Ласкаво просимо

У третій, завершальній, частині мемуарів професора М. Тимошика з історії факультету журналістики у 70-х роках минулого століття йдеться про життя і побут студентів у студентському гуртожитку на вулиці Ломоносова.

Ключові слова:історія. журналістика, студентство.

The third final part of the memoirs of the professor Tymoshyk (the history of the Department of Journalist in the 70s of the last century) deals with the everyday life of students in a hostel on Lomonosov street.

Key words: history, journalism, studentship..

В третьей, завершающей части мемуаров професора Н. Тимошика, посвященных истории факультета журналистики в 70-х годах прошлого века, рассказывается о жизни и бите студентов в общежитии по улице Ломоносова.

Ключевые слова: история, журналистика, студенчество.

Віддавна поширена думка про те, що прекрасну студентську пору неможливо сповна уявити й оцінити без життя в студентському гуртожитку. На відстані часу, що промайнув після закінчення університету, я дедалі більше поділяю цю думку і дедалі глибше усвідомлюю, наскільки важливе місце в найпотаємнішій скрині пережитого й сподіваного, набутого й розгубленого посідає та перша й далеко не остання у кружлянні років для більшості з нас самостійна житейська пристань.

Щоразу, коли думки повертають у студентську юність, одним крилом спогадів вони торкаються знаменитого Кобзаревого саду, який гордо обрамлюють дорогі серцю Червоний та Жовтий корпуси університету, а іншим крилом линуть уздовж вивченого до останнього сантиметра шляху 38-го маршруту автобуса — далі, на південь столиці, на вулицю Ломоносова.

Студентський гуртожиток як зовні, так і всередині вималював собі в уяві ще десятикласником, коли на одному подиху прочитав випадково придбаний у сільській книгарні роман Івана Цюпи "Вічний вогонь". Він — про студентів Київського університету повоєнної доби, про їхнє життя у славнозвісному університетському гуртожитку на Володимирській гірці. Опісля, готуючи до видання книгу з історії видавничої справи нашої Альма-матер, пропустив крізь своє серце багато чого з написаного в різні роки різними авторами про наш університет, але на таку щиру, й зворушливу оповідь про студентську пору наших попередників, зодягнену в прекрасну художню форму, відтоді більше не натрапляв.

Так і їхав вступати на факультет з надією, що коли пощастить, житиму на самій Володи-мирській гірці й споглядатиму, як герої Цюпи-ного роману, у вільний час із вікна гуртожитку неозорі дивовижно-чарівні задніпровські далі. Уявити собі: раніше в цьому гуртожитку, який первинно зводився на віки як готель Свято-Михайлівського монастиря і про який так само захоплено писав ще один класик української літератури Іван Нечуй-Левицький, тимчасово мешкали ті, хто приїздив з усіх-усюд із паломницькою метою до золотоверхого Києва. Сліди скількох ніким не прочитаних доль навіки залишилися в коридорах та кабінетах цього дивовижного будинку?!.

Тоді ще не знав, що в оспіваному романістом найголовнішому гуртожитку Шевченкового університету вже давно розміщені академічні інститути, а його студентів тепер прописують на п'ять років у спеціально зведеному містечку за півгодини їзди від центру маршрутним автобусом.

Вулиця Ломоносова в теперішньому Голосіївському (за наших часів — Московському) районі столиці, уздовж якої шляховики від початку зробили аж чотири автобусні зупинки, найперше примітна тим, що переважна більшість її мешканців — студенти. Той, хто проектував цю вулицю, напевне, добре знав і любив українську історію, знав, певно, й історію нашого університету, бо по всьому периметру головного студентського проспекту, а також довкола перших гуртожитків запропонував посадити тополі. Саме такі, які віддавна стали символом бульвару Тараса Шевченка, що його прикрашає у центрі Жовтий корпус. Гарна й промовиста була задумка. До речі, тополі як оспіване Кобзарем та опоетизоване іншими українськими майстрами слова дерево в 60—70-ті роки були висаджені і біля Червоного корпусу університету. І то було також символічно. На жаль, на початку 80-х чиясь змаркуртчена голова запропонувала замінити їх на неприродні для цієї частини Києва ялини. Напевне, для того, аби відігнати український дух подалі від стін головного університету України.

Колись, ще в довоєнну пору, тут буйно квітнув на весні та давав щедрі плоди восени величезний колгоспний яблуневий сад сусіднього села Жуляни. По війні добрий шмат цієї території було виділено Київському університетові — за задумом партійних керманичів його мали перенести з центру на міську околицю, комплексно забудувавши величезну територію новими навчальними корпусами, гуртожитками для студентів та аспірантів і житловими будинками для викладачів. Ще донедавна на протилежній частині цієї території, ближче до виставкового центру, стояв на просторому пустирі закладений ще 1954 року і зарослий бур'янами величезний мармуровий камінь, напис на якому нагадував про безнадійність для українців будь-якої мрії про незалежність та перспективу у цій частині столиці грандіозних планів соціалістичного будівництва: "Тут, в ознаменування 300-річчя возз'єднання України з Росією, буде збудовано Київський університет".

Нові навчальні корпуси на цьому місці з невідомих причин почали зводити з великим запізненням — перший, для фізиків, виростав на наших очах у середині 70-х років. Далі у схожі чотириповерхові нові приміщення перебралися радіофізичний, механіко-математичний факультети. Ми були чи не першими, хто освоював уже наприкінці свого навчання новий спортивний комплекс у студмістечку. А от корпуси військового інституту та біологічного факультету з'явилися значно пізніше. На цьому будівництво й припинилося.

Нічим примітним не відзначаються ці збудовані "на ознаменування" навчальні університетські корпуси. Позирають вони скоса на Голосіївський проспект (колишній проспект ім. 40-річчя Жовтня) неоковирно-крикливими бетонними панно, на яких у притаманній соцреалізму манері гігантоманії формі зображені в дерзновенному пориві до космосу молоді будівники комунізму. Самі ці бездумні бетонні нагромадження викликали естетичну насолоду зовні і, на жаль, були не затишні та не зручні для навчання всередині: взимку холодні, а влітку задушливі, дихають самою спекотою.

Інша річ — гуртожитки. Незважаючи на відсутність у цих спорудах будь-яких архітектурних принад, вони й сьогодні привітливо вдивляються в кожного перехожого своїми численними, здається, такими однаковими і водночас такими різними вікнами, ніби намагаються розпізнати в перехожих колишніх своїх мешканців і запросити на хвильку по жмуток приємних спогадів, що омолоджують душу.

Студентських і аспірантських гуртожитків тепер по глибинному, напівокругленому периметру ломоносівської вулиці, налічується близько двадцяти. Найстаріші — в центрі території, звідки й починалося по війні студмістечко. їх і нині називають сталінськими — будувалися ще за життя цього більшовицького вождя. Шість червоноцегляних п'ятиповерхівок, кожна з яких нагадує форму літери "П". Від надто спрощених народних "хрущовок", що масово зводилися пізніше на всіх радянських просторах заради здешевлення будівництва та "ущільнення" на квадратних метрах якомога більшої кількості мешканців, "сталінки" помітно відрізняються тим, що мають товсті стіни, високі стелі, просторі кімнати, широкі й довгі коридори. Мешканцями трьох із таких гуртожитків, розміщених ближче до Виставки, віддавна були студенти сільськогосподарської академії, а трьох інших — нашого університету.

Із кінця шістдесятих і протягом сімдесятих років студмістечко увиразнилося гуртожитками нової, типової для брежнєвської пори, проектної серії — обкладеними білими плитками довгими прямокутниками-п'ятиповерхівками, що навскоси заповнюють територію вздовж двох перших зупинок громадського транспорту цієї вулиці. У глибині ж виростають кілька зручно спланованих на той час (номери на дві особи зі спареними кухонно-сантехнічними блоками) дев'ятиповерхівок для сімейних студентів та аспірантів.

Окремий гуртожиток, який дирекція студмістечка віддавна закріпила за факультетом журналістики, відносився, на нашу втіху, до сталінської доби і мав число чотири (щоправда, згодом унаслідок незрозумілої для нас перенумерації він називатиметься вже сьомим). Це була третя, передостання, зупинка автобусного маршруту № 38 студентської вулиці (на останній зупинці починалася професорська територія — там стояли два такі ж давні, як і ці гуртожитки, житлові будинки, в яких мешкали викладачі університету).

