Ласкаво просимо

Закон "розгалуження знань" у журналістикознавстві крізь оптику інформаційного суспільства

Внутрішня структура науки про журналістику: теорія та історія журналістики, медіакритика, методика наукових досліджень та навчання журналістики, соціологія масової комунікації і журналістська деонтологія, історіографія та бібліографія. Журналістська освіта не повинна орієнтуватися лише на засвоєння інформаційних технологій, – воно має залишатися галуззю засвоєння інтелектуального гуманітарного знання.
Ключові слова: наука про журналістику, закон "розгалуження знань", інтелектуальне знання, інструментальне знання.

Внутренняя структура науки о журналистике: теория и история журналистики, медиакритика, методика научных исследований и учебы журналистики, социология МК и журналистская деонтология, историография и библиография. Журналистское образование не должно ориентироваться только на усвоение информационных технологий, – оно должно оставаться отраслью усвоения интеллектуального гуманитарного знания.
Ключевые слова: наука о журналистике, закон "разветвления знаний", интеллектуальное знание, инструментальное знание.

Інформаційне суспільство, що його сьогодні представляють розвинуті країни світу, хоч як би це лестило самолюбству журналістів, дістало свою назву зовсім не від ЗМІ, хоча в його основі й лежать інформаційні технології, якими журналістика насправді щедро користується. Автор концепції постіндустріального суспільства Даніел Белл створив розгалужену теорію, що охоплює різні боки життя: від економіки й політики до науки й культури та прогнозів структурної організації соціуму. Недарма в передмові до видання 1976 р. він розповів про пошуки назви для майбутнього суспільства. На його думку, таке суспільство з однаковою мірою переконливості могло б називатися "суспільством послуг", "інформаційним суспільством" чи "суспільством знання". Але автор відхилив ці назви, а зупинився на тій, що ввійшла в заголовок його книжки "Прийдешнє постіндустріальне суспільство", з таких мотивів: вона була виправдана історично, бо пов'язувала нове суспільство з попереднім шляхом людства – від доіндустріального – через індустріальне – до постіндустріального. Проте невдовзі низка вчених західного світу: М. Порат і М. Рубін [15], Й. Маруда [14], Т. Стоуньєр [16], Р. Кац [12], Г. Дорік і Ґ. Ванґ [11], розвинувши окремі положення Д. Белла, створили теорію інформаційного суспільства.

Логіка Д. Белла та його послідовників полягала в тому, що постіндустріальне суспільство являє собою не просто кількісне нагромадження рис і ознак попередніх етапів розвитку людства, а вихід на нову якість, воно засадничо відрізняється від попередніх його типів. Вирішально змінюється структура народонаселення. У першому типі переважну більшість працюючого населення становлять селяни, а рід занять – землеробство. У другому типі пропорції змінюються на користь промислових робітників, а родом занять стає виробництво штучно створених (а не природно отриманих) товарів. У третьому типі суспільства переважна більшість населення зайнята у сфері послуг, машинні технології поступаються місцем інтелектуальним. На позицію головного товару висувається не окрема розпізнавана одиниця (хлібина, автомобіль), а інформація та знання.

На відміну від попереднього типу товарів, вони не споживаються й не витрачаються. Знання – суспільний продукт, що навіть будучи проданим, залишається у свого виробника. "Знання, – наголосив Д. Белл, – являє собою "колективне благо", оскільки за своїм характером з моменту створення воно стає доступним усім" [6, СLІІ]. На думку Д. Белла, сутність знання в інформаційну епоху вирішально змінилася. За попередньої доби технічні відкриття були доволі поверхово пов'язані з теоретичною наукою і часом здійснювалися шляхом багатьох проб і похибок. В інформаційному суспільстві зростає значення фундаментальної науки та скорочується час на пошук її практичного застосування. На підставі своїх спостережень Д. Белл сформулював закон: "Просування в будь-якій галузі стають щодалі залежнішими від первісної теоретичної роботи, яка кодифікує вже відоме та вказує шлях до емпіричного підтвердження" [2, 33]. Учений зазначає: "Фактично теоретичне знання дедалі більше стає стратегічним ресурсом, стрижневим соціальним принципом, а університети, дослідницькі організації та інтелектуальні інститути, де воно кодифікується та збагачується, виявляються стрижневими структурами новонароджуваної цивілізації" [6, 33–34].

