Ласкаво просимо

Статтю присвячено аналізові особливостей взаємодії ЗМІ з правоохоронними органами і з'ясуванню причин конфліктів.

Ключові слова: правоохоронні органи, взаємодія, ЗМІ, злочинність, конфлікти.

The given article is devoted to the analysis of interaction between mass-media and the law enforcement bodies aimed at analysis of the reasons of conflicts.

Key words: enforcement authorities, co-operation, mass media, criminality, conflicts.

Статья посвящена анализу особенностей взаимодействия СМИ с правоохранительными органами и выяснение причин конфликтов.

Ключевые слова: правоохранительные органы, взаимодействие, СМИ, преступность, конфликты.

Допоки в суспільстві мають місце проблеми злочинності; означена тема буде актуальною. Наукове дослідження взаємодії та конфліктів ЗМІ з представниками правоохоронних органів у вирішенні проблем злочинності являє собою як теоретичну, так і практичну цінність, насамперед з огляду на вагоме значення відповідних органів державної влади у розбудові правової держави та громадянського суспільства. Сучасний рівень взаємодії співпраці правоохоронців та працівників ЗМІ не можна охарактеризувати як високий, про що свідчить недостатньо якісна подача матеріалу про стан злочинності в країні через небажання правоохоронних органів надавати працівникам ЗМІ необхідну інформацію. Наукова розробка проблеми зумовлена необхідністю пошуку ефективних шляхів виходу з ситуації, що склалася, та створення оптимальних технологій для поліпшення спільної діяльності працівників ЗМІ та правоохоронних органів. Такий процес передбачає дослідження об'єктивних та суб'єктивних соціально значимих чинників, що впливають на правосвідомість як правоохоронців, так і журналістів. Одним із шляхів подолання цієї проблеми може стати, наприклад, створення нормативно-правового документа, де б регламентувалися взаємовигідні положення діяльності правоохоронних органів та працівників ЗМІ.

Можливості використання ЗМІ при розслідуванні злочинів розглядають чимало вчених-криміналістів: В. Бахін, Р. Бєлкін, П. Біленчук, І. Возгріна, І. Герасимова, В. Гончаренка, І. Гори, Л. Драпкіна, А. Крилова, В. Кузьмічова, В. Образцова, Г. Прокопенко, І. Строкова, П. Цимбала, В. Шиканова, М. Шурухнова, М. Яблокова [1; 2; 3] та ін. Однак аналіз наукових робіт показує, що в цілому зазначена проблема розроблена недостатньо. Багато аспектів вивчалося фрагментарно. Так, часто можливості використання ЗМІ під час розслідування злочинів у роботах учених-криміналістів зводяться до залучення громадськості. Безліч питань залишилося поза увагою науковців. Це стосується насамперед розуміння невід'ємності впливу інформаційних чинників на діяльність правоохоронних органів загалом і досудового слідства зокрема, тенденцій щодо активного використання ЗМІ кримінальними структурами для вчинення злочинів, напрямів використання ЗМІ при розслідуванні злочинів, змісту такти-ко-криміналістичних аспектів інформаційного супроводження розслідування злочинів. Низка питань зазначеної наукової проблематики залишається дискусійною, а окремі з них не висвітлюються навіть у постановчому плані. Такий стан теоретичної розробки проблеми позначається на практичній діяльності органів досудового слідства, спричиняє непорозуміння, а подекуди й конфлікти між правоохоронцями та працівниками ЗМІ з питань інформаційного висвітлення процесу та результатів досудового розслідування. Необхідність поглибленого вивчення питань використання ЗМІ при розслідуванні злочинів обумовили вибір теми наукової статті.

Мета дослідження полягає у з'ясуванні особливостей взаємодії та причин конфліктів між представниками правоохоронних органів та ЗМІ у вирішенні проблем злочинності. Створення криміналістичної концепції використання ЗМІ при розслідуванні злочинів, побудови на цій основі практичних рекомендацій для умов сприяння.

Об'єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають у процесі взаємодії журналістів та представників правоохоронних органів.

Предметом дослідження особливості взаємодії та причини конфліктів ЗМІ з представниками правоохоронних органів у вирішенні проблем злочинності.

Новизна статті полягає в комплексному аналізі теоретичних та практичних засад використання ЗМІ у діяльності правоохоронних органів. Уперше робиться спроба обґрунтувати та розкрити об'єктивну необхідність використання ЗМІ при розслідуванні злочинів, розробляються рекомендації для вдосконалення та підвищення ефективності їхньої взаємодії.

