені детальними коментарями упорядника збірки В. Чумаченка, у яких також розглядаються і деякі питання, цікаві з погляду вивчення історії газети – відомості про деяких авторів, їхні псевдоніми тощо.
На початку нового тисячоліття ставлення до губернских ведомостей взагалі й до "ХГВ" зокрема трохи змінилося. Професор Н. Сидоренко висунула думку про те, що "ХГВ" мають усвідомлюватися сучасною наукою як видатна пам'ятка історії української журналістики, що потребує вивчення в повному обсязі, а не лише в літературному та джерелознавчому аспектах [12]. Але таких досліджень все ще небагато.
Найповніше на сьогодні історію "ХГВ" висвітлено в праці І. Михайлина "Нарис історії журналістики Харківської губернії. 1812–1917" [13]. Четвертий розділ цього дослідження, одним з головних завдань якого був розгляд харківської журналістики як національного надбання України, присвячено, "ХГВ". Одначе сам автор підкреслює, що своєю працею він "лише проклав пунктир" для майбутніх дослідників історії журналістики, і такі явища, як "ХГВ", цілком заслуговують на те, щоб стати предметом самостійного дослідження.
Великі перспективи в освоєнні губернських відомостей відкривають сучасні технології. Цікавим і цілковито прийнятним для вивчення "ХГВ" є приклад науковців і журналістів Твері, що створили web-проект "Тверские губернские ведомости": год за годом", він передбачає розміщення в мережі інтернет електронних версій усіх номерів цього видання, що вже значно пожвавило б роботу дослідників, а також створення бібліографії статей газети за тематичним принципом з електронними посиланнями на них та розміщення наукових статей з історії газети. Звісно ж, такий проект доволі серйозна й поважна справа, яка потребує неабияких зусиль з боку громадськості міста, журналістів, місцевої влади. Але подібна ініціатива дозволила б вивести дослідження місцевої преси на новий рівень.
- Русский вестник. – 1856. – Кн. 1–3.
- Сумцов, Н. "Губернские ведомости" как пособие при изучении русской истории и этнографии // Киевская старина. – 1885. – Т. 11. – № 2. – С. 391–398.
- Станько, А. И. У истоков изучения русской провинциальной журналистики // Местная и национальная печать: Вопросы истории, методологии : сб. ст. – Ростов н/Д. : Изд. Рост. ун-та, 1983. – С. 38–56.
- История харьковской журналистики // Багалей Д. И., Миллер Д. П. История г. Харькова за 250 лет его существования (1655 – 1905) : ист. моногр. : в 2 т. – репр. изд. – Х., 1993. – Т. 2. – С. 788–791.
- Есин, Б. И. Проблемы методологии и методики изучения местной дореволюционной печати // Местная и национальная печать: Вопросы истории, методологии : сб. ст. – Ростов н/Д. : Изд. Рост. ун-та, 1983. – С. 28–37.
- Kowalczyk, R. Wczoraj I dzis prasy lokalnej w Polsce / Kowalczyk R. – Poznan, 2002. – 384 s.
- Ігнатієнко, В. Історія української преси та її вивчення // Бібліологічні вісті. – 1924. – № 3. – С. 22–24.
- Дей, О. І. Історія української дожовтневої журналістики. / О. І. Дей, І. Л. Моторнюк, М. Ф. Нечиталюк та ін. – Львів : Вид-во при Львівськ. держ. ун-ту ; Вид. об'єднання "Вища школа", 1983. – 632 с.
- Періодичні видання Полтави та Полтавської губернії (1838–1917): бібліогр. покажч. / уклад. Н. М. Сидоренко ; НАН України, Львів. наук. бібліотека ім. В. Стефаника. – Львів ; К., 1996. – 128 с.
- Харьков и губерния на страницах газеты "Харьковские губернские ведомости": 1838 – 1917. – Х., 1993. – Вып. 1. – 125 с.
- Мова (Лиманский), В. С. Из литературного наследия / В. С. Мова (Лиманський) ; Составление, предисловие, комментарии и научная редакция текста В. К. Чумаченко. – Краснодар, 1999. – 244 с.