Усвідомлення інформаційної природи суспільства зобов'язує науковців, які займаються медіастудіями, пильно розглянути особливості своєї науки, зокрема її фундаментальну складову. Останнім часом наукова саморефлексія в журналістикознавстві активізувалася, що відобразилося у працях В. Й. Здоровеги [3], В. В. Різуна [10], С. М. Квіта [4], І. М. Лубковича [6; 7]. На роль актуального завдання сьогодні висувається осмислення проблеми, яка досі поверхово розглядалася в медіастудіях, – внутрішньої структури науки про журналістику та про медіа діяльність у цілому. Ця проблема, як то зазвичай буває в інформаційному суспільстві, має передусім фундаментальне значення, але вже зараз виразно простежується також і її ужитковий зміст, бо від її розуміння залежить відповідь на питання: як і чого навчати майбутніх журналістів.

Об'єктом дослідження в цьому випадку стає знання про журналістику, а предметом – його внутрішня структура й особливості. Розгляд цього питання актуалізується в контексті Постанови Кабінету Міністрів за № 1718 від 13 грудня 2006 року про доповнення до переліку галузей науки, в яких можуть присуджуватися наукові ступені. Згідно з цим документом комплекс дисциплін, пов'язаних із журналістикою, віднесений тепер до галузі під № 27 – "Соціальні комунікації". Зміст цієї події полягає в тому, що комунікативні науки підтвердили загальний закон розвитку знання – зростання його відбувається експотенціальними темпами. Нагадаємо, що експоненціальна функція репрезентована формулою: у = а?; можливо, нам зрозуміліше в цьому сенсі вживати поняття геометричної прогресії. Є різні способи вимірювання знань: за темпами зростання університетських бібліотек, за темпами появи наукових журналів, за кількістю захищених дисертацій тощо. Більше детально це подано у розділі "Вимірювання знання" у книжці Д. Белла [2, 238–250]. Проте особливість розвитку знання полягає в тому, що воно зростає не як споруда, в якій над першим поверхом надбудовується такий самий другий, а над ними третій і т. д.

Найважливіша особливість розвитку знання – це його зростання не у вигляді механічного нагромадження, а у вигляді розгалуження, тобто утворення нових напрямів і спеціальностей у межах кожної попередньої традиційної галузі науки. Образ дерева зі стовбуром і гілками, що від нього відходять, листочками та плодами – пропонує виразні, хоч і символічні, уявлення щодо реальних процесів розвитку наукового знання.

Наприклад, у 1954 р. "Національний регістр науково-технічного персоналу" США у розділі "Фізика" містив перелік 10 галузей із 74 спеціальностями, а в 1968 р. такий реєстр уже охоплював 12 галузей зі 154 спеціальностями. У 1954 р. фізика твердого тіла поділялася на 8 спеціальностей, а в 1968 р. – вже на 27. В українській мові саме слово "галузь" містить у собі образ галузки, гілки на стовбурі дерева, як і самий процес розгалуження – розподілу наук на нові складники.

Наука про журналістику – одна з наймолодших галузей (гілок) на древі науки. Особливо в порівнянні з такою стародавньою наукою, як фізика, що ми наводили з неї приклади. Зрозуміло, поява нових спеціальностей передбачає зрілість наукової галузі, набуття нею певного віку, нагромадження досвіду, бібліотеки досліджень, створення уявлень про класику. Журналістика як наука (у цьому випадку – журналістикознавство) ще й досі перебуває в стані окреслення свого предмета й формулювання категоріального апарату. Це стає для неї підставою для перманентного комплексування та розв'яку мало не на кожному кроці проблеми: чи входить такий-то предмет у коло її наукової компетенції.