Взаємодія правоохоронних органів та ЗМІ виступає засобом оптимізації діяльності кожної з цих структур: для ЗМІ — це можливість удосконалити інформування громадськості з питань боротьби зі злочинністю (в тому числі забезпечити необхідну відкритість діяльності правоохоронних органів), а ще така взаємодія допомагає структурі ЗМІ формувати правосвідомість та правозацікавленість населення. Для правоохоронних органів — це перш за все спосіб одержання допомоги від населення у вирішенні своїх завдань і засіб розширення джерел інформації, необхідної для виконання певних функцій [4, 335]. Століття тому М. Гросс писав із цього приводу: "Тісний зв'язок між судовим слідчим і періодичним друкованим виданням полягає в спільності їхніх завдань. Перший веде боротьбу зі злочинами та з тим, що з ними нерозривно пов'язане, тим, що спонукає до їх здійснення. Та й періодичні друковані видання здебільшого прагнуть такої ж мети" [5, 346].

Взаємодія правоохоронних органів зі ЗМІ дозволяє їм у процесі діяльності ефективніше та раціональніше використовувати власні інтелектуальні й матеріальні ресурси; впливати на оп-тимізацію рішень слідчих, оперативно-розшукових завдань; підвищувати результативність процесуальних, пошукових, правовиховних і профілактичних заходів; формувати адекватну суспільну думку про роботу правоохоронних структур.

Питанням взаємодії правоохоронних органів зі ЗМІ почали цікавитися ще в 70—80 рр. минулого століття [5, 347], нині інтерес до цієї проблеми пожвавився. Співробітництво правоохоронних органів і ЗМІ позначають різними термінами, зокрема: "взаємодія", "використання допомоги ЗМІ", "використання ЗМІ", "участь ЗМІ" і тощо. Кожен із цих термінів можна розтлумачити так: "взаємодія" — це взаємовигідне співробітництво, "використання ЗМІ" — це отримання допомоги від ЗМІ без елементарної взаємовіддачі, "участь" — взагалі не конкретизує форми співробітництва. Тому, на думку багатьох науковців, для визначення взаємин ЗМІ та правоохоронних органів найбільше доцільно вживати термін "взаємодія", адже він характеризує спільну діяльність, що полягає у взаємозацікавленні в її результатах. Але для суб'єкта цих відносин — правоохоронних органів — визначальним є інший термін, а саме: "використання можливостей ЗМІ".

Розглянемо конкретніше, які плюси у співпраці ЗМІ та правоохоронних органів принесе "взаємодія". "Взаємодія — це узгоджена діяльність зі спільними цілями, коли кожен учасник виконує лише те, що може виконати цілком професійно, тобто, така діяльність спрямована на раціональність і якість здійснюваних заходів. Під поняттям взаємодії правоохоронних органів зі ЗМІ розуміють "постійні взаємозв'язки", що об'єктивно існують між ними, обумовлені загальними цілями, які досягаються в процесі взаємовпливу та взаємного використання можливостей зазначених систем для досягнення як загальних, так і власних цілей" [6, 256]. Така взаємодія розглядається як потенційна можливість самовдосконалення й саморозвитку правоохоронної системи. Вона дозволяє: а) заощаджувати сили та засоби при організації роботи з розкриття й розслідування злочинів; б) забезпечувати широту й оперативність інформаційного впливу на населення; в) здійснювати пошук злочинців на практично не обмеженій території; г) створювати сприятливі умови для діяльності правоохоронних органів і т. п. Для цієї взаємодії, як зазначає Ю. Наумкін, характерно не тільки співробітництво задля досягнення загальних цілей, а й "боротьба", що виникає в процесі вирішення конкретних локальних завдань, наприклад, розбіжності в оцінках окремих фактів і результатів діяльності; при бажанні журналістів одержати інформацію, яку правоохоронці вважають за неможливе надати; у випадках підкорення окремих ЗМІ їхнім власникам тощо [7, 104].

