Ласкаво просимо

до електронної бібліотеки Інституту журналістики

Головна || Законодавча база || Навчально-методичні комплекси || Наукові видання
Праці викладачів || Студентські роботи || Різне


Факультет журналістики Шевченкового університету в 70-ті роки XX ст.: спогади випускника
Частина перша

Тимошик М. С.
д. філол. н.
УДК 070:616.98:578.828

У цьому та двох наступних томах видання друкуватимемо матеріал з історії розвитку журналістської освіти в КНУ імені Тараса Шевченка.
Ключові слова: історія, журналістика, студентство.

Herein and two next volumes of edition we will publish material from the history of development of journalistic education in the Kyiv National University of Taras Shevchenko.
Keywords: history, journalism, studentship.

В этом и двух следующих томах издания будем печатать материалы по истории развития журналистского образования в КНУ имени Тараса Шевченко.
Ключевые слова: история, журналистика, студенчество.

Замість вступу

2007 року колектив Інституту (колишнього факультету) журналістики відзначав своє 60-річ-чя. У переліку святкових заходів, що розглядалися Вченою радою, значилося й створення та видання першої книги з історії факультету.

Автору цих рядків, як упоряднику майбутнього видання, доручено було розробити його детальний план-проспект. За задумом, першу спробу створення такої "Історії..." мали б здійснити ті, хто в різні роки навчалися на нашому факультеті, а далі продовжили тут наукову та викладацьку роботу. Вирішено було хронологію етапів поступу журфаку розділити за десятиліттями: 40-ві, 50-ті, 60-ті роки. Десятиліття, що припадало на завершення хрущовської відлиги наприкінці 60-х років та початку так званої маланчуківщини (а це всі 70-ті роки) випало описати мені, як студентові факультету 1973—1978 років навчання.

Прикро, але з різних причин потрібний і архіважливий задум цей не вдалося реалізувати тоді до ювілейної дати. Очевидно, що часу для цього виявилося замало. Однак, зважаючи на його швидкоплинність, незабаром з'являться на горизонті й інші, ще поважніші, ювілейні дати, й потреба створення такої історії постане тоді ще нагальніше.

Хочеться вірити, що перші мемуари автора цих рядків (до речі, мемуаристика як жанр літератури й публіцистики, досить поширена на Заході, поки що не посіла свого належного місця на українських теренах) слугуватимуть своєрідною спонукою для колег-журналістикознавців чесно й відповідально, з позицій сьогоднішнього дня зафіксувати у своїх спогадах ті далекі й близькі десятиліття існування факультету журналістики Шевченкового університету, які вже потребують першого осмислення сучасниками.

Спогади про факультет журналістики, про його викладачів і студентів на тлі тієї доби умовно розділені в цих мемуарах на кілька розділів. Використана література подається наприкінці останнього розділу.

"В люди"

Тепер, коли проминають ювілейні 30 років від одержання омріяного зі шкільної пори диплома журналіста, спомини юності найчастіше торкаються тих особистих струн душі, які "відповідають" за студентський період життя.

Для тих, кому волею долі судилося пережити пору студентських літ, вона зазвичай на початку виглядає цілою епохою — безхмарною, тривалою в часі і просторі, сповненою романтики, мрій та дерзань, а з роками, надто ж після неминучих житейських випробувань і розчарувань, сприймається нерідко дивовижною смужкою лайнера, що з космічною швидкістю "промчав долею" і зник у небесній безодні. Проте, переконаний, ця дуже коротка в часі смужка є занадто знаковою і багато в чому визначальною у подальшій особистій долі кожного власника студентського квитка.

Перший документ, який відкривав студенту з провінції нову сторінку життя, в середовищі однокурсників іменувався тоді "викликом". Роз'їхавшись після виснажливих вступних іспитів по далеких і близьких домівках, кожен абітурієнт, хто не зійшов з дистанції до останнього, четвертого, екзамену, з трепетом у душі чекав цих, як називала їх моя мати, "казьонних конвертів". Отримання такого конверта в нашому віддаленому від райцентру селі означало велику подію — такий-то випускник школи таки не залишиться в колгоспі, не "крутитиме хвости волам", як інколи зневажливо відгукувалися про колгоспну працю своїх однокашників ті юні да-нинці, яким вдавалося влаштуватися на роботу або навчання "в городі". Тим, хто не вступив за конкурсом, повідомлення не надходили.

Термін мого болісного очікування спливав безрезультатно. Вже й 27 серпня минало, а сільський листоноша, дядько Михайло, знову не зупинився біля нашого подвір'я: поштова скринька, зроблена мною під час уроку праці ще в 6-ому класі, і того дня залишалася порожньою.

У глибині душі все ж чекаючи на чудо, поїхав велосипедом до пошти — старезної приземкуватої хати в центрі села, розділеної на дві половини: у першій — відділення зв'язку, в другій — сільрада. Завпоштою лише розвів руками, сказавши навздогін, що "казьонний конверт" був сьогодні на все село лише один — для однокласниці Валі, яка вступала в Київський інститут культури.

Погляд матері, що стеріг мене на домашньому обійсті, відразу виказав її терпляче приховуваний біль і тривогу: "Не везло тобі, синочку, від початку тих іспитів... Може, й правду казали люди, що не варто було обирати того страшного університету. Досі ніхто ж із села туди не поступав".

На початку справді не везло. Попереджувальний знак невезіння сусідська баба Макси-мущиха прочитала ще в день здачі документів. Загорнувши в останнє число "районки" весь свій нехитрий скарб (атестат, автобіографію, медичну довідку та численні вирізки зі своїми публікаціями в районній і обласній газетах) і вклавши цього пакета до простенької сітки (такою, що коштувала 65 копійок, носили хліб із крамниці), удосвіта, відразу після випускного вечора, виїхав до Києва. Сам, маючи в кишені 4 рублі на дорогу.

Моїх документів того дня в приймальній комісії університету не прийняли. Причина була банальною і прикрою — серед усього, що я вклав до хлібної сітки, що перевіряв дорогою десятки разів, аби не загубилося, не було... фотографій — чотирьох чорно-білих, розміром 3х4. За них чомусь взагалі не подумав. Де ж здогадатися самому, кому б підказати розгубленому й зляканому сільському хлопцеві, що ті злощасні фото можна було зробити тут же, вийшовши з червоного корпусу, скажімо, в Шевченків сквер, де на розі бульвару і Тере-щенківської віддавна містилося фотоательє. Щоправда за тарифом "терміново" (якщо в той же день), переплативши не більше одного-двох рублів. Однак зайвих рублів у кишені не мав, міста зовсім не знав, порадника поруч не було...

Отак і вертався назад у село з тим загорнутим у газету пакетом.

