Ласкаво просимо

Розглядається сутність поняття публічної сфери з точки зору сучасної теорії соціальної комунікації.
Ключові слова: публічна сфера, соціальна комунікація, публіцистика, сучасність, масова комунікація.

The phenomenon of public sphere from point of view of modern theory of social communication are considerer in the article.
Keywords: public sphere, social communication, publicism, contemporaneity, mass communication.

Рассматривается сущность понятия публичной сферы с точки зрения современной теории социальной коммуникации.
Ключевые слова: публичная сфера, социальная коммуникация, публицистика, современность, массовая коммуникация.

На сучасному етапі розвитку гуманітарних наук десь понад чверть століття відомою та визнаною вважається теза, по-перше, про загальну кризу методології, а по-друге, про певну неусталеність поняттєво-категоріального апарату цих наук. Але такий же тривалий час визначені та вмотивовані провідні й вторинні причини цього стану речей: майже жодне зацікавлення гуманітаріїв тією чи тією проблемою не обходиться без обґрунтування та охарактеризування кризового становища своєї науки. Це притаманно як гуманітарній науці в цілому, так і конкретним її сферам: літературознавству, лінгвістиці, культурології, філософії, комунікативістиці, журналістикознавству тощо.

Сучасна угорська дослідниця, фахівець із питань літературознавства, компаративістики Г. Хіма спеціально акцентує увагу на цій непростій ситуації, що склалася в гуманітарному просторі. Цілеспрямовано вивчаючи проблеми загального стану сучасного літературознавства, вона окреслює також стан гуманітарних наук взагалі: "…більшість нових теорій і методів дуже рідко має чисто (geniun) літературне походження, ідеї та моделі, що знову виникають, "постачаються" як суспільними науками (лінгвістикою, філософією, психологією, історією, соціологією), так і за допомогою сусідніх, родинних та неспоріднених наук (етимології, біології, нейрофізіології, кібернетики)" [1, 7]. До того ж для Г. Хіми цілком очевидне й те, що суперечки про можливість адаптації та використання різних моделей, які тривалий час активно ведуться, але не знаходять якихось стійких та загальновизнаних підстав для припинення, так досі й не привели до якоїсь нової систематизації літературознавства. Ці ідеї можна з упевненістю екстраполювати на сучасний стан того кола наук, у центрі якого стоять мас-медіа.

Так, у просторі масової комунікації, комунікативістики, соціальної комунікації (два останні поняття теж ще неусталені) безліч теорій, методів, понять і категорій не є суто або генетично мас-медійними, коли мас-медійність тлумачиться в широкому сенсі, актуалізується інформацією та комунікацією як провідними культуро- то соціоутворювальними стрижнями. Тут, так само, як і в літературознавстві та культурології, чимало ідей і тез продукуються та активно "постачаються" спорідненими суспільно-гуманітарними науками (лінгвістикою, філософією, етнографією, фольклористикою, політологією, психологією, історією, економікою, соціологією), а також науками, що перебувають у принципово іншому семантичному просторі (біологією, нейрофізіологією, кібернетикою, математикою, фізикою). Це – природний стан речей, зумовлений провідним станом інформації та комунікації в культурі новітнього часу, що не може не позначитися й на науці в цілому. Зрозуміло, що в зв'язку зі сформованою ситуацією вже кілька десятиліть відбувається своєрідна міцна експансія загальнокультурологічних інтенцій в усі без винятку науки. Наприклад, роботи Н. Вінера та його колег, однодумців із кола фізико-технічних та математичних наук середини минулого століття К. Шеннона, А. Тюрінга, А. Колмогорова, Н. Бострома яскраво свідчать про їхню підвищену зацікавленість соціальною комунікацією як підґрунтям майже всього кола наук новітнього часу [2].

Крім того, стрімкий розвиток не лише гуманітарістики в цілому, а й швидкі внутрішні трансформації окремих її сфер, обумовлені насамперед особливостями загального стану та потребами сьогоденної культури, багато в чому природним чином не дають змоги вести більш-менш виважену наукову розмову про методологічні засади та поняттєво-категоріальний апарат. Наголосимо ще раз, що особливо це стосується кола наук, у центрі якого стоїть споконвічно складна, об'ємна, розгалужена, проте все ж таки доволі струнка та органічна система мас-медіа, яка вміє швидко та чітко реагувати й на модерні запити культури, й на її усталені, конститутивні засади. Та ситуація, що склалася тепер, наочно свідчить про глибинні метаморфози, які в новітній час активно відбуваються з мас-медіа: їхні коливання та здійснення між філологією та соціальною комунікацією не є формальним чи кон'юнктурним явищем. Швидше – це нагальний, давно назрілий та природний стан речей.