Тим часом наука про журналістику не є абстрактним витвором людського розуму, вона має відображати всю складність комунікаційної діяльності людини в сучасному світі. У певному сенсі важливо сказати, що журналістикознавство насправді значно складніша система знань, ніж його побратими – літературознавство та мовознавство – а відтак зіставляти їх некоректно. Сам предмет журналістикознавства – комунікаційні процеси в суспільстві – універсальний, різнобічний. Для його повноцінного вивчення та осмислення потрібні зусилля філологів, соціологів, мовознавців, економістів, психологів, юристів; кожному знайдеться свій окремий предмет для дослідження. Тому, на наш погляд, журналістська наука потребує об'єднання зусиль науковців різних спрямувань, а не протиставлення їх.

Професор А. З. Москаленко назвав журналістику "професією професій" [9, 212], за аналогією журналістикознавство може сміливо вважатися наукою наук, конкуруючи в боротьбі за цю назву з філософією. Широка тематична спеціалізація, охоплення всього соціального життя без будь-яких винятків та обмежень, – ці властивості журналістики потребують вивчення наукою, що називається журналістикознавством. Дослідження економічних аспектів діяльності органів масової інформації, екологічної проблематики в мас-медіа, участі журналістики в політичних кампаніях, функціонування художньої літератури та літературної критики за допомогою літературно-художніх журналів і газет, – усе це стає предметом вивчення в журналістикознавстві.

Уперше спробу внутрішньої типології науки про журналістику автор зробив у книзі "Науково-дослідна робота студента з журналістики" [8], де описуючи структуру циклу курсових робіт з журналістикознавства [8, 16–21], виокремив теорію та історію журналістики, медіакритику, методику наукових досліджень та навчання журналістики, мову масової інформації. Сьогодні до них потрібно додати соціологію масових комунікацій та журналістську деонтологію. Вже з'явилися окремі цікаві дослідження з історіографії українського журналістикознавства. Є в нас поважні вчені, які провадять професійну роботу в справі упорядкування різноманітних бібліографічних покажчиків, відтак можна говорити про журналістську бібліографію як про напрям наукових досліджень, що усамостійнюється.

Якщо ви помітили: автор не веде мови про такі напрями наукових досліджень, як "видавнича справа та редагування" чи "реклама і зв'язки з громадськістю", що отримали свій самостійним статус. Вони вже виросли з листочків на стовбурі журналістики в окремі гілки. Йдеться до діла про ті нові потенційні напрями наукових студій, які поки що тримаються стовбура журналістики, але вже ладні відгалузитися від нього. Звісно, нагадаємо, що на Науково-методичній комісії МОНУ завжди мовилося про створення напряму "Масова інформація", або "Масова комунікація", до якого мали б відійти дисципліни, пов'язані з журналістикою. Утворення наукової галузі "Соціальні комунікації", куди, крім журналістикознавчих дисциплін, потрапить документознавство, архівознавство, книгознавство, бібліотекознавство, бібліографознавство, було для більшості втаємничених у процеси обговорення проблем несподіванкою. З цього погляду слід виразно уявляти перспективи – майбутнє усамостійнення галузі наук, пов'язаних із журналістикою, що передбачає розуміння її внутрішньої структури.

У контексті порушеного питання виникає важлива ужиткова тема. Для початку звернемо увагу на одне повідомлення, поширене органами масової інформації: Києво-Могилянська академія розпочала підготовку магістрів за програмою "Журналістика цифрового майбутнього" (Журналіст України – 2007, – № 10). Це повідомлення актуалізувало проблему змісту підготовки фахівців для мас-медіа. Тим паче, що пов'язана вона з попередньою проблемою розгалуження знань і може бути сформульована так: чи входять в обсяг необхідного журналістського знання інформаційні технології? При цьому варто нагадати, що до наукового напряму "Соціальні комунікації" віднесено й спеціальність за № 27.00.06 – "Прикладні соціально-комунікаційні технології".