Наш гуртожиток містився чи не в найзручнішому з усього студмістечка місці. Вікна його фасаду виходили на своєрідну площу, довкола якої були такі потрібні студентам споруди: пошта, двоповерхова їдальня з кафе, і такий же двоповерховий торговельний комплекс із гастрономом та універмагом. Через дорогу навскіс — студентські поліклініка та профілакторій. Прямо під вікнами гуртожитку — автобусна зупинка та диспетчерська нашого маршруту до університету. Через пустир, на якому згодом з'явиться спортивний комплекс, від нас нашвидше можна було дістатися до Виставки та тролейбусного маршруту № 12, що починався там і пролягав тоді у центр повз Червоний корпус університету аж до теперішнього Софійського майдану (тоді — площі Богдана Xмельницького). На додачу до такого комфорту — рукою подати в занедбаний і вже нічийний колишній колгоспний яблуневий сад, де можна було відпочивати або готуватися до занять прямо під яблунею, взявши тут же біля магазину порожній дерев'яний ящик.

Як сьогодні пам'ятаю метушливий день поселення в наш гуртожиток 31 серпня 1973 року. Метушливий тому, що на шляху до жаданого "ліжкомісця" було чимало бюрократичних, часом абсурдних з точки зору здорового глузду перепон. Найперше, слід отримати на факультеті в Жовтому корпусі підписане деканом направлення. Його видавали не всім іногороднім, а в основному вихідцям із робітничих та колгоспних сімей, учорашнім армійцям та робітфаківцям. У цю категорію не потрапляли, наприклад, діти сільських учителів, службовців — їх вважали високооплачуваними. Потім треба було мчати в студмістечко і встигнути потрапити на прийом до коменданта для перевірки отих самих документів. І далі, таким самим темпом — на проспект 40-річчя Жовтня, де розташовувався готель "Колос". Від нас вимагали талон-квитанцію на відвідування готельної душової — в гуртожиток студент мав поселятися чисто вимитим. Коштував цей примітивно виготовлений папірець 40 копійок. Показуючи щойно куплену "помийну" квитанцію адміністраторці готелю, запитую: "А де ж душ?". На те вона здивовано відповіла по-московському: "Зачем тебе душ? Беги поселяться. Душ примешь в общежитии". Маючи віддавна загострене чуття на подібні абсурди та бачачи в цьому тему для журналістської репліки, на ходу підраховую, скільки карбованців заробить додатково до плану готельна душова за рахунок немитих студентів і з ким із студмістечка поділиться виторгом готельне начальство? Xоч як дивно, але правило це буде непохитне і в майбутньому — під час кожного поселення до гуртожитку напередодні нового навчального року.

Впливати на вибір, з ким мешкати, не випадало. Xлоп'ячі й дівочі кімнати, принаймні для першокурсників, заповнювалися комендантом у міру приїзду студентів. Я отримав папірець на поселення в № 168 на п'ятому поверсі. Туди щойно заселилися Льоня Голюк, Коля Максимець та Міша Лісниченко.

Уже з перших хвилин знайомства з'явилося відчуття впевненості в тому, що ми зможемо створити атмосферу поваги один до одного і добре облаштувати наш побут. Так воно й сталося. Незважаючи на різницю у віці (Льоня Голюк і Коля Максимець уже відслужили в армії, встигли попрацювати на виробництві, закінчити робітфак, а ми з Мішею — учорашні десятикласники, щойно отримали атестати зрілості), швидко порозумілися.

Найперше, що сприяло появі справді-таки братерських стосунків у нашій кімнаті серед таких різних за характерами та життєвим досвідом однокурсників, — бідарське в матеріальному сенсі становище кожного. Льоня — найменший із багатодітної сім'ї на Xмельниччині, батьки вже були пенсіонерами, отож самі потребували допомоги. У чернігівця Колі Максимця — тільки мати-колгоспниця, батьки черкащанина Міші, як і мої, — теж безправні колгоспники. У мене, до того ж, батько — інвалід війни першої групи і хвора на серце мати.

Чи не від того й виникла ідея жити "колгоспом": менше коштів витрачати в їдальнях; що хто привіз із села, готувати разом, інші продукти докуповувати в магазинах чи на базарі, завівши для цього спільну касу та домовившись наперед про чергування на кухні. Це обіцяло заощадження стипендії, на яку всі дуже розраховували, бо з неї належало не лише харчуватися, а й відкладати на вдяганки.

Деякий час нашому "колгоспу", який ми назвали "Сім'я вечеря", жилося весело, цікаво, для набуття житейського досвіду дуже повчально. Цінний фактаж про це міститься в унікальному документі доби — у протоколі засідань кімнатного колгоспу. Його, разом із щоденниками студентської пори, вдалося мені зберегти в частих переїздах. Тепер ці матеріали добре мені прислужилися.

Щоправда, вироблені нами ж самими "правила гри" від початку не поділяв ще один мешканець кімнати, який з нашої добродушності тимчасово перебував у гуртожитку напівлегально. Мовлю про однокурсника Тараса Голінея, що був родом з Яремчі Івано-Франківської області. За наданою в деканат довідкою про заробітки батьків він, очевидно, не міг претендувати на студентський гуртожиток. Але цього дуже хотів. І саме наша кімната, не знаючи добре однокурсника, пожаліла хлопця. Впросили коменданта підселити його в 168-му п'ятим, потіснивши в кімнаті меблі для додаткового ліжка та тумбочки. Фактично, це був єдиний випадок у гуртожитку з таким добровільним понаднормовим підселенням.

На відмову Тараса робити свій даток у спільну касу ми спочатку не звернули ніякої уваги — справа ця була цілковито добровільною. Але далі в поведінці понадпланового "квартиранта" стало проявлятися щось таке, що виходило далеко за межі добре засвоєних кожним із нас у своїх селах прадавніх традицій української гостинності й доброчесності. Одного вечора, повернувшись до гуртожитку пізно, їдальня й гастроном були вже зачинені, Тарас запропонував дві копійки за те, аби купити в нас... два шматки хліба до чаю (в радянських їдальнях і кафе тоді шматок хліба справді коштував одну копійку). Шоковані такою пропозицією, ми все ж зберегли рівновагу й щиро запропонували йому окраєць хліба, що лишився на сніданок, — дали просто так, задарма. Товариш скористався пропозицією, але дві копійки все ж таки залишив на столі.

Про те, що непорозуміння з двома копійками не було випадковим, нагадала продуктова посилка, яку невдовзі Тарас отримав поштою від батьків. Кілька днів він самотужки, в нашій присутності, смакував маминими гостинцями — домашньою ковбасою, маслом, бринзою, печивом, горіхами, щоразу засуваючи опісля посилку далеко під ліжко. Оскільки тоді холодильників у гуртожитку не було, продукти довго зберігатися не могли. До того ж, ліжко п'ятого мешканця стояло під вікном, біля батареї парового опалення. Вже за пару днів, коли від згірклих і запліснявілих масла та ковбаси в кімнаті став чутися сморід, Тарас витягнув пакети з-під ліжка й поставив на стіл — нате, мовляв, хлопці, пригощайтеся. Отоді ми вже не витримали. Особливо цей вчинок обурив Льоню Голюка, котрий, як старший, відверто сказав товаришеві все, що він про нього думав.

Незабаром нас у кімнаті знову стало четверо. Ми не вигонили Тараса Голінея, хоч і мали на це підстави. Справа розв'язалася сама собою. Більше тиняючись без діла по Києву, ніж відвідуючи бібліотеки, першу екзаменаційну сесію він таки безнадійно завалив. Після зимових канікул, не доклавши жодних зусиль, щоб надолужити у навчанні, він дійшов до закономірного фіналу: був відрахований з університету. Більше про колишнього однокурсника і співмешканця кімнати ми нічого не чули.

Не знаю, чи виніс щось із того житейського уроку сам Тарас Голіней, але на мене та історія справила приголомшливе враження. Пізніше, працюючи кореспондентом і редактором на Західній Україні, я надбав чимало друзів і приятелів з-поміж тамтешніх мешканців, з якими нерідко зводили журналістські дороги. Глибше пізнавши історію та звичаї краю, що часто переходив із рук у руки різних державних правителів, я об'єктивно заповажав такі риси характеру галичан і буковинців, як індивідуалізм, самовираження, самозабезпечення, несприйнят-тя через об'єктивні історичні обставини "колгоспного" стилю життя. Проте, на мою велику втіху, ніде, жодного разу не довелося мені зустріти подібних проявів у звичайних побутових стосунках, що їх показував нам тоді молодий яремчанин.

Завершуючи так звану кухонну тему, варто сказати, що в ті роки в скрутному матеріальному становищі було чимало наших однокурсників, які мешкали в гуртожитку. Дуже виручали торби: кожен, хто міг двічі, а то й тричі на місяць доставляв від своїх сільських родичів. Все те ставало спільним надбанням.