Документи "на журналістику" вдалося здати за другим разом, і то через кілька днів, поки фото виготовлялося в районному ательє.

Друга невдача спіткала в день виїзду на вступні іспити. На той час добиратися до райцентру з нашого села, що розкинулося серед болотистих западин у глухому закутку південно-східної частини Ніжинщини, було непросто. Рейсові автобуси прибували в Данину лише за сухої погоди влітку. Про осінь та ранню весну взагалі не йшлося — тоді зв'язок із селом обривався, лише хліб до сільмагу через день доставляли від траси гусеничним трактором, а пошту із колишнього райцентру Лосинівка незмінний десятиліттями дядько Крошка привозив своїм вірним коником. Не раз бувало, що люди в літню пору вранці долали таки автобусом до райцентру ті довгі 40 кілометрів, а додому, якщо випадав дощ, мусили вертатися на "перекладних", проходячи немалу бездоріжну відстань із клумаками на плечах пішки. Причиною тому було вісім кілометрів вічного чорноземного місива, які протягом усіх радянських років так і не могли засипати щебенем: саме така відстань пролягала до Володькової Дівиці — великого села сусіднього, Носівського, району, де починалася вже асфальтова ніжинська траса.

...Мати, збуджена, вбігла того ранку до хати, несучи радісну звістку: ковалів Іван, що влаштувався кілька років тому на "городську" роботу, приїхав звечора до батьків заводською вантажівкою, тепер же збирається їхати в Ніжин. Попросила його зачекати, аби підкинув мене до станції — місця ж у порожньому кузові не просити. Ото нагода! Швиденько схопив армійський чемодан старшого брата, який щойно демобілізувався, вщерть заповнив його підручниками та зошитами "по програмі", навіть не поснідавши, — мерщій до ковалевої хати. Вона ж на нашій вулиці, лиш ближче до церкви. Однак...

Від вантажівки ковалевого сина вже й курява вляглася. Не захотів він почекати кількох зайвих хвилин. Земляки-селюки, виявляється, й такі зустрічаються. То було чи не перше юначе розчарування в людській необов'язковості й непорядності.

Весь час вириваючи з моїх рук нелегкий чемоданище, провела мене мати аж до краю села — далі мусила поспішати до своєї ланки, аби встигнути виконати денну норму просапування довгих і вкотре забур'янених бурякових гонів на колгоспному полі в іншому боці села. Я ж подався зі своїм специфічним вантажем далі один, через довге-предовге поле першого села чужого району, крайніх хат якого навіть за ясної погоди ще не можна було розгледіти на далекому обрії. Десь там починалася тверда дорога до Ніжина.

... "Виклик" з Києва, на якого вже не було надії, надійшов наступного дня. У тому конверті — три аркуші з короткими друкованими текстами і різними розмашистими підписами під ними. Я зберігаю їх і понині, як безцінні документи доби, які щоразу при читанні викликають цілий клубок теплих і світлих спогадів. Розмотувати й переживати їх завжди приємно.

Подаю ці три документи з оригіналів, з надією, що в багатьох випускників університетів та інститутів радянської пори вони викличуть лише позитивні емоції, а в нинішнього покоління студентів — спонуку краще поціновувати й достойніше переживати студентську пору в реальності, а не лише в майбутніх споминах:

Документ № 1

"Повідомлення №706 від 24 серпня 1973 р.
Шановний тов.....
"Рішенням приймальної комісії Київського університету Ви зараховані студентом першого курсу факультету журналістики на спеціальність журналістика денної форми навчання.
Початок занять 1 вересня 1973 р. Вітаємо Вас зі вступом до столичного університету та бажаємо великих успіхів.
Голова приймальної комісії, ректор університету членкор. АН УРСР Білий М. У."

Документ № 2


Шановний тов.....
Деканат і громадські організації факультету журналістики із задоволенням сприйняли рішення приймальної комісії університету про зарахування Вас у нашу студентську сім'ю.
Вітаємо Вас з цієї нагоди і зичимо найкращих успіхів на ниві нового життя.
Юнаків перед від'їздом до університету просимо знятися з військового обліку і мати при собі військовий квиток або приписне свідоцтво та паспорт.
Питання про надання гуртожитку буде розглянуто факультетською комісією після Вашого приїзду.
Посвячення першокурсників у студентську сім'ю відбудеться 31. УІІІ. 1973 р. у приміщення Жовтневого палацу о 14.00). Збір біля деканату факультету о 10 годині.
Секретар комітету комсомолу університету В. Сергієнко."

Документ № 3


"Шановний тов.....
Комітет комсомолу сердечно вітає Вас зі вступом до орденоносного університету. Бажаємо найкращих успіхів у навчанні. Сподіваємось, що Ви візьмете активну участь у житті дружнього багатотисячного студентського колективу університету.
Перед від'їздом просимо Вас знятися з комсомольського обліку, мати при собі комсомольський квиток і облікову картку.
Чекаємо на Вас.
Секретар комітету комсомолу університету В. Сергієнко.

Тримаючи в руках цей конверт, відчуваючи незвичне калатання серця, я знову нашвидкуруч схопився за армійський братів чемодан.

Що ж до знаків невезіння, на які так ревно звертали увагу селяни...Сусідська баба Макси-мущиха відтоді перестала бути для мене авторитетом, а численні сільські забобони, через які нерідко доводилося переживати, стали сприйматися лиш даниною щирих вірувань старших односельців.

Відтоді ж ніжинська електричка (як і прохідні хутір-михайлівська, конотопська, бахмацька), що більш ніж двадцять разів на добу відправлялися із залізничної станції нашого райцентру на Київ, для мене, як і для доброї частини сільських вихідців із чернігівської та сумської глибинок, стала початком відліку нової житейської дороги, яку в селі називали "дорогою в люди".

Однокурсники. Перший колективний портрет

Старовинний Жовтий корпус Шевченкового університету на бульварі Тараса Шевченка під номером чотирнадцять віддавна звався гуманітарним. Тут, у двозмінному режимі навчання, мирно вживалися філологи й історики, міжнародники і журналісти. Наш деканат із його п'ятьма кафедрами і неповторним кабінетом-читальнею журналістики традиційно містилися на першім поверсі. А головною аудиторією, що найчастіше збирала нас не лише на загальні лекції, а й нерідкі збори (курсові, факультетські, комсомольські), була знаменита тридцять друга.

Тепер головними і єдиними господарями цього корпусу стали філологи. Істориків ще в радянські часи повернули до їх первісного місця "прописки" — в Червоний корпус. А факультетам міжнародних відносин та журналістики, вже в статусі інститутів, від початку 90-х років належало обживати розкішний мармуровий корпус колишньої Вищої партійної школи на вулиці Мельникова, який дістався університетові в результаті поділу колосальної нерухомості комуністичної партії між освітніми та медичними закладами і з крикливо багатих коридорів якого ще й досі не вивітрився холодний дух офіційщини, казенщини й неповаги до наших моральних, національних і духовних цінностей.