Якщо пригадати, що визнані науковці, які досліджували та й нині вивчають проблеми комунікації, – Ж. Деріда, Р. Барт, У. Еко – не можуть бути однозначно поціновані та визначені з точки зору фахової приналежності, то сучасний стан науки про мас-медіа стає ще зрозумілішим. Яскравий приклад – діяльність Р. Барта, ідеї якого визнають і філологи, і філософи, і культурологи, і соціологи, і фахівці з соціальної комунікації. Його розробки з теорії тексту, дискурсу, мови, мовлення, знака, образу, літератури важко переоцінити сьогоденним і лінгвістиці, і літературознавству, тобто філології в цілому, і теорії масової комунікації. Проте, як добре відомо, ще в 1960 р., тобто у період розквіту структурального напряму, Р. Барт виступив одним із співзасновників Центру з вивчення масових комунікацій. А вже через тринадцять років (1973), тобто в добу активного розвитку постструктуральних настроїв, цей Центр було трансформовано на Міждисциплінарний центр соціологічних, антропологічних та семіо-логічних досліджень. Аналогічним чином дуже важко визначити однозначно сутність діяльності У. Еко, якому комунікація, її різноманітні вияви та характерні ознаки, їх еволюція – це природні засади для об'єднання архітектури, живопису, музики, різних видів словесності, пропаганди, реклами, кіномистецтва, науки.

Таким чином, поступово в науці активізується коло питань, пов'язаних не лише з мето-дологією, поняттєво-категоріальним апаратом, а й, у першу чергу, з визначенням внутрішнього простору, меж, обсягів власне масмедійного предмету, що насамперед актуалізується цариною соціальної комунікації. І якщо – це завдання більше перспективно-масштабного характеру, спрямоване на врахування великої кількості показників та чинників, то мета нашого дослідження дещо інша. Вона передбачає з'ясування сутності такого вкрай стрімко введеного у науковий обіг поняття, як публічна сфера, та окреслення тих його провідних засад, складових та аспектів, які дозволили б зробити багатозначне поняття публічної сфери дефініцією саме теорії сучасної соціальної комунікації та показали чіткі обриси власне масмедійного предмету, що актуалізується соціальною комунікацією, проте принципово не дорівнює їй. Мас-медіа є однією зі складових соціальної комунікації, але такою складовою, яка має усталений характер, власне, самоцінне підґрунтя, витоки, особливості існування та усвідомлює засади "сусідства" з іншими складовими соціальної комунікації. Саме це й ускладнює трансформацію взагалі-то доволі розробленого соціально-філософського поняття публічної сфери у порівняно нову для нього – масмедійну – царину. Подолати це можливо, лише окресливши сутність, пучок значень, обсяг, межі поняття "публічна сфера" як поняття передусім соціальної філософії та чітко вказавши, що саме з цього безпосередньо стосується мас-медіа як одного з репрезентантів соціальної комунікації, на яких підставах та яким чином перетинається, з яких аспектів коригує з ними.

Загальновідомо, що поняття "публічна сфера" або "публічний простір", було введене в науковий обіг понад тридцять років тому в роботах Ю. Хабермаса та Х. Арендт, а також їхніх учнів і послідовників С. Бенхабіб, Д. Вольтона, Д. Буню, Д. Роулса – представників соціальних наук, тобто соціології та соціальної філософії. З того самого часу це поняття трактується передусім як соціально-філософський феномен, що перш за все характеризує особливості культури всього Нового часу та багато в чому є знаковим для інформаційного суспільства [3–6]; або взагалі тлумачиться як соціологічний феномен, що відображає проблеми розвитку влади, суспільства, політики, норм та принципів демократичних інститутів європейської культури [7–12]; або безпосередньо розглядається у зв'язку з процесами власне у ЗМІ, а також PR-текстами як текстами масової комунікації (поряд із журналістськими та рекламними текстами), що активно розвивають комунікації у публічній сфері [13–15].

