Ласкаво просимо

У статті розглядаються проблемні аспекти побудови метатеорії масової комунікації. Обирається така інтегруюча парадигма, як "масова свідомість". Пропонується диференційований підхід до журналісти-кознавства, теорії масової комунікації, теорії соціальних комунікацій.

Ключові слова: метатеорія, теорія масової комунікації, мас-медіа, масова свідомість.

The article examines problem aspects of mass forming of communication metatheory construction. Such integrating paradigm as "mass conscilusness" is used. Individual treatment is affered to such subjects as journalism science, mass communication theory, social communication theory.

Keywords: metatheory, mass communication theory, mass-media, mass consciousness.

Рассматриваются проблемные аспекты построения метатеории массовой коммуникацтт. Анализируетчя такая интерпритация, как "массовое сознание". Предлагается дифференцированый подход к таким дисциплинам, как журналистиковедение, теория массовой коммуникации, теория социальних коммуникаций.

Ключевые слова: метатеория, теория массовой коммуникации, мас-медиа, массовое сознание.

Активізація дослідницького інтересу до такого явища, як комунікація відбувається сьогодні в багатьох наукових галузях із застосуванням різних парадигм та концептів. Трансформація індустріального суспільства на інформаційно-комунікативне (або інформаціональне) супроводжується не лише кількісними зрушеннями, що виявляються в більш глибокому проникненні комунікації в усі сфери життєдіяльності суспільства, а й якісними змінами. Ідеться про зміни в характері виробництва та передачі інформації, гомогенізацію й масифікацію аудиторії під упливом однорідного контенту, появу медіакритики. Розвиток комунікації як у філософському, так і техніко-технологічному розумінні розглядається не лише як благо для людства, а й як проблема, яка може мати драматичні наслідки. Незважаючи на потужний розвиток та глобалізацію комунікативних процесів, на значну кількість публікацій із зазначеної проблеми, не можна говорити про теорію комунікації як про певну усталену галузь знання. У зв'язку з цим виникає ситуація, коли розвиток об'єкта дослідження випереджає розвиток теорії, що його осмислює. Дослідники Д. Гавра [1], І. Яковлев [2], М. Василик [3] також наголошують на проблемі інтеграції знань щодо різних комунікативних процесів. Зокрема, Д. Гавра зазначає наявність континууму науки про комунікацію, який включає в себе такі дисципліни:

1. Загальна теорія комунікації.

2. Міжособистісна й ділова комунікації.

3. Теорія масової комунікації.

4. Теорія організаційної комунікації.

5. Комунікативний менеджмент.

6. Історія комунікацій.

7. Методи комунікативних досліджень.

8. Теорія крос-культурних комунікацій.

9. Теорія вербальної комунікації.

10. Теорія візуальної комунікації.

11. Політична економія й економія комунікацій.

12. Комунікативні дослідження.

13. Міжнародні й глобальні комунікації.

14. Теорія віртуальних комунікацій тощо [1].

Континуум характеризується дивергентністю, і на цьому тлі, зазначає І. Яковлев, "як парадоксальна сприймається відсутність інтеграції знань про комунікаційні процеси у вигляді особливої науки. Об'єкт, предмет, теорії є, а науки немає" [2]. Окрему проблему також становить гетерогенність термінологічної мови комунікативної галузі. Неузгодженість термінології виявляється не лише в міжпредметному контексті, а й усередині предметного контексту. Дослідники також вказують на штучне прив'язування адаптованих (причому не завжди правильно інтерпретованих) англомовних термінів до відсутніх на сьогодні в Україні соціокультурних реалій. За образним визначенням Карла Розенгрена, "галузь комунікації має такий вигляд, начебто вона розділена на кілька ізольованих жаб'ячих ставків. Між ними не чутно дружнього квакання, дуже мало продуктивного спілкування, мало випадків успішного перехресного запліднення" [4].

Метою розвідки є аналіз методологічного потенціалу метатеорії для вивчення феномену комунікації. Завданнями розвідки є порівняння обсягів понять "журналістикознавство", "теорія комунікації"; розгляд новітніх теоретичних контекстів вивчення комунікативних явищ; визначення інтегруючої парадигми для побудови метатеорії масової комунікації.

Світова соціологія вбачає відмінність суспільних наук від природничих у тому, що вони зазвичай є поліпарадигматичними. Характерним для них також є усвідомлення пізнавальної цінності застосування альтернативних традицій, конкурентних підходів до об'єкта дослідження.

