Ласкаво просимо

Аналізуються державотворчі ідеї у публікаціях О. Теліги на шпальтах газети "Волинь" та її громадсько-політична активність у роки Другої світової війни. Досліджуються матеріали письменниці, в яких найпереконливіше пролунала ідея державного самоствердження України.

Ключові слова: публіцистика, українці, братерство, державотворчий процес, ідея.

The article focuses on the analysis of the national constructive idea in the publication of Olena Teliga in the newspaper 'Volyn' and her public activity during the years of the World War II. The main issue of the research is the idea of the national self-identification of Ukraine.

Key words: ideas, publicism, Ukrainian, brotherhood, constructive idea, state-creative process.

Анализируются идеи государственности в публикациях Е. Телиги на страницах газеты "Волынь", а также ее политическая активность в годы Второй мировой войны. Исследуются материалы писательницы, в которых наиболее убедительно прозвучала идея государственного самоутверждения Украины.

Ключевые слова:публицистика, украинцы, братство, процесс государственности, идея.

Упродовж останніх десятиліть в Україні спостерігається позитивний рух суспільної свідомості щодо побудови незалежності. Однак певні спроби визначити шляхи реформування суспільства здебільшого відбуваються з використанням старих методів, що грунтуються на зміцненні владних структур, тимчасом як прагнення людини стати вільною, відчути свою приналежність до народу, як і раніше, стоїть на задньому плані.

Актуальність цієї статті полягає в пошуку науково виваженої оцінки державотворчої діяльності О. Теліги в журналістикознавчому вимірі, а також зумовлюється відсутністю у вітчизняній історії журналістики комплексного дослідження статей письменниці.

Досліджуючи матеріали О. Теліги, що друкувались у часописі "Волинь", автор ознайомився з доробком українських та зарубіжних науковців, письменників: Д. Донцова, М. Жулинського, Н. Миронець, Р. Радчик, О. Штуля-Ждановича та ін.

Об'єктом нашої роботи є журналістська діяльність О. Теліги на шпальтах газети "Волинь" та її громадсько-політична активність у роки Другої світової війни.

Предмет статті — вивчення державотворчих ідей у публікаціях О. Теліги.

Новизна матеріалу полягає в отримані нової аналітичної інформації, яка допоможе українцям не тільки осягнути значення непересічної особистості О. Теліги у вітчизняному державотворчому процесі, а й практично використовувати здобутки та осмислити втрати національно-визвольного руху 30—40-х років XX ст. у розбудові Української держави на початку третього тисячоліття.

Про українську поетесу О. Телігу ми знаємо дуже мало. Тривалий час її ім'я було заховане під радянськими заборонами та ідеологічним контролем, несправедливо зітерте з пам'яті народу. Лише сьогодні виринають із небуття окремі факти її подвижницького життя, віднаходяться загублені вірші, повертається заслужена шана. Що ж можна сказати про неї, як про людину? Дмитро Донцов у своїй книжці "Поетка вогненних меж" так охарактеризував постать О. Теліги: "Оригінальна в образах та ідеях, цілісна як рідко хто інший, елегантна у формі своїх віршів, елегантна у своїй статурі, горда в наставленні до життя, вона лишила нам взір справжньої панської поезії в найкращім значенні слова, поезії, позбавленої всього вульгарного, простацького. З'явилася вона, спалахнула і згоріла на тяжкім та сірім, потім криваво-червонім небі війни й революції, неначе блискуча звізда, лишаючи, хоч згасла фізично, яскраве світло по собі, яке палахкотітиме нащадкам" [1, 600].

Отже, у сім'ї інженера-гідротехніка професора Івана Шовгенева народилася донька Олена 21 липня 1906 р. в Петербурзі. Безжурне дитинство проминуло в заможному домі у товаристві старших братів та під опікою гувернантки. Олена добре вивчила французьку, німецьку мови, але не знала української, хоча батьки розмовляли нею. У листі до Д. Донцова, редактора "Літературно-наукового вісника", Олена писала, що працює "над своєю рідною українською мовою", яку пізнала нещодавно, тож їй варто більше працювати, щоб "володіти нею як рідною" [2, 42].