Важливість взаємодії правоохоронних органів зі ЗМІ визначається не тільки тим, що вони одержують можливість ефективнішого вирішення своїх завдань, а й уникають необ'єктивного та хибного висвітлення журналістами тих чи тих питань і подій. Останнє може виникати як через недостатнє інформування ЗМІ, так і через непрофесіоналізм окремих журналістів і за прямого виконання замовлень кримінальних структур [7, 256; 7, 277]. Прикладом недостатнього інформування й наслідком бажання заповнити цю прогалину може слугувати випадок, коли у зв'язку з відмовою в інформації журналіст провів власний аналіз ситуації, скажімо, про вбивство, скоєне на замовлення, після чого написав: "Оскільки на місці вбивства слідів злочинця не виявлено, то тепер головне якнайшвидше знайти машину, на якій зник убивця (якщо він її не знищив), щоби спробувати виявити там сліди, які його викриють". Отже, бачимо, так би мовити, практичну рекомендацію — нагадування злочинцям: — не забудьте знищити сліди!

До основних напрямів взаємодії правоохоронних органів зі ЗМІ відносять:

— формування суспільної думки щодо питань боротьби зі злочинністю;

— поглиблення правової поінформованості населення;

— інформування про діяльність правоохоронних органів;

— забезпечення розкриття та розслідування злочинів;

— профілактику правопорушень [7, 84].

Зміст і форма реалізації кожного з цих напрямів взаємодії суттєво змінились у звязку зі змінами соціально-психологічного клімату в суспільстві, оцінкою життєвих цінностей. Так, якщо раніше існували потужні можливості, щоб викликати почуття громадянського обов'язку, суспільної солідарності, то тепер ці фактори практично не діють і доводиться апелювати до бажання громадян захистити своє життя, свою власність, одержати винагороду за надання допомоги правоохоронним органам і тощо.

До взаємодії зі ЗМІ з питань забезпечення розкриття й розслідування злочинів відносимо:

— інформування населення про вчинені злочини;

— запобігання та спростування чуток і дезінформації;

— одержання інформації про обставини розслідуваних злочинів;

— використання допомоги громадян у пошуку злочинців;

— повідомлення з профілактичною метою про прийоми та способи дій злочинців;

— дезінформація злочинців відносно планів та можливих дій правоохоронних органів;

— внесення розладу й непевності в кримінальне середовище з метою внесення розладу в злочинні угрупуваня;

— створення сприятливих умов для вирішення інших слідчих і оперативних завдань.

Зрозуміло, що цей перелік не повний, але за його допомогою можна помітити особливості інформаційного, організаційного, психологічного, тактичного та інших аспектів взаємодії зі ЗМІ в боротьбі проти злочинності в сучасних умовах.

Інформування населення про вчинені злочини та про стан злочинності в цілому, а також про методи боротьби з нею — це, з одного боку, реалізація права громадян на інформацію про те, що відбувається в суспільстві, а з другого боку — це потрібно для створення умов діяльності правоохоронних органів, забезпечення сприятливого клімату у взаємодії з населенням і ЗМІ, аби вони відчували, що про них згадують не тільки задля конкретної допомоги, а потребують їхньої допомоги та взаєморозуміння завжди.

Під час інформування населення щодо правових питань варто пам'ятати, що правова інформація "не буває нейтральною: вона або корисна, або шкідлива, тому конкретному випадку оприлюднення правового матеріалу має передувати виразне усвідомлення мети, що її містить публікація" [8, 91]. Будь-яка публікація (звернення) може викликати інтерес, непорозуміння, здивування, роздратування тощо. Тому, готуючи інформацію, автор мусить пам'ятати не лише про мету, ним визначену, а й про те, яку реакцію це викличе у населення. Причому, негативні наслідки можуть виражатися не тільки в несприйнятті поданої інформації, а й у прямо протилежній реакції на неї: намір запобігти чуткам або спростувати їх — через неякісну подачу матеріалу може переконати в їхній вірогідності; намагаючись забезпечити осуд конкретним діям та вчинкам — можна домогтися зворотної реакції.

Під час взвємодії зі ЗМІ треба враховувати не лише можливість появи негативних наслідків, а й особливості діяльності та специфіку завдань, що їх вирішують різні правоохоронні органи. Так, "сенсаційні" викриття окремих депутатів і чиновників-корупціонерів не варто закінчувати інформацією про винесення вироків, не підтвердивши це послідовними фактами — це породить переконаність у безкарності цих осіб [8, 92]. Профілактичні наміри опублікування матеріалів у ЗМІ не можуть обмежуватись поодинокими публікаціями, — тут потрібні системність і послідовність, зважання на психологію сприйняття аудиторії.

Наприклад, дієвість інформування про злочини в податковій системі буде визначати не сенсаційність матеріалів (масштаб приховування, "важливість" персони тощо), а конкретність того, що саме ми через це (ненадходження до бюджету) втрачаємо — скільки лікарів або вчителів не одержать зарплату, чого недоодержать малюки в дитячих будинках тощо. Зважаючи на діяльність податкової служби, слід зважати й на такі моменти, як ставлення до різних категорій неплатників податків. Наприклад, один лікар, який не виключає можливості зайнятися бізнесом у галузі медицини, своє негативне ставлення до неплатників податків пояснив тим, що він — бюджетник і з цих податків живе, але продовжив так: "Якби я працював у фірмі, то напевно міркував би інакше", а якби займався бізнесом, то "грав би за існуючими правилами, тобто вів би подвійну бухгалтерію та тікав би від податків". Виходить, що, перш ніж когось засудити, сучасний громадянин намагається поставити себе на його місце.

Подання інформації без урахування зазначених особливостей у більшості випадків нічого, крім шкоди, зробити не може. Вельми актуальним і складним під час інформування населення є питання про те, що можна оприлюднювати, а що ні. Не випадково зазначається, що преса й телебачення чимало зробили для криміналізації суспільної свідомості, освітивши потенційних і діючих злочинців [9, 125]. "Одним із найнебезпечніших симптомів кримі-налізації суспільства, — вказує В. Овчинський, — є процес легалізації злочинності", коли за допомогою ЗМІ "відбувається дифузійне проникнення елементів злочинності в нормальний соціальний організм, коли законослухняному громадянинові стає важко відокремити протиправне від злочинного, злочинне від соціаль-носхвалюваного, специфічно кримінальне від повсякденно-побутового, — так тісно переплелись і взаємодіють між собою ці явища в реальній та уявній (віртуальній) дійсності, куди закликають наступні покоління" [10, 15].

Ніколи не слід забувати, що опублікована інформація стане відомою не тільки адресатам, а й тим, проти кого її спрямовано за допомогою ЗМІ. Це насамперед стосується обсягу та змісту інформації з конкретно розслідуваних справ, даних про засоби й методи боротьби зі злочинністю, відомостей про способи скоєння злочинів. У недалекому минулому більшість навчально-методичної літератури про криміналістику випускалося з обмежувальними грифами ("абсолютно секретно"), щоб "злочинці не могли розширювати свої знання". Однак ці грифи не могли бути надійним захистом, а скоріше виступали "обмежниками" для ознайомлення з літературою тим, кому вона адресувалася. Вдавати нібито "наші секрети" — це тільки "наші секрети", явне глупство, тому що навіть відповідно до методів агентурної роботи не слід забувати, хто в основному є агентами. Особливо видно це зараз, коли теоретичною розробкою прийомів і методів протидії правоохоронним органам займаються не тільки анонімні фахівці (із числа тих, хто перейшов на інший бік "барикад"), а й ті, що не приховують свого авторства [10, 13]. Отже, основним і непорушним секретом має бути: хто, де, коли, проти кого і яким чином діятиме, а для інших дій і обставин повинна застосовуватися вибіркова міра закритості: чого більше принесе повідомлення — користі чи шкоди і якої саме. "Надзвичайно улюблений прийом утаємничення, — указував М. Гросс, — і смішний, і часто просто шкідливий. Найпевніший шлях — це постаратися з'ясувати для себе, які наслідки матиме оголошення слідчих даних. Коли немає змоги навіть передбачати будь-які негативні наслідки такого оголошення, то його можна друкувати без застережень" [5, 356].

Із профілактичною метою доцільно інформувати населення про способи й методи дій злочинців, щоби скоротити кількість потенційних жертв цих злочинів, але, мабуть, не про всі. Телебачення показувало сюжет про те, як лікар швидкої допомоги через журнал реєстрації викликів та за довідками про флюрографію (до яких у поліклініках доступ вільний) обирав "підходящих" хворих, відвідував їх, і під виглядом необхідної ін'єкції вводив снодійне, після чого грабував квартиру. Коли в нього закінчилося сильнодіюче снодійне і він перейшов на слабше, деякі хворі почали прокидатися до того, як він залишав квартиру; тоді він почав убивати пацієнтів. У цьому сюжеті негативне — можливість використання способу, що раніше не використовувався, іншими особами, — а це перевищує користь профілактичного попередження.