Більшість дослідників проблем публічної сфери (Д. Гавра, О. Кривоносов, О. Трубіна, О. Трахтенберг, Р. Гергилов, Т. Олексієва, О. Сивякова, Г. Почепцов, Ф. Уебстєр, О. Бойл, Д. Кін, К. Крос, Р. Гакет та ін.), попри всю розбіжність підходів провідними дефініціями, властивостями та ознаками цього поняття визначають так:
– значимий своєю загальнодоступністю для багатьох громадян простір, де на засадах рівноправності відбуваються раціональні, відкриті, прозорі для всіх та вільні від будь-якої особистої зацікавленості активні обговорювання, дискусії рівноправних суб'єктів, унаслідок чого формуються громадська думка та громадські цінності й аксіологічна система суспільства взагалі;
– ідеальна сфера, в якій циркулює, виробляється надійна соціальна інформація, що надається всім без будь-яких перепон та є гарантом відкритості й достовірності демократичних процедур;
– самостійний простір, який на засадах рівнозначності та рівноцінності одночасно, межує зі сферами чи просторами державного, політичного та приватного;
– споконвічно вільний від державно-владного та політико-економічного контролю простір, де публічно відбувається обмін громадсько важливою інформацією та спілкування суспільно активних суб'єктів, що утворюють публіку,– споконвічний ідеал громадянського суспільства;
– публічна сфера породжує та розвиває феномен не лише публіки взагалі, а й освіченої публіки, якій властива культурна компетентність, забезпечена високим освітнім та майновим цензом, а також громадянина як соціально та суспільно активного індивіду, якому притаманна соціальна самосвідомість. Вони, на засадах раціональності та свідомо прийнятої публічної прозорості одночасно, зокрема в ідеалі, принципово протистоять як держано-владній людині та культурі державності, так і приватній людині та приватній культурі, а також масовій людині та масовій культурі взагалі;
– громадська думка, що формується у публічній сфері, принципово не може бути середнім арифметичним думок та переконань усіх суб'єктів спілкування, а є наслідком саме активно обговореної відверто заявленої позиції, дискусії, безперешкодної загальнодоступної комунікації в різноманітних публічних місцях (театри, лазні, цирки, майдани, кав'ярні, світські, літературні, музичні салони, літературно-музичні заходи, клуби, музеї, публічні бібліотеки, інтернет і т. д.), що визначаються провідним типом культурної свідомості, соціально важливих та загальноприйнятих комунікацій;
– унаслідок активного, надзвичайно швидкого розвитку різноманітних мас-медіа – невід'ємного елементу публічної сфери нового та особливо новітнього часу – в сучасній культурі дедалі частіше, активніше та навіть більш цілеспрямовано спочатку нівелюються, а поступово й руйнуються межі між публічною сферою та приватною, державною, політичною сферами.

Ключовими поняттями, що співвідносяться та певною мірою споріднюються з поняттям публічної сфери, для науковців здебільшого виступають поняття громадської думки, громадського життя, публічних комунікацій, публіки, громадянина, суспільства, соціально значимої інформації, окремого індивіда, поведінкових структури й моделі, інформаційно-комунікативних ситуацій і потоків, громадської критики та контролю держави, влади, політики, економіки, які, у свою чергу, задають та організовують власні сфери, що межують із публічною сферою та розмежовуються з нею на різноманітних засадах. Так, приватна (закрита) сфера від публічної (відкритої) чітко відокремлюється на ґрунті соціально визначеного та суспільно закріпленого розуміння тілесних практик і почуття ніяковості; з державною та політичною сферою – на значно "тонших" і розпливчасто-аморфних підставах споконвічної наявності/ позбавленості легітимної законодавчої бази та соціально-владного примусу; з економічною – на підставі обов'язковості/ неможливості комерційно-конкурентних стосунків. Проте при наявності публічних влади й інститутів захисту свободи слова, думки та зібрань публічна сфера близько сходиться чи навіть перетинається з державною, політичною сферами, заторкує сферу економіки.