Сама ж тридцять друга аудиторія давно перестала бути лекційною. Тут нині — розкішна читальна зала Інституту філології: незвичні люстри, сучасні книжкові стелажі, столи і... зовсім інші студенти.

Щоразу, коли в теперішній час заходжу в цю аудиторію вже як університетський викладач, мимоволі прагну "накласти" на цю модерну і багато в чому незвичну обстановку зафіксовану в пам'яті власну картинку: пофарбовані в темний колір чотири ряди масивних парт радянського зразка й ледь зримі силуети однокурсників за ними. У такі миті хочеться відновити в уяві деталі — хто, з ким і де сидів, як був одягнений, що робив, про що мріяв за умов, коли втомлена увага навіть найстараннішого студента вже ні за що не могла зачепитися в монотонному лекційному викладі, а до дзвоника залишалися лічені хвилини.

Найчастіше нагадує про себе далекий день 31 серпня 1973 року — особливо теплий і сонячний останній день літа, що непомітно проминуло.

То була п'ятниця. Задовго до десятої ранку, проявляючи завидну дисциплінованість, тридцять другу аудиторію почали заповнювати ті, з кого складатиметься віднині єдиний, на папері вже заздалегідь структурований, поділений на чотири академічні і вісім лабораторних груп із директивно призначеними старостами, комсоргами та проформами, колектив першокурсників одного з найпрестижніших в усі часи факультетів — журналістики.

Майже нікого не віднаходжу з-поміж тих, з ким довелося коротко спілкуватися в коридорах Червоного корпусу в дні складання трьох усних та одного письмового вступних іспитів. У другій групі абітурієнтів, скажімо, нас було 39, а стали студентами, як пізніше з'ясувалося, лише четверо. Відсів абітурієнтів — неймовірний.

У ті часи конкурси на факультети журналістики, яких в Україні було лише два, — у Київському та Львівському університетах (не порівняти з нинішніми 42-ма), були справді високими. 1973 року, приміром, — до 25 чоловік на місце. Певною мірою, авторитету професії сприяла двосерійна мосфільмівська кінострічка "Журналіст", що вийшла на екрани радянських кінотеатрів наприкінці 60-х, а на початку 70-х років дійшла й до сільських глибинок — демонструвалася навіть у сільбуді нашої загубленої й забутої Богом Данини. Романтикою нових доріг, цікавих зустрічей і драматичних колізій сповнене життя головного героя цього фільму, в позиції і діях якого глядач убачав уособлення правдошукача й правдолюбця, захисника несправедливо скривджених і грози для знахаб- нілих начальників на місцях. Принаймні, таким сприймався носій цієї професії в моїй уяві після перегляду фільму.

Силу й авторитет слова, надрукованого в будь-якій газеті, тоді відчували мільйони простих радянських людей. Залишки такої сили ще дихали зі шпальт і центральної, і місцевої преси наприкінці короткої в часі хрущовської відлиги. Ця обставина на багато літ зробила професію журналіста і престижною та романтичною, і складною та відповідальною. Тому вступ на факультет журналістики був заповітною мрією сотень і тисяч радянських юнаків та дівчат.

...Рівно о десятій ранку біля дверей аудиторії з'являються усміхнений декан зі своєю командою — завідувачами кафедрами, викладачами. Після щирих поздоровлень, напутніх слів і вручення під оплески зали кожному найголовнішого на всі наступні п'ять років документа — студентського квитка — нас почали знайомити з "азами" студентського життя. Завідувачі кафедрами представляли блоки своїх навчальних дисциплін, наголошували на відмінностях університетської системи навчання від шкільної, методисти говорили про особливості розкладу, специфіку лекційних, семінарських та практичних занять. Стільки нового, незвичного було в тих інформаціях, стільки надій і тривог породили вони. Дещо видалося навіть лякливим і тривожним. Чого коштувала інформація про те, що серед професій, представники яких найменше живуть на світі, журналістика значиться третьою — після шахтарів та металургів.

З виступу декана Дмитра Михайловича При-люка найбільше запам'яталася узагальнена характеристика нашого курсу. Хотілося б виокремити найважливіше з тієї характеристики.

Отож, усіх нас на першому курсі виявилося 108 чоловік (через п'ять років дипломи журналістів отримають лише 76). Понад 65 відсотків першокурсників — хлопці. До речі, цю "чоловічу планку" тодішнє керівництво факультету всіляко намагалося втримувати і в наступні роки. І в першому своєму слові Дмитро Михайлович теж не забув наголосити, що журналістика — це передусім чоловіча професія, що дівчатам, яких чимраз більше стає серед абітурієнтів, він не особливо радіє, бо вони не завжди витримують випробування часом: нерідко, вийшовши вдало заміж, забувають, що заприсягалися служити професії так, як присягаються в момент постриження ченці своїй новій обителі.

Знав би тодішній декан, як зміниться ситуація з цим показником на нашому факультеті через 30 років. Серед більш ніж півтори сотні нинішніх журналістів-першокурсників хлопців інколи не назбирується й двох десятків. А на спеціальності "Видавнича справа та редагування", що давно вже "прописалася" на колишньому нашому факультеті, юнаків — узагалі одиниці. Традиційно посвячуючи в нинішньому Інституті журналістики студентські квитки 1 вересня, ректор Київської православної академії владика Димитрій по-філософськи пояснює незбагненний феномен: "засилля" дівчат-жур-налісток є нині таке тому, що всі хлопці надумали здобувати духовну освіту й пішли вчитися до їхньої православної академії...

Цікавим виявився віковий склад першокурсників 1973-го. Учорашніх десятикласників — лише 15. Переважна ж більшість новачків уже встигли набути дворічний, а то й більший, виробничий стаж чи відслужити в армії. Це була ще одна характерна особливість щорічного поповнення студентського колективу факультету журналістики в ті часи: значно підвищуючи вимоги до десятикласників зелену вулицю відкривали тоді для тих абітурієнтів, хто встиг пізнати саме життя — на заводі, в колгоспі, хто пережив випробування й загартувався армійськими буднями."Журналістика — це життя", — любили повторювати викладачі, цілком справедливо нагадуючи нам, що описувати це життя має право лише той, хто пізнав його, хто щось уже пережив, переосмислив, хто здатний не лише переповідати почуте чи побачене, а й глибоко, переконливо аналізувати факти, явища.

