Ласкаво просимо

Розглянуто проблему цілеспрямованого поширення "культури страху" ЗМК на фоні виникнення інформаційного суспільства. Зокрема досліджено проблему культивування насильства у ЗМК; його вплив на масову свідомість через стимулювання атмосфери страху та панічного настрою в аудиторії; сучасний стан українського інформаційного простору в контексті зазначеної проблеми.

Ключові слова:інформаційне суспільство, насильство, страх, ЗМК, телебачення, інтернет, преса, фільми жаху, тероризм.

In the article it is studied the problem of the well-directed expansion of "culture of fear" by mass media in the result of emergence of informational society. Particularly it is researched the problem of cultivation of violence in mass media; its impact upon mass consciousness through stimulating of atmosphere of horror and panic moods of the audience; the climate of the Ukrainian modern information space in the context of the mentioned problem.

Key words:information society, violence, fear, mass communication, television, Internet, press, films of horror, terrorism.

Рассмотрена проблема целенаправленного распространения "культуры страха" СМК на фоне возникновения информационного общества. В частности исследована проблема культивирования насилия в СМК, его влияния на массовое сознание путем стимулирования атмосферы страха и панического настроения у аудитории; современное состояние украинского информационного пространства в контексте означенной проблемы.

Ключевые слова:информационное общество, насилие, страх, СМК, телевидение, интернет, пресса, фильмы ужасов, терроризм.

Почнемо з думки, яка сьогодні вже ні в кого не викличе суперечок, — ми живемо в інформаційному суспільстві, основними ознаками якого можна вважати те, що інформація не лише відіграє в ньому таку ж важливу роль, як промисловість в індустріальному суспільстві, не лише те, що інформація стає джерелом розвитку економіки й культури, а й, що найважливіше — політика, суспільне життя, дозвілля, спорт медіатизуються [1, 56—65].

Останнім часом у період глобалізації в економіці та масовій комунікації, коли, за Мак-люеном, увесь світ перетворився на "велике село", дедалі частіше спостерігаємо, як засоби масової комунікації активно впливають не лише на політико-культурне середовище, а й на масову свідомість. І дедалі частіше ми можемо бути свідками процесів комунікативного насильства над споживачем через ЗМК. Цей термін можна було б ще визначити як інформаційно-психологічна війна, проте він до певної міри не відтворює всієї специфіки поняття "насильство". Адже комунікативне насильство набуває за нинішніх умов рис окремої функції в ЗМК.

Водночас, наше суспільство дедалі більше потерпає від своєрідних актів психологічного насильства в результаті цілеспрямованої, часто неправдивою інформації, яка нав'язується споживачеві найрізноманітнішими методами. Першість у цьому, безумовно, тримають телебачення та інтернет. Нині, коли телебачення стало наймасовішим, тому й найвпливовішим, ми спостерігаємо дві цікаві тенденції у його розвитку. З одного боку, телебачення можна сприймати як практику сучасного мистецтва з медійно активною стратегією швидкого реагування, з другого — як засіб нечуваного впливу і психологічного тиску на глядача. Друковані засоби масової інформації за якийсь обмежений проміжок часу швидко здобувають у суспільстві імідж якісної (елітарної і т. п.) та неякісної (масової і т. п.) преси, а тому кожен споживач має право вибирати: купувати чи не купувати йому цей продукт. Телебачення існує трохи більше півстоліття як масовий засіб комунікації, але будь-який із сучасних ЗМІ навряд чи зможе сьогодні позмагатися з ним щодо впливу на масову аудиторію [2].

На особливу увагу тут заслуговує інтернет як специфічний засіб масової комунікації, що потребує відповідних підходів для аналізу, оскільки комунікація в межах "всесвітньої павутини" — це проблема більше майбутнього, ніж теперішнього часу. Однак уже сьогодні бачимо конкретні психологічні, соціальні, етичні та культурні проблеми, що виникають саме у зв'язку з комунікацією у сфері інтернету.

Страх і тривога, викликані інтернет-продук-цією, — тема порівняно нова в медіакритиці. Вона постала на початку XXI ст. після того, як інтернет перетворився на один із найвпли-вовіших 3MI. Тут, як і на телебаченні, насильницькі сюжети виявилися найефективнішими у приваблюванні уваги аудиторії. Але суттєвою відмінністю від телепростору є те, що інтернет-продукція не обмежується жодними заборонами контролюючих органів (України це стосується насамперед).