Пригадую, певний час так само спільно куховарили й наші сусіди — однокурсники Саша Яремчук, Коля Гуменюк, Юра Плаксюк та Серьожа Козьяков. Гуртожитське харчуванням в них явно поліпшилися, коли на початку наїздами, а згодом і повністю перебравшись до їхньої кімнати, справу цю взяла у свої руки майбутня Яремчукова дружина Світлана. Дуже делікатною і хазяйновитою виявилася ця дівчина. її, не студентку з далекого вінницького села, відразу сприйняли в нас за свою, а населення 169-ї прямо обожнювало, бо про такі борщі й вареники, які охоче готувала на всіх Світлана, їм і не снилися. Згодом, гуляючи всією групою в них на весіллі в Тульчинському районі, ми щиро дякували Світлані, що в скрутні хвилини підгодовувала голодних студентів своїми смачними стравами./p>

Позичити "до кращих часів" або просто так дати цибулину, картоплину, жменю квасолі чи хлібину кожному, хто мешкав поряд, було справою звичною. Знаючи, що в нашому "колгоспі" завжди є щось у запасі, до нашої кімнати часто заходили підкріпитися бодай чаєм з варенням чи маслом близькі й далекі сусіди. З-поміж них — на курс старший Олексій Закордонець. Тихий, інтелігентний, чемний. З ним я спілкувався найчастіше.

Через багато років доля розпорядилася так, що з Альошею мені випало мешкати разом в іншому гуртожитку, та ще й в одній кімнаті. Було то в час навчання на відділенні журналістики Вищої партійної школи при ЦК компартії України. Відповідно до відпрацьованої десятиліттями кадрової політики правлячої партії, кращих журналістів, що стояли в резерві на редакторські посади, відповідні обкоми партії періодично виряджали до столиці на дворічний журналістсько-партійний вишкіл. Того ж самого року до "партійної бурси" потрапив од Вінницького обкому партії мій колишній однокурсник Саша Яремчук, — він доти працював у жмеринській районці. Неважко здогадатися, що набуті на вулиці Ломоносова кращі гуртожитські традиції ми відродили й на новому місці, щоправда, в іншому соціальному статусі. Після закінчення цього своєрідного вищого навчального закладу Олексій отримав посаду головного редактора фастівської міськрайонної газети "Перемога", а Олександр — завідувача корпункту обласної газети "Радянське Поділля".

Та повернімося в сімдесяті роки на вулицю Ломоносова.

Кухня нашого чоловічого крила спочатку на п'ятім, а через рік — на четвертім поверсі поступово ставала своєрідним громадським центром. Пізніми вечорами тут не тільки інтенсивно експлуатувалися всі конфорки двох газових плит, а й виконувалися важливіші справи. Показово: на курсі було чимало талантів, які тією чи іншою мірою проявлялися на початку саме на гуртожитській кухні, на наших очах. Ось кілька прикладів.

Володя Шевчук любив тут малювати. Таким він мені й запам'ятався — натхненним, замисленим, з вишуканим пензлем у руці, яким щойно, з великою насолодою від вдало реалізованого творчого задуму, поставлено останній мазок на черговому пейзажному полотні. Саме в такий момент хтось зафіксував його на любительському фотознімку. Вона й досі зберігається в архіві Галі Дацюк, і ми вважали за потрібне помістити цю неповторну мить у світлин-ному розділі нашої книги. Через кілька років по закінченні університету Володя Шевчук приїде до нас із Максимцем у гості в Чернівці, повертаючись із тривалого відрядження до Куби, де він редагував газету одного радянського військового підрозділу. До того фатального дня, коли не витримає його серце, залишатиметься всього двоє трохи захмарених у його долі, але все ж обнадійливих весен...

Серьожа Козьяков складав тут музику під гітару для своїх нових пісень і часто влаштовував імпровізовані міні-концерти. Після таких презентацій деякі із Сергієвих пісень ставали улюбленими на курсі, згодом їх часто виконували на спільних вечірках чи в туристичних походах. А його пісня, присвячена вулиці Ломоносова, стала своєрідним гімном нашого курсу, нашої молодості. Варто згадати тут і надзвичайно проникливий та, певною мірою, пророчий для долі Козьякова й кількох наших однокурсників, які передчасно відійшли за небокрай, вірш про наші майбутні непрості журналістські дороги. Багато хто з нас переписав його на п'ятому курсі, роз'їжджаючись до місць свого першого журналістського призначення, про шанс, маючи раниму душу, передчасного самоспалення. Є в тому вірші фраза, яку не можна читати спокійно: "Уплываем, улетаем, уезжаем // Теплоходы, самолеты, поезда // Потихоньку мы из жизни убываем // В непонятное такое никуда... " . На жаль, поетичної збірки нашого талановитого Сергія Козьякова так і не довелося потримати в руках. Не знаю, чи побачила вона світ, хоча, коли ховали його, 28-літнього, найближчі друзі присяглися зробити все, аби така поетична збірка, присвячена його щойнонародженому синові, побачила світ...

Коля Будлянський звіряв на нечисленних тутешніх слухачах свої новели з явно вираженою сільською тематикою. Зовсім недавно із захопленням перечитав видані в Чернігові дві його нові прозові книги. Кілька новел, написаних у стилі Григора Тютюнника, таки зачепили за живе — так достовірно і з такою художньою силою відтворені в них картинки сучасного непростого життя його дивовижних героїв. Побачив у тих героях і своїх односельців, переживши щемливі спогади своєї ранньої юності в чернігівській Данині. Деякі сюжети здавалися мені знайомими ще з тих колективних гуртожитських обговорень перших спроб майбутнього прозаїка — мого земляка і колишнього друга, Заслуженого журналіста України, багатолітнього провідного кореспондента "Деснянської правди".

Альоша Дубінін, екіпірований професійним хокеїстом, безпомилково вибрав місце на спільній кухні як найбільш підходяще для громадського обговорення його фантастичного проекту "Створення хокейної команди на журфаці та шляхи забезпечення проходження її у вищу хокейну лігу". Коли інтерес факультетської громади до цього проекту помітно згас (бо розмови про заливання водою майбутнього хокейного поля тривали з осені до весни, а катка так і не було, як і команди, котра все ще формувалася на чергових кастингах), Альоша вже приходив на кухню у звичайному одязі, але зі своєю дорогою, майже з колекції Страдіварі, скрипкою. Щоправда, після того, як хтось довірчо повідомив йому, що полонез Огінського в його виконанні зачаровано слухала в коридорі на дівочій половині сама Єва Придатко, наше юне музичне дарування негайно зрадило неофіційний громадський центр і почало виконувати цей музичний шедевр та ще й твори Моцарта в себе в кімнаті, завбачливо прочинивши двері. Я, як найбільш посвячений у сердечні Альошині справи, відразу здогадався: полонези перекочували ближче до Єви, адже кімната, де він мешкав, була через стінку від його нерозділеного кохання. Олексій Дубінін всього лиш раз приїхав на наші традиційні щоп'ятирічні зустрічі. Було то 1983 року. Як і раніше, захоплено розповідав мені про свої нові житейські пригоди. Найдовший був сюжет про те, як самовіддано рятував майно Красноярської студії телебачення, коли човен знімальної групи, яку він очолював, потрапив у вир розбурханої весняними водами Обі.

Часто саме на кухні майстерно розтлумачував найскладніші місця Марксового "Капіталу" напередодні іспитів Валера Богданов. Важко повірити, але про цей і сьогодні складний для сприйняття твір він міг говорити годинами. Слухати нашого політично підкованого вундеркінда приходило чимало охочих. Щоправда, мало що розуміли, але вираз на обличчях у всіх був такий, як у літературного героя Михайла Старицького "За двома зайцями" Сірка, коли той слухав свого майбутнього зятя-прой-дисвіта Свирида Петровича Голохвастого: "Говорить так розумно, аж страшо". І станеться так, що не в написанні журналістських текстів, а саме у вмінні багато і гарно говорити без паперу знайде пізніше своє професійне самовираження Валера. Підписавши направлення у видавництво "Радянське Закарпаття", він усього кілька місяців працюватиме в Ужгороді коректором, а незабаром переїде до Чернівців, ближче до матері, що мешкала в Снятинському районі. Я його випадково зустрів на площі Філармонії, коли він проводив екскурсію для приїжджих здалека туристів. Виявляється, колишній одногрупник працював екскурсоводом в обласному бюро подорожей. Щосуботи супроводжував групи за популярними маршрутами вихідного дня. Запропонував мені скористатися його службовим місцем в автобусі та безкоштовно покататися з ним у вихідні дні. Так завдяки Валерію ознайомивсь я на початковому етапі свого життя на Буковині з дивовижної краси історичними пам'ятками, розташованими неподалік Чернівців — Хотином, Кам'янцем-Подільським, Коломиєю, Яремчею, печерою Кривче на Тернопіллі, північчю Молдови. Але з моїм поверненням до Києва наші зв'язки з ним обірвалися.