Поліпарадигматичними є й науки, які досліджують комунікативну проблематику, журналістикознавство, теорія масової комунікації, теорія соціальних комунікацій, комунікативістика. На сьогодні серед дослідників ще немає консенсусу щодо єдиного тлумачення й уявлення про їх співвіднесеність, взаємозалежність та логіку взаємодії.

Причиною, на наш погляд, є багатопредметність комунікативних дисциплін. Так, до предметної сфери комунікативістики належать усі різновиди соціальної взаємодії — від ритуальних комунікацій та наскельних малюнків первісної людини до спілкування електронною поштою, включаючи, звісно, друковані й аудіовізуальні версії передачі інформації. Цілком очевидно, що ці самі явища вивчає й теорія соціальних комунікацій, в обмеженому ракурсі до них звертається теорія масової комунікації, ще більше локалізує дану предметну сферу журналістикознавство. Отже, на перший погляд обсяг цієї наукової дисципліни повністю входить до обсягу теорії соціальних комунікацій, адже вона вивчає цілком конкретний зріз комунікативної практики суспільства. Втім поза межами лишається дуже важливий аспект, який не можна розкрити лише шляхом увиразнення процесуального характеру комунікації. Доречно пригадати тут дефініцію дослідника О. Соколова: соціальна комунікація — це рух сенсів у соціальному просторі й часі [5]. Поза рухом, поза процесом передачі соціальної інформації залишається сфера створення комунікативних повідомлень, журналістський фах, увесь набір творчих, професійно-технологічних чинників, які зумовлюють ефективість комунікації, адекватність запитам і потребам масової аудиторії. Критики техніко-технологічної детермінації комунікацій висловлюють стурбованість із приводу відмови від "професії журналістів, що виконують функції не лише відправників, а й створювачів інформації, яка відповідає інтересам суспільства та прогресу" [6, 70]. Професійний аспект масової комунікації учений В. Різун увиразнює шляхом додавання до ключового у її визначенні поняття "процес" ознаки "організований" [7]. Дослідниця Т. Дрідзе пропонує розглядати соціальну комунікацію як обмін діями щодо створення та інтерпретації текстів [8]. Механізм спілкування у її теорії постає як "зчеплення" таких дій, що виступають комунікативно-організованими одиницями. Не вирішеним, щоправда, залишається питання суб'єктів комунікації, адже комунікант не завжди є передавачем повідомлення. У сфері масової комунікації В. Різун розв'язує це питання, вказуючи на такі характерні для неї явища, як дисперсія функції мовлення й дивергенція комуніканта [7]. Ці дві ознаки відбиваються також у найпоширенішому визначенні масової комунікації. Це є діяльність із добування, упорядкування, обробки й передачі інформації, де кожний акт може здійснюватися окремим суб'єктом. Із поширенням інтернет-комунікації можна говорити також про трансформацію механізму типового комунікаційного акту. У віртуальному просторі перебувають не читачі чи глядачі, а користувачі інформації, які водночас створюють і сприймають повідомлення. Найважливішою фігурою у комунікації стає не той, хто передає інформацію, а той, хто її відбирає й опрацьовує.

Водночас у розвідках із журналістикознавства через свідоме звуження предметної сфери не можна дослідити складні, багатогранні соціальні явища, генезис яких відбувається не лише під впливом газетного слова чи аудіовізуальних повідомлень, а й у більш широкому соціально-комунікаційному контексті. Ідеться, наприклад, про становлення масової свідомості, яке і в онтогенезі, і у філогенезі проходить домедійну стадію. Певні труднощі також викликає дослідження у журналістикознавчому ключі комунікаційних ефектів, адже тут слід звертатися до такого явища, як самоорганізація соціальної інформації, що також виводить нас за межі не лише предметної сфери науки про журналістику, а й її методів. Показово, що у своїй монографії "Феномен журналізму" Л. Світич пропонує розглядати журналістику в контексті "загальноцивілізаційних і навіть природних вселенських систем" [9].