Отже, не можна не визнати навіть після загального екскурсу основних поглядів на публічну сферу, що вона є складним синкретичним поняттям наочно міждисциплінного характеру, яке дивергентним чином спрямовує думку. Це зумовлено передовсім її непростими субстанціальними природою та сутністю. Майже всі дослідники, які представляють різні галузі суспільно-гуманітарної науки, підкреслюючи складну об'ємність та багатогранність цього поняття, підкреслюють принципову не можливість віднести його до якоїсь конкретної науки. Внаслідок цього науковці не намагаються трансформувати та пристосувати поняття публічної сфери в межах певної науки, а оперують ним, підкреслимо ще раз, як складною загальноабстрактною даністю, що є висхідною до соціальної філософії. Проте, на нашу думку, це не означає, що поняттям "публічна сфера" можна однаково, без певної "галузевої" трансформації, користуватись і соціології, і філософії, і культурології, і політології, й історії, і соціальній комунікації. Цього не можна робити, не дивлячись навіть на те, що в обсязі поняття публічної сфери об'єднуючими ці науки моментами цілком можуть виступати соціальна відкритість та чітка, свідома суспільна спрямованість інформаційно-комунікативних потоків та дій, а також споконвічно специфічний стан індивіда в соціумі. Публічна сфера при загальному суспільно-гуманітарному підході виявляється вкрай зручним та привабливим поняттям, що дозволяє пояснити чимало явищ, які належать, як правило, до різних наукових сфер. Наприклад, доля, статус та особливості розвитку індивіда в культурі від античності до новітнього часу, пропущені через публічну сферу, дозволять одночасно побачити доволі чітко та розгорнуто й приватне, й політичне, й економічне, й художньо-культурне, й соціальне, й релігійне життя людини, чого не санкціонує суто філологічний або соціологічний погляди, обмежені певною методологією. Однак незважаючи на всю перспективність та звабливість такого ходу, треба пам'ятати, що в такому випадку поняття публічна сфера, так само, як і будь-яке інше поняття, дуже швидко втратить своє усталене семантичне значення, прийде до семантичної розпорошеності та спустошеності, що спричиняє, зокрема, поняттєво-категоріальну та методологічну кризу.

Подібні процеси можна спостерігати з поняттями тексту, дискурсу, мови, міфу, знаку, образу, що поступово стали поняттями, якими в однаковій мірі послуговуються, наприклад, антропологія, культурологія, лінгвістика, академічне літературознавство, структуралізм, постструктуралізм, семіотика, семіологія, рецептивна естетика, наратологія, компаративістика, психоаналітичний, феміністській, ритуально-міфологічний підходи, масова комунікація, журналістикознавство та ін. Унаслідок цього вони майже перейшли до розряду понятійно-термінологічних явищ, які фактично втратили необхідну однозначність, що власне і дає змогу функціонувати поняттю чи терміну. Цю ідею колись висловив та обґрунтував Ю. Лотман, торкаючись проблеми тексту [16]. Але якщо для Ю. Лотмана така ситуація сигналізувала про актуальність проблеми, пов'язаної з цим поняттям, та вказувала на галузь, у якій народжуються нові наукові ідеї, то нині ситуація трохи інша. З одного боку, безперечно активізація власне філософської та науково-дослідницької уваги до поняття публічної сфери вказує на розвиток ідей у галузі соціології, філософії, політології, антропології, культурології, історії, соціальної комунікації, зумовлених на межі ХХ–ХХI ст. новою зміною всієї культурної парадигми. Публічна сфера сповіщає про актуальність такої проблемної ситуації (Ю. Степанов), яка природним чином до межі оголює та виявляє внутрішню єдність різноманітних і різнорідних проблем та ідей, а також на взаємне тяжіння у нових культурних умовах суспільно-гуманітарних наук. З другого – про необхідність дотримуватися життєво необхідного за сучасних умов культивування меж, як відносних, прозорих, рухливих, проте вкрай важливих кордонів між різними галузями наук, які власне і не дозволяють розвинутися та усталитись еклектиці та безвідповідальності науки, привчають до дисциплінованості, послідовності, логічності, виваженості, відповідальності думки та позиції дослідника. Внаслідок цього доконче потрібно якомога швидше виокремити та вмотивувати в понятті "публічна сфера" ті його сутнісні ознаки, складники, які дають змогу віднести це поняття до царини соціальної комунікації та якнайтісніше пов'язати власне з теорією та історією мас-медіа.