Значна частина такого поповнення була з числа робітфаківців. Нинішнім студентам теза "вступити до університету через робітфак" є цілковито незрозумілою, щось із рудиментів застійної радянщини. Нині як завгодно можна критикувати такий рудимент радянського минулого. Однак у конкретиці необхідності об'єктивного відбору талановитої молоді, яка через різні житейські обставини починала своє самостійне життя із заводського цеху чи колгоспного поля, для такої категорії вступників і створювалися відповідні умови. Відчувши в собі "дар Божий" до писання, вони за рік до вступних іспитів подавали документи на підготовче відділення при університеті, добре засвоюючи за цей час забуту шкільну програму. Склавши на позитивно після закінчення відділення екзамени, вчорашні слухачі підготовчих відділень, ще на початку вступної кампанії, зараховувалися студентами-першокурсниками.

Робітфаківців, про кого йдеться, була майже третина курсу. З-поміж інших їм більше були властиві такі риси як самодостатність, сміливість, впевненість і водночас доброзичливість, відсутність столичного снобізму. Одне слово, це були люди, які вже встигли набути дещо з мудрості життя.

Принципова перевага абітурієнтам-вироб-ничникам не означала, що в таке поважне (а ми, вчорашні десятикласники, не раз доброзичливо і з любов'ю до своїх старших однокурсників додавали ще слово "перестаріле") товариство ніхто не міг потрапити відразу зі шкільної лави. Міг, але за умови, що його творчий доробок, опублікований у будь-якій газеті чи журналі до закінчення школи, мав справити на приймальну комісію неабияке враження. Стверджую без перебільшення: нас, п'ятнадцять учорашніх школяриків, і виявилися саме такими.

Таким чином, на той час найголовнішою умовою для вступу на наш факультет було не наявність відмінних знань, "натасканих" під час платного й наперед обумовленого за ціною в умовних одиницях репетиторства досить вузького кола викладачів того ж навчального закладу, куди вступає випускник (і в цьому вбачаю одну з аморальних рис сучасних вступних кампаній), як це часто буває сьогодні, а обсяг і якість саме творчого доробку. Без газетних вирізок із власними публікаціями нікому і в голову не приходило подавати документи на цю спеціальність. Правило це стосувалося однаковою мірою і абітурієнтів-виробничників, і вчорашніх школярів. З власного досвіду знаю, що той доробок уважно аналізувався. На початку — навіть попередньою студентською приймальною комісією, яку в деканаті наперед визначали з числа кращих старшокурсників і яку обов'язково мав пройти кожен абітурієнт перед здачею документів "дорослій" комісії. Саме такий порядок вступу сповна виправдовувався творчим статусом факультету журналістики. І це є третьою особливістю журналістських наборів до університетів радянської пори.

Нині з гіркотою доводиться констатувати, що з роками творчий статус факультету десь кимось вихолостився, що вступати на нашу спеціальність й навіть "проходити" за конкурсними прохідними балами одержав право будь-хто, не написавши й не опублікувавши доти жодної, бодай примітивної, замітки, але офіційно заплативши за своє місце в групі так званих контрактників. Тому й маємо результат: до п'ятого курсу немало студентів-журналістів доходять, не ствердившись у практичній журналістиці бодай найменшим творчим "я", проте навчившись безсоромно плагіатувати чи бездумно компілювати чужі тексти за допомогою підключеного до інтернету власного комп'ютера.

Четвертою особливістю нашого набору була його широка географія. Це тепер, з відкриттям факультетів чи відділень журналістики в університетах усіх обласних і навіть районних центрів, відбулася помітна "регіоналізація" студентського контингенту, що стало відчутним навіть для столичних вищих навчальних закладів. Адже батьки далеко не кожного здібного студента зможуть нині забезпечити в дуже дорогій столиці п'ятирічне навчання своїй дитині. Тоді ж основу курсу складали саме хлопці й дівчата з далеких і близьких українських глибинок: Галичини й Донбасу, Закарпаття і Криму, Слобожанщини і Поділля, Таврії і Полісся. Була й частинка Інтернаціоналу, представленого Болгарією, Росією та Грузією. Кількість однокурсників із столичною пропискою не перевищувала 10—15 відсотків.

У розповіді декана про особливості курсу в час нашого першого загального знайомства запали в душу й інші цікавинки. Скажімо, було сказано про "заслуженого абітурієнта України" Андрія Старанка, який нарешті став нашим однокурсником за... сьомою спробою набрати достатню кількість балів. Отож, аби здійснити свою мрію стати журналістом, вступав цей хлопець після армії до університету сім разів підряд.

Андрій Старанко (яке ж гарне, і, що головне, якраз відповідне для нього прізвище) мав тоді десь за 27 років і виглядав досить поважним. Саме через таку поважність у поведінці та класичній манері вдягатися спричинився він другого дня навчання до веселої пригоди, що часто й тепер при згадці викликає приємну посмішку. Дзвоник на першу лекцію вже продзвенів десь хвилин дві-три тому, а професора все ще не було. Раптом двері відчинилися і в аудиторію неспішно зайшов чоловік у гарному костюмі з яскравою краваткою. Весь курс дружно піднявся враз із-за парт, вітаючи незнайомого викладача. Та він попрямував не до кафедри, а на задні лави, з посмішкою вимовивши на ходу: "Та що ви, я ваш, студент".

Згодом, при ближчому знайомстві, Андрій виявився дуже чесною, порядною і доброю людиною, щирим і чуйним товаришем. Запам'ятався він мені ще й тим, що ночами мало спав. З одного боку, його чомусь найбільше дошкуляли клопи (про їхнє незрозуміле нашестя на університетські гуртожитки в 70-х роках минулого століття йтиметься в одному з наступних розділів цих мемуарних спогадів), а з іншого — в тиху нічну пору, яка розливалася гуртожитськими кімнатами міцним молодим сном зазвичай лише після першої ночі, йому краще було готуватися до практичних занять. Особливо "діставали" товариша французька й історія КПРС. Через часту "нічну вахту" до світанку над конспектами та малозрозумілими книгами Андрій інколи просипав лекції, а раз — і один екзамен. Від першої сесії він почав хапати "хвости", позбуватися від яких ставало дедалі важче. Десь на початку третього курсу прізвище Старанка деканат подав до ректорату на відрахування за академзаборгованість.

І тепер шкода цього хлопця. Як шкода й за те, що деякі викладачі, хто ставив у залікову книжку "незадовільно", не могли відчути в чесних, проте безрезультатних дерзаннях особистих проблем старанного студента, не захотіли побачити в ньому неординарності чи бодай зрозуміти й чимось допомогти. Де він, як склалася його доля — нічого про це не вдалося довідатися.

