Ласкаво просимо

Здійснено спробу обгрунтувати важливість теорії конгруентності Ч. Осгуда і П. Таненбаума у журналістикознавчих дослідженнях із погляду функціональності та ефективності.

Ключові слова:баланс, дисбаланс, конгруентність, комунікант, комунікат, об'єкт, семантичний диференціал, психологія, журналістика, мас-медіа.

In the article it's implemented the attempt to substantiate the importance of the theory of Congruentity proposed by C. E. Osgood and P. Tannenbaum in mass media research from the point of view of functionality and effectiveness.

Key words: balance, disbalance, congruentity, communicator, communicate, object, semantic differential, psychology, journalism, mass media.

Осуществлена попытка обосновать важность теории конгруентности Ч. Осгуда и П. Таненбаума в журналистиковедческих исследованиях с стороны функциональности.

Ключевые слова: баланс, дисбаланс, конгруентность, коммуникант, семантический диференциал, психология, журналистика, мас-медиа.

Поняття "баланс" (англ. — рівновага, франц. — терези) і "дисбаланс" (порушення рівноваги) незамінні в сучасній оцінці мас-медіа. Так, у журналістському творі, номері газети, журналу, телерадіопередачі, випуску інформагентства баланс традиційно трактують як збережену, однакову пропорцію в подачі всіх можливих поглядів на явище або подію без надання переваги будь-кому чи будь-чому [1, 8, 16]. Латинський префікс "dis", на позначення негативного або протилежного смислу, дотичний у ситуаціях непропорційності (дисбаланс). Зрозуміло, що навіть найуніверсальніші визначення — небездоганні. А коли йдеться про складні дефініції міждисциплінарного штибу (крім гуманітарних — літературознавства, філософії, психології, масової комунікації, журналістики, — і природничого характеру), то треба зважати на певні особливості. Насамперед ідеться про теорії когнітивної відповідності, невід'ємні від мислячих індивідів та структур (від авторів, ЗМІ, аудиторії — до організацій, партій чи міністерств).

Журналістиці як соціокультурному феноменові цікавий і необхідний багатий досвід представників соціальної психології — когнітивістів, які професійно (і теоретично, й експериментально) вивчають "баланс" та багато чого ще, пов'язаного з ним. Так, представник гештальтпсихології Ф. Хайдер послуговується цим терміном, а ось його колеги пропонують новації: "консонанс" (Л. Фестінгер), "конгруентність" (Ч. Осгуд і П. Таненбаум). Академік І. Макаров слушно вважає, що сфера застосування когнітології не просто виходить за межі психології, а "фактично охоплює всю галузь гуманітарних наук" [2].

Наша спроба розглянути баланс у журналістиці в розрізі теорій когнітивної відповідності, з одного боку, є актуальною, з другого, — достатньо новою. Оскільки психологічних теорій чимало, автора, як дослідника журналістики, зацікавили, по-перше, максимально наближені до журналістики (теорія структурного балансу Ф. Хайдера [3], теорія комунікативних актів Т. Нюкома [4], теорія когнітивного дисонансу Л. Фестінгера [5]), по-друге, мало-вивчені журналістикознавцями, практично ігноровані теорією журналістики (теорія конгруентності Ч. Осгуда і П. Таненбаума [6, 6]). У цій статті зосередимось на останній, яка й становить об'єкт дослідження. Предмет дослідження — аналіз виявлених функціональних параметрів і особливостей, осмислення проблем ефективності теорії конгруентності в масмедійних дослідженнях.

Ставимо перед собою чітку мету: зменшити міждисциплінарний (між психологією та журналістикою) вакуум. З-поміж завдань, які випливають із мети і використаних наукових методів (експеримент, аналіз експерименту, порівняльний аналіз, науковий синтез, опис, логічне і математичне формулювання) найважливішими вважаємо такі:

— використання аналогічних прикладів, адаптованих до журналістикознавства;

— виявлення переваг і вад методів математичного формулювання в журналістикознавстві;

— тест на придатність методики семантичного диференціалу;

— доповнення постекспериментальних висновків П. Таненбаума;

— усвідомлення функціональних, онтологічних і масштабних відмінностей між психологією та журналістикою;

— осмислення актуально-значеннєвих та функціональних проблем теорії конгруентності в масмедійних дослідженнях.

У методологічну основу покладено праці західних, радянських і пострадянських соціальних психологів, журналістикознавців [7, 14].

Особливість теорії конгруентності (балансу) (1955) полягає в тому, що, на відміну од теорій Хайдера та Фестінгера, вона, по-перше, передбачає спробу прогнозу, тобто допускає зміну аттитюду (відношення) з одного на два об'єкти водночас — з пари на тріаду; по-друге, сфера її практичного застосування найчастіше у площині масових комунікацій. Основні конфігуратори: Р — реципієнт, К — комунікатор (комунікант), О — інформація про певний об'єкт, яку комунікатор надає реципієнтові.

Класичний приклад функціональності моделі такий: якщо реципієнт (комунікат) позитивно налаштований до комунікатора, а кому-нікатор, несподівано для реципієнта, позитивно інформує про подію (об'єкт), що їх реципієнт трактує негативно, то в когнітивній структурі реципієнта виникає ситуація конгруентності, адже не збігаються два типи оцінок — "моя власна" і "мого комунікатора".

Попри цікавий, теоретично обґрунтований і навіть експериментально доведений підхід (про це — далі), не можна не звернути увагу й на певну недосконалість, навіть парадоксальність, практично не враховані в численних критичних матеріалах.

Варіант 1. Газета "Правда" (комунікатор) 1933 р. писала, тобто повідомляла читачів-реципієнтів (комунікатів), про те, що голоду в СРСР немає, а закордонні повідомлення про голод — лише провокації, вияви шкідницької діяльності ворогів Кремля, капіталістів-імперіалістів (інформація про ситуацію). Переважна більшість реципієнтів у Радянському Союзі, за винятком УРСР, не сприймала таку "інформацію" негативно, не сприймала негативно і брехливого комунікатора — найавторитетнішу газету СРСР, взірець для наслідування усій (компартійній, офіційній — іншої не було) пресі Радянської України. Оскільки принципових розбіжностей у типажах оцінок ("моя" та "комунікатора") теж не виявлено, то й про ситуацію неконгруентності (дисбалансу) не йшлося.

Варіант 2. Повідомлення згаданої газети (К) про вигадки на тему голоду (О) читачі Радянської України (Р) сприймали "правильно", адже "замовчування" правди з центру: а) для партійних працівників, переважно неукраїнців, атеїстів, енкаведистів, активістів, виконувало принаймні подвійну функцію: по-перше, надання психологічно-мотиваційної підтримки злочинних, але "потрібних комуністичній партії" дій; б) для українських комуністів (письменників, учителів, інженерів), зрідка — неко-муністів (багато хто не вмів читати або свідомо не читав московських газет) стали погрозливим сигналом: "Мовчати! Вас не почують! Вам не повірять! А в Сибір — хоч уже!". І делеговані реципієнти-виконавці (так би мовити — фокус-група), і місцеві прекрасно знали, що в Україні є не просто голод, а Голодомор, що газета (К) — бреше... Однак їхнього знання було замало для вираження своєї позиції. За різного ставлення різних реципієнтів (Р1, Р2 і так далі) і до "інформації" про ситуацію (О), і до комунікатора (К), послання його розкодовувались як наказ одним та попередження іншим. Типажі оцінок Р1—Р2 не збігались, але вони не викликали й публічного стану конгруентності.

Такі ж приклади можна подати, демонструючи "взаємну любов" (народу до вождів та вождів до народу) від Мусоліні, Гітлера, Леніна, Сталіна до Хусейна, Мілошевича, Путіна... І річ не в тому, йдеться про два приклади чи про двадцять. Принципово інше: тріада теорії конгруентності не враховує (або майже не враховує) і не відтворює такі поняття, як правда—брехня, морально—аморально, етично—неетично, незлочинно—злочинно, безкарно—карно, набожно—безбожно і т. д. Нехтування ними веде до дистиляції, надмірної рафінованості, спотворення, неадекватності процесів, явищ, взаємин, оцінок, висновків.

Водночас було б неправильно одразу ставити крапку на теорії Ч. Осгуда та П. Таненбаума, адже виявлені вади, уразливі місця ще не перекреслюють можливості її практичного застосування. Так, автори теорії, за умов неконгруентності, як вихід із такої ситуації вважають одночасну зміну відношень реципієнта і до комунікатора, і до об'єкта з допомогою "асоціативних" та "дисоціативних" тверджень, покликаних замінити відомі у Хайдера "позитивні" та "негативні" відношення. Проблема в тому, що покликані замінити і реально спроможні замінити — не одне й те ж саме. Ми ж акцентуємо на неадекватності цих "замін", вважаємо, що вони — навіть не звичайні підміни (не з метою обману), а виявляють інакшість моделі, очевидно, відповідно до певного задуму.

А задум Осгуда приблизно такий: запропонувати нову методику встановлення векторної змінності відношень з метою їхнього вимірювання. У науковій літературі ця методика, вперше застосована під час вивчення синестезії (1942 р.), соціальних стереотипів (1946 р.), відома як семантична диференціація. Враховуючи ставлення досліджуваного до об'єкта на підставі його ставлення до знака, ця методика забезпечувала кількісну та якісну індексацію значень за допомогою спеціальних шкал. Осгуд припустив, що емоційні реакції індивіда, який сприймає знак "небезпека", збігаються з емоційними реакціями, спричиненими небезпечним об'єктом.

Передбачена для дослідження суб'єктивного значення понять методика семантичної диференціації Осгуда "працює" так: а) опитуваний; б) набори альтернативних (біполярні прикметники-антоніми) вербальних відповідей — умовні кінці континууму, поділеного на сім ступенів; в) опитуваний фіксує на шкалі свою відповідь, яка, за задумом, адекватна напряму та інтенсивності його думок; г) із поданих пар прикметників окреслено три групи факторів: 1) оцінки (гарний — поганий); 2) активності (активний — пасивний); 3) сили (сильний — слабкий). За такого підходу, Осгуд змоделював ситуацію, коли денотативні значення поступаються "емотивним", "метафоричним" конотаціям [6. 26]. Наприклад, слово "газета" конотується як "цікава", "нова", "центральна", "місцева", "кольорова", "серйозна", "улюблена", а не як, скажімо, за словником, "засіб масової інформації, що має певну періодичність... " Та, по суті йдеться якраз не про семантику, а про асоціативні означення, метод Осгуда, хоч як це дивно, називається "семантичний диференціал".

За умов вичерпної поінформованості, обізнаності, ця методика допомагає одним заміром "з'ясувати ставлення опитуваного до соціальних об'єктів" [7, 133]. Перевагою над іншими методиками і практиками опитування з допомогою шкал є те, що опитуваний не мусить робити вибір без вибору — "згідний" — "не згідний". Успішна реалізація у США в експериментах із оцінки політичних лідерів могла б спонукати й нас використовувати її, зокрема сучасними українськими засобами масової інформації, які є та ще довго будуть потужною політичною три- буною, і проплаченою, і безкоштовною. Тому й політичні події, і головні персонажі, і навіть систему ЗМІ можна було б (іноді й треба) "семантично диференціювати". Звісно, якщо зберегти коректність, грамотно дібрати біполярні оцінні пари.

Головні ідеї методики семантичного диференціалу (МСД): 1) можливість визначення місця кожного значення в певному семантичному просторі; 2) можливість визначення відстаней між різними значеннями; 3) можливість фіксації значеннєвої зміни слів у словосполученнях [8]. Використовуючи ці ідеї, Осгуд писав про можливість зміни ідеї семантичного простору на вимір відношень: "Точка у просторі... має дві основні властивості — першонапрям і першовідстань" [6, 4]. Попри неоднозначну аналогічність, автор пропонує не тільки розглядати ці властивості (напряму та відстані від точки відліку) відповідно як якість та інтенсивність значень, а з їхньою допомогою навіть прогнозувати підсумки дисбалансних станів.

Щоб відновлення балансу було ефективне, слід одночасно змінити ступінь інтенсивності відношень, здатний впливати на виникнення (збільшення, зменшення) ситуацій неконгру-ентності, та знака (стосовно обох членів тріади). Але перед цим інтенсивність потрібно виміряти за цілком придатною методикою — семантичного диференціалу. У станах неконгруентності найбільше змінні малополяризовані відношення і навпаки менше змінюються сильнополяри-зовані. Ось який вигляд це має на типовому прикладі.

Р не сприймає К (наприклад, студент факультету журналістики — ведучого популярної телепрограми). Силу негативного ставлення Р до К оцінимо двома пунктами (-2). Разом із тим Р чудово ставиться до дії О (наприклад, Указу Президента України про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України і призначення дострокових виборів), умовно позначимо це як +3. За цієї ситуації, підтримка комунікатором рішення, позиції Президента щонайменше здивувала б реципієнта, який бачить і чує К. Закладений від початку балансовий розкид посилюється новими невідповідностями (цього разу з боку К, хоч, буває, і з боку О). Осгуд вважає, що Р буде прагнути вийти з ситуації неконгруентності, одночасно змінюючи своє ставлення і до К (який чомусь підтримав О, хоч раніше лише критикував), і до О (вчинок якого несподівано позитивно оцінений К, котрий завжди знаходив привід покритикувати О). Але як саме? Найвірогідніше, одночасно змінюючи своє ставлення і до К, і до О, тим самим зменшуючи початковий негатив (-2) до К і відповідно зменшуючи початковий позитив (+3) — до О. Остаточного балансу можна досягти тоді, коли зберігається пропорційність вирівняних відношень Р до К та Р до О за знаком і за інтенсивністю. У зв'язку з цим, Осгуд пропонує визначати величину змін відношень реципієнта до комунікатора та до об'єкта за відповідними формулами [7, 135—136]:

З допомогою формули 1 можна простежити змінність, динаміку трансформування ставлення Р до О (ДкО); формула 2 допомагає виявити змінність відношень Р до К (ДкК).

О та К — абсолютні величини афективних відношень Р до О та Р до К; — одиниця "тиску в бік конгруентності" (ступінь поляризації), тобто одиниця сумарної змінної відношень, необхідної для зрівноваження їх значень, яку отримуємо шляхом вимірювання відстаней між значеннями на оцінній шкалі семантичного диференціалу. У відповідні формули підставляємо запропоновані вище значення для опису характеристики відношень (Р до К: -2; Р до О: +3), опускаючи знаки "+" та "-":

Отримані результати (відповідно: 2 і 3) дозволяють припустити, що змінність у відношенні Р до О дорівнює двом одиницям, а у відношенні Р до К — трьом. Вектори напрямів зміни значень зорієнтовані на зближення, адже триває пошук конгруентності. Ось як графічно можна показати обидві ситуації — до (мал. 1) і після (мал. 2) комунікації.

Бачимо, що більш поляризоване позитивне значення Р до О (+3) погіршилось, але незначно (на дві одиниці), а менш поляризоване негативне значення Р до К (-2) — поліпшилось, але відчутніше (на три одиниці). Водночас обидва значення, досягнувши однієї точки — +1, не просто вирівнялися на поданій шкалі, а й відновили рівновагу в трикутнику Р-К-О, збалансували Р у його ставленні і до К, і до О. Тобто наш глядач, студент-реципієнт, поліпшив своє ставлення до комунікатора (телеведучого) більше, ніж погіршив його щодо об'єкта попереднього захоплення (відповідного рішення Президента України).

Принагідно зауважимо, що в теорії Осгуда і Таненбаума за основу всіх вимірів узято методику семантичного диференціалу; з її допомогою розроблено і значно складніші формули, що, на думку цих авторитетних учених, дозволяють з'ясувати величини і напрями зміни відношень і в асоціативних, і в дисоціативних твердженнях. Так, 1953 і 1956 р. Таненбаум провів серію експериментів, у ході яких виявив придатність моделі Осгуда для прогнозування [8]. Наприклад, фокус-групі (студентам, Р) він запропонував три джерела інформації (К): профспілкові лідери, газета "Чикаго трибюн", сенатор Р. Тафт. Другий крок передбачав з'ясування ставлення фокус-групи до цих джерел (виявлено за шкалами семантичного диференціалу). Під час третього — студентам запропонували показати своє ставлення в ході обговорення трьох тем: легалізовані азартні ігри, проект скорочення навчання в коледжах, абстрактне мистецтво. Повторно експеримент провели за місяць, але до цього учасникам озвучили не реальні, а вигадані публікації з означених проблем. Нові підрахунки дали практично ті ж результати, тобто фактичні дані експерименту і дані, отримані після підрахунку за формулою, збіглися.

У ході постекспериментального аналізу Та-ненбаум звернув також увагу на два важливі моменти: а) у незбалансованих ситуаціях ставлення до об'єкта (три теми-явища) стійкіші, ніж до комунікатора (три джерела інформації); б) модель не працює (не придатна), коли р (ступінь поляризації щодо виділеної теми чи виділеного інформаційного джерела) надто високий. Тоді учасники не вірять у правдивість публікації (виступу).

Навіть успішні наукові експерименти залишають по собі чимало відкритих запитань. Тому іноді бажане трактоване як реальне. Зовні, тобто формально, теорія конгруентності справді успішніша за інші теорії відповідності, однак лише зовні, а не за суттю. Чому? По-перше, ми самі експериментально, на прикладах щодо публікацій про Україну в газеті "Правда" 1933 р., вже виявили і показали її деякі вразливі місця. Доповнимо зараз один із них за допомогою поданих формул. По-друге, нам імпонує відома позиція російської школи соціальної психології: вдосконалено тільки формальний бік теорії, не збагаченої змістовно [7, 138]. А змістовно це можна і слід робити спільно всьому науково-гуманітарному загалу.

Отже, приклад 1 ("Правда" 1933 р. про Україну поза Україною) + формула Осгуда дають таке.

Комунікатор (названий орган ЦК ВКПб) спотворює трагічну ситуацію в Радянській Україні (О), але реципієнт (російський читач), географічно й ментально віддалений від України, не виявляє неправду. З невеликою похибкою, оминувши серію оцінок за шкалою семантичного диференціалу, можемо припустити, що ставлення Р до О = 0, а Р до К — теж 0 (форм. 5, 6).

Які підстави пересічному росіянинові не довіряти написаному? Чому пересічний росіянин має захоплюватись К, адже не всі стали членами єдиної на той час партії? Такі міркування дозволяють припустити, що ставлення пересічного російського (географічно) читача (не лідерів партії чи окремих політично свідомих представників "прошарку" інтелігенції) нейтральне. Відсутність неконгруентності перекреслює мотиви, тому для Р і докомунікаційна, і післякомунікаційна ситуації практично ідентичні.

Виходячи з цього, точність постекспериментальних висновків Таненбаума можна підтвердити за умови, що мешканці Російської Федерації оцінювали заперечення Голодомору не нейтрально, а вкрай негативно, трактуючи ступінь поляризації О як надто високий (Р відмовлявся сприймати подане К). Звідси випливає одне з двох: 1) або Таненбаумові треба було звернути увагу не на два, а принаймні на три постекспериментальні моменти (також на предмет незацікав-лення, байдужості); 2) або модель Осгуда—Таненбаума функціональна, дієздатна лише за умови забезпечення інформаційної відкритості та максимальної поінформованості. У будь-якому разі — у сфері масової комунікації, що її, як відомо, автори теорії не відкинули.

Попри певну респектабельність і математичну та графічну витонченість, модель Осгуда і Таненбаума, хоч це і дивно, ігнорує принципові питання, вже окреслені, або ж чомусь не ставить ті, які можна було б поставити, у критиці теорій відповідності: про вмотивованість початкових визначень, про спектральність факторів, що детермінують виникнення невідповідностей, про зв'язок когнітивної невідповідності з мотивацією і/або поведінкою... А без відповідей на ці питання теоріям відповідностей не поставити крапку в поясненні соціальної поведінки.

І це — з погляду соціальної психології, яка детермінувала й розвинула модель конгруентності. А з погляду журналістики питань ще більше, адже журналістика (і як наука, і як професійно-творча діяльність, і як соціокультурна система) не обмежується аналізом минулих, теперішніх чи навіть майбутніх психологічних феноменів на кшталт мотивів, стимулів, порушень норм і пошуків найуспішніх "виходів" із кризових або невідповідних станів.

З одного боку, все це справді цікавить журналістику, і тому ми дискурсуємо в контексті окреслених феноменів, а з другого — журналістика має дві суттєві відмінності від соціальної психології:

1) за сферою поширення і впливу. Журналістика — це професіональний і масовий комунікатор (образно кажучи, сукупність футбольних команд різних ліг, вікових груп, регіонів, про які, якщо не всі і якщо не все, то багато хто і багато про що, добре знають), а не конкретний гравець, нехай справді відомий і заслужений. Телебачення, радіо, газети, журнали, документальне кіно, інтернет — не повний перелік того, що, не завжди фахове, своєчасне, етичне, проте вже давно і практично недозоване, стало атрибутом життя мільйонів наших громадян. Найліпші ж психологи, на відміну навіть від посередніх ЗМІ, реально здатні впливати на пацієнтів, клієнтів, кількість яких у десятки-сотні разів менша. Виняток — робота психолога за посередництва тих же таки ЗМІ. Але досвід показує, що переважно широко розрекламовані — не найліпші і не найчесніші, а такі собі бізнесмени, перекваліфіковані на лікарів-цілителів, спеціалістів широкого (не)медичного профілю.

2) за глобально, а не індивідуально поставленими завданнями і визначеними пріоритетами. Функціональна природа журналістики окреслена низкою детермінантів: інформувати, аналізувати, розважати, спонукати, рекламувати. Спроби трактувати її лише як дзеркало подій та явищ вважаємо наукововідсталими, адже сучасна журналістика значною мірою орієнтована на (й задіяна у) реалізацію/ї соціотворення, соціомодифікацію, соціотрансформацію, тобто реконструює реальність або, за влучними висловами професора В. Шкляра, виступає "конструктором реальності", "соціальним архітектором сьогодення" [9, 257]. Журналістика — потужний і ефективний засіб реалізації суспільних програм, незамінний інформаційний, аналітичний, спонукальний, рекламний чинник, який можна сприймати позитивно, а можна — критикувати, але нікому не дозволено ігнорувати, навіть тим, хто думає, що їм дозволено все (насамперед високопосадовці, політичні лідери).

Журналістика — універсальний соціокультурний феномен, який враховує все, повз який ніщо не минає, і який, будучи живим і діяльним, компенсує втрачене.

За характером і формою, за специфікою і типологією журналістика буває різна: іронічна, саркастична, навіть в'їдлива, етична, гуманна, толерантна, принципова, байдужа, чутлива, доброзичлива, фахова, якісна, опінієтворча, бульварна, вульгарна, консолідуюча, роз'єднувальна, життєствердна, оптимістична, песимістична, реалістична, парадоксальна, догматична, суспільно (без)відповідальна, (не)демократична, влучна, точна, коротка, сильна, довга, розпливчаста, моральна, світоглядна, національна, релятивістська і т. д. Перелік асоціативних означень хаотичний і неповний, але й цього достатньо, щоб зрозуміти, що журналістика може бути і співчутливим бесідником, і агресивним брехуном, і суспільним залякувачем, і громадянським консолідантом, і навіть масовим гіпнотизером.

На відміну від соціальної психології, яка, будучи зосередженою на причинах-діагнозах та пошуку їхньої нейтралізації-рецептів, умовно дуалістична, журналістика більш функціональна, бо її методологія ширша за експеримент чи соціологічні методи, зорієнтована не тільки на виявлення причин та на їхню локалізацію, а й на побудову принципово нового у масовокомунікаційному форматі — регіонально, національно, міжнародно.

У контексті сказаного важливо не забути: реальні можливості журналістики й усвідомлені можливості (науковцями, практиками) — не одне й те ж саме. Це — перший аспект, поки що часто ігнорований потенційними конфігурантами. Є й інші, не менш важливі: а) усвідомлення місії системи журналістики, конкретного ЗМІ, конкретного журналіста (важливо як не переоцінити, так і не недооцінити); б) усвідомлення суспільної відповідальності; в) необхідність полівекторної гармонізації стосунків: "преса — влада", "преса — громадянство"; г) пошук шляхів підвищення ефективності й реалізації конструктивістських соціокультурних моделей.

Перед сучасною журналістикою регулярно постають нові й серйозні виклики, якими не можна нехтувати, навпаки їх треба своєчасно і кваліфіковано враховувати, щоб не для годиться "зберегти обличчя", а зберегти сутність: суспільне призначення, комунікаційну природу (наявність (діа)полілогу), творчореалізаційну форму. Інакше журналістика має реальні шанси втратити домінантну роль "конструктора-архітектора", суспільного камертона, перетворившись на потужний, але примітивний інструмент у чужих руках, на певний фантом впливовості, на ілюзорність дій.

Розбіжності між задекларованим і реалізованим для теорій відповідності практично створили патову ситуацію. Досі нерозв'язані співвідношення "раціональне-нераціональне" в поведінці людини, "логічне-алогічне" в її діях: "Має місце підміна проблем: творяться поняття, інформаційні процеси, відтворюються когнітивні процеси на комп'ютерах тощо" [10, 141; 11, 8], але майже не пояснюється дуже слабкий зв'язок цих теорій із мотиваційними проблемами. Д. Катц слушно закидає теоріям когнітивних відповідностей звуження фокусу вивчення когнітивних проблем, його обмеження тільки когнітивним конфліктом [12], адже пояснення мотивацій вторинні до мотивування змін когнітивних структур, тобто переважно впливають на кореляцію свідомості, а не дійсності: "увагу сконцентровано на психологізації механізму процесу, без урахування в ньому проблем реальної діяльності людей" [7, 140].

Ключову ідею теорій відповідності (про нерозривність когнітивних структур людини як фундаментальної потреби людської психіки) спростували Б. Фірсов та Ю. Асєєв, адже "бажання організувати когнітивний світ індивідуума в єдине ціле не є і не може бути головним та єдиним мотивом пізнавальної діяльності людини" [13, 38], "стерилізує" мотиви і діяльність, гальмує новаторські, нетрадиційні рішення.

У журналістикознавстві, попри справедливу критику (і, отже, значне наукове зацікавлення, яке не виникатиме безпричинно), теорія відповідності не менш актуальна, ніж у соціальній психології, з кількох причин:

1. Малорозробленість проблем у параметрах "психологія-журналістика".

2. Проблема пошуку відповідностей (альтернатив, зрівноважень, подолання конфлікту, дисонансу тощо) нерозривна з людиною, а в журналістиці поки що людина, а не машина, головний продуцент ідей і текстів.

3. Значною мірою спільна дефініційна база.

У цьому ключі ми підходимо до розуміння балансу (конгруентності) в журналістиці — не тільки як до потреби збагнути і пояснити, а як до функціональної здатності модифіковувати, зрівноважувати щось. Головна вада когнітивно-го принципу (назвав МакГвайр [10, 141]) — трансформація потреб відповідності, а саме: з засобу пояснення низки складних проблем мислення на самоціль, як певний науковий декаданс. Ключем до розв'язку проблеми бачимо детермінацію взаємоузгоджень таких позиційних пар: "інформація — дезінформація", "баланс — дисбаланс". Але для реалізації цих амбіцій вже не достатньо лише соціопсихологічного базису, хоч дуже важливого, цікавого, часто несправедливо ігнорованого, потрібен ширший діапазон міждисциплінарних науково-практичних підходів — філологічних, політологічних, масово-комунікаційних, філософських, соціоінформаційних...

 

---