Із початком революції 1917 р. "замість проходів з гувернанткою прийшли до Олени проходи на Євбаз міняти речі на хліб. Замість гімназії - трудова школа" [3].

Під час більшовицького наступу на початку 1919 року Центральна Рада змушена була залишити Київ. Разом з ЦР виїхав І. Шовгенів, який на той час був міністром УНР. У 1922 р. оселилися в чеських Подєбрадах, де батько працював ректором Української господарської академії. Там Олена познайомилася з молодим актором Василем Куриленком. Він намагався навернути її до українства. Олена, усвідомивши себе українкою, вступає на історико-філологічний факультет Українського педагогічного інституту ім. М. Драгоманова у Празі. Вона близько сходиться з Н. Лівицькою-Холодною, Ю. Дараганом, Є. Маланюком, Л. Мосендзом, О. Ольжичем та іншими талановитими письменниками "празької школи".

У Подєбрадах Олена вийшла заміж за українця з Кубані Михайла Теліги, студента Академії та бандуриста. Завдяки чоловікові, Олена ввійшла в середовище українських націоналістів, де творився новий образ української духовності. М. Теліга хотів бачити Олену не тільки товаришкою свого особистого життя, а й своїх змагань. У парі зі своїм чоловіком стала вона коханою дружиною і борцем за український ідеал [3].

У 1929 р. подружжя Теліг перебралося до Варшави. У Польщі Олені жилося нелегко. Так про це пише у своїх спогадах Юрій Клиновий: "Коли її чоловік інженер Михайло Теліга був довгий час без праці у Варшаві й жив з дружиною надголодь, вона танцювала українські танки в нічних льокалях під акомпаньямент бандури свого чоловіка" [4, 278]. Згодом О. Телізі вдалося влаштуватися вчителькою початкових класів.

У 1934-1935 рр. друкувала свої вірші, публіцистичні твори в таких журналах, як "Літературно-науковий вісник", "Вісник" та ін. З грудня 1939 р. О. Теліга працювала в Культурній референтурі ОУН А. Мельника.

А 22 жовтня 1941 р. здійснилася мрія поетки, якою вона жила більшу частину свого життя - О. Теліга прибула до рідного Києва. Тут вона очолила Спілку українських письменників, видавала газету "Літаври" (літературно-мистецький додаток до редагованої Іваном Рогачем газети "Українське слово"). Увійшла до складу створеної за ініціативою Олега Ольжича Української Національної Ради.

У "Літаврах" О. Теліга закликала людину стати вільною, відчути свою належність до народу, який бореться проти фашизму. Цього окупанти стерпіти не могли і невдовзі заарештували редакцію "Українського слова". Олені було запропоновано припинити свою діяльність, але вона відмовилася. Відчуваючи смертельну небезпеку, О. Теліга звернулась до Уласа Самчука з проханням допомогти переїхати до Рівного, але збутися цьому не судилось [5, 215]. Як зазначає академік Микола Жулинський, 9 лютого 1942 р. на вулиці Трьохсвятительській О. Телігу разом із чоловіком заарештували в Спілці письменників. Вже 21 лютого 1942 р. їх було розстріляно у Бабиному Яру [6, 3].

На початку співпраці О. Теліги із редактором Д. Донцовим, вона написала йому листа про те, які теми порушувала в поетичних творах: "Але все ж таки мене найбільш тягне зафіксувати у своїх віршах саме "живе життя" з його сірою буденщиною та надзвичайною, святочною радістю із безмежною кількістю різних настроїв з їх невловимими або ледве вловимими нюансами" [2, 42]. Свій задум вона, звісно, здійснила, та, на жаль, залишила по собі невелику епістолярну спадщину. Відомо лише 48 її віршів. Твори її були видані після війни у збірці "Прапори духа" (1946) і ще двома. Найповніше видання творів поетеси здійснило видавництво імені О. Теліги в Києві 1999 року. Це книга на півтисячі сторінок, "Олена Теліга: О краю мій...", упорядником якої є Надія Миронець, відразу стала раритетом.