На завершення першої зустрічі з керівництвом факультету кожному з нас вручили гарно віддруковані на крейдяному глянцевому папері червоного кольору Запрошення до Жовтневого палацу культури. Там, о 14-тій годині, мала відбутися урочиста церемонія посвячення першокурсників усіх дев'ятнадцяти факультетів Київського державного університету імені Тараса Шевченка в студентську сім'ю нашої Альма-матері.

Сонячний день останнього дня літа 1973 року, вщерть наповнений зливою хвилюючих душу вражень, емоцій і переживань, закінчився, отже, над Дніпровою кручею. Звідти, чи не вперше для багатьох з нас, відкрилася запаморочлива від краси панорама вечірнього лівобережжя столиці, яка мусила "прописати" нас на своїй території на всю студентську пору.

Завтра, в суботу, починалося перше студентське 1 вересня (в радянську пору в університетах та інститутах субота була звичайним навчальним днем). Таким чином, наступали звичні студентські будні й свята.

Попереду простягалася невідома, уявно вже не раз уторована одержимістю й устелена надією кожного, житейська дорога довжиною в п'ять років. Нам, вихідцям з різних українських просторів і соціальних груп, таким різним за віком, життєвим досвідом, за отриманими від батьків моральними набутками й орієнтирами, уподобаннями, звичками, але об'єднаним спільним помислом щодо своєї майбутньої професії журналіста, — нам усім, 108-м хлопцям і дівчатам, належало пройти цю дорогу разом. І в доланні кожним неминучих різноманітних перешкод на цій дорозі нам належало пізнати, випробувати, збагатити, вдосконалити і ствердити себе сповна й за різних обставин: у навчанні й гуртожит-ському побуті, на практиці й "воєнці", в буд-загонах і на канікулах, на комсомольсько-партійних зборах і відпочинкових вечірках. Нам належало не раз радіти і страждати, закохуватись і розчаровуватись, перемагати і переживати болі поразок, вірити і сподіватися.

Нам належало ще прожити юність, щоб зберегти її назавжди в спогадах такою, якою вона насправді була...

Навчальний процес. Не журналістські виклади

У цьому розділі зупинюся детальніше на тому, заради чого так довго й так прискіпливо випробовував нас спекотний серпень 1973-го. Звичайно ж, передусім заради навчання, а ще — заради безупинного і безперервного набуття зі студентської лави професійних навичок та умінь, без яких годі було говорити про якусь журналістську кар'єру в майбутньому.

Посмію спростувати відому багатьом випускникам вузів радянської пори, веселу, але далеко не правдиву пісенну приповідку про те, як "від сесії до сесії живуть студенти весело".

Як на мене, про всуціль безтурботне, легке й веселе студентське життя, принаймні на початкових курсах, за радянської пори годі було мріяти принаймні з трьох причин.

Першою варто назвати необхідність прикладення неабияких зусиль на право мати стипендію. її можна було гарантовано одержувати лише за однієї умови: якщо всю сесію (а це — чотири-п'ять екзаменів плюс шість-вісім заліків, деякі з них були диференційовані, тобто з оцінками) ти складаєш лише на "добре" й "відмінно". Поява на семестровій сторінці заліков-ки бодай однієї трійки означало, що до наступної сесії, що приходила щопівроку, твоє прізвище зникало із "стипендійної" відомості. Стипендія студента столичного університету складала тоді 40 радянських рублів, підвищена для відмінників — 50, а для відмінників-п'ятикурсни-ків — 56. Дещо меншою вона була в інститутах.

Аби уявити сьогодні, що означали для нас ті 40 рублів, варто зробити бодай найменші підрахунки найнеобхідніших витрат: плата за гуртожиток — 1 руб 90 копійок на місяць (платили у вересні всю суму на весь навчальний рік); проїзд в автобусі до університету — 5 копійок в один кінець, середній обід у студентській їдальні — 30—40 копійок, квиток у кіно 25 копійок, на студентську гальорку будь-якого столичного театру — до 90 копійок, товстий загальний зошит — 40 копійок, книга — до 1 рубля. Отож, надто ощадливий студент навіть без батьківської допомоги, міг на ці гроші посередньо перебиватися "від стипендії до стипендії".

Якщо врахувати, що основу курсу складали вихідці із сіл, де ще до середини 70-х років заробітну плату за вироблені в колгоспах трудодні замість грошей нерідко видавали "натурою" (соломою, буряками, картоплею, цукром), а також із провінційних містечок, де заробітки батьків не були високими, то фактор стипендії у виживанні таких студентів відігравав чи не найголовнішу роль. Особисто для мене отримання трійки могло означати вимушено-добровільне полишення університету й вдягання на два роки солдатських чобіт. Адже в такому разі, залишившись поза університетом, колишній студент автоматично втрачав своєрідну бронь, яка захищала його на весь період навчання в університеті від призову до лав радянської армії.

Друга причина, через яку студент не міг цілий семестр жити безтурботно, була реальна загроза виключення за погане навчання. Двійка, яка залишалася не перескладеною до початку нового семестру, не давала можливості продовжувати навчання. Нерідко виключали й за аморальну поведінку (список аморальних проступків у радянську пору був специфічним і залежав від тлумачення їх партійного чи комсомольського начальства та рішення відповідних зборів). Загриміти з університету можна було й за політику, за відсутність "ідеологічної пильності", за прояви "буржуазного націоналізму", про що йтиметься нижче.

До речі, у контексті саме ідеології проглядається ще одна, третя, причина величезної завантаженості радянського студента, особливо на перших курсах. Це справді радянське ноу-хау, яке ніколи не було властиве університетській освіті західного світу: безкінечне, бездумне і непотрібне в результаті конспектування численних праць класиків марксизму-ленінізму та останніх директивних документів правлячої комуністичної партії, вивчення будь-якого предмета, явища і факту лише крізь окуляри комуністичної ідеології. Таке конспектування вимагалося на всіх без винятку факультетах, але надто ж — на такому ідеологічному, яким завжди вважався факультет журналістики. Оскільки вся преса в радянському суспільстві мала бути просякнута лише компартійним духом, а журналісти, за вченням вождів світового пролетаріату, вважалися такими собі коліщатками і гвинтиками всього "комуністичного паровоза", ми мали не лише досконало засвоїти все вчення комуністичних ідолів, а й навчитися всебічно застосувати його постулати в майбутній професійній діяльності.