Інтернет-простір із кожним днем відкриває дедалі ширші можливості оминути будь-які соціальні та етичні табу, зазирнути в найпотаєм-ніші та найстрашніші куточки людської психіки. Сьогодні будь-який користувач може знайти у всесвітній павутині описи реальних жорстоких злочинів, документальні фото і відео вбивств, зґвалтувань, побиття, катувань, страт, інших форм насильства, що породжують страх. Власники деяких сайтів представляють "матеріали для судмедекспертів" як рекламу, проте доступ до цих сайтів вільний для всіх і знайти їх неважко. Наприклад, щоб відшукати в інтернеті відео-матеріали реальних тортур достатньо ввести на будь-якому пошуковому ресурсі комбінацію слів тортури-страти-відео — російською чи англійською мовами — і сеанс real-horror забезпечений.

Інтернет-журналістика не змогла оминути процесів опановування та використання мотивів страху і тривоги в якості технологій приваблювання користувача. Можливість поєднати аудіовізуальне сприйняття інформації з текстовим форматом, а також розміщувати величезний обсяг матеріалів відкрили небачені досі можливості завойовувати увагу аудиторії.

Найпопулярнішим засобом викликати тривогу, тобто зацікавити користувача, є і залишаються рекламні банери в мережі інтернет — тенденційні й галасливі, що найчастіше не відповідають змісту матеріалів, на які посилаються. 3а формою і суттю вони є аналогами "крикливих" заголовків перших шпальт жовтої преси, наприклад: "Жах! Діти вбивають дітей!", "Кривава розправа над опонентом", "Жахлива таємниця міських катакомб". I знову ж таки, інтернет-технології демонструють перевагу над традиційною пресою і телебаченням — варто додати до подібного банерного заголовка позначку "фото" чи "відео" — й ефект забезпечено. Приміром, в українському інтер-неті можна ознайомитися зокрема з відео-архівами "5-го каналу", де подається чимало матеріалів тривожної тематики — кадрів із місць катастроф, стихійних лих, наслідків теракту тощо [3].

Тема насильства в мас-медіа широко досліджена журналістикознавством. До неї, зокрема, в різні часи зверталися такі вітчизняні та зарубіжні науковці, як Ю. Бідзіля, Н. Габор, С. Грабовська, Б. Потятиник, Ю. Пачковський, Т. Равчина, А. Федоров, А. Фрідман та ін. Маніпулятивний вплив ЗМК аналізували дослідники Б. Барельсон, Д. Брайант, Дж. Гербнер, Г. Грачев, Л. Єфімова, С. Кара-Мурза, П. Лазарсфельд, Г. Лассауел, Г. Маклюен, Р. Мертон, С. Недбаєвський, Г. Почепцов, В. Ріверс, С. Солонська, С. Томпсон, А. Цуладзе, Р. Харріс, Ю. Хабермас та ін. Але тему виникнення та поширення "культури страху" як етичної проблеми в ЗМК на сьогодні досліджено мало, в чому й полягає актуальність пропонованої розвідки.

Отже, об'єктом дослідження є ЗМК, а сам телебачення виступає як аудіовізуальний засіб масової комунікації; інтернет як електронний вид ЗМК, кінематограф, а також друковані ЗМІ в контексті цілеспрямованого культивування ними страху в тієї чи тієї аудиторії або суспільства загалом.

Минуле століття, означене двома світовими війнами та безперервними соціальними катаклізмами, підштовхнуло світ до усвідомлення необхідності цілеспрямованої роботи щодо захисту психіки широких верств населення від деструктивних технологій, які поширилися в результаті технократизації та інформатизації суспільства. Універсальним каналом психологічного впливу на масу та маніпуляцією масовою свідомістю на сьогоднішній день є ЗМІ, де основним субстратом, що впливає на аудиторію, виступає інформація [4, 99].

Отже, можна сміливо стверджувати, що мас-медіа перестають бути дзеркалом суспільства, вони активно його творять. Інформація нині не лише конструює соціальний простір, вона як рушійна сила, здатна його змінити. Інформаційна революція, про яку так багато пишуть за останнє десятиліття, на нашу думку, полягає не стільки в тому, що в сучасному суспільстві з'явилися абсолютно нові інтерактивні ЗМК, які змінили і ще змінять тип міжособистісного спілкування, скільки в тому, що їх поява здатна вплинути на якість самого суспільства. При цьому віртуальна реальність перестає бути напівказковою і стає реальнішою за будь-яку дійсність [5].

