Ласкаво просимо

Проблема методології журналістикознавчого дослідження вирішується через пропозицію синергетичного з'єднання філологічного та комунікативістського й соціологічного векторів із додаванням до них культурології, історії, філософії. В епістемологічній парадигмі журналістикознавства усі ці дисципліни можуть асимілювати за трьома типами об'єднання: комплексації, конфігурації, "перетікання". Це створює унікальну можливість стереоскопічного дослідження явища журналістики.
Ключові слова: журналістикознавство, соціальні комунікації, дисциплінність, наукова парадигма, гуманітарний науковий дискурс.

The article solves the problem of journalism studies methodology through a proposition of synergetic consolidating the philological, communicative, and sociological vectors with culturology, history, and philosophy added. In the epistemological paradigm of journalism studies all these disciplines are capable of assimilating according to the following three consolidation types: complexation, configuration, and "intersection". This opens up unique 3D study possibilities for the phenomenon of journalism.
Keywords: journalism studies, social communications, disciplinarity, scientific paradigm, humanitarian scientific discourse.

Проблема методологии журналистиковедческого исследования решается путем синергетического соединения филологического, коммуникативистского и социологического векторов с добавлением к ним культурологии, истории, философии. В епистемологической парадигме журналистиковедения все эти дисциплины могут ассимилировать по трем типам объединение: комплексации, конфигурации, "перетекания". Это создает уникальную возможность стереоскопического исследования явления журналистики.
Ключевые слова: журналистиковедение, социальные коммуникации, дисциплинность, научная парадигма, гуманитарный научный дискурс.

Наука – це розгалужена єдність, яка не є чимось раз і назавжди даним, нерухомим, статичним. Змінюються компоненти, переструктуровуються зв'язки та відношення, до її системи прилучаються нові елементи, відбувається збагачення пізнавального поля. Історія науки насичена драматичними колізіями: пошук істини часто призводив до зіткнення інтересів, перемішуючи об'єктивне й суб'єктивне, минуще й вічне. Усі ці питання актуальні й щодо журналістикознавства.

Дехто з науковців пропонують категорично відмовитися від поняття "журналістикознавства" як такого, що зосереджується на філологічному (зокрема мовознавчому) дослідженні текстів, "не відображає необхідної дослідницької практики мас-медіа та масових комунікацій" та відповідає, поряд із "літературознавством", поняттю "arts", і суттєво, а не номінально, замінити його поняттям "медіадослідження" соціологічними та соціо-психологічними кількісними та якісними дослідженнями аудиторії, інституції та текстів, котрі відповідають поняттю "sciences" [1, 138]. Інші вважають, що потрібно всіляко підтримувати й розвивати спеціальну та широко розгалужену дисципліну, що має своїм сукупним об'єктом саме журналістику [2, 19] і при цьому володіє власним предметом та методом [3, 160–161].

Гострота порушеного питання, навіть конфлікту, полягає у певному протистоянні суто ра-ціонального мислення, що прагне математизації знання в усіх його галузях (і тому воно наполягає на раціонально-механістичному вивченні журналістики, яка вже давно перейшла від елітарного типу творчої діяльності до ремісницько-прагматичної, орієнтованої на нові типи масової комунікації), та феномена гуманітарного наукового дискурсу, котрий, по-перше, за визначенням М. Мамардашвілі, "має структуру одкровення" [4, 8], по-друге, для нього характерні "наукова інтерпретація як метод осмислення та словесного вираження" [3, 159] та "принципова поліваріантність" [5, 246], а по-третє, він у цілому більше тяжіє до концептуального, ніж до суто теоретико-наукового оформлення.