У практичній площині це означало багато-годинне просиджування в бібліотеках за тупим переписуванням у спеціально заведені товсті зошити обов'язкових для вивчення праць вождів, здавалося б, навічно знесених на п'єдестал вічності. "Конспекти першоджерел", як їх зазвичай називали, ретельно й систематично перевіряли викладачі. Висловлювали рекомендації, наприклад, як різноманітні сентенції Леніна, Марка, Енгельса, Брежнєва, передових "Правды" виділяти різними кольорами, робити на полях усілякі позначки, коментарі, посилання. На семінарських заняттях з таких головних предметів як "Історія КПРС", "Марксистсько-ленінське вчення про пресу", "Марксистсько-ленінська філософія", "Науковий комунізм" та низка інших, на вивчення яких виділялася найбільша кількість годин, ми мусили мало не напам'ять повторювати цю політичну тріскотню й схоластику.

Хоча і в цьому був свій, протилежний, бік медалі. Бездумне повторювання відірваних від реального життя різних ідеологем швидко набивало оскомину, викликало внутрішній спротив, неминуче приводило до опозиційності. Принаймні на початку — в думках, а згодом — у довірливих бесідах з найближчим другом під час так званих кухонних розмов. Однак за цих умов неминуче породжувалися подвійна мораль, подвійна поведінка, подвійне життя, які відтоді постійно супроводжували всю нашу студентську пору.

Нині, з відстані пережитого, не раз доводилося шкодувати за тими сотнями безрезультатно згаяних бібліотечних годин. Скільки б вдалося ще тоді пізнати, наскільки духовно збагатися, зробити посутнього, корисного, потрібного собі і людям, якби ті численні години спрямувати на віднаходження, пізнання й осмислення того, що від нас було заховано за сімома замками радянських спецфондів. Як могли б змінити нас, зомбованих масивною політичною пропагандою, заляканих численними ідеологічними провідниками, ті заборонені тексти про наше давнє і близьке минуле, зміст яких ми почали осягати лише з початком розвалу радянської імперії, що настало в часи горбачовської перестройки.

Ціла низка дисциплін з університетської програми, які безпосередньо нібито не мали відношення до журналістського фаху, але покликані були значно підвищити наш освітній, інтелектуальний, духовний рівень, забезпечувалися викладачами інших кафедр університету, яких ми називали "чужими", "не нашими". Ця "чужинність", як не дивно, відчувалася в їх особливій вимогливості, відстороненості від наших проблем і навіть певній прохолодності в стосунках "викладач-студент". Такою чомусь запам'яталася кафедра іноземних мов гуманітарних факультетів, з допомогою якої ми безуспішно протягом чотирьох років прагнули освоювати одну з чотирьох іноземних мов, які викладалися на факультеті.

У перший день нового навчального року ми ніби заново пережили вступний іспит з іноземної. Після короткої співбесіди кожного студента з викладачами цієї кафедри винятково "не по-нашому" курс був швидко "пересортований" в різнорівневі академічні групи (кожна академічна група складалася з двох лабораторних). Спочатку розібралися з англійською і німецькою. До першої потрапили найсильніші, до другої — середнячки і третю склали слабаки. Четверту академічну групу сформували з тих однокурсників, які своїми знаннями геть розчарували наших нових викладачок-романо-германок. Тому цим студентам запропонували краще з нуля освоювати на вибір дві нові мови — іспанську чи французьку, аніж вимучувати з голови те, що залишилося із шкільної пори.

Я потрапив до третьої англійської. Отож, до слабаків. Проте, почувши на першому занятті як зазвучали "дифтонги" та "прононси" від рівненчанки Тані Колядинської та киянина Саші Мочалова (подумав тоді, що вони точно мали домашніх репетиторів) й відтворивши з переляку від невміло заламаного язика своє сільське "зе", від якого Валентина Альфонсівна Литвинська враз скривилася, геть упав у депресію. Вже тоді зрозумів, що з іноземною мовою матиму велику проблему.

Так воно й сталося. Інтелігентна єврейка й глибококоренева киянка Валентина Альфон-сівна явно не любила студентів-селюків, які своїм одягом, манерами поведінки та мовою таки не вписувалися в її поняття столичного студента і які, природно, мали гірші знання від випускників міських шкіл. І це я відчув від перших практичних занять. Десь чи не другого вересневого тижня сталася оказія, яка не дала мені можливості достатньо підготуватися до практичної з іноземної. Безрезультатно виглядаючи на залізничному вокзалі односельчанина, який в одній з ніжинських електричок мав привезти мені материну продуктову передачу, на пару з англійської я запізнився. Обірвавши вже на другому слові моє невпевнене представлення тижневої події міжнародного значення (з цього починалися наші практичні "розминки"), викладачка назвала мене чомусь сундуком. Пригадую, що я тоді заплакав, низько схиливши на парту обличчя, аби не показати несподівані сльози образи своїм одногрупникам.

Відтоді це образливе й несправедливе слово тривалий час пекло мою вразливу юначу душу, спонукало стискувати пальці в кулаці й ображатися за свої неналежні знання англійської хіба що на себе самого.

Отож, не з любові, не з цікавості чи природного бажання вчити цю мову, а скоріше з переляку і боязні, що на екзамені через рік отримаю хіба що трійку (а це однозначно означало кинути університет і йти в армію), взявся за цей тяжкий предмет. З Бонком (був такий підручник московського автора з англійської мови спеціально для студентів гуманітарних факультетів), здається, не розставався і в ті дні, коли англійської в розкладі не було. Брав цю ненависну для мене товсту книгу навіть тоді, коли їхав на весілля до старшого брата на свою рідну Чернігівщину. А раз навіть у свій день народження, щоб привітати букетом квітів, однокурсники віднайшли мене в читалці гуртожитку з тим же Бонком у руках.

Дуже виручив лінгафонний кабінет, що містився на другому поверсі червоного корпусу.Мало не щодня йшов туди замовляти плівковий варіант підручника. Вставивши до масивного магнітофона велику магнітну "бабіну" й надівши навушники, не менш ніж на годину поринав у чужомовні звуки, вперто й монотонно виправляючи уявно своє грубе "зекання". Нерідко, особливо весною, коли багато з нас переживали від недоїдання авітаміноз, і засинав з тими навушниками, підпираючи голову руками поруч із магнітофоном. Почувши гул від пришвидшеного прокручування спорожнілої касети, лаборантка, що вже пізнавала мене, тихо вимикала машину, даючи можливість студентові ще трохи спочити.

Мабуть, саме ця моя сільська впертість і неймовірна працездатність таки зачепила за край досить черстве серце викладачки. Наприкінці другого курсу, коли після двох, з такими труднощами "пройдених", заліків ми складали з англійської перший перевідний екзамен, вона поставила мені велику п'ятірку, при всій групі нагородивши за результативну старанність тепер уже гарними епітетами. А далі на практичних інколи й цукеркою пригощала, називаючи мене беззмінно "Коля Тімошік". А от Катю Таран, для прикладу, вона завжди викликала на індивідуальну, але лояльно настроєну, екзекуцію біля дошки підкреслено вишукано — "Міс Кет!".