Низка досліджень, проведених у США, яскраво підтвердила, що дедалі більша кількість людей, насамперед дітей та підлітків, просто неспроможні відрізнити телешоу від реального життя. Це емоційно хиткі діти, так би мовити "продукт" міського стресу та нездорового дозвілля. У США півтора мільйона так званих "межових" школярів, які не можуть зосередитись на поясненнях учителя, але на сигнал Телебачення ці діти відповідають як сновиди. Телебачення провадить їх до насильства, до якого вони зовсім не схильні ані душевно, ані соціально. Але й цілком нормальні діти та підлітки не можуть встояти перед телебаченням [6].

Як наслідок контакту ЗМІ зі світом насильства стало те, що сучасне суспільство, котре любить називати себе постмодерним, сповідує соціальний дарвінізм (теорію виживання) і дає себе переконати у незнищенності зла. Саме злочинці — маніяки, кілери, мафіозі — нині вважаються нашими вчителями та беззаперечними авторитетами.

Антигуманність промовляє до нас через мас-медіа не прямо, а вустами злочинців. Вона породжує фобії в громадян, і в такий спосіб владні структури можуть задля свого ж захисту ними маніпулювати. Чимало літературних творів і фільмів на теми насильства зроблено на основі реальних подій. Вони видають реальність за вигадку, натомість фантазія вкорінюється у повсякденність.

Наша беззахисність зумовлена не лише суспільною нестабільністю, ризикованим способом життя, а й тиском, що його чинять на нашу свідомість мас-медіа та маскультура. У глобальному інформаційному полі ще більш незахищеними, ніж діти, безпритульні й чужинці, є мислячі люди, бо вони не підкоряються нав'язаній думці й особливо чутливі до приниження та обмеження свободи. Якщо ми звикли сприймати насильство лише на побутовому рівні, це означає, що ми самі стали жертвою насильства, яке називається "інформаційний терор" [7].

Отже, в умовах інформаційного суспільства несформованість механізмів соціально-психологічної регуляції стала причиною загострення масового деструктивного впливу на психіку. Розвиток інструментального розуму досяг критичної межі, за яким людство ризикує втрапити в капкан якоїсь нової тоталітарної системи за моделлю "антиутопії". Постіндустріальне суспільство змістило акценти з економічних та інших сфер на культурну та комунікаційну, які й стали джерелом соціального розвитку [8].

Чому предметом дослідження стала саме тема поширення "культури страху" ЗМК? Тому, що за останні роки ЗМК так нагнітають страх, що вже можна сміливо говорити про його цілеспрямоване культивування в тієї чи тієї аудиторії або в суспільстві в цілому.

Оскільки ЗМІ так чи інакше впливають на багатьох людей, то навіть незначний, як здається, негативний ефект цього впливу може бути доволі сильним. Візьмемо статистику. Припустимо, що якийсь бойовик на телебаченні призвів до того, що 0,001 % тих, хто переглянув його, стали поводитись агресивно. Незважаючи на те, що цей процент є мінімальним, для двохсот мільйонної аудиторії 0,001 % становить 200 чоловік!

Якщо торкнутися психологічних процесів та доказів, які свідчать про існування ефектів насильства в ЗМІ, треба почати з безпосереднього впливу насильство на глядачів: виникнення відчуття страху.

Жорстокість на телевізійному екрані справді породжує відчуття страху в глядача, а який саме образ виявляється страшнішим, залежить від віку та рівня когнітивного розвитку дитини чи дорослого [9].

Протягом тривалого часу насильство на телебаченні та у відеоіграх не було визначено в специфічних термінах. Але потім ситуація змінилася, і в науці виникла потреба розрізняти термінологію реального та віртуального насильства. Тому в рамках школи "медіапедагогіки" сцени агресії в комп'ютерних іграх та на телебаченні стали визначатися як медіатексти, які містять сцени насильства, або, як ще їх називають, "медіанасильства". Вплив медіатекстів на людей означено терміном "медіаефект". Існує п'ять основних теорій медіаефектів на агресивність людини (стимуляція агресивної поведінки медіатекстами; катарсис агресії; десенсибілізація насильства; навчання аудиторії агресивних дій; формування фобій тощо) [10].