Заперечення інтерпретації як можливого наукового методу і віднесення інтерпретаційних наук (літературознавства, історії, культурології, тієї ж якісної соціології) до "аrt", а не до "sciences", та й узагалі механістичний поділ пізнавально-мисленнєвого процесу вбачається нами до певної міри некоректним. Кожна наука несе в собі якусь частку інтерпретаційності як "когнітивної процедури установлення змісту понять чи значень елементів за допомогою їхньої аплікації на ту чи ту предметну сферу" [6, 331], у гуманітарних науках цієї інтерпретаційності значно більше, ніж верифікаційності. Хоча і в науці ("sciences") метатеоретичні рівні мисленнєвих практик теж не мають безпосередніх верифікаційних механізмів, та чомусь їхня відсутність саме в інтерпретаційних науках дозволяє визначати їх як "аrt".

Так чи інакше журналістикознавство в Україні визнане гуманітарною наукою, яка 13 грудня 2006 року офіційно змінила дисциплінну галузь із філологічної на "соціальні комунікації". Що обіцяє, передрікає, чим загрожує таке переведення? Аби відповісти на це запитання, спочатку треба замислитися над двома попередніми.

По-перше, чим, у принципі, є для наукового знання про той чи той предмет співвіднесення його з тією чи тією науковою дисципліною, галуззю, парадигмою, яку функцію в науці виконує дисциплінність, – "сукупність процесів і результатів організації, структурації, соціалізації, інституціоналізації теоретичних знаннєвих практик, які виробляють нормований, санкціонований і легітимний порядок мислення та діяльності в конкретних предметно-проблемних галузях пізнання" [5, 244], тобто сукупність тих чи тих способів пізнання; принцип, спосіб і механізм збереження й трансляції того чи того масиву знання, його фрагментації, забезпечення приросту нового знання; практика вичленовування сфери пізнання та її пристосування до мислення, котре оформлюється певним чином у мові, логіці, предметності, парадигмальності?

По-друге, в чому полягає сутність та особливості дисципліни "Журналістикознавство"?

1. При своєму виникненні дисциплінна організація і структурація знання та мисленєвого пошуку мала суто позитивний характер: вона 1) зняла низку обмежень на продукування нових когнітивних змістів, пов'язаних з межами пам'яті суб'єкта й обмеженими можливостями каналів трансляції знання (від учителя до конкретного учня); 2) втілила в собі універсально-поняттєвий соціокультурний код роботи зі знаковою реальністю; 3) "сконцентрувала" інформацію-знання завдяки формуванню поняттєво-категоріального апарату. Кожна наукова дисципліна породжувала та підтримувала власний тип раціональності, власні критерії цілісності, повноти, послідовності. Навколо кожної наукової дисципліни створювались: 1) статусно та організаційно диференційована "наукова спільнота"; 2) інституалізовані механізми підготовки кадрів; 3) етнос дисципліни.

Але дисциплінарність, особливо з її розвитком, "надбала" в собі й серйозні вади. Суворо "правильно", у межах дисципліни, організоване мислення позбувається вільного пошуку, воно має тенденцію до автономізації чи навіть автоматизації та бюрократизації, починає функціонувати задля підтримки власної складності заради цієї складності, котра тепер уже трактується як науковий елітарний професіоналізм. Саме тому сучасні справжні науковці, котрим ці процеси неприйнятні, шукають механізми для "розблокування", "відкриття" дисциплінарних дискурсів не тільки за рахунок усунутих меж між дисциплінами, а навіть для формування нового розуміння дисциплінності. Сучасною науковою методологією пропагується курс на синтетичність, синергетизм наукового знання на противагу попередньому, штучно аналітичному розчленуванню дисциплін, що "замикалися" самі в собі. У зв'язку з цим виникають численні проекти як внутрішньонаукового синтезу дисциплін, так і акцентування ролі філософії в кожній дисципліні як максимально можливої саморефексії.

2. Журналістика стала предметом наукового осмислення водночас із її перетворенням у самостійний соціокультурний феномен. Система знань про мас-медіа одразу формувалась як динамічна та багатоаспектна. Не всі розвідки в цій сфері мають теоретичну форму (серед науковців-гуманітаріїв побутує навіть точка зору, що роздуми про журналістику мають іманентну властивість не стільки проникати в глибини досліджуваного предмета, скільки прагнути описовості, публіцистичності та ідеологічної гостроти: об'єкт осмислення – журналістика "навіює" свої риси осмислюваної свідомості; тут треба зважати як на молодість журналістики, так і науковий інтерес до неї), не має ще (чи, може, її ніколи й не буде) єдиної метатеорії журналістики, хоча тенденція до створення такої метатеорії помітна, вона полягає в тяжінні до синтезу різних дослідницьких напрямів.