Хоч як дивно це казати, у попередню епоху були чітко розподілені спеціальності журналіста і поліграфічного працівника. В обов'язки першого входило створення інтелектуального продукту (тексту); в обов'язки другого – створення з готових текстів надрукованого (практичного) продукту. Парадокс сучасної ситуації полягає в тому, що інформаційні технології перемістили друкарню на стіл журналіста: він сам у процесі творчості набирає текст, ілюструвє його графіками, схемами, фотознімками. На комп'ютері в редактора чи відповідального секретаря моделюється та верстається номер. Тільки готові діапозитиви надсилаються до друкарні.

Викладачі журналістики практично не помітили, як відбулася підміна типу знання, що пропонувалося університетами майбутньому журналістові: з інтелектуального, гуманістичного, культурного – на ужиткове, практичне, інструментальне. Автор власне, в цьому разі користується термінологією та типологією знання з книжки засновника економічної теорії інформації Фріца Махлупа "Виробництво й поширення знання в Сполучених Штатах". Автор встановив, що знання можуть бути п'яти типів (коротко подається його типологія): 1) практичні; 2) інтелектуальні; 3) непотрібні або розважальні; 4) духовні; 5) небажані.

Для журналістики актуалізуються перші два типи знання. У попередню епоху (якщо можна так називати вчорашній день) професію журналіста беззаперечно відносили до професій інтелектуального знання, для якої найважливішою була широка гуманітарна культурна підготовка: знання історії, літератури, культури, мови, соціології. Лише вони дозволяли розвинути інтелект, наділити особистість тією самостійністю та світоглядом, які давали їй підстави для аргументації своїх оцінок, аналітичної роботи розуму, виявлення причиново-наслідкових зв'язків між подіями й фактами, захищали її (а водночас і читачів) від загрози стати об'єктом маніпулювання.

Спокусливе втягування друкарні на журналістський робочий стіл непомітно поставило журналіста перед зростаючою загрозою – втратити інтелектуальні пріоритети професії та підмінити їх інструментальними. Нині починає здаватися, що навчити журналіста ужиткових інформаційних технологій (монтажу, верстки, обробки зображень) важливіше, ніж слухати співрозмовника й адекватно відтворювати почуте, зіставляти й аналізувати факти й події, нестандартно мислити й писати, іти до кінця в пошуку правди.

Чи не втратою інтелектуальних пріоритетів народжене нарікання журналістської оглядачки Наталі Логачової – головного редактора журналу "Телекритика"? Найголовніша вада сучасної журналістики, – вважає вона, – неправильно осмислена журналістами "об'єктивність". "Редакційна політика в новинах телеканалів, – роз'яснює оглядачка, – зводиться лише до того, щоб зафіксувати, що "сказав Вітя" і "як на це відреагувала Юля", подавши це як виконання стандарту "двох точок зору". При цьому цілковите небажання шукати сутність, докопуватися до фактів, що не лежать на поверхні, приводить до тотальної об'єктивізації в новинах. Подали цитату з одного, подали з другого – і побігли далі. А ти, глядачу, сам додумайся, на чиєму боці правда, на чиєму кривда, чи обоє лукавлять, і що сталося насправді та яким чином це позначиться на твоїх інтересах" [5, 25].

Зниження інтелектуального рівня журналістики спостерігається, зрештою, не тільки в Україні. В усьому світі відбувається наступ таблоїдної оптики на якісну пресу. Як тут не згадати відомий афоризм Анатолія Аграновського: "Гарно пише не той, хто гарно пише, а той, хто гарно мислить" [1, 193]. Але біда в тім, що й університети сьогодні поставлені перед спокусою чи реальною загрозою вчити не розмірковувати, а виставляти колонтитули, посилювати контрастність, додавати оригінальні буквиці тощо.