В одній із останніх своїх робіт Карл Гюстав Юнг попереджав людство щодо пришестя стихійної інформаційної епохи. Він писав, що "фактично ми значно краще захищені від неврожаїв, повеней, епідемій, аніж від нашої жалюгідної духовної неповноцінності, нездатної серйозно протистояти психічним епідеміям". Як зазначає автор, "...ми все ще одержимі нашими автономними душевними переживаннями — з точно такою ж силою, начебто це були боги. Тепер їх називають фобіями, нав'язливими ідеями і т. д., тобто невротичними симптомами ... що є причиною рідкісних клінічних випадків чи божевілля політиків та журналістів, які, самі того не відаючи, сіють психічні епідемії" [11].

Яскравим прикладом цього стала масова паніка, зчинена у зв'язку з поширенням коров'ячого сказу в Англії та спровокована ЗМІ. Суть полягала в тому, що в усій європейській пресі почали з'являтися статті про поширення епідемії коров'ячого сказу, який є смертельно небезпечним для людини (починається руйнація тканини головного мозку). У Великобританії від цієї хвороби померло 10 чоловік, у газетах було опубліковано їхні біографії, навіть описувалися м'ясні страви, які вони вживали. Під тиском масового психозу керівництво ЄС висунуло Англії вирок — негайно знищити всіх корів у віці понад три роки і спалити їхні трупи. Ясна річ, при цьому було заборонено експортувати м'ясо. Якби ці санкції були реально виконані, результатом могла б стати катастрофа англійської економіки, адже одночасно було б знищено в країні одну третину поголів'я великої рогатої худоби. Психоз поширювався, виникли фірми по проектуванню та побудові крематоріїв для корів, адже спалити мільйони туш за короткий час стало великою технічною проблемою. Міф про поширення коров'ячого сказу був створений засобами сірої пропаганди, і в результаті встановити його першоджерела за виступами преси та телебачення стало неможливим [12].

Страх, який породжують деякі теми, що їх почерпнули в ЗМК, може бути як глобальною істерією великих мас людей, так і цілком індивідуальними формами жаху перед тими чи тими обставинами. Настирний, панічний страх, прив'язаний до якоїсь однієї конкретної (часто просто абсурдної) причини, називається в психіатрії фобією.

Фобію — поширена хвороба нашого часу, вилікувати яку надзвичайно важко, незважаючи на зовнішню незначимість проблеми. Захворіти на фобію може будь-хто і за будь-яких обставин. Неможливо полічити кількість існуючих фобій, тому що крім певного переліку поширених, існує ще безліч фобій унікальних, а деякі з них — і взагалі індивідуальні.

Стосовно розвитку фобій на більш тонкому психологічному рівні потрібно враховувати індивідуальні особливості психіки кожної конкретної людини та її спосіб сприйняття реальності (на відміну від попередніх випадків, коли фобії базувалися здебільшого на загальнолюдських примітивних тваринних інстинктах, особливо на інстинкті самозбереження). Найчастіше людина сама віднаходить тему для страху серед тих, які пропонують різноманітні ЗМК. Часом такі фобії мають підгрунтям якісь старі психотравми (часто — з дитинства) або ж розвиваються поступово під упливом одного й того ж фактора.

Такий вид ЗМК, як кінематограф, надає людству чудову можливість отримати нав'язливий жах і вади психіки. Найпоширенішим прикладом є фільми жаху, спеціально спрямовані на те, щоб залякувати, впливати на інстинкти людини, її фантазію, сприйняття світу і самоусвідомлення в ньому.

Насправді психологічні ефекти екранного насильства характеризуються величезною різноманітністю, що зумовлюється специфікою і контекстом показаних сцен та особистістю реципієнта: рівнем освіти, інтелекту, життєвим досвідом тощо.

З іншого боку, є підстави вважати, що споглядання насильства може бути пов'язане із задоволенням якихось глибинних психологічних потреб людини. Гра уяви, викид адреналіну, фантазії, опосередковані екраном пригоди, все це пояснює, чому мільйони цілком спокійних і мирних у повсякденному житті людей полюбляють переглядати насильницькі програми [13].

Тому серед психологів усе ще немає цілковитої ясності щодо негативного впливу на аудиторію насильства і порнографії. Скажімо, деякі дослідження засвідчують, що порнографія умиротворює надміру агресивних суб'єктів. Так само впливають на них і насильницькі фільми, тобто в підсумку маємо зменшення агресивного настрою, психічну розрядку. Інтерес до насильства має глибоке психологічне коріння, що засвідчено найдавнішими міфами і казками.