У багатьох науково розвинутих країнах не культивується спеціалізоване дослідження журналістики. Ця наука вивчається там передусім комунікологією, а також культурологією, соціологією, політологією, історіографією, філологією (особливо лінгвістикою), філософією. Для вітчизняної науки характерне прагнення комплексного й цілісного дослідження журналістики в межах однієї дисципліни – журналістикознавства, котре намагається стягнути в єдине, в ідеалі синергетичне ціле методологію вищеназваних наук. Це прагнення іноді скидається на очевидну вторинність журналістикознавства, але, з іншого боку, саме ця вторинність сприятиме можливості вивчення складного феномена журналістики в звичних термінах дисциплінного пізнання – об'єкт-предмет-метод.

Отже, дисциплінне "перенесення" журналістикознавства з філологічної парадигми до парадигми "соціальні комунікації" принесе певні зміни у саме журналістикознавство. Звісно ж, що цей перехід – доволі формальна річ: справжня гуманітарна наука не може бути обмежена якоюсь однією парадигмою – вона зв'язує в синергетичному вузлі різні форми пізнання, об'єднуючи їх "системо-мисленнєводіяльнісною методологією" [2, 756]. А тим часом, та чи та парадигма або свідчить про певне пізнавально-методологічне акцентування, або сприяє йому, особливо у сфері кваліфікаційних робіт (кандидатських чи докторських дисертацій), що становлять коли не сутнісну, то істотну частину наукового дослідження. Отже, на які "плюси" і "мінуси" чекає журналістикознавство від вищеназваного переходу?

Щоб відповісти на це запитання, треба вдатися до визначення об'єкта журналістикознавства – журналістики – складного синкретичного явища, яке ще й сьогодні осмислюється науковцями на рівні визначення поняття. Як приклад наведемо два майже нових визначення, котрі відображають явище журналістики в об'єктно-гносеологічному аспекті.

Перше визначення належить Н. Бойко: з її точки зору журналістика – це, передусім, "1) синкретична діяльність, що поєднує різні форми суспільної свідомості на засадах публіцистичного начала, 2) синкретичний дискурс, що увібрав у себе елементи і аналітизму, і фікціональності, і наївної стереотипності, і буденної філософічності, і художнього есеїзму, і оцінної експресії" [3, 160]. Друге визначення належить А. Короченському: він вважає, що журналістика – це "1) мультифункціональний інститут з ознаками когнітивного апарату; 2) підсистема соціального керування; 3) феномен культури; 4) духовно-інформаційне виробництво; 5) ретранслятор знань, ідеологічних настанов і ціннісних систем" [8, 12].

Кожне з наведених визначень підкреслює сутність предмета власного дослідження науковця у принципово невичерпному об'єкті. Якщо Н. Бойко дивиться на журналістику як на самодостатнє (поза іншими) явище й виокремлює в ньому конкретно-індивідуальний, безпосередньо-особистісний феномен через поняття "публіцистична діяльність" і "синкретичний дискурс", то А. Короченський розглядає журналістику в парадигмі суспільних структур і закономірностей різної міри "спільнотності": журналістика як один із соціальних інститутів, як одна з підсистем соціального керування, як один із численних феноменів культури, як один із типів ретрансляції інформації. З нашої точки зору, Н. Бойко демонструє самодостатній філологічний науковий підхід до журналістики, від якого українське журналістикознавство ніби й відмовляється, а А. Короченський – ужитковий соціологічний, до якого воно зараз ніби й прагне.