Вразив у ті роки своєю цілеспрямованістю, вірністю творчому покликанню Ваня Покотило. Він угадував приходити на кухню пізніше всіх, коли газові конфорки вимикалися, запахи сала й часнику вивітрювалися через кватирку, а гуртожитське населення поступово розходилося по своїх кімнатах готуватися до сну. В такі хвилини, поставивши стільця посеред кухні, запаливши першу цигарку зі щойно розпакованої "Прими", Ваня починав працювати. Незадовго перед цим якось прохопився про свої творчі наміри: щодня писати по одному віршеві. Оскільки творче натхнення приходило до нього вночі, саме в цю пору він добровільно перебирав на себе обов'язки "чергового" на кухні. В уяві виринає не раз бачена картина: глупа ніч, кухня, огорнута густою хмарою цигаркового диму, крізь яку ледь проглядається постать нашого поета з блокнотом і олівцем у руках; довкола на підлозі — численні, списані його ж почерком аркушики з блокнота — безмовні свідки мук творчості. "Ну що, Ваню, закінчив вірша?" — запитую. "Поки що ні, але кінець уже бачу", — спокійно відповідав той, не відриваючись від паперу. Не всі поділяли такий "плановий" підхід до написання першої поетичної збірки. Дехто з хлопців кепкував: мовляв, треба чекати натхнення, а не гвалтувати себе нічними сидіннями на кухні. Але Ваня Покотило довів, що сидів недаремно. Вже працюючи у кам'янець-подільській міськрайонці на Хмельниччині, він зреалізував свою студентську мрію, видавши свою поважну за обсягом поетичну збірку. Пізніше я довідався, що наш однокурсник, незважаючи на рутинність щоденної журналістської праці в місцевій пресі, й далі активно пише поетичні твори.

Чи не цей промовистий приклад найкраще ілюструє відомий крилатий вислів про талант і творчість: "Талант — це 98 відсотків поту і лише два, що даються від Бога". Отож, і на моє глибоке переконання, Богом даний кожному з нас талант сповна реалізувати може лише той, хто працює наполегливо й самовіддано, хто щиро захоплений справою, закоханий у неї, хто мимоволі вивищив її до сенсу свого життя. Цю думку часто повторюю своїм студентам, які від перших курсів, окрім усвідомленого вже опанування журналістського ремесла, серйозно мріють сягнути вершин творчості.

Головною ознакою нашого гуртожитського життя, як можна здогадатися з наведених епізодів, була його особлива активізація саме в пізньовечірні та нічні години. Ще в одинадцятій вечора можна було без застережень зайти в будь-яку кімнату по яку харчову, книжкову чи грошову позичку, а опівночі спокійно готувати на кухні вечерю, починати конспектувати щось до завтрашнього семінару. Рух коридорами о цій порі, незважаючи на суворі приписи інструкції гасити світло о 23.00, був особливо жвавий. Причиною цього вважалося навчання факультету в другу зміну.

Склалося так віддавна: в умовах нестачі аудиторного фонду природничі факультети традиційно починали навчання в університетських корпусах у першу зміну, з 8.20 ранку, а гуманітарні — у другу. Отож, про початок першої пари для нас у Жовтому корпусі дзвоник сповіщав о 14.00, а про закінчення третьої — аж о 19.35. Якщо до цього додати часті походи в театри (доводилося з півпари втікати), кіно, бібліотеки, годину для переїзду, то більшість із нас поверталися до своєї домівки десь близько десятої вечора, а то й пізніше.

Кожний по-різному пристосовувався до такого, на перший погляд, розбитого і тому дуже незручного дня. Особисто для мене той розклад був цілком придатний, бо від шостого класу я ходив до школи у другу зміну і за цей час організм виробив "совиний" стиль: пізніше лягати, пізніше вставати. Складніше було "жайворонкам". Вони не могли лягати спати раніше півночі і вставати раніше восьмої — їм заважав ранковий гуркіт, а ще громада піддавала їх серйозній обструкції. Основне пробудження після нічного сну починалося на наших поверхах не раніше дев'ятої.

Наскільки важко було організмові ламати усталений за ціле десятиліття біоритм, переконався пізніше, коли після закінчення університету поїхав на роботу. У редакцію "Радянської Буковини" мене спочатку взяли на посаду кореспондента відділу сільського господарства. А це означало, що в численні відрядження треба було виїздити з обласного центру, і, отже, вставати не пізніше п'ятої-шостої ранку, бо після восьмої ні в райкомі, ні в колгоспній конторі нікого вже не застанеш — усі на полях і фермах. Ото була морока із пробудженням. Два роки намарно себе переламував, аж поки перейшов до іншого, спокійнішого, відділу.

Та то було потім. А тоді нашим "неправильним" стилем життя у гуртожитку занепокоївся навіть деканат. Пригадую, як на одних курсових зборах (у ту пору збори з участю декана та викладачів були частим явищем) Марія Устимівна Каранська висловила тезу, що незабаром стала крилатою на курсі: деякі студенти погано складають сесії тому, що багато сплять і просипають гарні оцінки. То з її легкої руки деканат почав періодично виряджати до гуртожитку своєрідні рейдові бригади викладачів. І саме в ранкові години. Тоді починалися неминучі "розноси" й "накачки".

Та знайшовся серед викладачів чоловік, який зрозумів, що примусовими методами стиль життя студента не зміниш, це ж не армія. Ним виявися мій улюбленець, викладач журналістських жанрів письменник-фронтовик Павло Федорович Автомонов. Пригадую, заходить він раз у нашу кімнату о пів на дев'яту ранку і по-батьківськи приязно мовить: "Вставайте, хлопці, бо Марія Устимівна з колегами вже підіймається сходами до вашого поверху, потрапите в чорний список". Виявляється, Павло Федорович на кілька хвилин випередив поважну комісію і встиг зайти до кількох кімнат, а звідти, у свою чергу, інформація пішла до сонного царства через відкриті вікна. Досі не забуду картини у стилі гоголівського "Ревізора": заходить наша вимоглива викладачка до кімнати, а ми, протираючи непомітно заспані очі, вже сидимо за столом, безпам'ятно конспектуємо. За пару хвилин і в сусідній кімнаті — така ж картина. Марія Устимівна перевіркою була задоволена: помінялися студенти на очах.

Саме той неординарний епізод спонукав Льоню Голюка зініціювати в нашій кімнаті перегляд ненормального розпорядку дня. Ідея була така: у зв'язку з наближенням сесії всім раніше лягати і раніше вставати; починаємо новий стиль життя з понеділка з ранкової пробіжки; напрямок — село Жуляни.

Було то пізньої осені, де-не-де вже замерзали калюжі. Сьома ранку, раптовий, як в армії, підйом спричинив надривне, а тому постійне дзеленчання будильника, купленого Льонею напередодні за 4.50 із коштів спільної каси. Схоплюємося, спозаранку надягаємо спортивні костюми, мчимо на вихід. Незнайомим маршрутом біжиться неохоче: холодно, мрячно, темно, хочеться спати. За хвилин сорок повертаємось і, не змовляючись, падаємо на ліжка — досинати. Прокинулися о десятій ранку. Назавтра картина повторилася. Третього дня "порушниками конвенції" були Міша і я, проігнорували сигнал будильника. На ранкову пробіжку вийшла половина "колгоспу" — Максимець із Голюком. їх вистачило на два дні.

Xоча правильна ініціатива Льоні Голюка зазнала фіаско, він уперто заводив щовечора будильника — ставив рівно на сьому ранку. Ми сердито переверталися, затуляли вуха подушками, аби не чути його набридливого дзеленчання, й далі солодко спали. Одного дня, коли будильник нас трьох таки дістав, я запитую в Голюка: "Навіщо ставити будильник на таку ранню годину, адже ми всі продовжуємо спати?" Філософська відповідь Льоні стала фразеологізмом, який тепер я сам часто повторюю: "Я повинен знати, що сьома година вже минула".