На сторінках газети "Волинь" у публікаціях О. Теліги найчастіше лунала ідея державного самоствердження України. В цій газеті О. Теліга опублікувала такі матеріали: вірш "Поворот" (21 вересня 1941 р.) та публіцистичні роздуми — "Перед брамою столиці" (21 вересня 1941 р.), "Розсипаються мури" (5 жовтня 1941 року), "Братерство в народі" (12 жовтня 1941 р.), "Прапори духа" (16 листопада 1941 р.), "Нарозстіж вікна" (18 січня 1942 р.), "Нариси вуглем" (27 грудня 1942 р.). Щодо останнього публіцистичного роздуму, то науковець Р. Радчик зауважує, що важко впевнено говорити про належність цього матеріалу О. Телізі. Хоча Ю. Шаповал зазначає, що "епілог до програмного вірша "Поворот" був дописаний через десять місяців після розстрілу, коли редакція, ризикуючи знову накликати гнів фашистів, під криптонімом "О. Т." віддала останню шану незабутній співробітниці, опублікувавши ескізи "Нариси вуглем": "Кидаю нариси вуглем. Не дописане — додумайте. Якщо вам не подобається — даруйте. Якщо маю правду — проповідуйте її далі" [7, 111].

<Співпраця О. Теліги з часописом "Волинь" розпочалася програмним віршем "Поворот", який побачив світ 21 вересня 1941 р. Вперше цей пророчий твір вийшов друком у журналі "Вістник" Д. Донцова у 1933 р. - саме цього року було відновлено видання журналу. "Вітрами й сонцем Бог мій шлях намітив", - так писала поетеса про власну долю в одному зі своїх віршів. І справді, творчою інтуїцією О. Теліга передбачила свій шлях ще в 1932 р. - саме тоді вона написала "Поворот".

Дослідниця творчої спадщини поетеси Н. Миронець вважає, що вірш "Поворот" "з'явився від загостреного відчуття бездомності та бажання повернутися на рідну землю, яке завжди жило в душах емігрантів" [8, 325].

Отже, все було, як і передбачала О. Теліга: "і осінній день прозорий" (так у жовтні поетесу зустрів її рідний Київ), і "перейдені бродом води" (справді, 16 липня 1941 р. У. Самчук разом із О. Телігою нелегально перейшли річку Сян і опинилися в Україні). Ось як про цю подію сказано у книзі "Дорогою одною" Г. Чернихівсько-го, дослідника творчості У. Самчука: "Схвильовані виходимо на другий берег... Потім цілуємо рідну землю, робимо це без сорому, без остраху... Олена в екстазі... Під нашими ногами Україна" [9, 21-22].

Передбачала й те, що "дійсність завжди не така, як мрія", й що "чекає все: і розпач, і образа. А рідний край нам буде чужиною", де звучатиме незнайома пісня, і "часто серце запалає болем, А щось гаряче наше горло стисне". Та оптимізм не полишав її, бо заздалегідь готувала себе до випробувань долі, ладна була здолати будь-які перешкоди, "щоб взяти повно все, що нам належить, І злитись знову зі своїм народом" [10].

У публіцистичному роздумі "Перед брамою столиці", надрукованому у газеті "Волинь" 21 вересня 1941 р., О. Теліга з гіркотою згадує подвійне життя Києва 1921-1922 рр. після придушення більшовиками національно-визвольної боротьби. Удень, "змучені щоденними турботами", люди тільки й гадали, як прожити до наступного ранку. Щодень приходили до "Мекки" (так назвала О. Теліга базар), щоб "виміняти свої останні речі". Але вже ввечері "починалося інше життя - життя блискучої фантазії та незламної віри". Люди сподівалися, що скоро настане кінець більшовизму. Та змін не було. Більшовики збудували Хінський мур між Заходом та Сходом і в новому, молодому, більшовицькому поколінні поняття батьківщина стало "бабським забобоном", а почуття нерозривності національної спільноти - "пережитим сентиментом". Але "по тому боці Збруча" друга частина українського народу разом з О. Телігою, вільні від більшовицької заангажованості, з надією дивилися на Київ — чекали його визволення. І ось Київ визволено. І український народ нарешті зміг зблизитися зі своєю столицею із бажанням у душі й серці віднайти спільність українського народу [11].