Чимало психологічних експериментів підтверджують, що принаймні частині аудиторії кінобойовики дають щось на кшталт катарсису, емоційної розрядки.

Так, соціальний психолог із Києва Ольга Петрунько висловлює деякі міркування на захист фільмів жахів:

1) За Гайдеггером усвідомлення смерті як межі існування дає людині можливість трансформувати енергію екзистенціального страху в потяг до самовизначення та самореалізації. Усвідомлення реальності смерті означає усвідомлення власної абсолютної свободи, абсолютної відповідальності перед собою за вибір своєї долі.

2) Фройдисти вважають, що жахи приваблюють, бо торкаються темних сторін психіки. Мерці, чудовиська й монстри завжди впливають на людську уяву. Забороняючи перегляд фільмів жахів, дітей позбавляють частки життєво важливих інтересів і функцій, і це істотно збіднює їхнє емоційне життя, призводить до ранньої й однобічної інтелектуалізації психіки.

3) "Дитячі страхи мають бути прожиті й раціоналізовані саме в дитинстві", інакше можуть виникнути психологічні проблеми в дорослому житті.

4) "Страшилки" є актуальними практично для всіх дітей, більше того, дорослі й самі охоче ними користуються [14].

А от психологи з університету Берклі та Флориди пропонують нову теорію, яка пояснює, чому аудиторії подобається дивитися фільми жахів. Досі вважалося, що основною причиною популярності фільмів жахів є бажання людини відчути сильні емоції. Автори нової теорії вважають цю версію хибною. На їхню думку, глядачі, які люблять дивитися фільми жахів, щасливі від того, що почувають себе нещасними. їм просто подобається відчуття страху, причому найстрашніший момент фільму дарує їм найбільше задоволення. Як вважають дослідники, люди, яким подобаються фільми жахів, психологічно відрізняються від тих, хто їх не любить [15].

Особливу ж увагу викликають найбільш масові страхи сучасності, навіяні ЗМІ та зображені деякими журналістами з найнатуралістичнішими, найяскравішими подробицями. На сьогодні телебачення як аудіовізуальний ЗМК, має найбільші шанси викликати в масах страх, тому що інформаційний фактаж підкріплюється візуальними образами, які, у свою чергу, чинять безпосередній уплив на психіку і фантазію кожної окремо взятої людини.

До прикладу, розглянемо таку надзвичайно популярну тему ЗМІ останніх років, як міжнародний тероризм. Новини про теракти, напади, захоплення заручників щедро і скрупульозно подаються всіма ЗМІ, накручуючи і без того масштабні страхи людей всього світу стосовно цієї цілком реальної загрози.

Публічність насильства і страх, викликаний тероризмом, є невід'ємними факторами його природи. Така специфіка терористичних актів вимагає широкої аудиторії, доступ до якої забезпечується за допомогою ЗМІ. Експерти в галузі тероризму вказують на пряму зацікавленість учасників у висвітленні їхніх акцій у пресі. Зокрема, американські дослідники цієї проблеми Д. Джонсон та Дж. Мартін стверджують, що "сучасний тероризм неможливий без мас-медіа" [16, 22]. Так, М. Тетчер, висловлюючись щодо висвітлення подій у Північній Ірландії, визначила ЗМІ "киснем" ("oxygen for publicity") для терористів [17].

Саме через ЗМІ терористи отримують можливість маніпулювати інформацією у власних інтересах, розраховуючи не лише на вплив на владу, формування відповідної суспільної думки, а й формування певної групи прихильників.

Якщо порівняти сучасне суспільство з організмом, то ЗМІ відіграють роль нервової системи: вони передають сигнали від органів чуття до центру нервової системи і звідти продукують інші сигнали, що змушують окремі ділянки тіла — суспільства в цілому чи окремі групи населення — діяти "цілеспрямовано", тобто у напрямі виконання наперед заданої програми.

У даному випадку суб'єкти тероризму використовують інформацію як цінність-ресурс, за безпосереднім її призначенням — як засіб впливу на індивідуальну, групову та суспільну свідомість, що має могутній дестабілізуючий ефект, здатний блокувати можливість людини до раціональної та продуктивної діяльності [18, 249].