Для диференціації дозволеного до опублікування й неприпустимого чітких критеріїв у літературі немає. Раніше, наприклад, відомості вибухово-технічного характеру (про конструкцію вибухових пристроїв, що їх можна виготовити самотужки, рецепти саморобних вибухових речовин і т. п.) обмежувалися цензурою, а нині такі дані публікуються практично без обмежень. У 1995 р. видано книгу У. Пауелла "Куховарська книга для анархіста", назви розділів якої звучать як інструкція для терористів: "Як виготовити нітрогліцерин", "Саморобна ручна граната", "Книжкова міна-сюрприз". Американці звертають увагу на зростання кількості, коли злочинці застосовують саморобні вибухові пристрої, створені за "рецептами", з інтернету [11, 503].

Усе це свідчить про доконечну потребу обмежити поширення такої інформації. М. Гросс писав: "Я уявляю собі цей порядок речей не інакше, як у законодавчому плані або ж за <...> відповідною угодою із представниками... друку, через яку судовий слідчий постача-тиме репортерів усіма потрібними відомостями, причому, вони зобов'язані друкувати тільки повідомлення судового слідчого, а цей останній — оголошувати все, що визнає за потрібне" [5, 347—348]. Однак чинне законодавство (у тому числі й Закон України "Про державну таємницю") не передбачає цього. Закріплені в Конституції воля слова й печатки не можуть бути безконтрольними без шкоди для громадян, особливо в умовах поширення проявів тероризму. Тому, незважаючи на всі складності, законодавець повинен вирішити проблему обмеження інформації, яка може бути використана зі злочинними намірами та серйозно загрожувати життю суспільства [12, 87]. За даними опитування населення 63,5 % респондентів (із 2189 опитаних) на запитання: чи припустиме висвітлення в ЗМІ способів здійснення злочинів і методів боротьби зі злочинністю? — відповіли негативно.

У Резолюції № 428 (1970) Консультативної асамблеї Ради Європи "Щодо Декларації про засоби масової інформації та права людини" сказано: офіційна влада "зобов'язана в розумних межах надавати інформацію з питань, що цікавлять громадськість", без конкретизації цих "меж". А в підрозділі "Заходи щодо забезпечення відповідальності друкованих та інших засобів масової інформації" пропонують лише прийняти кодекс професійної етики журналістів із відображенням таких питань, як "поширення точних і збалансованих повідомлень, виправлення неточної інформації, проведення чіткого розмежування між розповсюджуваною інформацією та коментарями, недопущення поширення наклепницьких тверджень, повага права на особисте життя, а також повага права на справедливий судовий розгляд".

З інформуванням населення з правових питаннь тісно пов'язане попередження й спростування чуток, що можуть з'являтись як через відсутність або неповноту задоволення суспільного інтересу (резонансні злочини), так і внаслідок цілеспрямованих дій зацікавлених осіб і організацій [7, 209]. Останнє одержало на сьогодні значне поширення, оскільки криміналіт має практично необмежені можливості купувати (або створювати свої) ЗМІ та оплачувати замовлені публікації. 60 % опитаних слідчих прокуратури вказали, що натрапляли на факти протидії з боку ЗМІ у формі дискредитації, фальсифікації тощо.

Дії правоохоронної системи повинні бути такими, які не допускають факту появи обох ситуацій. Щодо першої, то йдеться про те, що треба чітко відчувати й відслідковувати потреби громадян в інформації з конкретних фактів (справ) та із загальних питань правоохоронної діяльності. Так, наприклад, "вичікувальна" позиція при скоєнні серії однотипних злочинів у більшості випадків може стати основою для народження чуток про появу "маніяка". "Якщо із приводу "нашумілої" події (злочину) не додаються спростування, чи об'єктивна оцінка офіційними джерелами (органом внутрішніх справ, редакцією) стихійна інформація розглядатиметься як достовірна. Тому будь-яке зволікання з інформуванням населення щодо справжнього стану речей може лише ускладнити ситуацію" [7, 210]. У зв'язку з цим доволі актуальною є заява: "Ми зобов'язані відчувати моральну відповідальність не тільки за те, що ми сказали, але й за те, чого не сказали, хоча зобов'язані були сказати" [5, 351].