Філологічні можливості журналістикознавчих досліджень важко переоцінити, бо філологія – це сукупність, співдружність гуманітарних дисциплін (лінгвістичних, літературознавчих, історичних), що вивчають історію і зміст духовної культури людства через аналіз тексту. Текст, усі його внутрішні аспекти й зовнішні дискурсивні зв'язки, як наголошує С. Аверінцев, "первісна реальність філології" [9, 467], котра виникає та розвивається як "відповідність гносеологічній рефлексії над мисленням, словом і мовленням, як вихід із безпосереднього відношення до них" [9, 467].

Зосередившись на текстові, створюючи до нього певний "службовий коментар", філологія під цим кутом зору вбирає у свій кругозір усю ширину та глибину людського буття. Внутрішня структура філології, як вважає С. Авєрінцев, "двоцентрова" [9, 467]: з одного боку, "службовий" коментар до тексту, котрий не "випускає" за межі його конкретності, з другого боку, уні-версальність, межі якої неможливо окреслити (в ідеалі філолог повинен знати буквально "все", оскільки "все" може знадобитися для прояснення того чи того тексту).

Чи корисно буде для журналістикознавства, головною одиницею вивчення якого був, є та буде текст у його макро- чи мікро-репрезентації, відмовитися, відійти від філологічної парадигми? Однозначно, ні. Журналістикознавець, що займається журналістським текстом (а чи може існувати якісне журналістикознавство без власної текстології?), повинен творчо використати філологію як особливий спосіб підходу до тексту, як особливий науковий принцип, як форму знання, котра визначається не стільки межами предмета, скільки підходом до нього, та поєднувати в собі лінгвіста й критика, історика громадського побуту, культуролога й знавця інших гуманітарних, а якщо потрібно, навіть і природничих наук – усього, що може знадобитися для прояснення журналістського тексту.

Звичайно, журналістикознавство має свій власний, у чомусь відмінний від філологічного, підхід до тексту.

1. Якщо філологові-лінгвістові журналістський текст може слугувати лише матеріалом для спостереження над якимись мовними процесами, то для журналістикознавця такий текст принципово не може бути матеріалом, він завжди є головним, самозначущим, самоцінним предметом дослідження.

2. Моральною основою філологічної, особливо літературознавчої праці завжди була віра в безумовну значимість традиції: у певній групі текстів (Священному писанні та класичній літературі) шукали джерело вищої духовної орієнтації. Журналістикознавство ж, за властивою йому іманентною природою, зумовленою природою самого об'єкта, є значно екстенсивнішим та демократичнішим, і тому в принципі відмовляється від ідеї привілейованого тексту (хоча існує точка зору В. Галич [10] й В. Мерінова [11] про публіцистику власне журналістську, що залишається в анналах історії, та літературну публіцистику, що претендує бути журналістською класикою). Тобто, якщо філологія, особливо літературознавство, більшою чи меншою мірою тяжіє до змістової цілісності, бо літературний текст, незважаючи на його численність, є замкнутим, то журналістикознавство доволі категорично відмовляється від неї, бо журналістський текст принципово розімкнутий. Хоча журналістика має свою, властиву їй традицію [12], але ця традиція іншого характеру (вона будується не на авторитеті класичного тексту, а на колективній творчій традиції, заснованій на "негенній культурній пам'яті" [13]). Якщо для літературознавства найважливішими є текст і особистість (як суб'єкт творчості), то для журналістикознавства – публіцистично-комунікативний процес; головною одиницею дослідження історії літератури є автор, головною одиницею історії журналістики є видання, що мало суспільний резонанс.

Але незважаючи на ці відмінності, у філології та в текстологічному журналістикознавстві є спільна функція, котру С. Аверінцев назвав "службою розуміння" [9, 468]: зрозуміти іншого (іншу людину, іншу точку зору, іншу культуру, іншу епоху) через аналіз тексту, не перетворюючи при цьому цей текст ні в суто "полічену" річ (контент-аналіз, котрий набуває дедалі більшого поширення в журналістикознавстві [14]), ні в суто відображення власного емоційного сприйняття (некоректна інтерпретація, в якій акцентується лише власний досвід інтерпретатора). Журналістикознавчий аналіз тексту потребує "морально-інтелектуального зусилля" [9], "одкровення" [4] та "інтерпретації – дешифровки текстового коду" [6].