На наш погляд, це шлях до девальвації професії. Можливість повідомити про більшу кількість фактів, не забезпечених аналітичною інтерпретацією, обертається насправді парадоксом, який Д. Белл вимовив афоризмом: "ми щораз більше й більше знаємо щораз менше і менше" [2, 634].

Сьогодні як ніколи раніше, важливо розуміти, що журналістика залишається творчою інтелектуальною професією; поява нових інформаційних технологій не змінила її сутності, яка полягає в збиранні, обробці та поширенні інформації. Технології ж повинні належати до іншої групи знань – практичних, ужиткових, інструментальних; вони не повинні переважати в освіті журналіста.

У широкому рекламуванні школи "Журналістики цифрового майбутнього" бачиться загроза зміни розуміння професії журналіста. Цифрових технологій навчити легше, ніж надати можливість опанувати творчі аспекти професії, розвинути талант, забезпечити гуманітарними знаннями становлення особистості. Вийде такий фахівець у світ, відірваний від історичного минулого свого народу, від світових культурних скарбів, і вважатиме таке становище академічною (університетською) нормою. А тут ще й запровадження Болонського процесу надає цілком легальні підстави для скорочення простору спілкування Учителя й Учня, переведення навчального процесу в якусь латентну фазу. Тимчасом як у наш час цілком очевидною стає істина: настановою для підготовки журналістів має бути збереження гуманітарного потенціалу журналістської освіти, живе спілкування Учителя й Учня. Інформаційні ж технології мають лишитися тим, для кого вони й створені, – фахівцям з прикладних соціально-комунікаційних технологій, поліграфістам, технікам, операторам та іншим технічним працівникам, котрі покликані обслуговувати журналістів.

1.Аграновский, А.Из писем // Вопросы литературы. – 1986. – № 3. – С. 180–196.
2.Белл, Д.Грядущее постиндустриальное общество. Опыт социального прогнозирования / Д. Белл ; пер. с анг. – изд. 2-е, испр. и доп. – М. : Academia, 2004.
3.Здоровега, В.Й. Підготовка журналістів: погляд збоку і зсередини // Пресознавчі студії: історія, теорія, методологія : зб. пр. каф. укр. преси і Дослідницького центру історії західноукраїнської преси. – Львів, 2007. – Вип. 8. – С. 268–275.
4.Квіт, С. М.Що таке медіадослідження? // Українська журналістика: умови формування та перспективи розвитку : зб. наук. пр. – Черкаси, 2007. – С. 335–339.>
5.Лигачева, Н.Дурной запах // Телекритика. – 2007. – № 10. – С. 23–26.
6.Лубкович, І. М.Поліпшення журналістської освіти у світлі поглядів Володимира Здоровеги // Українська журналістика: умови формування та перспективи розвитку : зб. наук. пр. – Черкаси, 2007. – С. 29–36.
7.Лубкович, І. М.Чи потрібна журналістові наука про журналістику? // Українська журналістика в контексті доби : матеріали всеукр. наук.-практ. конф. [23–24 верес. 2004 р. м. Львів] / за ред. С. Костя. – Львів, 2004. – С. 256–258.
8.Михайлин, І. Л.Науково-дослідна робота студента з журналістики / І. Л. Михайлин. – Х., 2001.
9.Москаленко, А. З.Теорія журналістики / А. З. Москаленко. – К., 1998.
10.Різун, В. В.Журналістська освіта та наука в контексті нових змін в освітній і науковій галузях // Українська журналістика: умови формування та перспективи розвитку : зб. наук. пр. – Черкаси, 2007. – С. 61–65.
11.Dordick, H. S.The Information Society: A Retrospective View. Newbury Park / H. S. Dordick, G. Wang. – L., 1993.
12.Katz, R. L.The Information Society: An International Perspective / R. L. Katz. – N. Y., 1988.
13.Machlup, F.The Producyion and Distribution of Knowledge in United States. F. Machlup. – Princeton, 1962.
14.Masuda, Y.The Information Society as Post-Industrial Society. Y. Masuda. – Washington, 1981.