Студентам будь-яких часів завжди властиве уміння майже безпрограшно підлаштовуватися до поведінки навіть найсердитішого, найвимог-ливішого викладача, віднаходити певні слабинки в його характері й поведінці. Знайшли ми з часом підхід і до Валентини Альфонсівни. Тримаючи за плечима немалу нішу прожитих літ і будучи віддавна одинокою, мала наша англічан-ка вдома одну-єдину розраду — маленьку дворняжку, яку з любов'ю називала Тішка. Десь проговорилася вона під час практичного заняття про свою дорогеньку і розумненьку тваринку, чим і скористалася відразу група. Як тільки приходили на заняття не підготовленими (а таке траплялося з різних причин хронічно часто), ми приставали перед дзвінком до нашого весельчака й балагура Саші Яремчука з проханням будь-що "приспати пильність" Валентини Альфонсівни. Це означало спробувати якось ненароком вивести її, ще до переклички, на розмову про Тішку. Оскільки Саша нерідко безмовно потерпав біля дошки з газетою "Moscow news" у руках, яку зазвичай у гуртожитку не встигав навіть розкрити, він був не менше зацікавлений у результативності такої спроби. Нерідко вдавалося це йому робити напрочуд феноменально. Розчулена увагою студентів до її домашнього скарбу, Валентина Альфонсівна враз ставала милою, доброю й охоче приставала на експромтом влаштовану нами своєрідну прес-конференцію, присвячену своєму чотириногому улюбленцеві.

Навертаючись тепер до своїх численних викладацьких, наукових чи видавничих поїздок за кордон, у час яких із заздрістю доводилося не раз спостерігати, як цивілізовані європейці легко й невимушено переходять з мови на мову, проявляючи при цьому чемність і повагу до співрозмовника, демонструючи водночас свою відкритість і зацікавленість у спілкуванні, з прикрістю приходжу до невтішного висновку: існуюча у нашій вищій школі система вивчення іноземних мов ні тоді, ні тепер не є ефективною. Складається враження, що держава не зацікавлена в тому, аби її громадяни постійно прагнули вивчити одай одну-дві іноземні мови. Що вже говорити про іноземні, коли й одну — державну — ніхто не зобов'язує вивчати бодай у межах повсякденного спілкування на службі.

Проблема, очевидно, не лише в політичній волі держави, а й існуючій методиці викладання предмета. Якщо студент-випускник українського університету за п'ять років не може вільно спілкуватися з іноземцем, від такої методики викладу, від такої структури навчальних планів, від такої системи оцінювання знань слід таки відмовлятися. Бо чи багато може дати для навичок спілкування тупе читання та переклад один раз на тиждень текстів із тієї ж адаптованої колишньої "Mosсow news" чи безкінечне вивчення або зазубрення правил граматики? За рясні п'ятірки в залікових книжках говорити вже не доводиться: їх ніхто не визнавав і в ближчій перспективі не визнаватиме ніхто західніше Варшави.

Світліші враження навіюють спогади про вивчення ще одного "не нашого" блоку дисциплін, який сукупно за всі курси мав чи не найбільшу кількість годин і називався "Зарубіжна література".

У романтично-драматичну епоху життя героїв далекої античності нас усіх, а особливо дівчат, ще від першого курсу влюбив Андрій Андрійович Баканов — досить молодий, досить симпатичний, а ще більше — надзвичайно ерудо-ваний учорашній аспірант сусіднього, філологічного, факультету. Своїми запальними лекціями йому вдавалося так майстерно відтворювати дивовижні сюжети з різножанрових творів Гомера, Софокла, Еврипіда, Аристофана, Ові-дія, що нерідко здавалося: ще мить, і герої цих творів ось-ось зайдуть до нашої аудиторії, де в час такої лекції завжди було тихо. Сакраментальна фраза Андрюши (так називали його студентки: "Товарищи, списывать — это безнравственно", кинута ним напередодні проведення чергового колоквіуму (це щось середнє між несподіваною контрольною й вибірковим опитуванням пройденого матеріалу), стала свого часу постійною рубрикою нашої легендарної стіннівки "Слово — зброя".

Оскільки на зарубіжку виділялися лише лекційні години, викладачі часто влаштовували під час лекцій цю випробувану на Заході проміжну форму контролю знань, якою є колоквіум. Вдавався до цього і доцент Борис Борисович Ремізов, який також не без особистого захоплення предметом викладу знайомив нас зі світовими літературними шедеврами ХІХ ст.

З вивченням цього періоду, здається, було найважче. Список назв творів для обов'язкового читання, поданий на початку семестру Ремізо-вим, просто таки зашкалював. Особливо він виявися "не підйомним" для студентів-провін-ціалів, де бібліотечні фонди були вкрай мізерними. У бібліотеці мого села, для прикладу, ніхто ніколи і в очі не бачив творів Діккенса, Золя чи Бальзака, не кажучи вже про менш відомих зарубіжних авторів. Отож, серйозний шкільний пробіл треба було надолужувати у щільно збитому семестровому графіку. Аби не завалити колоквіум, об'єднувалися в маленькі групки, закріплювали за кожним по кілька творів, а потім влаштовували колективне засвоєння сюжетів, образів, пейзажних характеристик, історичних подій. Допомагало тоді, коли це робили завчасно, а не за одну ніч, коли в голові утворювалася каша.

Серед тих, хто особливо переживав за цей предмет, був і Володя Михайлов. Щойно одружившись, він щотижня їздив для скріплення молодої сім'ї на свою Полтавщину, геть випавши з розробленого нами в гуртожитку бригадного методу засвоєння зарубіжної літератури. Раз, перед екзаменом, він таки мало не насильно витягнув мене з гуртожитку для індивідуальної роботи з ним на свіжому повітрі, як з відстаючим. Захопившись переказом прочитаних мною творів, забрели ми з Володею на експериментальне поле якоїсь дослідної станції під Жулянами. Два дебелі сторожі, які несподівано постали на стежці, мало не побили нас, настирно випитуючи, з якою метою ми зайшли на цю заборонену для проходу стороннім територію. Схоже, ми видалися їм за американських диверсантів. Пильність сторожів сортового хлібного поля під Києвом була цілком у дусі часу. Адже саме того року до СРСР вперше приїхав американський президент Джіммі Картер, а на ВДНГ України, що поруч з нашими гурто- житками, з його участю відкрилася перша американська сільськогосподарська виставка. Протягом кількох днів роботи цієї пам'ятної виставки біля центрального входу там вишиковувалися з ранку до вечора колосальні черги киян і приїжджих, аби отримати в свої руки безплатні яскраві целофанові пакети (тоді це направду була диковинка) з привезеними з "ворожої Америки" яскравими буклетами, в яких розповідалося про заокеанську багату країну та її сільське господарство. Партійна радянська преса на чолі з московською "Правдой" була переповнена облудливими ідеологічними публікаціями про необхідність радянським громадянам бути пильними через можливі "підступи американського імперіалізму".