Масштабність наукового погляду не вкладається у рамки журналістикознавчих форм і методів і змушує дослідницю звернутися до синергетичної парадигми. Це лише один із прикладів надання комунікаційній дисципліні належної фундаментальності. За межі вивчення масової комунікації як такої виходить у своїх теоретичних розробках М. Маклюен [10]. Досліджуючи системоутворювальний вплив масової комунікації на суспільство, він доходить висновку про нову суспільну організацію на нових електронно-комунікаційних засадах і таким чином змінює об'єкт дослідження. Інший ракурс дослідження обирає Дж. Пітерс, якого світова наукова спільнота вже поставила в один ряд із М. Маклюеном. У глобальних техніко-технологічних зрушеннях він, на відміну від канадського вченого, вбачає не джерела оновлення комунікації, а її проблематизацію, яка спричиняється до внутрішнього конфлікту епохи. "Тільки сучасні люди можуть дивитися одне одному в очі й тривожитися з приводу комунікації, начебто вони знаходяться за тисячі миль одне від одного" [11], — песимістично роздумує дослідник. Тріумфальна хода комунікації, яка, на думку М. Маклюена, гомогенізує людство, перетворює його на "глобальне село" [10], сприяє "цілісності, емпатії й глибині усвідомлення", описується Д. Пітерсом як прямування до "горизонтів некомунікабельності" [11].

Техносоціоцентристський підхід канадського дослідника висуває вимоги до людини й людства в цілому — колективно й корпоративно розширити процес пізнання до планетарних масштабів, "розширити" людину, її свідомість, нервову систему. У цьому "розширенні" відчувається щось "нелюдське", що слід подолати антропоцентристським розумінням комунікації, згідно з яким вона є не знеособленим, соціотворчим чинником, а живою реальністю людства. Комунікація, за Д. Пітерсом, — це "очевидна відповідь на болючі розлади між собою та іншим, особистим і суспільним, внутрішньою думкою і зовнішнім світом" [11].

На синтетичності теоретичних засад комунікаційних дисциплін наголошує і Л. Землянова, вказуючи на необхідність поєднання соціологічної, політологічної, економічної, культурологічної, етнографічної, психологічної й філологічної парадигм для вивчення багатоаспектних інформаційно-суспільних системних зв'язків [6]. О. Соколов пропонує розглядати предметний простір теорії соціальної комунікації у вигляді предметного куба, гранями якого є психологія, соціологія, філософія, культурологія, лінгвістика й техніка [5].

Сьогодні з'являється все більше журналістикознавчих розвідок, де застосовуються складні міждисциплінарні парадигми (наприклад, синергетична), а також новітні теоретичні контексти для аналізу журналістського дискурсу. Тому вважаємо необхідним додати до блоку класичних дисциплін концепції інформаційного (постіндустріального) суспільства (Д. Белл [12], Ж. Бодрійяр [13], М. Маклюен [10], Е. Тоффлер [14]), концепції глобалізації (В. Мур [15], Дж. Нетто і Р. Робертсон [16]), концепції постмодернізму (Ж.Ф. Ліотар [19], Ю. Хабермас [18]), синергетичні концепції (Г. Хакен [19], І. Прігожин [20], М. Каган [21]).

Подібна міждисциплінарність підходу до об'єкта дослідження є характерною у вивченні комунікації. Можна навіть говорити про те, що вона склалася історично. Як стверджує О. Соколов, комунікація ще з античних часів була предметом вивчення двох найдавніших дисциплін — логіки і лінгвістики [5]. Теоретичне опрацювання комунікаційної проблематики повсякчас було невіддільним від рефлексивних можливостей деяких фундаментальних суспільствознавчих наук: психології, соціології, соціальної психології, культурології, соціальної філософії. Проте дивергентність осмислення комунікації спричинилася не до взаємозбагачення наукових парадигм, а до розосередження аспектів комунікації по різних наукових дисциплінах. Сьогодні ми маємо соціологію комунікацій, психологію комунікацій, комунікативну філософію і такі прикладні дисципліни, як рекламознавство, іміджелогія, РК і, як наслідок, фрагментарні висновки, зроблені шляхом застосування окремих несинтетичних методів.

Не зважаючи на вагомі досягнення у різних дослідницьких галузях, теорії комунікації бракує цілісного уявлення про її феноменальність. Саме тому в наукових колах дедалі гучніше звучать пропозиції залучити до вивчення комунікаційних явищ потенціал метатеорії. Слід зазначити, що даний підхід є характерним як для гуманітарної наукової сфери, так і для природничих наук. "Сучасна наука досягла такої стадії розвитку, — зазначає В. Лекторський, — коли її подальший розвиток уперед потребує вплетіння саморефлексії у саму тканину наукового дослідження" [22]. Метатеоретичний підхід не лише реорганізує наукове знання, виступає способом наукового аналізу теорії, а й здійснює у ній зрушення змістового характеру. Побудова метатеорії комунікації дозволить розв'язати деякі теоретико-методологічні проблеми, пов'язані з самовизначенням теорії комунікації серед інших дисциплін.