Вияв "куплених" засобів і журналістів має відбуватися на підставі детального аналізу спрямованості їхніх публікацій; шляхом запрошення на прес-конференції, де повідомляється точна й конкретна інформація щодо сфери їхніх "інтересів"; шляхом надання їм конкретних інформаційних матеріалів тощо. При незмінній спрямованості їхніх публікацій можна й необхідно публікувати дані про таке ігнорування та перекручення отриманих даних і навіть практикувати відмови в акредитації таким виданням і журналістам із прямою вказівкою причини відмови [7, 145]. Зрозуміло, подібний висновок про "специфічну" позицію не можна робити тільки з однієї публікації чи виступу.

У зв'язку з існуванням цільової дезінформації з боку ЗМІ та їхніх власників (так званої "інформаційної підтримки", постає питання про можливість використання даного засобу правоохоронними органами в боротьбі зі злочинністю [13, 211].

До мети використання дезінформації через ЗМІ в процесі розкриття та розслідування злочинів відносять:

— вплив для відмови від скоєння нових злочинів;

— спонукання конфронтуючого суб'єкта до дій, що його викривають;

— уникнення можливості правильного оцінювання стану й умов розслідування підозрюваними й протидіючими кримінальними групами.

З-поміж дій і наслідків, які плануються за результатами опублікування цільових матеріалів, відокремлюються: внесення розладу й непевності в кримінальне середовище, у конкретні злочинні угруповання з метою їхнього розпаду (створення "тривожної" ситуації, компрометація лідерів тощо), тобто знову-таки йдеться про активність і наступальність публікацій, а не тільки про їхню інформативність [10, 17].

У зв'язку зі спонуканням осіб, що цікавлять правоохоронців, до певних дій за допомогою дезінформації, переданої через ЗМІ, виникає принципове питання — чи дозволено це без розкриття справжньої мети журналістові або редакції?

Дозволяється, як правило, коли йдеться про конкретні редакції та журналістів, з якими вони мають намір взаємодіяти, а не просто використовувати. У тих випадках, якщо, наприклад, у газеті міститься платне оголошення — "пастка", а "помилка" у кореспонденції може бути "пояснена" неточністю, коли опублікування дезінформації не може спричинити ніяких неприємностей чи викликати претензії до установ та осіб, що передали її, акція може бути здійснена без розшифровки її істинної мети. У такому разі, як зазначають А. Головін та Е. Дубоносів, доцільно використовувати часткову дезінформацію — аж до включення в текст (передачу) фактів, що реально мали місце, явищ, які не відповідають дійсності, що ускладнює з'ясування та визначення етапу підготовки матеріалу, на якому було перекручено його зміст [7, 17].

Найчастіше звертання до ЗМІ пов'язане з потребою допомоги в розкритті й розслідуванні скоєних злочинів: виявлення свідків і потерпілих, одержання даних про обставини злочину, встановлення й розшук злочинця, виявлення викраденого й слідів злочину. Звернення по допомогу до населення може викликати відповідну реакцію: від гарячого бажання допомогти до повної байдужності чи навіть негативу ("Самі ні на що не здатні"). Тому зміст і головне — форма звернення повинні бути орієнтовані на конкретного адресата й відповідну його реакцію, тобто людина має відчути, що звертаються саме до неї, що в неї в цій справі є своя зацікавленість. Без чіткої орієнтації на конкретну категорію адресатів (які турбуються про безпеку своїх близьких, асоціюючи себе з можливістю подібної погрози, зацікавлених у запобіганні конкретному злу тощо) розраховувати на дієвість та ефективність допомоги вкрай проблематично.

Треба знати й використовувати такі "хитрощі" журналістики як, наприклад, "зацікавлення", коли заголовки газет, початкові фрази передач спрямовані насамперед на залучення уваги читачів і глядачів, тобто побудові матеріалу за принципом "перевернутої піраміди" — подавання відомостей у порядку їхньої важливості та зацікавлення. При цьому слід пам'ятати, що повідомлення й публікації з правоохоронної тематики традиційно викликають в аудиторії надмірну увагу. Ця обставина нерідко використовується проти правоохоронних органів. Далека від об'єктивності критика цих органів перетворюється з фактора, покликаного вдосконалювати діяльність, на фактор, що робить середовище функціонування правоохоронних органів несприятливим, а це, у свою чергу, ускладнює боротьбу зі злочинністю. Журналіст, з огляду на інтереси широкої публіки, яка бажає, щоб її не тільки інформували, а й розважали, часто прагне подавати щось нове, несподіване, оригінальне. При цьому вірогідність відступає на другий план [10, 12].