Потім ми зрозуміли: розпорядок дня окремо взятим "колгоспом" у такій різнополюсній за характерами та темпераментами "державі" справді не змінимо навіть за умов, якби наша кімната стояла подалі від громадського центру, яким була кухня нашого крила. Отож, доводилося заспокоювати себе повчальною фразою бувалих: "Коли не можеш змінити обставини, спробуй пристосуватися до них". Це подіяло.

Та перейдімо до навчання, оскільки саме воно визначало сенс нашого перебування у студентському гуртожитку. Судячи з описаних вище побутових епізодів, готуватися до занять у гуртожитку було непросто.

Пам'ятаю, з якою наполегливістю боровся Льоня Голюк, бодай годину перед сном у кімнаті забезпечити робочу обстановку: аби ніхто з чужих не заходив ні за чим, не розмовляв ні про що, не відвертав уваги від книг. Через тривалу перерву в навчанні йому найтяжче давалася німецька. За рекомендацією викладачки друг вирішив використовувати нову методику: на численних аркушиках понаписувати з двох боків слова в українському та німецькому варіантах і порозкидати по всій кімнаті. Ходиш, звертаєш увагу на ці листочки, аби не наступити, перевертаєш, мимоволі засвоюючи написане на них. З Голюком добре і Максимцю, і Лісниченку: вони теж "німці", а от що мені робити з моєю проблемною англійською — розкидати повсюди свої записочки?.. Випробовував у кімнаті Льоня й іншу методику засвоєння іноземної: за допомогою начитування на магнітофонну касету й прослуховування власних помилок у вимові. Для цього й купив за зароблені в будзагоні гроші портативну "Весну" — дорогу на той час марку магнітофона радянського виробництва. Не пожалів нелегко зароблених і незайвих у залатуванні численних дірок студентського бюджету коштів. Проте довго використовувати новинку за цим призначенням не довелося. Отримавши від німкені "задовільно", що означало червоне світло для стипендії на ціле півріччя, Льоня махнув рукою на сподівання колись у Німеччині поспілкуватися зі справжнім німцем і облишив вивчати методички.

Та отримана, вважаю, несправедливо трійка вплинула й на наступну сесію мого друга...

Пізніше, ставши викладачем, не раз стикався з таким явищем, як психологічний фактор у виставленні оцінки, де є вагання. В екзаменатора, який переглядає заліковку перед своїм вердиктом, саме такий фактор нерідко спрацьовує: ага, і з інших предметів у тебе трійки, тоді і я свою тверду ставлю. У радянські часи, до речі, існувала своєрідна квота на кількість трійок: на курс, скажімо, зі ста чоловік виділялося 80—85 стипендій. Зрозуміло, що трійки були неминучими. Але, переконаний, вони мають бути об'єктивними. Часто згадуючи, як нелегко справлявся однокурсник, який чесно і сповна доклав усіх зусиль, аби об'єктивно скласти сесію з кращими результатами, я особисто ніколи не переглядаю під час екзамену заліковку студента з метою з'ясувати, як він складав попередні сесії, раджу не робити цього своїм колегам.

Кращими місцями для навчання все ж були улюблений багатьма кабінет журналістики, читальні зали університетської бібліотеки (працювали в той час до десятої години вечора) та читальня республіканської бібліотеки для молоді ім. М. Островського, розташована неподалік од Виставки.

У гуртожитку задля цього було спеціально обладнано велику кімнату на першому поверсі. Раніше її називали ленінською, для нас вона була просто читалкою. Мені готуватися до занять подобалося там найбільше. Тихо, затишно, для зручності можна було приходити туди в спортивному одязі та в "шльопанцях" на ногах. Не існувало набридливих графіків для провітрювання. Саме тут я познайомився зі своєю першою подругою студентської пори Галиною Таран, яка була на курс меншою, та з найпостійнішим відвідувачем читалки, ровесником із біофаку Валерою Ганчуріним, дружбою з яким дорожив усі студентські роки. Якось (а це було в зимову сесію) я там зачитався так, що мало не забув про свій день народження. Найкращі друзі нагадали, привітавши мене квітами прямо в читалці.

Наша гуртожитська читалка будь-якої пори року чесно й надійно виконувала ще одну важливу місію, за яку їй особливо вдячні були усі закохані. Згідно з приписами інструкції, вхід до гуртожитку її мешканців припинявся о 23-й годині. Після цього чергова тітонька замикала вхідні двері й могла спокійно лягати спати. До гостей ставилися строгіше — вони мали залишити на посту документ і вислухати суворе попередження про обмежений час перебування в конкретній кімнаті. Читалка ж, вікна якої не були заґратовані, обов'язково мала щоночі кількох "лунатиків", що засиджувалися тут за конспектуванням або написанням віршів мало не до ранку. Вони й відкривали на спеціально придуманий тихий стукіт у шибку половину вікна навстіж, аби впустити "своїх", які загуляли на стороні, або "чужих", яких "свої" привели для того, аби тримати в обіймах до ранку на своїй території.

Тут відступлю ненадовго від навчальної тематики, оскільки зачепилася тема "гарячих обіймів". Обійти її неможливо, адже, не будьмо пуританами, неповторну юначу пору неможливо уявити без палкого кохання і такого ж палкого, хоча ще не вивченого багатьма з нас на ту пору в усіх проявах почуттів сексу. То лише дама бальзаківського віку з комсомольсько-партійним вишколом та піонерською готовністю завжди казати те, що треба, а не те, що є, могла з гордістю кинути на весь світ і здорово насмішити його під час першого знаменитого телемосту "Москва-Вашингтон" періоду горбачовської перебудови, що "в Советском Союзе секса нет".

У студентському середовищі радянської пори він таки був. Але, смію твердити, не такий грубий і примітивний, яким показують його тепер зранку й до вечора на наших телеканалах. Не пригадую, щоб у нашому товаристві хтось висловлювався непоштиво про своїх подруг, чи з дурнуватим гигиканням описував деталі своїх інтимних стосунків, називаючи знайомі імена. Не другорядною була та обставина, що в переважній більшості ті, що населяли студентський гуртожиток, походили з глибокої української провінції, де ще сповідувалися певні моральні застереження. Ділилися щиро й довірчо лише з найближчими друзями, дбали про наслідки, вчилися і в цьому бути відповідальними за свої вчинки.

Певну роль в увиразненні, унормуванні та в узабезпеченні від пліток відігравала гуртожитська фотолабораторія. Так називалася невеличка перегородка вприкінці коридору біля умивальника, яка давно вже не використовувалася за призначенням. За умов тогочасного студентського самоврядування, це була територія, повністю контрольована старшокурсниками.

Коли наш курс набув статусу випускного, ключ від цієї кімнати, де стояло обіч крана з водою та умивальника одне ліжко, а вікно було назавжди заклеєне, автоматично перейшов у наше володіння. Завідувати цим важливим пунктом призначили відому знаменитість із нашого крила. Охочих отримати на певний час ключа було чимало. Перевага, звісно ж, надавалася замовникам з нашого курсу. Отож, виникла потреба в складанні графіка. Такса за користування кімнатою на дві-три години була невисока — пляшка вина або чогось іншого. Можна було взяти ключа й на ніч, але тоді розмір такси міг "зашкалювати". До речі, наявне в пляшках було надбанням громади, а не лише завідувача. Його завданням було у делікатний спосіб контролювати графік, що складався заздалегідь. На початку він гарно давав раду тим, трохи морочливим, як виявилося, громадським обов'язкам. А потім, як часом хильне зайвого "в позаурочний час" і засне в себе в кімнаті, сам збивався з того графіка і міг невлад попросити тимчасових гостей на вихід. Де вже там дбати про обумовлену делікатність?

Нарвавшись отак ще кілька разів, товариш потрапив у немилість до деяких членів "опікунського комітету", які запропонували перевибори. Проте до цього не дійшло.

Останнім, хто надовго заволодів наприкінці п'ятого курсу ключем від нашої знаменитої "фотолабораторії", був Льоня Голюк. У нього з біологинею Ларисою вже тоді почалися серйозні стосунки, яким раділи й ми, його найближчі друзі. Отож, вирішили не складати більше графіків і прописали там майбутніх молодят. Незабаром наша пара побралася.

Про те, скільки ще закоханих пар подалося з цієї кімнати до ЗАГСів, статистика не велася.

Та повертаюся до нашої гуртожитської читальні. Вщерть переповненою вона була тільки напередодні та в період зимової сесії. До літньої ми зазвичай готувалися під яблунями колгоспного саду.

Навчатися в гуртожитку під час літньої сесії було особливо складно. З яблуневого саду цілу ніч линули солов'їні концерти, дурманило розум раннє буйноквіття, приходила запаморочлива пора закоханості, яка буває такою тільки в юності. А ще відвертала увагу музика, що гучно лунала з відкритих навстіж вікон сусідніх гуртожитків, де жили іноземці. Переважна більшість їх мала круті портативні імпортні магнітофони, про які ми лише могли мріяти, і ще крутіші касети. Завдяки тим ніким нецензурованим концертам (у період радянського застою музика "загниваючого" капіталістичного Заходу офіційно заборонялася) ми добре знали творчість наших талановитих західних сучасників — англійських "Бітлз", шведської "Абби", француза Джо Дассена, грека Деміса Руссоса, італійця Тото Кутуньйо, американця Елвіса Преслі та багатьох інших виконавців, що всупреч радянській пропаганді користувалися дедалі більшою популярністю на всіх просторах СРСР.

Коли вже зайшло про іноземних студентів, то варто детальніше зупинитися на наших стосунках з ними і на виконанні тієї важливої ідеологічної місії, яку покладав за завданням партії університет на кращих своїх хлопців-вихованців.

Від початку 70-х років в українських вищих навчальних закладах кількість іноземних студентів помітно збільшилася. Особливо багато їх приїздило з Африки. Більшість країн Чорного континенту, звільнившись у 60-х роках від тривалого колоніального минулого, стояли на порозі свого суспільно-політичного вибору. Зрозуміло, що керівництво радянської імперії все робило для того, аби в цих молодих державах роздмухати, за зразком більшовицького перевороту 1917 року, вогонь соціалістичних революцій. Після невдалих спроб комунізувати країни Східної Європи та Південно-Східної Азії, танками розтоптати демократію в Угорщині 1956-го, Чехо-Словаччині 1968-го та у В'єтнамі 1973-го, кремлівське політбюро інтенсивно почало фінансувати процес зародження та розвитку робітничих і комуністичних рухів на африканському континенті. Другим каналом ра-дянізації Африки визначено було масову підготовку в Радянському Союзі спеціалістів із вищою освітою з числа молодих посланців цих країн. Звичайно ж, за радянські кошти. Створений із цією метою в Москві Міжнародний університет імені Патріса Лумумби із таким глобальним завданням явно не впорався. Тоді й звернено буво увагу влади на головні університетські центри в республіках.

Пік приїзду африканської молоді на навчання до Києва невипадково припав якраз на першу половину 70-х років минулого століття. Саме в цей час в Українській РСР з новою силою почалося закручування антиукраїнських гайок. Після масових арештів кращих представників невпокореної національно свідомої інтелігенції настала добре спланована в центрі й затято підтримувана місцевими високопосадовими чиновниками-яничарами доба русифікації.

Як засвідчує практика, наявність на курсі бодай кількох іноземних студентів ставала формальною підставою для викладання всіх предметів російською мовою замість української. Так було зроблено й на більшості факультетів Шевченкового університету. Певними українськомовними острівцями залишалися історичний, філологічний та журналістський факультети (до речі, всі вони розміщувалися тоді в Жовтому корпусі). Чому певними, бо загальноуніверситетські дисципліни, що не входили до циклу професійно зорієнтованих, давно вже викладалися тут російською.

I сьогодні залишається загадкою, чому не був остаточно зрусифікований факультет журналістики в 70-ті роки. Адже серед впливових викладачів у нас було кілька тих, хто зоологічно ненавидів українську мову. Та й серед на-вчителів українського походження знаходилися охочі до нехтування мовою пращурів, оскільки спілкуватися російською, мовляв, "как-то попривычнее, престижнее". Читалася ж історія більшовицької преси України російською — і нічого. Для цього випала й формальна підстава: на нашому курсі опинилася одна іноземка — болгарка Наталя Георгієва. Однак батько Наталки був консулом московського посольства цієї країни в Києві, отож, українську добре знав. Швидко вивчила нашу мову й донька консула, легко спілкувалася нею з нами на перервах (вона, до речі, стала незабаром дружиною однокурсника Віталика Москаленка — сина майбутнього декана факультету журналістики Анатолія Захаровича Москаленка). А от друга напівіноземка — Тетяна Гончарова, що приїхала на наш факультет із грузинської Аджарії, за п'ять років навчання української розмовної так і не освоїла. Більше того, залишившись жити і працювати журналісткою в Україні, не забажала, хоч як прикро, спілкуватися нею бодай з однокурсниками. Професійною мовою для неї так і залишилася російська. Не знаю, чи є це особистою справою публічного журналіста...

Та я відійшов від сюжетної канви про наше життя в гуртожитку з іноземними студентами. Ми ще з першого курсу знали, що велика ідеологічна місія випаде нам через три роки, але не сподівалися, що насправді вона буде такою складною, непередбачуваною і, певною мірою, небезпечною для майбутнього професійного зростання.

Якось у довірливій розмові з одним старшокурсником, що вже відбув свій річний термін у третьому, інтернаціональному, гуртожитку, почув від нього одну незвичну фразу, яка запам'яталася на все життя: "Навчаємося в такому університеті і в такий час, що все може статися: або тебе виженуть за український націоналізм, або за неправильно усвідомлений тобою інтернаціоналізм".

Зміст цього висловлювання став зрозумілішим, коли в числі інших хлопців-однокурсників переселився на початку четвертого курсу в обкладену білою плиткою новішу п'ятиповерхівку, на зупинку ближче до перехрестя вулиць Ломоносова та Васильківської, а отже, й до університету.

Переселення це було заздалегідь ідеологічно підготовлене. Наприкінці третього курсу відбулися курсові збори за участю представника парткому з Червоного корпусу. Від деканату оголосили списки тих, кому довірено відповідальну справу зміцнення інтернаціональних зв'язків університету й країни. Цікаво, що не всі хлопці-однокурсники потрапили до того списку. Кілька, з гіршими за останні сесії оцінками й не зовсім зразковою поведінкою, залишалися в старому гуртожитку. (Це якраз той випадок, що шкодувати їм було ні за чим). А від парткому почули палку промову, в якій переважала шаблонна риторика, що вже тоді добре набила всім оскомину на семінарських заняттях із відповідних предметів. Краяли душу фрази на кшталт: "висока місія радянського студента", "бути ідеологічно підкованими", "не піддаватися на провокації", "показати власним прикладом переваги радянського способу життя", "підтримати прагнення трудящих африканських країн будувати світле соціалістичне майбутнє" тощо. Отож, як бачимо, сприяння зарубіжним ровесникам в оволодінні розмовною російською мовою не було єдиним нашим завданням на проживання з ними в одних помешканнях.

День поселення в новий гуртожиток 31 серпня 1976 року для багатьох однокурсників став по-справжньому чорним у прямому і переносному значенні. Найпроблемнішими в побуті, за визначенням наших бувалих у бувальцях старших однокурсників, були чадці, суданці, сомалійці, мозамбікці, ангольці, південно-африканці. У цих країнах і дотепер не вщухають періодичні міжетнічні чи кастові конфлікти. У мініатюрі вони періодично спалахували й на поверхах наших нових помешкань, про що йтиметься далі. Пам'ятаю, яким похнюпленим зустрівся мені після поселення друг Коля Таранюк — йому та ще одному нашому, не пригадую точно кому, випало мешкати з двома юними представниками Чаду.

Як стає зрозумілим, поселяли в кожну кімнату за принципом "два на два": двоє іноземців і двоє радянців. Побутові умови, хоч як дивно, мало чим відрізнялися від тих, що були в гуртожитку для журналістів. Туалет, умивальник і кухня — спільні вкінці коридора, душ — спільний, у підвалі. Посуд, приготування їжі — за домовленістю сторін. Чого не було в попередньому гуртожитку, то це буфету, куди, зрозуміло, привозили для продажу пристойні продуктові напівфабрикати.

Уже з точки зору сьогоднішнього дня таке поселення здається без міри абсурдним. Як можна звести разом в одних тісних чотирьох стінах для тривалого проживання (наголошую, не навчання, а саме проживання) чотирьох людей з абсолютно різною психологією, культурою, ідеологією, релігією, звичаями, мовою? За рубежем віддавна побутує гарна й результативна практика мовного навчання початківців від носіїв мови. Безумовно, що лише в безпосередніх і дружніх контактах відбувається мовне й культурне взаємозбагачення. Але ж, даруйте, не в умовах табірного, майже гулагівського, спання та справляння природних потреб. У таких умовах навіть близькі родичі нерідко не можуть уникнути міжособистісних конфліктів.

Щоправда, мені в цьому плані пощастило. Передусім, із "нашого" боку я, за взаємною домовленістю, залишався з одним із найактивніших членів старого студентського "колгоспу" Льонею Голюком — спокійним, делікатним, інтелігентним. З боку "інтернаціоналу" нам підселили двох йєменців.