Замітки "Розсипаються мури" пронизані вірою в те, що руйнує злочинний світ, який десятиліттями притлумлював в українському народі прагнення до відродження. І своє покликання О. Теліга вбачала у тому, щоб Українську державу будувати в свідомості кожного українця, підтримувати в народі "кожне найдрібніше почуття", з якого складається велика національна гідність, запалювати вірою кожну людину. А що ж таке віра? Влучно охарактеризував глибину творчості О. Теліги Д. Донцов. Він пише: "Віра — це нестримне бажання перетворити мрію в реальне життя. Вона не тільки зцілює хворих, а й цілі народи, які вірять у можливість свого зцілення. Хто вірить — того не збити, не захитати в його вірі жодними людськими доказами. Цю віру мала Теліга..." [1, 603]. Саме у той переломний момент, коли "валилася та ненависна будова", О. Теліга щиро вірила в об'єднання східних та західних українців як двох частин одного народу. Автор пише, що українці, хоча живуть на різних територіях, мають "спільну українську духовність". Вона вважає, що західним українцям варто допомогти своїм східним братам стати на український шлях істини, адже спільними зусиллями вони зможуть перемогти ворога [12].

Публіцистичний роздум "Братерство в народі", як зазначає Р. Радчик, О. Теліга вперше опублікувала в газеті "Волинь" 12 жовтня 1941 р., а 23 листопада 1941 р. — в збірнику "Літаври", але вже зі зміненою кінцівкою тексту, в якій йшлося про братовбивство. Цю статтю було передруковано газетою "Український вісник" (Берлін) 26 липня 1942 р. [13, 46].

Автор пише про 20-річну окупацію України більшовицькою Московією. Про те, як остання закидала "вразливі душі" гучними гаслами, в яких багато обіцялося, а насправді нічого з тих обіцянок не виконувалося. О. Теліга вражена тим, як гарно "голосило гасло" про братерство народів, про рівне й найкраще життя усіх верств населення дружньої родини СРСР. Та не всі побачили обман, а тільки деякі, як зазначає автор, "тяжким зусиллям вирвалися з липкої сітки ворожих гасел" — це найвірніші сини України: М. Хвильовий, Г. Косинка та ін. Саме вони зрозуміли, що не може бути дружби між лютими ворогами. Таку дружбу можна віднайти лише у "братерстві в народі" й завдяки цьому позбутися ненависного павутиння гасел про ідеї інтернаціоналізму, які існують хіба що на папері. Закінчуючи свою статтю, О. Теліга закликає служити одній нації, українській, не засівати пустими словами рідну землю, адже це засмічує її "лускою". Тільки тоді Україна зможе "стати перед світом у весь свій потужний зріст" [14].

У статті "Прапори духа" ("Волинь", 16 листопада 1941 р.) чітко означено проблеми національної культури. О. Теліга палко закликає щирих українців обминати ті дороги, якими найлегше пройти. Автор прямо вказує у своєму роздумі, що такою дорогою є шлях до Москви. Вона радить "шукати правдивої великої брами, над якою майорять непідробні прапори нашого духу і яка веде на широкий шлях відродження нашої нації". Оскільки "московська рука" тривалий час вказувала українському народові не тільки, як одягатися, зводити будинки, а ще й встромила свої кігті в те найдорожче, що має народ, те, чим він живе й дихає, — мистецтво. О. Теліга вважає, що завдання мистецтва шукати правдивих висот української духовності. За її словами, варто пам'ятати, що "українське націоналістичне мистецтво ніколи не було й не сміє бути лише агіткою". Воно має об'єднати розколоте "ворогом" українське суспільство й підняти прапори тих героїв, які ладні померти за рідну Батьківщину [15].