Отже, саме порушення питання про вигнання філології з журналістської науки або навіть маргіналізацію філологічних методів пізнання журналістики буде некоректною. Але водночас необхідно визнати, що категоричне домінування філологічної парадигми в журналістикознавчих дослідженнях та безумовне причислення журналістикознавства до суто філологічних наук редукують її пізнавальний потенціал. Нова наукова парадигма "соціальні комунікації" визнає найбільше тяжіння журналістикознавства одразу до двох наукових напрямів – до соціологічного та до комунікативістського.

Якщо соціологія – це "погляд на суспільство як на складну структуру" [15, 7], то під соціологічністю журналістикознавства ми розуміємо таку грань, ракурс чи вектор журналістикознавства, котрий передбачає аналіз функціонування системи ЗМІ чи її окремих частин крізь призму співвіднесення з особистістю як соціальною одиницею, соціальними спільнотами й соціальними інститутами.

У другій половині ХХ ст. відбулося доволі чітке виокремлення соціології мас-медіа як певної галузі знань, дисципліни завдяки роботам Д. Макквейла. Коло спрямування досліджень у цій галузі складається з таких складових: взаємозв'язок ЗМІ та суспільства; взаємозв'язок масового суспільства, масової культури, мас-медіа, масової поведінки; функціонування преси як соціального інституту; власність і контроль над пресою; взаємовідносини між журналістом і підприємцем, журналістом і суспільством, журналістом і читачем, журналістом і джерелом інформації; соціальне спілкування під упливом мас-медіа [16, 90–91].

Отже, соціологія журналістики – порівняно молода галузь наукового знання, що прагне вирішити питання про суспільне призначення та суспільну роль журналістики, про закономірності функціонування журналістики та розвитку в соціальних системах, про вплив журналістики на цивілізаційний процес у глобальних і національних масштабах. Соціологія журналістики наближається до соціальної філософії, випрацьовуючи загальнозначимі ідеї для аналізу публічної комунікації різних суспільних формацій, історичних періодів, різних каналів ЗМІ. Сьогодні соціологія журналістики актуалізовала два "вічні питання": 1) чим повинна бути журналістика – інформатором, інтерпретатором, критиком, месією; 2) чи здатна журналістика об'єктивно зображувати соціальну дійсність, чи вона може конструювати лише ілюзорний (віртуальний) образ реальної дійсності.

Рух гуманітарної думки другої половини ХХ–ХХІ ст. увиразнив ідею про те, що комунікація людей (міжособистісна, публічна, масова) є основою їхньої свідомості, пізнання, суспільного буття в цілому [17, 7]. Журналістська складова комунікації стає для журналістикознавця найважливішим предметом дослідження масового спілкування – "взаємодії між членами різних утворень і форм спільності людей" [18, 61]. Комунікативне журналістикознавство передбачає вивчення змістового аспекту соціальної взаємодії журналістики та суспільства. Як уважає В. Різун, "те, що журналістика буде надалі досліджуватися з погляду наукової галузі, пов'язаної з вивченням спілкування, є безперечною перемогою тих науковців, які боролися за цей факт розвитку української науки" [18, 62]. У цьому факті директор Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченко вбачає три важливих позитивних моменти: 1) спілкування визнане галуззю науки; 2) журналістика розглядатиметься як істотна, але не єдина частина сфери, галузі спілкування; 3) журналістика розглядатиметься як засіб спілкування [18, 62].