На тогочасній політичній карті світу існувало, як відомо, два Йємени: один, із столицею Аден, мав соціалістичну орієнтацію, а другий, зі столицею Сана, — капіталістичну. Двоє наших нових співмешканців якраз і були з цих двох частин політично поділеної після добровільно-примусового надання Великобританією цій колонії самостійного статусу арабської країни.

Варто трохи розповісти про цих неординарних хлопців, оскільки їхні характеристики важливі для кращого розуміння контингенту іноземних студентів у радянських вузах та їхніх настроїв, а ще й особливостей наших стосунків із ними. Перша теза: Абдул-Халек-Абдул-Малек (це одне ім'я) і Азіз майже не спілкувалися між собою. Причиною цього, як згодом ми з'ясували, були не лише розбіжність політичних поглядів, а й соціальна нерівність. Друга теза: у двох молодих йєменців — цілком протилежні долі.

Абдул (тут можна скоротити ім'я, але в спілкуванні хлопець чемно вимагав називати його неодмінно чотирма іншими) був так званим соціалістичним йєменцем. Найцікавішою деталлю його біографії було те, що він не знав, скільки йому років. Казав, що, можливо, 22 чи 24. Неписьменні батьки, що жили в глибокій провінції десь за пустелями, народили шістнадцятеро дітей. X™то за ким появлявся на світ, — не пам'ятали. Абдула віддали на виховання далеким бездітним родичам, за допомогою яких він закінчив школу. Коли нова влада видавала паспорти, в графі "рік народження" Абдула стояв прочерк. Xлопець приїхав до СРСР за квотою робітничої партії, а після підготовчого відділення він хотів навчатися на журналіста. Голос у нього справді дикторський — приємний, гучний, чистий.

Зовсім інший послужний список у "капіталістичного" Азіза. Батько — міністр фінансів Йєменської республіки. Єдина дитина у сім'ї, виховувався численною прислугою, жив у багатоповерховій віллі. До СРСР приїхав із цікавості, бо вдома вже все мав і все побачив. Він теж навчався на підготовчому відділенні, але бачив себе економістом.

У стосунках з Абдулом майже ніяких проблем не було. Малослівний, скромний, він увесь час тихо учився, зрідка у вихідні виїздив у місто. Один раз, щоправда, зробив мені ненароком невелику шкоду. Оскільки молодість брала своє, весною наш скромняга забігав за дівчатами. З-поміж тих нових дам "на один вечір" трапилася, очевидно, така, на яку хотілося йому справити гарне враження. Але оскільки у власному гардеробі нічого підходящого не було, вирішив скористатися моїм — узяв, не спитавши, краватку. Я її з Польщі привіз, коли після третього курсу був там на студентській практиці — яскрава така, супермодна на той час. Чомусь Абулові захотілося попрасувати її перед інтимним побаченням. Тканина була з хімічного матеріалу, а праска — дуже розпечена. Про результат здогадатися неважко. Лише за кілька днів Адбул винувато показав мені те, що залишилося від мого польського сувеніра. Я його тоді заспокоїв, сказав, що такі краватки в нас уже вийшли з моди...

Своїм тихим і добрим ставленням до всіх Абдул не міг не викликати симпатії. Одного разу, отримавши стипендію, захотілося мені зробити хлопцеві приємне: купив два квитки на гастрольний концерт Ленінградського балету на льоду. Був певен, що Абдул у своїх пустелях такого дива не бачив. Але в ту пору мною якраз зацікавилися "Сільські вісті" і я мало не щодня бігав туди з якимись матеріалами. Ніби відчуваючи, що й у день концерту затримаюсь, попросив на лекціях Льоню Голюка, щоб підстрахував мене: якщо на призначену годину моєї зустрічі з Абдулом біля пам'ятника Шевченкові навпроти університету не встигатиму приїхати, на концерт до Палацу спорту з ним іде Льоня. Йому й обидва квитки передав. Так воно й сталося. Заввіділом "Сільських вістей" Василь Дмирович Грузін захотів мати зі мною того вечора довгу бесіду, а я зі скромності не міг признатися, що маю важливу інтернаціональну місію. Одне слово, балету на льоду я того разу не побачив. Зате Абдул отримав від яскравої вистави величезну насолоду. Він умів бути вдячним. Часто після того із іскоркою в очах, притискаючи праву руку до серця, розбірливо й голосно промовляв три слова: "Спасібо!.. Балєт!.. Льод!..".

Складніше було з Азізом. Характер він мав запальний, а поведінку — легковажну. Про таких у нашому селі кажуть: пустився берега безрозбірливий гуляка. Будучи багатим і зовні симпатичним, юнак сповна поринув у пошук любовних пригод. Про свої сексуальні успіхи в наших дівчат-студенток він особливо охоче розповідав тоді, коли приходив до кімнати напідпитку, не забуваючи при цьому нагадувати, що він — син міністра фінансів. Виручало від таких надокучливих розповідей Казанови те, що він часто не ночував у своїй кімнаті.

Проте в цілому, якщо порівнювати з екземплярами в інших кімнатах, наш міністерський синок з далекого Йємена був добрякуватим, а ще — надзвичайно веселим і допитливим. Саме та його допитливість мало не коштувала мені потрапляння під "недремне" кадебістське око з відповідним записом про "відсутність політичної пильності".

Історія була така. Прислухаючись до нашої з Льонею мови (між собою і в інтернаціональному гуртожитку ми спілкувалися лише українською, а з новими співмешканцями, звісно ж, російською або англійською), Азіз, уже трохи володіючи російською, почав допитуватися в мене: яка різниця між українцями та росіянами, між мовами цих двох народів. Одне слово, ковзька й небезпечна тема на той час. Але мені хотілося щось популярно розтлумачити далекому іноземцеві в цій проблемі, якщо він уже сам нею так зацікавився. Що ж тут крамольного?

Та що далі, то більше. Азіз не на жарт причепився: "Кола! (так він мене називав — М. Т.). Научі мінє украінскаму! Очень красівий язик!". "Та ти спочатку російською оволодій", — кажу йому. "Да нє, мінє толкі там, гдє любіть дєвочка надо!". Ще б пак, тематику фраз він обумовив відразу: як знайомитися з дівчиною, як освідчуватись. Одне слово — про все в цій темі, але українською.

Не вагаючись, я йому й видав на перший раз (українською транскрипцією російськими літерами) з десяток фраз на цілу сторінку. Було там щось на зразок такого, дуже українського: "Дівчино, як тебе звати?", "Дівчино, яка ти гарна та пишна", "О панно, я тебе кохаю", "Серденько, чи ти вийдеш заміж за мене?", "Глянь, моя зіронько, який я багатий та гожий". І ще щось у такому ж дусі з репертуару класичних українських п'єс.

Чому я й досі пам'ятаю ці фрази? Бо Азіз, відразу вивчивши їх (а слід віддати йому належне: до цього він мав неабиякий хист), почав голосно й весело їх вимовляти в людних місцях і без розбору там, де бачив бодай одну-двоє дівчат — у магазинних чергах, на автобусних зупинках, у читалках. Можна собі лише уявити: в радянському Києві, де українську від самих українців годі було вже почути в громадських місцях, раптом молодий вродливий араб з легким акцентом охоче озвучує такі вишукані українські слова. Згодом ці Азізові фрази залунали в інших гуртожитках, де він часто гостював. Дивна українськість кучерявого, невисокого на зріст араба привертала увагу, на нього показували пальцем, просили ще й ще сказати щось по-українському. Перебуваючи на емоційному піднесенні від такої несподіваної уваги до його персони, Азіз знову і знову чіплявся до мене: "Кола! Дай новая страніца, новая украінская фраза. Очен хачу учіть".

Перша інформація до роздумів для "стукачів", яких далеко не треба було шукати, вони були всюди, поруч: де й від кого навчився української цей посланець Інтернаціоналу? І сьогодні дивуюся, як мене тоді проминуло, чому ніхто не здогадався написати петицію в потрібну інстанцію щодо живучості українського буржуазного націоналізму? Адже на четвертому поверсі нашого помешкання ні для кого не було секретом, хто навчає араба вишуканих українських фраз.

Попри певні наші непорозуміння з Азізом у побутовому плані був момент, коли ми викликали на його щоці щиру сльозу. Десь ранньої весни раптово забрали його в лікарню й того ж дня прооперували. За кілька діб, коли він уже отямився, ми з Льонею Голюком відвідали його в лікарні, прихопивши з собою на гостинець червонобоких яблук та цукерок. Він не сподівався, напевне, що ми прийдемо, розчулився і на мить здався нам неприкаяною, але все ж доброю дитиною, яка так далеко відірвалася від рідного дому й ніяк не могла натішитися неконтрольованою свободою...

Дехто з наших однокурсників мав далеко складніші стосунки зі своїми новими співмешканцями. Пригадую, як часто приходив до нас та пересиджував чергове збіговисько чадців Коля Таранюк. Здається, з ним у кімнаті мешкав вождь їхнього племені, бо там постійно збиралося чоловік 15—20. Тут щось варили у великому казані, а потім, перед початком трапези, з вигуками і жестами довго стрибали в такт довкола столу.

Нашуміла була й історія з каструлею рибної юшки, яку ніби-то вкрав радянський студент в одного суданця, коли той вийшов на хвильку з кухні до своєї кімнати. Вже й не пам'ятаю в деталях всієї тієї прикрої придибенції, оскільки студент був не з нашого факультету. Шукали ту каструлю всіма поверхами великою комісією, яка складалася з представників усіх африканських земляцтв. Уявити тільки: сидить наш студент у себе за письмовим столом, сном і духом нічого лихого не підозрюючи. Аж раптом вривається в кімнату та комісія, уздріває за його спиною на підлозі біля дверей украдену суданську каструлю з недовареною рибою і з криком вказує на того студента як злодія. Не знаю, чим закінчилася та історія, але йшлося про одну з провокацій, що їх періодично влаштовували один одному ворогуючі представники племен, мимоволі втягуючи у свої "розбирайлівки" наших. Інколи наші страждали безневинно.

Непереливки було українським хлопцям, коли доводилося чути про сексуальні утіхи африканців. Це тоді, коли вони, навчаючись у першу зміну, ігнорували домовленості про наше повернення в гуртожиток з другої зміни. Або коли вони серед ночі, без попереджень, на зв'язаних простирадлах піднімали "дівчат за викликом" крізь вікно другого поверху, оскільки вхід до гуртожитку вже був на замку.

Навіть не уявляв раніше, як багато наших красивих юнок (і не лише студенток, а й старшокласниць, продавщиць, робітниць фабрик) легко підстеляли себе в ту пору під цих здорових і хтивих чорношкірих самців. Як дешево такі дівчата себе цінували. За помаду, колготки, туалетну воду, а то й просто за набір заморських жуйок. Розмовляв якось із однією такою. Колишня провінціалка, що приїхала до столиці із заплетеними двома кісками, тепер, підстрижена під руду лисицю, пускала на мене круглі кільця цигаркового диму (курці кажуть, це вищий пілотаж — навчитися такими чистими кільцями випускати з рота дим) і нахабно провадила по-російському: "А що тут такого? Я отримую таке задоволення, якого не мала від усіх вас разом узятих. А цей Тоа ще й платить доларами, а не лише колготками, як інші. Обіцяв мене заміж узяти".

До речі, про заміжжя юних українок з африканцями. Було кілька таких випадків за нашого мешкання на Ломоносова. Xолодним душем для тих, хто мріяв про щасливе африканське чи арабське заміжжя, аби не опинитися на роботі з університетським дипломом у Недригайлівці чи Гарбузинівці, була розлога публікація в одному з номерів "Комсомольской правды" про одну молоду українку, яка вилітала туди дружиною шейха, а опинилася в нього вдома ще однією служницею.

Та найприкріша історія в інтернаціональному гуртожитку Київського університету, що мала далекосяжні наслідки, сталась у квітні 1977 року. У конфлікт із кількома африканськими студентами з невідомих причин втягнулися двоє молодих київських робітників у автобусі 38 маршруту (працювали водіями поливальних машин і мешкали у своєму гуртожитку також на вулиці Ломоносова). Маленьке непорозуміння переросло у справжній бунт африканців. Сталася велика кривава бійка з трагічними наслідками, в епіцентрі якої опинився наш гуртожиток.

Цих двох молодих водіїв студенти з Африки виманили на передостанній зупинці і затягнули до свого гуртожитку. Стали бити. Виручати товаришів кинулися молоді робітники із сусіднього з нашим гуртожитку. Підтримати їх позбігалися наші студенти. Африканці заблокували вхід до гуртожитку і вчинили справній погром. Погруддя Леніна у вестибюлі розлетілося на друзки, телефонний апарат обірвали, меблі розтрощили. Бідна чергова тьотя з переляку заховалася в куток ленінської кімнати. Одного з тих хлопців-робітників емоційно збурені африканці забили на смерть, інший — стікав кров'ю. Біля гуртожитку стояло кілька машин швидкої допомоги, але лікарів усередину іноземці не допускали доти, поки на їхню вимогу не забезпечили зв'язок із Москвою. Як претензії виставили все — гуртожитських клопів як суще прокляття й ганьбу для всієї радянської влади, небажання мешкати в одних кімнатах із радянськими студентами, погані побутові умови і ще багато дечого.

Отямившись після тривожної безсонної ночі, в наступ вирішили піти й наші студенти. Організували збори мешканців усього гуртожитку, написали петицію на ім'я ректора зі своїми претензіями і до дирекції студмістечка, і до колег-іноземців.

Почалися "розбірки". їх кульмінація припала якраз на ті дні, коли я виїхав до Мінська на студентську наукову конференцію. Тож про гіркі наслідки довідався лише через кілька днів після повернення. Оскільки одним із ініціаторів проведення зборів наших студентів у постраждалому гуртожитку й співавтором петиції з відповідними вимогами був Льоня Голюк, йому дісталося найбільше. Кілька разів викликали на бесіди — до ректорату, парткому, райкому, до відповідних органів. Мешканці гуртожитку та й на самому факультеті всі були застрашені й приголомшені. Чекали, що викликатимуть. Але допомогла, здається, реакція Заходу. Із "ворожих" голосів, зокрема "Вільної Європи" та "Свободи", що в радянську добу немилосердно глушилися, дехто зі студентів-киян таки прочув, що західні коментарі тих подій виставляли не в кращому світлі насамперед радянську репресивну систему, яка в університетах придушує права студентів — як своїх, радянських, так і чужих, іноземних.

Очевидно, що Москва зміркувала в тій ситуації не роздмухувати істерію довкола подій у студмістечку Київського університету. Поступово все затихло.

Через місяць-другий після такого "прочухана" ми повернулися до свого рідного гуртожитку. З нового навчального року, останнього за студентську пору, наша кімната зібрала майже ту саму, що й на першому курсі, компанію. Виявив бажання після річного сомалійського полону знову жити з нами Коля Максимець. Лише замість Мишка Лісниченка, який одружився ще на другому курсі та перейшов зі своєю Любою Диптан, також журналісткою, на приватну квартиру, отож, щасливо уник "африканського щастя", до нас на п'ятому курсі приєднається такий же спокійний і добрий Коля Крисковець, який упродовж року жив із ангольцями.

Улітку 1977 року я назавжди розпрощався з йєменськими друзями. Закінчивши в нас річні підготовчі курси з вивчення російської мови, Абдул був направлений Москвою до Ростова-на-Дону: його зарахували на перший курс факультету журналістики тамтешнього університету. Звідти, вже п'ятикурсником, я отримав від нього листа з новою адресою і нове фото, яке й досі зберігаю в студентському альбомі.

Відтоді контакти наші обірвалися. Вже працюючи в Чернівцях, почув по радіо про воєнний путч у демократичному Йємені, про бомбардування та взяття заколотниками будинку республіканського радіо в Адені, про численні людські жертви. Гаряче зайшлося в ту мить серце. В тому будинку міг бути і молодий радіожурналіст з ім'ям на чотири слова, якого я добре знав і поважав, — Абдул-Халек-Абдул-Малек...

Про долю своєрідного, українізованого мною, Азіза мені й понині нічого невідомо...

На вулиці Ломоносова буваю не часто. Останнього разу — п'ять років тому, коли до університету вступав син Ярослав. Здавати документи і складати вступні іспити ми їздили з ним та дружиною спеціально через вулицю Ломоносова 38-м маршрутом автобуса.

За кілька днів по тому, коли радо відзначили в сім'ї появу ще одного студента (донька Аліна вже закінчувала на той час Інститут міжнародних відносин), мені захотілося поїхати в район Виставки самому. Знайшов привід — подивитися на синове прізвище в списках першокурсників філософського факультету. Проте головним моїм бажанням було поблукати студмістечком, побути біля сьомого гуртожитку. Наодинці з собою, наодинці зі своєю далекою студенською юністю...

Доземно вклоняюся тобі, дорога моя перша житейська пристане. Дякую за все...

 

---