Отже, особлива роль у поширенні й стимулюванні атмосфери страху, панічних настроїв належить телебаченню та інтернету. Друковані засоби масової інформації, відповідно до своєї специфіки, висвітлюють акції терористичного спрямування менш емоційно, отже, їм властивий менший коефіцієнт драматизму. Окрім цього, мозаїчність телебачення (представлення інформаційних сигналів у вигляді фрагментів, між котрими відсутній причинно-наслідковий зв'язок), здатність його відтворювати в реальному часі всі жахи терористичного акту значно збільшують ступінь впливу на людське сприйняття та роблять його ефективним каналом медіатероризму.

Так, під час терористичного акту 11 вересня 2001 р. мас-медіа завдали значно більшого удару по західному цивілізаційному порядку, ніж сама атака. Сценаристи терористичного акту створили драматургійну напругу такого рівня, перед якою не встояла журналістська етика.

Склалося таке враження, що трагедійний театр перемістився у життя. Натомість справжній театр та кінематограф залишили собі функцію тільки попередньої апробації тих чи тих сюжетів.

Журналісти стали частиною терористичного задуму. Гадаємо, якраз на таку вкрай ажіотажну реакцію журналістів та їхньої аудиторії розраховували сценаристи, завдаючи в такий спосіб не лише прямого, а й опосередкованого удару. Саме медіарезонанс найбільше спричинився до обвалів фінансових ринків та тривалої економічної рецесії у США. Машина мас-медіа так само, як і машина цивільної авіації, почала завдавати удару по своєму ж населенню.

Телебачення та інші медіа прагнуть заробити на катастрофах, тобто таким чином збільшити свою аудиторію, тиражі та прибутки від реклами. Однією з психологічних засад медіа є допитливість, зокрема, коли йдеться про жахливе і моторошне. У перші дні після Скнилівської трагедії під час авіашоу у Львові (липень 2002 р.) місцеве телебачення, за свідченням очевидців, нерідко втрачало почуття міри, демонструючи глядачам пошматовані тіла численних жертв. Отже, проблема не тільки в комерції новинного бізнесу, а й у самій природі медіа. З одного боку, зрозуміло, що журналісти, певною мірою, є інструментом терористів, а з другого — замовчати трагедію (незалежно від її масштабу) теж не можна. Важко знайти шляхи ефективного вирішення цієї проблеми [19].

Отже, якщо досліджувати згадану проблему в українському інформаційному просторі, то тут ситуація погіршується ще й тим, що в сучасному українському суспільстві на сьогодні спостерігається високий рівень катастрофічної свідомості, а саме: катастрофічний тип мислення в певних соціальних групах та динаміка зростання масових страхів у суспільстві. Джерела страхів традиційно поділяють на дві основні групи — набуті власним досвідом та отримані за посередництвом культурних і соціальних інститутів, де сучасні ЗМІ виступають саме тими могутніми чинниками, які постійно модерують і посилюють рівень катастрофізму в людській свідомості, що може викликати або деструктивну паніку або соціальну аномію [20].

Тому, незважаючи на те, що інформаційна свобода стала одним із основних незаперечних здобутків незалежної України, у цій царині на сьогодні існують певні проблеми. Якщо десять років тому гостро поставало питання про кількість інформації, то нині на перший план виходить її якість. На сьогодні — це не проблема узгодженості чи неузгодженості смаків населення, а проблема збереження соціально-психологічного балансу на користь здорових, продуктивних сил суспільства.

Сьогодні інформаційне поле України відрізняється гіпердевіацією (агресія, гомосексуалізм, цинізм, жорстокість, "цінності" кримінального світу тощо), що призводить до формування викривленого світогляду та ціннісної дезорієнтації особистості. Телебачення в "прайм тайм" постійно транслює фільми із зображенням сумнівних сцен "дорослого" життя. Такого роду інформація особливо травмує незміцнілу емоційну сферу дітей та підлітків. Відтак постає проблема захисту інформаційного простору задля майбутнього дітей та молоді. Адже їхня психіка — цей надзвичайно тонкий апарат, змушений витримувати граничні інформаційні та емоційні навантаження [21, 46].

Підтвердженням цих фактів стало те, що на міжнародній конференції "Трансформація телебачення в країнах із перехідним процесом", ініційованій Європейським інститутом ЗМІ та ОБСЄ (лютий 2002 р., Мінськ, Білорусь), українське ТБ було визнано "найбруднішим" у Європі. Згідно з даними моніторингу Європейського інституту ЗМІ, саме в українському телебаченні існує найбільша кількість програм зі сценами жорстокості, насильства та порно [22].

Крім того, негативний вплив українського телебачення поєднується з несприятливим психологічним фоном, пов'язаним із затяжною соціально-економічною та політичною кризою. Ця напруга посилюється також упливом реклами, що формує цінності й запити, що їх не може задовольнити більшість украй збіднілого населення. Маємо своєрідні "ножиці", які ще більше підсилюють негативний вплив екранного насильства.

Мас-медіа, надто ж телебачення, не просто перенасичує нас віртуальними монстрами, воно саме постає як "мегамонстр" у тому сенсі, що безупинно бомбардує нашу уяву насильницьким іміджами. Це такий же стереотип, як і перестрілки, бійки та гонитва на авто в голівудських блокбастерах. Наважимося припустити, що такий стереотип, до певної міри, вигідний телебаченню. Зважмо, що цензура є примусовим обмеженням свободи медіа. Не кажучи вже про такий спосіб контролю роботи журналістів, як залякування і терор. З другого боку, маніпулятивну чи пропагандистську діяльність медіа теж можна вважати актом насильства над свідомістю реципієнта [23].

ЗМК — люди — страх — ЗМК — люди — страх... Цей ланцюжок навряд чи вдасться розірвати. Але бодай щось зробити все-таки можна: так, спеціалісти рекомендують людям, схильним до стресу, менше дивитися сцени насильства по телебаченню, не вникати глибоко у повідомлення новин, поставивши певний "захист".

Психологи, у свою чергу, радять батькам заохочувати неагресивну поведінку своїх дітей, намагатися відгородити їх від теленасильства, завчасу оцінюючи зміст програм. Доцільно переглядати телевізійні програми разом із дітьми та коментувати їх, збуджуючи чуйність до страждань, викликаних актами насильства. Однак саме дотримання цих рекомендацій не вирішить проблеми. Тому іншим способом вирішення проблеми може стати громадський контроль подібної продукції у телепросторі [24].

Не останню роль у вирішенні зазначеної проблеми відіграє також позиція самих журналістів, невід'ємною частиною трудової діяльності яких є моральність стосунків між ними і людиною, на яку журналісти здійснюють безпосередній вплив як на об'єкт своєї професійної діяльності. Моральні проблеми в журналістів бувають саме тоді, коли завдання професійної діяльності вступають у конфлікт із загальноприйнятими, національними, індивідуальними нормами моралі, з початком використання нових засобів фіксації та передавання інформації, що, власне, потребує нових норм регулювання моралі. Тому особисті, сімейні, національні інтереси журналіста неодмінно мають підпорядковуватися загальнолюдським [25].

Отже, фактично, як ми бачимо, вітчизняна журналістика опинилася сьогодні в ситуації гострої моральної кризи, значно погіршеної на тлі всесвітнього процесу втрати етичних та моральних цінностей, прагматизації, утилітарності та вестернізації суспільства. На зміну християнським цінностям нації нав'язуються нові хибні критерії успіху — дешеве чтиво, "бульварщина", де пропагується насильництво і жорстокість, порнографія та культ грошей, де нівелюються такі цінності, як повага до батьків, до національних та культурних надбань, релігії. Дедалі більшої могутності набирає інформаційний простір, де, з одного боку, активно розвиваються технології мас-медіа, а з другого — значно погіршується морально-етична та психологічна ситуація в ньому, культивується зловживання свободою слова, спекуляція плюралізмом думок, що суперечить утвердженню суспільної моралі, шкодить молоді — і все це заради сенсацій та рейтингів, які дають можливість збільшити в такий спосіб свою аудиторію, тиражі та прибутки від реклами.

Основна причина, чому українські журналісти не завжди дотримуються етичних норм, — це економічна залежність. Саме вона кидає видання коли не в обійми держави, то в обійми власників медіа, яких ЗМК цікавить не стільки як підприємство, скільки як засіб упливу на суспільство та проштовхування вигідних рішень. Але чекати на покращання економічних умов існування українських медіа немає часу — потрібно діяти негайно, щоб якнайшвидше поліпшити рівень використання журналістами етичних норм. У цьому сенсі велику користь може принести громадський контроль за якістю інформації. В іншому випадку існує вірогідність того, що українські медіа позбудуться решти тієї довіри аудиторії, яка ще залишилася, і, таким чином, їх існування може втратити всілякий сенс.

 

---