По-перше, метатеоретичний підхід дозволить вирішити питання редукції значної кількості часткових теоретичних побудов до єдиної змістової першооснови. Розглядаючи метатеорію мовознавства, К. Тищенко пропонує п'ять операційних аспектів редукції, які ми можемо також застосувати для нашої теоретичної галузі:

— критична настанова, яка вимагає відтинати другорядне, застаріле й хибне в окремих теоріях (наприклад, відмова від ідеологічного прочитання комунікації);

— позитивна настанова, тобто утвердження тих частин різних теорій, які виявили свою продуктивість при вивченні тенденцій розвитку цілого (синергетичне розуміння самоорганізації комунікаційних процесів, соціологічне розуміння інституціонального рівня комунікації, семіотичний розгляд знакових аспектів комунікації);

— інтерпретативна настанова — індивідуальне розуміння об'єкта, зумовлене непересічним досвідом інтерпретатора, обраною ним метою й методологією (вже згадувана революційна праця М. Маклюена "Розуміння медіа", матеріал якої, за твердженням редакторів, був новим на 75 % і яка за задумом мала відкрити нову сторінку в розумінні медіа в контексті "електричної" епохи);

— експлікаційна настанова — перетворення гіпотез на теорії шляхом їх верифікації — дозволить вирішити проблему прескриптивного знання в теорії комунікації, відійти від непрацюючих оцінних й прогностичних категорій через співвіднесення їх із елементами досвіду;

— реконцептивна настанова — переосмислення й переоцінка фактів на засадах відрефлектованих теорій — постає на завершальному етапі формування метатеорії комунікації [23].

По-друге, метатеоретичний підхід дозволить розробити категоріальну систему теорії комунікації, за допомогою якого явище, що досліджується, буде описане як цілісний феномен; уточнити її об'єкт та предмет.

Так, російський дослідник М. Кім пропонує об'єктом метатеорії журналістики вважати журналістику як "суспільний феномен у всіх її субстанціональних та інституціональних характеристиках" [24], а предметом такого багатокомпонентного об'єкта — універсальну категорію "діяльність". О. Соколов, який вважає журналістикознавство лише локальною, прикладною теорією, розширює межі метатеоретичного підходу й називає міжнауковою категорією комунікації [5]. Більше того, він наголошує на тому, що теорія комунікації може існувати сьогодні лише на метатеоретичному рівні, оскільки він уможливлює спадкоємність окремих теорій, поєднаних спектром комунікаційної проблематики. Серед "наскрізних" категорій, які віддзеркалюють взаємовплив соціуму та комунікації, на нашу думку, можна назвати ті поняття, які увиразнюють масовий характер комунікаційних процесів, — масова свідомість, масова інформація, масове суспільство, масова аудиторія. "Масове" є іманентно властивим основним дослідницьким підходам у теорії масової комунікації — функціональному, субстанціональному, інституціональному тощо. Воно також є провідною ознакою факторів системи масової комунікації. Категорія "масове" також дозволяє вивчити філогенетичні аспекти тієї форми свідомості, на яку традиційно орієнтована діяльність ЗМК.

Маси визначаються дослідниками як суб'єкт і об'єкт комунікації у тому сенсі, що функціональність комуніканта спрямовується масовим рівнем його свідомості. Для встановлення діалогових відносин і реалізації комунікаційних цілей він має відтворити у своїй професійній активності інтереси, мотиви, настанови, інформаційні потреби аудиторії. Це перше. І друге — він має нести відповідальність за реакції реципієнтів, у яких би формах вони себе не виявляли: у конкретних діях, станах душі або передачі отриманих ідей чи настанов при подальшому міжособистому спілкуванні. Новітні вимоги до комунікантів подібним чином формулюються у М. Маклюена: "В епоху електрики, коли наша центральна нервова система, технологічно розширившись зовні, утягує нас у життя всього людства й вживляє у нас весь людський рід, ми змушені бути глибоко причетними до наслідків кожної своєї дії" [10].

Надто категоричним було б стверджувати, що комунікант (журналіст) діє як масова людина, беручи до уваги зразки аналітичної журналістики й публіцистики. Але з огляду на те, що масове — це не лише буденне, а й соціальне, таке, що ще на домедійній стадії розвитку соціуму консолідувало людей, а також на те, що й сьогодні звернення до масовидних елементів психіки дозволяє подолати прірву між автономними людськими свідомостями, а архетипічні й міфологічні образи містяться у найглибших публіцистичних роздумах, то, може, й не такими вже категоричними видадуться міркування про масовий вимір ідеальної комунікації.