На нашу думку, такими двома провідними напрямами, за якими може відбуватися актуалізація поняття публічної сфери соціальною комунікацією та подальше, так би мовити "масмедійне" трансформування цього поняття, є вмотивування його внутрішнього, причому споконвічного, взаємозв'язку, по-перше, з феноменом публіцистики як цілком самостійним явищем світової культури, що має власні давні, міцні корені та утворює систему комунікацій будь-якого суспільства; по-друге, з феноменом масової комунікації в його новоєвропейському трактуванні взагалі, а також з усіма його складовими – журналістикою, рекламою, піаром, пропагандою. Накреслимо загальні аспекти вирішення цієї проблеми.

Публічна сфера, саме як поняття соціальної комунікації, вступає у взаємовідношення з публіцистикою (в її широкому розумінні) через поняття історії, сучасності, політики, соціальної інформації, публічності, громадсько активної особистості. Що це означає? Публіцистика, за переконливими дослідженнями багатьох науковців попри всю розбіжність їхніх поглядів та ідейно-методологічних підходів [17–32], завжди пов'язана з нагальними, надзвичайно гострими (ідеологічними, політичними, економічними, соціальними, духовними тощо) питаннями сучасності та формуванням (через вчинки, дії, власне різноманітні тексти) громадської думки і сучасника як героя свого часу. Виходячи з цієї загальної та майже константної для наукової спільноти засади тлумачення публіцистики, можна з певністю казати, що публіцистика є повноправним та культурно усталеним репрезентантом якраз публічної сфери, який одночасно формується та формує її. При цьому публічна сфера принципово створюється та існує на підставі внутрішньої нерозривної єдності світовідчуття, активної діяльності, соціально значимих інформації, комунікації та сучасності, як специфічного прояву культурної свідомості. У публічній сфері проявляються та реалізуються особливі типи комунікації, соціального зв'язку, які прив'язують дії та вчинки передусім до людської спільноти. Х. Арендт розуміє це так: "лише дія, вчинок є винятковим привілеєм людини; ні звір, ні тварина не можуть діяти; і тільки дія не може як діяльність взагалі рушити з місця без постійної присутності світу сучасників" [33, 232]. При цьому історія, політика, соціальна інформація, публічна комунікація, громадсько активна особистість є доволі-таки розробленими або хоча б означеними, саме з точки зору соціальної комунікації, складовими поняттями публічної сфери утім, такого важливого явища як сучасність дослідники зовсім не торкалися. Але ж саме сучасність є одним із провідних понять, без яких з'ясування сутності, закономірностей розвитку, особливостей його синхронного та діахронного, повнота визначення соціальної комунікації принципово неможлива.

Публіцистика, точніше навіть публіцистичність, та публічна сфера завжди принциповим та природним для себе чином актуалізуються і в свою чергу утворюються та утворюють феномен сучасності, який, зрозуміло, неможливо тлумачити лише як сьогоденну епоху, як те, що належить або стосується сьогодення, епохи, що перебуває на рівні свого часу чи доби. Навпаки, треба зробити наголос на феномені сучасності, його сутності як певним чином соціально значимому для буття суспільства в просторі культури хронотопі, що наполегливо створюється, існує, розвивається та занепадає завдяки вільним, активним, цілеспрямованим, не лише загально усвідомлюваним, а й загально чуттєво сприйманим колективним діям, вчинкам, почуттям людини в соціумі. Сучасність – це феномен, який є певною мірою штучним, плинним, рухливим та доволі тендітним, проте надзвичайно важливим для соціальної свідомості та самосвідомості утворенням, що базується і здійснюється на засадах спільного відчуття, усвідомлення та безпосередньо особистісній актуалізації норм та закономірностей буття суспільності. При формуванні, існуванні та розвитку сучасності різноманітні інформаційно-комунікативні дії, вчинки та тексти відіграють вирішальну роль, демонструючи громадсько значимі та соціально визначальні настрої, почуття, норми, стандарти тощо. Але їх можна зрозуміти та адекватним чином інтерпретувати, лише актуалізуючи публічною сферою, яка доволі тонко та чітко розрізнює, власне дає людині підстави для диференціації свого внутрішнього світу та зовнішнього, соціально жорстко обумовленого, маркованого сьогоденністю. На межі XIX–XX ст. це доволі влучно та філігранно позначив у щоденниках російський поет К. Бальмонт, коли написав про своє сьогодення – "те, що зараз є сучасністю" [34, 32]. Майже півстоліття потому радянський письменник В. Гроссман у знаковому романі "Життя та доля" сформулює це явно філософсько-есеїстично, навіть публіцистично відверто: "время – прозрачная среда, в которой возникают, движутся, бесследно исчезают люди… Во времени возникают и исчезают массивы городов… Время втекает в человека и в царство-государство, гнездится в них. И вот время уходит, исчезает, а человек, царство остаются… царство осталось, а время ушло… человек есть, а время его исчезло. Где оно? Вот человек, он дышит, он мыслит, он плачет, а то единственное, особое, только с ним связанное время ушло, уплыло, утекло. И он остался. Самое трудное – быть пасынком времени. Нет тяжелее участи пасынка, живущего не в своё время. Пасынков времени распознают сразу… Время любит лишь тех, кого оно породило, – своих детей, своих героев, своих тружеников. Никогда, никогда не полюбит оно детей ушедшего времени…" [35, 152].

Публічна сфера, як і публіцистика, принципово неможлива у своєму побутуванні без урахування когнітивних, аксіологічних, а головне онтологічних властивостей сучасності. Саме цей аспект, що теж обов'язково входить до поняття публічної сфери, але не може бути активізований у повній мірі ні політологією, ні соціологією, ні навіть культурологією та філософією через те, що до сфери соціальної комунікації, губиться з поля зору дослідників. Саме сучасність, як споконвічно значиме для соціальної комунікації явище, без якого неможливо уявити актуальних інформаційно-комунікативних дій та потоків у соціальному просторі, виявляється однією із засад, що дозволяють значно повніше виявити мас-медійний аспект побутування поняття публічної сфери. Одначе взаємозв'язок публічної сфери та сучасності стає особливо важливим для теорії соціальної комунікації на межі XX–XXI ст. ще й тому, що явища часу, простору, історії, сучасності та людини взагалі проблематизуються та майже руйнуються. Варто пригадати такі знакові уявлення про нашу епоху, як про добу постсучасності (Ж.-Ф. Ліотар), коли відбуваються миттєві війни та миттєві події взагалі (М. Кастельс), коли людство нищить свою цілісність, можливість адекватного спілкування та свідомо відмовляється від росту та дорослішання, повсякчас у щось бавлячись (П. Віріліо), коли завдяки тотальним мас-медіа все реалізується у позачасовому часі, коли людина живе у вічному сьогоденні (М. Кастельс, П. Віріліо, П. Бурдьє, Ж. Бодріяр) та загалом вибудовує мозаїчну культуру (О. Моль), внаслідок чого й спостерігаються фундаментальні втрати світом і людиною орієнтації, ідентичності, активізація явища ментального потрясіння (Ж. Бодріяр, Т. Райх, Т. Стоун, Т. Розак, Г. Шиллер).

Але це зовсім інше відчуття та усвідомлення сьогодення, ніж ті, що були до панування поля журналізму та перекручування первинної сутності публічної сфери як семантично напруженого простору, де твориться та здійснюється сучасність, соціально значима реальність, що відтворюється спільними, взаємоспрямованими діями, вчинками, позиціями громадсько активних індивідів. Як спеціально зазначає з цього приводу П. Віріліо, "мертвому світилу, прозваному кіберсвітом, більше пасувала б назва кіберчас, якоїсь туманності, побічного продукту ілюзіонізму, який із часів ранньої античності заробляв гроші на обмеженому баченні публіки, руйнуючи її здатність відрізняти реальне від того, що вона вважає реальним та правдивим" [36, 71] (виділено автором – Е. Ш.). Саме тут ми підійшли до другого напряму актуалізації поняття публічної сфери соціальною комунікацією.

Якщо публічна сфера пов'язана з публіцистикою через сучасність та безпосереднє і життєво важливе для себе звертання до соціальної реальності, прийнятої індивідами у всій своїй повноті, через формування активних громадських позиції та дії, уявлення про громадський вчинок, котрі можуть реалізувати як певні суспільно виразні особистісно марковані акти (наприклад, акція голодування студентів на початку 90-х рр. ХХ ст. у Києві) і як власне публіцистичні тексти (наприклад, твори Галана, Гончара, Погрібного, Яворівського), то її зв'язок із текстами масової комунікації та сучасністю відбувається принципово інакше. Коли йдеться про взаємовідношення понять публічної сфери та масової комунікації, то нам здається, що тут потрібно наголошувати не стільки на питаннях політики, соціальної інформації, громадської думки, сучасності, громадсько активної особистості, скільки на проблемах реальності, часу, повсякденності, пересічної людини, змістовності щоденної комунікації, не менш вагомих для соціальної комунікації. Це зумовлено тим, що публічна сфера, пропущена крізь масмедійність, здатна виявляти нові сенси реальності, часу та світу повсякденності, що їх неможливо побачити, коли дивитися на публічну сферу лише як на простір, загальнодоступний, структурований для вільного вираження, обговорення та певною мірою здійснення всіх соціально свідомо обраних позицій, дій. Публічна сфера, актуалізована власне текстами масової комунікації, з їхньою спрямованістю на панування новинарності в широкому сенсі, оголює значимість масштабної, різноспрямованої гри у та з реальністю й часом, а також сутності, розуміння, функцій та завдань соціального спілкування індивідів.

Публічна сфера як споконвічно раціонально, соціально важливе утворення, як середовище доволі-таки вільне від офіційності та підвищеної семіотичності й урочистості, перш за все обумовлених державною, політичною сферами та ними ж заданими типами оведінки, активізує проблему, яку наприкінці 80-х рр. порушили Ж. Бодріяр, Т. Райх, Т. Стонер, Т. Розак. Вони довели, що інформації стає дедалі більше, а смислу – дедалі менше, якісний приріст, існування інформації відбувається за рахунок забуття її сенсу та якості, до того ж спостерігається руйнація не лише соціальних зв'язків, а навіть знаково-інфомаційного середовища [3]. Для ідеологів і переважної більшості науковців, які досліджують інформаційне суспільство, всі знаки, які здебільшого утворюють наймогутнішу павутину сенсів, втрачають навіть свою знаковість. Знаки надходять із різних боків, вони різноманітні за своєю сутністю, суперечать один одному, через що їхня здатність означати тьмяніє. Аудиторія дедалі більше зустрічає знаки скептично, іронічно і цим захищається від їхнього змісту та впливу. Один із найяскравіших прикладів – політичні кампанії, коли навіть перша-ліпша людина прекрасно усвідомлює, що перед нею не власне публічний політичний лідер, а одна з його масок, і вся кампанія – просто чергове видовище. Аналогічний вигляд мають також рекламні, піар-кампанії явищ щоденного "нормального-природного" споживання: продуктів харчування, промислових товарів, ліків, різноманітних послуг, організації дозвілля, пропаганди навіть здорового образу життя тощо. Це стосується і новин, які дедалі більше трансформують реальність, аніж відображають дійсність: "протягом хибного дня, створеного ілюмінацією телекомунікацій, сходить штучне сонце додаткового освітлення, яке проголошує новий світовий час, коли одночасність дій стає важливішою, ніж їхня послідовність" [36, 18] (виділено автором – Е.Ш.). У понятті публічної сфери максимально активізуються такі його складові, як здатність та тяжіння до гри в її широкому соціокультурному розумінні, спроможність утворювати певним чином умовно-віртуальні середовища, клуби, взагалі місця за соціально значущими для людей зацікавленнями. Саме підхід із точки зору соціальної комунікації дозволяє більш чітко виокремлювати та розвивати ці складові публічної сфери, що з позицій соціології, політології, філософії та культурології здаються, якщо й не хибними, то слабкими місцями цього поняття. Проте мас-медійна актуалізація публічної сфери виявляє підвищену значущість саме цих її складових, що свідчать про життєздатність соціального, соціальних комунікацій, соціальної реальності та їх внутрішню спромогу змінюватися, але не гинути, як на цьому наполягають західні вчені.

Ці аспекти публічної сфери потребують подальшого ретельного дослідження, особливо з позиції сутності та природи інформаційного хронотопу, інформаційно-соціальних комунікацій, перш за все обумовлених специфікою культурного мислення розвиненого інформаційного суспільства. Хоча не потрібно забувати, що й публічна сфера, й соціальна комунікація є природним, логічним наслідком тривалої складної культурної еволюції, що й передбачає відповідний підхід до цих явищ.

1. Хима, Г. Современные направления в литературоведении / Г. Хима. – К., 2000.

2. Информационное общество. – М., 2004.

3. Уэбстер, Ф. Теории информационного общества / Ф. Уебстер. – М., 2004.

4. Трахтенберг, А. Д. Рунет как "публичная сфера": хабермасианский идеал и реальность / А. Д. Трахтенберг. – .

5. Бойл, Э. О. Блоги и публичная сфера / Э. О. Бойл. – .

6. Крос, К. Політична комунікація і висвітлення новин у демократичних суспільствах / К. Крос, Р. Гакет. – К., 2000.

7. Публика // Постмодернизм. Энциклопедия. – Минск, 2001.

8. Гергилов, Р. Е. Частная и публичная сфера жизни европейского человека // Человек постсоветского пространства : сб. матер. конф. / под ред. В. В. Парцвания. – С.Пб., 2005. – Вып. 3. – С. 160–179.

9 Алексеева, Т. А. "Публичное" и "частное": где границы "политического"? / Т. А. Алексеева. – .

10. Красин, Ю. А. Публичная сфера и государственная публичная политика в современной России / Ю. А. Красин, Ю. М. Розанова. – .

11. "Интимизация публичности" – пост-советский путь "расколдовывания" политики в Украине. – .

12. Кін, Д. Громадянське суспільство. Старі образи, нове бачення / Д. Кін. – К., 2000.

13. Сивякова, Е. В. Смещение акцентов в СМИ как фактор сужения публичной сферы постперестроечной России / Е. В. Сивякова. – .

14. Кривоносов, А. Д. PR-текст в системе публичных коммуникаций / А. Д. Кривоносов. – С.Пб., 2002.

15. Дуцик, Д. Політична журналістика / Д. Дудик. – К., 2005.

16. Лотман, Ю. М. Избранные статьи : в 3-х т. / Ю. М. Лотман. – Таллинн, 1998.

17. Власова, Л. И. Особенности логической структуры публицистического текста / Л. И. Власова. – Воронеж, 1983.

18. Галич, В. М. Поетика публіцистичного тексту (на матеріалі творчості Олеся Гончара) / В. М. Галич. – К., 2006.

19. Здоровега, В. Й. Збагнути день сущий / В. Й. Здоровега. – К., 1988.

20. Здоровега, В. Й. У майстерні публіциста / В. Й. Здоровега. – Л., 1969.

21. Качкан, В. В. Про публіцистику / В. В. Качкан. – К., 1982.

22. Лазебник, Ю. Публіцистика в літературі / Ю. Лазебник. – К., 1971.

23. Непийвода, Н. Ф. Точність образу // Образ. – 2001. – Вип. 2. – С. 16–21.

24. Прохоров, Е. П. Публицист и действительность / Е. П. Прохоров. – М., 1973.

25. Скуленко, М. И. Убеждающее воздействие публицистики / М. И. Скуленко. – К., 1986.

26. Публицистика и информация в современном обществе. – М., 2000.

27. Стюфляева, М. И. Образные ресурсы публицистики / М. И. Стюфляева. – М., 1982.

28. Ученова, В. В. Исторические истоки современной публицистики / В. В. Ученова. – М., 1972.

29. Ученова, В. В. У истоков публицистики / В. В. Ученова. – М., 1989.

30. Черепахов, М. Проблемы теории публицистики / М. Черепахов. – М., 1973.

31. Барманкулов, М. К. Познать современника: Очерк в газете, на телевидении, радио, в документальном кино / М. К. Барманкулов. – Алма-Ата, 1980.

32. Буряк, В. Д. Фольклорне, художнє та публіцистичне мислення у контексті інтелектуально-образної еволюції: форми і методи вираження інформації у творчій свідомості етносу : автореф. дис. ... д. філол. н. / В. Д. Буряк. – К., 2003.

33. Арендт Х. VITA ACTIVA, Или о деятельной жизни / Х. Арендт. – С.Пб., 2000.

34. Бальмонт, К. Стихотворения / К. Бальмонт. – М., 1990.

35. Гроссман, В. Жизнь и судьба / В. Гроссман. – М., 1990.

36. Вирилио, П. Информационная бомба. Стратегия обмана / П. Вирилио. – М., 2002.