Таким чином, журналістикознавство несе в собі імпульси до "виходу" нібито за межі методології власної дисципліни (та й чи є в журналістикознавства специфічна методологія?). Обидва вектори (і філологічний, і комунікативістсько-соціологічний) корисні й плідні, а тому, набуваючи соціологічності та комунікологічності, українське журналістикознавство не мусить втрачати філологічності. Майбутнє українського журналістикознавства – в синергетичному по'єднанні обох векторів із додаванням до них культурології, історії, філософії. Це відповідає самому об'єктові – складній динамічній системі, вивчення якої потребує системного поєднання різних дисциплінно-наукових підходів. В епістемологічній парадигмі журналістикознавства різні типи дисциплін здатні: 1) комплексуватися одна з одною; 2) конфігурувати різні свої по'єднання; 3) "перетікати" одна в одну. Ця особливість створює унікальну можливість для стереоскопічного, різновекторного, багатоаспектного дослідження явища журналістики.

1. Квіт, С. Що таке медіадослідження? // Українська журналістика: умови формування та перспективи розвитку : зб. наук. пр. – Черкаси, 2007. – С. 335–339.

2. Корконосенко, С. Г. Какая теория журналистики необходима в России // Журналистика и медиаобразование-2007 : сб. трудов ІІ Международной науч.-практ. конф. – Т. 1. – Белгород, 2007. – С. 18–22.

3. Бойко, Н. В. Науковий дискурс в аспекті епістемологічних проблем журналістикознавства // Культура народов Причерноморья. – 2007. – № 101. – С. 159–162.

4. Мамардашвили, М. К. Мой опыт нетипичен / М. К. Мамардашвили. – С.Пб., 2000.

5. Абушенко, В. Л. Дисциплинарность / В. Л. Абушенко, Н. Л. Кацук // Постмодернизм. Энциклопедия / сост. А. А. Грицанов, М. А. Можейко. – Минск, 2001. – С. 244–249.

6. Можейко, М. А. Интерпретация // Постмодернизм. Энциклопедия / сост. А. А. Грицанов, М. А. Можейко. – Минск, 2001. – С. 331–333.

7. Бабайцев, А. Ю. СМД-Методология // Постмодернизм. Энциклопедия / сост. А. А. Грицанов, М. А. Можейко. – Минск, 2001. – С. 756–760.

8. Короченский, А. П. В поиске новых путей научного познания журналистики // Журналистика и медиаобразование–2007. – Т. 1. – 2007. – С. 11–17.

9. Аверинцев, С. С. Филология // Литературный энциклопедический словарь. – М., 1987. – С. 467–468.

10. Галич, В. М. Поетика публіцистичного тексту на матеріалі творчості Олеся Гончара / В. М. Галич. – К., 2006.

11. Меринов, В. Ю. Христианский мифопоэтический подтекст в фельетоне М. А. Булгакова "Бенефис лорда Керзона" // Журналистика и медиаобразование в ХХІ веке : сб. науч. тр. Междунар. науч.-практ. конф. – Белгород, 2006. – С. 107–111.

12. Шестакова, Э. Г. К проблеме специфики эстетической реальности различных типов словесности // Наукові записки Харківського національного педагогічного університету ім. Г. С. Сковороди. Сер. : Літературознавство. – Ч. 2. – Вип. 4 (48). – С. 147–156.

13. Шестакова, Е. Г. До проблеми обґрунтування цілісного буття словесності нового та новітнього часу // Питання літературознавства. – Вип. 74. – Чернівці, 2007. – С. 325–335.

14. Іванов, В. Ф. Принципи й умови контент-аналізу та вимоги до нього // Українське журналістикознавство. – 2004. – Вип. 5. – С. 36–39.

15. Лубкович, І. М. Соціологія і журналістика / І. М. Лубкович. – Львів, 2005.

16. Орехова, С. Г. Критический обзор теоретических исследований английской буржуазной пропаганды и журналистики: социологическое и социально-психологическое направления // Вестн. Моск. ун-та. Сер. 10 : Журналистика. – М., 1978. – № 4. – С. 89–95.

17. Ситниченко, Л. Першоджерела комунікативної філософії / Л. Ситниченко. – К., 1996.

18. Різун, В. В. Журналістська освіта та наука в контексті нових змін в освітній і науковій галузях // Українська журналістика: умови формування та перспективи розвитку : зб. наук. праць. – Черкаси, 2007. – С. 61–65.