Особливий акцент може бути зроблений на такій категорії, як "масова свідомість", яку ми характеризуємо як психологічний феномен, пов'язаний із особливостями розвитку та функціонування свідомісної здібності людини. Отже, теоретико-методологічні проблеми деяких комунікаційних дисциплін обумовлюються високими темпами розвитку об'єкта дослідження, його структурними і сутнісними трансформаціями. Можливість надання належної фундаментальності й цілісності теорії комунікації та журналістикознавству деякі дослідники пов'язують із застосуванням метатеоретичного підходу.

Цей підхід піддає критиці М. Василик [3], який уважає неможливим узагальнення комунікаційних теорій через їх надзвичайно велику кількість. Натомість він пропонує розробити не метатеорію комунікації, а комунікологію — науку, яка б не лише висвітлювала сутність явища, а й пропонувала механізм "реалізації здобутих знань у людській діяльності".

1. Гавра, Д. П. Теория коммуникации и коммуникативные технологии / Д. П. Гавра. - Ухта, 2005.

2. Яковлев, И. П. О коммуникологии как науке о коммуникационных процессах // Вестн. Московского. унта. Сер. 18: Социология и политология. -1999. № 3.

3. Василик, М. А. Наука о коммуникации или теория комуникации? К проблеме теоретической идентификации // Акт. пробл. теории коммуник. : сб. научн. тр. С.Пб. : Издво СПбГПУ, 2004. C. 4-11.

4. Rosengren, K. E. From field to frog ponds // Journal of communication. - 1993. - № 43(3).

5. Соколов, А. В. Общая теория социальной коммуникации / А. В. Соколов. - С.Пб., 2002.

6. Зежлянова, Л. М. Зарубежная коммуникативистика в преддверии информационного общества : толков. слов. терм. и концеп. / Л. М. Землянова. - М., 1999.

7. Різун, В. В. Теорії масової комунікації : лекції / В. В. Різун. - http://journlib.univ. kiev.ua/rob_nav_progr_07-08.doc .

8. Дридзе, Т. М. Социальная коммуникация как текстовая деятельность в семиосоциопсихологии // Общественные науки и современность. - 1996. -№ 3. - С.145-152.

9. Свитич, Л. Г. Феномен журнализма / Л. Г. Свитич. - М. : Ф-т журналистики МГУ, 2000. - 252 с.

10. Маклюэн, Г. M. Понимание Медиа: Внешние расширения человека / Г. М. Маклюэн. - М. ; Жуковский : КАНОН-пресс-Ц, Кучково поле, 2003. - 464 с.

11. Пітерс, Д. Д. Слова на вітрі: історія ідеї комунікації / Д. Д. Пітерс. - К., 2004. - 302 с.

12. Белл, Д. Грядущее постиндустриальное общество / Д. Белл. - М. : Академия, 1999. - 788 с.

13. Бодрийяр, Ж. Символический обмен или смерть / Ж. Бодрийяр. - М. : Добросвет, 2000. - 387 с.

14. Тоффлер, Э. Третья волна / Э. Тоффлер. - М. : АСТ. - 1999.

15. Moore, W. Global Sociology: The World as a Singular System // American Journal of Sociology. - 1966. - № 5.

16. Nettl, J. International Systems and the Modernization of Societies / J. Nettl, R. Robertson. -New York, 1968.

17. Лиотар, Ж. Ф. Состояние Постмодерна /Ж. Ф. Лиотар. - М. ; С.Пб., 1998.

18. Хабержас, Ю. Моральное познание и коммуникативное действие / Ю. Хабермас. - С.Пб., 2000.

19. Хакен, Г. Синергетика. Иерархия неустойчивости в самоорганизующихся системах и устройствах / Г. Хакен. - М., 1985.

20. Пригожин, И. Время, хаос, квант / И. Пригожин, И. Стенгерс.- М. : Прогресс, 1999. - 268 с.

21. Каган, М. С. О системном подходе к системному подходу // Философские науки. - 1973. - № 6.

22. Лекторский, В. А. Эпистемология классическая и неклассическая / В. А. Лекторський. -2-е изд. - М., 2006. - 256 с.

23. Тищенко, К. Метатеорія мовознавства /К. Тищенко. - К. : Основи, 2000. - 350 с.

24. Киж, М. Н. Журналистика: методология профессионального творчества / М. Н. Ким. - М., 2004.