Обираючи ЗМІ для рішення конкретних завдань, слід мати на увазі не тільки їхні можливості щодо охоплення споживачем інформації, а й те, що радіо й телебачення можуть оперативно повідомити про ті чи ті події, газети прокоментувати їх, журнали — теоретично обгрунтувати.

Постає питання: хто повинен готувати й видавати інформацію ЗМІ? Якщо йдеться про загальне інформування преси (навіть по факту конкретного злочину), як правило, доцільно, щоб це робили представники зі зв'язків із громадськістю, оскільки в них більше досвіду такого спілкування, ширша поінформованість щодо "тла", на якому подається інформація про приватний факт, та й вони не обтяжені такими проблемами, які має вирішувати слідчий. Але якщо потрібно одержати конкретну допомогу на основі поданої інформації, то принаймні готувати її належить тому, хто займатиметься розкриттям та розслідуванням злочину, тому що він, як правило, краще всіх уявляє, від кого та яка саме допомога потрібна і як це зробити, щоб одержати потрібний результат.

У сфері боротьби зі злочинністю набуває значення таке явище, як журналістське розслідування. Дедалі частіше окремі журналісти провадять власне дослідження фактів і поведінки осіб, котрі можуть мати кримінальний характер, як результат вони можуть помітити злочинні прояви. Недарма кажуть, що "журналіста, який постійно пише про якісь однотипні проблеми, цілком можна вважати за експерта в тій або тій галузі" [8, 76].

Журналісти, що спеціалізуються на правовій проблематиці, нерідко можуть провести доволі якісне непроцесуальне розслідування та виявити факти, що вимагають кримінально-правового реагування, але такі "розслідування" можуть носити популістський, поверховий і явно непрофесійний характер. Із процесуальної точки зору тут немає ніякої проблеми, оскільки подібні матеріали не матимуть доказового значення й можуть розглядатися лише як привід і підстави до порушення кримінальної справи, тобто відповідної процесуальної перевірки отриманих даних. Але з інформаційно-організаційного боку тут виникає низка питань. По-перше, ці матеріали можуть відображати об'єктивну картину дослідженого й служити істотною підмогою в розкритті та розслідуванні злочинів, по-друге, вони можуть бути наслідком "замовлення", непрофесійного підходу до збору інформації та її оцінки. Тому їхнє використання правоохоронними органами в боротьбі зі злочинністю в принципі припустиме, але вимагає обов'язкової оцінки — чи не стоїть за таким "розслідуванням" яка-небудь корислива мета. У зв'язку із цим слід привітати появу навчального посібника "Журналістське розслідування", автори якого розкривають поняття цього методу (а не жанру) й намагаються озброїти знанням журналістів, щоб відмежувати професійне журналістське розслідування від "виробів" та простої гонитви за сенсаціями.

У висновку можна наголосити: чимало авторів, які досліджують розглянуту проблему, підкреслюють, що співробітники правоохоронних органів, як правило, не мають необхідних знань та умінь корисної творчої взаємодії зі ЗМІ. Це стосується всіх проблем організації та здійснення взаємодії: як знайти й вибрати відповідні органи ЗМІ (журналістів) для постійної взаємодії чи виконання разової акції; якими повинні бути форми та способи взаємодії; що можна, а чого не можна публікувати; особливості підготовки й подання інформації залежно від мети її оприлюднення тощо. Одним зі шляхів вирішення цих проблем є створення та використання прес-служб правоохоронних органів. А втім мистецтвом спілкування зі ЗМІ й повноцінного використання їхніх можливостей повинні володіти всі слідчі та оперативні працівники, щоб успішно вирішувати поставлені перед ними завдання. Але поки що аналіз практики використання ЗМІ свідчить, що нерідко підготовлені працівниками правоохоронних органів матеріали, призначені для залучення населення до участі в розкритті та розслідуванні злочинів, не відповідають заданій меті через неправильну орієнтацію, неправильно адресоване звернення, неналежну його форму тощо.

Отже, потрібно спеціально досліджувати організаційні, психологічні й тактичні аспекти взаємодії правоохоронних органів зі ЗМІ та розробляти конкретні рекомендації для реалізації цих знань і умінь у практичній діяльності, оскільки ЗМІ є важливим інформаційним резервом правоохоронної діяльності.

 

---