Остання прижиттєва публікація О. Теліги у "Волині" — "Нарозстіж вікна" (18 січня 1942 р.), у якій авторка прагне донести до народу правду про "найщасливішу країну світу — СССР". О. Теліга говорить про закритість цієї країни, образно називаючи цей стан ватою, що "розповзалася, затикаючи кожну щілину, до якої могло б вдертися свіже, яскраве повітря з-за меж СССР". Автор вважає, що порвати цю вату зможе лише романтика — сила, яку нищили ті, хто розумів її могутню загрозливість. Більшовицька Москва знала: якщо дати змогу розвиватися мистецтву, то розвиватиметься вся культура нації, а цей процес приведе до величі народу, якими управляти буде неможливо. Тому Москва, за словами О. Теліги, міцно тримає свою залізну руку на клапанах із свіжим повітрям. Ворожа влада нав'язувала ідеали тільки радянського мистецтва, й вони були єдиними для молоді СРСР, адже вікна на Захід міцно забили. "І ось — сталося! ...міцним рвучким рухом відчинити нарозстіж вікна, пити свіже, насичене бурею, повітря. Крізь ці вікна вони побачать далекі обрії, широкі дороги, по яких невпинно йде вперед правдиве непідроблене життя з усіма його прекрасними дарами, які даються — лише сміливим", — навіть у своїх останніх рядках О. Телігу не покидала віра у краще майбутнє [16].

Отже, дослідивши публіцистику О. Теліги, ми дійшли такого висновку: письменниця залишила помітний слід в історії України. її статті й на сьогодні залишаються актуальними, незважаючи на чималу відстань у часі. Наша держава стала незалежною. Щирі патріоти, завдяки старанням таких видатних постатей, як О. Теліга, змогли вибороти чи, точніше, повернути наше незалежництво. Але проблеми, що про них писала О. Теліга, на жаль, залишилися.

Чи тепер не говорять про братерство у народі? Повсюди ми можемо побачити заклики, які суперечать один одному. Це ж ті самі "гучні гасла", які сіються у вразливі душі наших громадян. Це ті гасла, про які говорила О. Теліга ще в 40-х роках XX ст. Обіцянки, пусті слова знову засмічують нашу землю. Ми наступаємо на ті ж граблі, які так боляче вдарили наших предків.

Стаття "Прапори духа", на нашу думку, взагалі є прямим дороговказом для України, для її народу. О. Теліга чітко вказує на те, що Україні не варто шукати прямої дороги до свободи, — часом до цього шляху буває тяжко підступитися. О. Теліга запевняє, що ми зможемо вдихати свіже повітря на повні груди, нам не будуть вказувати, як одягатись, як зводити житло тощо. У статті "Нарозстіж вікна" О. Теліга порушила важливе питання щодо мистецтва та його заборони з метою знизити рівень культури нації, адже розумною нацією управляти практично неможливо. Варто згадати й те, як уже в наш час на Західній Україні почали горіти церкви XV—XVII ст. У них були старовині ікони, святі книги. Згоріли чи зникли? У будь-якому разі — це жахливо. Адже наступні покоління вже не зможуть відчути дух своїх предків, не зможуть зрозуміти ту насолоду, яку відчуваєш, беручи в руки старовині предмети. Майбутні покоління будуть виховувати на новітній культурі, культурі без традиційних моральних цінностей, на фільмах жахів й комп'ютерних розвагах. Слова О. Теліги про те, що потрібно будувати Українську державу в свідомості кожного українця, запалювати вірою кожну людину й тоді наша держава матиме змогу "стати перед світом у весь свій потужний зріст", і сьогодні звучать актуально.

 

---