З незначного числа викладачів суспільних дисциплін з інших факультетів, які запам'яталися своєю неординарністю, свіжістю думки і навіть сміливістю, варто згадати Михайла Васильовича Демченка та Євгена Григоровича Фе-доренка.

Михайло Васильович Демченко з історичного факультету читав для майбутніх журналістів "Історію України". До речі, наш курс був останнім, де цей предмет ще викладався. У розкладі вже наступного за нами першого курсу "Історію України" університетське чи міністерське начальство запопадливо перед Москвою перейменувало на "Проблеми вивчення історії СРСР та УРСР", а через рік і зовсім зняло з навчального плану факультету журналістики цю дратівливу й небезпечну для молодих умів проблематику.

Пройшло вже тридцять літ, а емоційно наснажені, високопатріотичні лекції цього дивовижного викладача й досі відзиваються в моїй пам'яті то урочистими передзвонами святої Софії, слава про яку котилася в усьому світі, то іскрометними змахами гострих шабель запорозьких козаків, що героїчно боронили українські землі від зазіхань усіляких чужинців, то журливо-тривожними струнами мудрих і мужніх кобзарів, що всупереч обставинам розносили по Україні ту несправедливо замовчувану століттями козацьку славу й українську правду.

Майже напам'ять можу й тепер переказувати окремі фрагменти лекцій Михайла Васильовича, який, розуміючи публічну приреченість українознавчої проблематики, все ж прагнув розворушити в наших молодих душах приспані у мільйонів комуністичною системою думки й тривоги за спаплюжену денаціоналізованими радянськими зверхниками історію не лише наших пращурів, а й наших дідів та батьків. Цей чоловік міг дозволити собі такі висловлювання, які за інших обставин не зійшли б йому даром. Та він, фронтовик Другової світової війни, пройшовши на передовій через усе воєнне лихо, і повернувшись до Києва після тяжкого поранення, однією здоровою, а однією кістяною ногою впевнено ступав університетськими коридорами. Показово: на ньому завжди була українська вишиванка.

Ми любили доцента Демченка не лише за сміливо декларовану проукраїнську позицію, а й за породжувані ним у спілкуванні зі студентами незвичні "приколи", які ставали згодом предметом веселої інтерпретації у студентському середовищі. Найбільше, чого не зносив Михайло Васильович у день колоквіуму чи екзамену зі свого предмета, то це дівчат у штанах та хлопців з довгим волоссям і бородами. Тоді цю розкіш, навіяну з Заходу, могли дозволити собі лише пер-шо- та п'ятикурсники, оскільки в перших ще не було, а в других уже не було противної "воєнки": там під час ранкового вишиковування воєнні начальники мало не "під шнурочок" міряли довжину волосся на кожній голові майбутнього офіцера радянської армії. Саме через військову кафедру протягом цілих трьох курсів хлопці страждали від неможливості особисто прилучитися до цих модних віянь. Студентку в штанах, які тісно обтягували фігуру, наш оригінальний викладач міг голосно, аби всі почули, назвати коровою, а патлатого юнака — іродом. Принаймні запально мовлена Демченкова фраза "Іроди ви отакі, та тоді ж ще радянської влади не було!" стала крилатою після того, як хтось із однокурсників у виправдання таких зачісок послався на хрестоматійні великі шевелюри не менш хрестоматійних Маркса й Енгельса.

Обожнювали ми й Євгена Григоровича Фе-доренка, який був посланий до нас з філософського факультету читати на четвертому курсі "Історичний матеріалізм". Професор став цілковито "нашим" після того, як на лекції про сучасне радянське мистецтво жорстко розкритикував "оте неоковирно зведене в дусі соц-реалізму одоробло, що спаплюжило на Воло-димирській вулиці красу нашої чарівної опери та й цілого центру столиці". Це так він висловився про житловий будинок, який чиновники-манкурти благословили поставити на початку 70-х років із грубим порушенням гармонії архітектурної забудови навпроти оперного театру. Дісталося від лектора й тодішній площі Дзер-жинського (нинішня Либідська), де й сьогодні маячить монумент радянським чекістам з "тими звірячими головами, що вросли в землю".

Такі філософські лекції не могли не бути отим живильним струменем для наших спраглих до правди душ. І знову ж таки виникає питання: як міг таке висловлювати професор Федоренко, знаючи що лекції ці прослухо-вуються відповідними службами. Виявляється, міг, оскільки був добре відомий не лише в Радянському Союзі, а й поза його межами. Часто брав участь у різноманітних міжнародних симпозіумах, про що відверто не раз розповідав на своїх лекціях.

Можливо, саме через свою європейськість, часте спілкування з іноземними журналістами, через свою віру в здатність журналістики впливати на суспільну свідомість Євген Григорович особливо любив читати лекції саме студентам-журналістам. Він поважав нашу майбутню професію, бачив нас, українських журналістів, відомими й знаменитими, які багато подорожують близькими й далекими світами, багато знають і професійно розповідають своїм читачам (слухачам, глядачам) правду про цей світ.

Щиро дякуючи улюбленому філософові за житейську науку, ми присвятили йому на традиційному прощальному вечорі-капуснику п'яти-курсників, що проходив у актовій залі червоного корпусу в грудні 1977 року, картинку на спомин. Цитую по пам'яті фрагмент сценарію, який озвучила зі сцени однокурсниця:

"Улюблений нами професор філософії Євген Григорович Федоренко часто любив повторювати на лекціях: якщо ви будете в Парижі, то не забудьте пройтися знаменитими Єлисейськими полями, а коли доля занесе вас у Дрезден — відвідайте не менш знамениту картинну галерею, в Пекіні ж не оминіть Велику Китайську стіну... Шановний Євгене Григоровичу! Який Париж, який Дрезден, який Пекін?! Ми їдемо піднімати журналістику в Недригайлівку, Абрузинівку, Гуляйполе. Коли доля закине вас у ці краї, шукайте тихе, непоказне приміщення районки. Шукайте й поціновуйте нас поки що там. Пишіть, дзвоніть, заходьте!.. "

Євгенові Григоровичу було на той час десь за сімдесят п'ять, а він із легкістю та гордістю розповідав нам, що недавно одружився зі своєю колишньою студенткою, що вірить у духовне оновлення суспільства, що сповнений оптимізму й планів на майбутнє життя...


© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові