Ласкаво просимо

"Нотатки із сьогодення" Олеся Гончара: відоме і невідоме

к. філол. н., докторант
УДК 070: 821. 161. 2 - 92 + 929 Гончар

Ревізія гуманітаризму, академічного універсиму знань, криза історичного пізнання та традиційних наукових критеріїв уже виявили себе в журналістикознавстві кінця ХХ — початку ХХІ сторіччя. Особливої актуальності в ньому набирають пошуки нових підходів у оцінці здобутку національної публіцистики минулих епох, дослідженні творчості окремих майстрів пристрасного й соціально значущого письма, визначенні їх внеску в історію журналістики. На крутих поворотах історії суспільство завжди високо підносило публіцистичне знамено, щоб мобілізувати інтелектуальні й фізичні зусилля на виконання історично важливих завдань, які висуває доба.

Саме цим викликаний наш інтерес до публіцистики Олеся Гончара кінця 80-х — початку 90-х років — визначального й знакового періоду в поступальному розвитку Української держави. У цьому зв'язку заслуговують на увагу виявлені в родинному архіві Олеся Гончара письменницькі нотатки (фрагменти, ескізи, начерки, підготовчі матеріали), які з різних причин не потрапили до публіцистичних статей і виступів, котрі, однак, становлять певний науковий інтерес як частина духовної спадщини митця.

"Нотатки із сьогодення" — так називається велика стаття, опублікована 10 лютого 1994 року в газеті "Літературна Україна" над якою, про що свідчать чотири варіанти тексту й велика авторська правка, так ретельно працював письменник, ніби передчуваючи, що вона залишиться своєрідним духовним заповітом своєму народу, честь і гідність якого він відстоював зі зброєю в руках у роки другої світової війни, самовіддано й послідовно захищав його право на вільний розвій національної культури в роки брежнєво-сусловського застою, чию національну й громадянську свідомість готував до сприйняття демократичних змін нового часу.

Еволюція змісту й форми статті яскраво виявляється навіть на рівні її назви: "А жити треба" (Нотатки біля телевізора) — "Захищати майбутнє" — "Зазираючи в завтра" — "Нотатки із сьогодення" [2]. Остання, на наш погляд, найбільш повно відтворює різноплановий характер проблем, якими жила Україна в нелегкі й жорстокі часи кінця ХХ сторіччя: "дефіцит людяного в людині", "бруталізація життя", зростання злочинності й грабіжницьких цін, "перекривання кисню" національній пресі та видавництва [1].

Прозірливе й гостре око публіциста за потворностями так званого "перехідного періоду" не може не помітити й іншого — "тієї величезної, справді подвижницької праці, що її в умовах часом зовсім екстремальних повсякденно, терпляче звершує багатомільйонний трудовий люд України": і невсипущу працю "цілої армії освітян, які, зокрема в східних, найбільш вражених руїнними процесами, регіонах несуть у школи новий дух", і творчі зусилля вчених-істориків України, котрі "очищають цілі епохи від фальсифікаторського бруду, пробуджуючи й зміцнюючи національну самосвідомість... здезорієнтованих сучасників", і паростки нового в культурному житті у вигляді часописів "Тернопіль", "Борисфен", "Степ", "Холодний Яр", "Хортиця", що з'явилися в окремих обласних центрах — Тернополі, Дніпропетровську, Кіровограді, Черкасах, Запоріжжі, і вихід у світ двох томів "Енциклопедії українознавства", здійснене науковим Товариством імені Тараса Шевченка у Львові, і відродження благодійницьких традицій українських меценатів [1].

Лейтмотивом через усю статтю проходить думка про те, що в глибинній духовності народу й непіддатних інфляції золотих скарбах української душі знаходиться сув'язь поколінь, нерозривність минулого, сучасного й майбутнього.

Як засторога проти небезпеки духовного знищення афористично звучать у зверненні до нинішнього покоління окремі рядки статті, котра стала класикою письменницької публіцистики періоду становлення молодої Української держави: "Суспільство поки що мало дбає про свою духовну гігієну", "Час закликів та гучної ейфорії минув", "Руйнач не має майбутнього", "Конкретна результативна праця кожного з нас, праця і праця насамперед", "За людиною гуманістом, за одухотвореним будівничим, а не руїнником буде вирішальне слово" [1].

Треба зазначити, що письменницькі нотатки із сьогодення як розрізнені сюжетно-композиційно не пов'язані між собою записи митця здійснювалися ним до останнього дня життя. Частина з них увійшла до однойменної статті, частина ж залишилася заготовкою до інших творів, які так і не встиг написати Олесь Гончар. Не реалізованим виявився його задум написати статтю під заголовком "Духовність і динаміти", в якій письменник хотів зосередити увагу українського суспільства на проблемі архіважливій у добу державотворення, пов'язаній з духовним відродженням народу, — захисту навколишнього середовища, відбудови зруйнованих і сплюндрованих у роки тоталітаризму пам'ятників історії й культури. В останні роки життя письменник займав надзвичайно активну позицію з цих питань. Його особливо хвилювала доля зруйнованих Успенського собору Києво-Печерської лаври, Михайлівського Золотоверхого собору. Олесь Гончар неодноразово звертався з питань їх відбудови до Президента України, намагався зацікавити цією ідеєю науковців і творчу інтелігенцію. Адресувати ж свої думки до широких кіл громадськості він міг лише зі сторінок періодичної преси. У нотатках письменник зазначає: "Готувати новорічну статтю. Почати: Золотоверхий завис — після вибуху — в небі" [2].

Але не початком згаданої статті стали ці рядки, а розгорнулися вони в цілий вагомий фрагмент, виписаний у фольклорному стилі, іншого твору ("Нотатки із сьогодення"): "Руйнач не має майбутнього. Коли в 30-тих роках сталінські гауляйтери знищували шедеври українського зодчества, коли ваговози з ящиками вибухівки з'являлись навіть на подвір'ї Софії, а в підземелля Михайлівського Золотоверхого, споруди тисячолітнього найміцнішого мурування, сатанинські динаміти було вже закладено, і за командою верховних пігмеїв пролунав вибух такої сили, що все місто здригнулось, як від землетрусу, ось тоді перед здивованими очима киян постав у небі, піднятий у повітря грандіозною вибуховою хвилею він — первозданно сяючий, цілий-цілісінький їхній Золотоверхий!.. Якусь довгу-предовгу мить витвір давніх майстрів тримався у високості таким, яким його бачили у віках, а тепер він, перш ніж упасти, явився людям, мов якесь знамення, мов таємничий знак перестороги й надії... Навіть якщо це лише поетична легенда, з горя витворена киянами, і то вона варта того, щоб над нею замислитись. Бо вона ж каже нам, що є речі на світі, перед якими безсиле й найпотворніше навіть ніби ж то всемогутнє зло" [1].

Коли цитований уривок починається з тези узагальнено-філософського змісту, то у записах-задумах письменник прагне зосередити увагу на психологічному вмотивуванні вчинку руйнача, з біблійних позицій охарактеризувати його як непрощенний гріх, а каяття митець намагається розцінити як "екзамен на зрілість нації": "Роздум: хто вони — руйначі? Їхня природа. Рівень інтелекту. А може, ще живі — оті динамітники? Закликати озватись, покаятись, бо тільки каяттям можна поменшити тягар гріха... Для чого цей почин? Задовольнити національну амбітність після завданих кривд? Виявити дух будівничий? Повернути світовій культурі ще один шедевр? Звичайно, і це. Але ще буде це екзамен на зрілість нації, на її життєздатність" [2].

У другій частині статті Олесь Гончар планував наповнити слово "динаміти" метафоричним змістом широкого узагальнення, при цьому використати апробований у попередній літературній практиці, у тому числі й у публіцистиці, художній прийом — асоціонім (онімізований апелятив) — Сили Зла зі значенням "злочинність", "розпад моралі", "люмпенізація", "знедуховлення": "Сучасні проблеми. Динаміти під нашу духовність Сили Зла підкладають і сьогодні, Сили Зла діють, вони загрожують Україні, її свободі не менше, ніж тоді" [2].

Наступний запис тематично пов'язаний із попереднім. Семантику складного асоціоніма Сили Зла публіцист наповнює значеннями слів, що позначають факти, які підтверджують духовну кризу суспільства. Текст позначений великою правкою, що вказує на поглиблення змісту фрагмента новими документальними свідченнями, емоційність і схвильованість автора, який уболіває за духовне здоров'я нації, намагається спрогнозувати перспективи її державного буття. Наводимо цю нотатку: "Дивлячись на те, в якому становищі зараз опинилася українська культура, мимоволі хочеться запитати: хіба ж це не нова валуєвщина? Хіба нинішні погибельні для культури часи так уже різняться — принаймні за своїми наслідками — від часів постишевсько-косіорівської реакції? Щоправда тоді царські заборони та кремлівські сталінські настанови спускалися на Україну з гори у формі явних чи таємних циркулярів, а сьогодні українська національна преса, національні видавництва поставлені в такі умови, що їм здебільшого нічого не лишається, як тільки "добровільно", але неухильно самознищуватись! Воістину нестерпну кризу переживає сьогодні наша література, штучно виштовхується з життя українська книга, та, котра в найтяжчі часи була народові надійним орієнтиром і дорадником, а хіба в кращій ситуації зараз перебуває наш театр чи, скажімо, українське кіно? На весь світ уславлене Довженком, Кавалерідзе, Параджановим. І диво дивне, що це самозгортання культури нерідко постійне кисневе голодування, а то й фактичне самовигублення відбувається на очах усіх владних структур ніби ж то оновленої держави, при непоясненно спокійному, скоріше байдужому, спогляданні наших суверенних керманичів! А йдеться ж про нищення того, що зрештою дало їм незалежне життя, йдеться про духовне здоров'я нації, про збереження і розвиток її творчих можливостей, без чого марно й говорити про гуманістичний прогрес, про перспективи й цивілізованість нашого державного буття" [2].

Ще один хвилюючий запис митця, із останніх прижиттєвих, де він розглядає наслідки духовної руйнації суспільства тоталітарною системою в контексті національної історії, а прикінцеві рядки "відродити, повернути до життя" усе загублене — це наказ майстра всім нам, щоб вижити й мати гідне майбутнє, гордо вписати ім'я своєї держави на скрижалі світової історії: "Тоталітарна система перетворила Україну в суцільне руйновище. У нашій історії ціла епоха після Хмельниччини так і зветься — Руїна, але те, що тоталітарна система лишила нам, — це набагато страшніше. Зліквідовано церкву, понищено школи, тяжко ушкоджено мову, культуру... І це все маємо відродити, повернути до життя. Тяжкий труд!" [2].

Проілюстрований архівний матеріал з творчої лабораторії Олеся Гончара розкриває окремі моменти технології праці публіциста, ще більше увиразнює немеркнучу постать видатного письменника, громадянина, гуманіста, патріота.

1. Гончар Олесь. Нотатки із сьогодення // Літературна Україна. — 1994. — 10 лют.
2. Гончар Олесь. Нотатки 90-х років // Родинний архів письменника.