Ласкаво просимо

УДК070:422

Розглядаються проблежи розвитку сучасної журналістики, як української, так і світової. Наводяться численні приклади з періодичної преси та наукових видань.

Ключові слова: репортаж, мас-медіа.

The article concerns features of the development of modern journalism in Ukraine and all over the world. Many examples are given from the periodical press and scientific literaturs.

Keywords: reporting, mass-media.

В статье исследуются проблежы развития совреженной журналистики как украинской, так и жировой. Приводятся жногочисленные прижеры из периодической печати и научных изданий.

Ключевые слова: репортаж, масс-медиа.

Актуальність теми, обраної для наукової розвідки, диктується проблемами розвитку практичної журналістики. Репортаж як жанр потребує відстороненого осмислення на межі теоретичного й суто прагматичного опрацювання, оскільки сьогодні явно не спрацьовує класична форма репортажу, вивірена і перевірена практичним досвідом ще на початку минулого століття. Виникла низка нагальних питань, деякі з яких узагалі ставлять під сумнів існування репортажу в українських друкованих ЗМІ. Причини, що викликали подібну кризу, аналізуються в цій статті.

Класичним взірцем праці, повністю присвяченої розвиткові жанру репортажу, є монографія Івана Прокопенка "Репортаж в газеті". Актуальними досі є наукові студії В. Здоровеги, Д. Прилюка, російського дослідника А. Константинова. Окремо слід відзначити ґрунтовне дослідження О. Глушка "Журналістське розслідування". Цікавою і неоднозначною є оригінальна робота В. Різуна "Маси", в якій автор прискіпливо і не без сарказму спробував виявити основні фактори впливу на масову свідомість, у тому числі й через друковані ЗМІ.

Методом дослідження обрано історично-порівняльний підхід до вивчення проблеми, а також метод спостереження з прогностичними елементами.

Наукова новизна статті може бути визначена, як спроба осмислення на науковому рівні практичної цінності жанру репортажу, як оригінального методу подання інформації в умовах масифікації суспільної свідомості й трансформації громадської моралі.

Одразу зазначимо, що ця стаття є не просто науковою розвідкою, а й спробою автора спрогнозувати можливі шляхи розвитку жанру репортажу. Названий ще в XIX ст. "королем преси", у сучасних реаліях української журналістики цей жанр себе монархом аж ніяк не відчуває.

З досвіду видавничої й педагогічної діяльності, можемо зробити однозначний, парадоксальний і невтішний висновок, згідно з яким репортаж в Україні "скоріше мертвий, ніж живий". Попри певну, хоча й незначну кількість наукових розробок, що з'явилися останнім часом, мусимо констатувати, що існують вони осібно від практики. Висновки, а тим більше рекомендації українських, російських, французьких, німецьких і т. д. авторів, праці яких виходять друком в Україні, лишаються поза увагою вітчизняних журналістів. До того ж теорія репортажу почасти набуває форм схоластики (А. Тертичний, М. Кім), а іноді зводиться до незрозумілих повчань, що ґрунтуються на загальноприйнятих у європейських країнах методах видавничої діяльності. І в тому, і в іншому випадку теоретичні розробки лишаються надбанням лише вузького колективу науковців і студентського загалу, особливо під час іспитів. Студенти, закінчивши навчальні заклади, під впливом об'єктивних і суб'єктивних обставин просто забувають про можливості жанру репортажу взагалі.

Чому так трапляється? Відповідь на це запитання слід шукати насамперед в інертності творчого мислення, що спровокована загальною масифікацією свідомості сучасного суспільства з відповідною атрибутикою цього явища: пануванням аудіовізуальних ЗМІ, швидкою зміною інформаційних потоків у режимі роботи в інтернеті, деформацією класичної системи гуманітарної освіти тощо.

Досить приречено цей процес охарактеризував В. Різун: "Сучасний світ має один ґандж, позбутися якого практично неможливо: якщо людство створило масову комунікацію, як індустрію, виробництво, то воно саме приречено стати заручником масифікації, воно прирекло себе на продукування масових настроїв інституту масової комунікації і на "споживання їх"" [1].

Результати впливу "макдоналізації" на свідомість молоді спостерігаємо на емпіричному рівні. Так, під час практики зі студентами Інституту журналістики, автор виявив катастрофічні "чорні діри" в літературній, власне, гуманітарній підготовці майбутніх фахівців. Ідеться про елементарне незнання студентами літературних творів, що раніше були першоджерелом для творчої реалізації будь-якої особистості. Романи Панаса Мирного, М. Коцюбинського, ранні твори Е. Гемінгвея, книжки Г. Гріма, публіцистика К. Воннегута та ін. Навіть із творами Артура Переса-Реверте "Баталіст", "Територія команчів", що адекватно відображають специфіку сучасної репортерської праці, юнаки і дівчата воліють ознайомлюватися в скороченій інтерпретації, взятої з інтернету.

На підтвердження цього спостереження наведемо уривок із не менш драматичних нотаток Рене Дж. Каппоне, аналітика з Ассошіейтед Пресс: "Уже багато років тиражі газет не зростають і звичка читати, зокрема, серед молоді, зникла в атмосфері електронної магії. Не дивно, що гасло "слід бути поблажливими до читача" стало демагогічним лозунгом в електронному бізнесі" [2].

Як результат негативних наслідків "поблажливості до читача", у тому числі вітчизняного, спостерігаємо невисокий рівень загальної культури. А в даному контексті нерозуміння того факту, що репортерство, побудоване на багатстві асоціативного ряду, яскравих епітетах, часом парадоксальній метафоричності, динамічному сюжеті, краще конструювати, опираючись на літературний досвід.

Через масифікацію репортаж на рівні побутової свідомості сприймається лише як жанр, що повідомляє про певну подію; як різновид інформаційної кореспонденції з імітацією особистої присутності журналіста на місці пригоди.

А тим часом, за класичною дефініцією Івана Прокопенка, "репортаж є такий літературний виклад, у якому мальовничо, в найбільш яскравих деталях і водночас стисло, документально точно зображується конкретна дійсність, правдиві факти безпосередньо з місця події. До важливої характеристики ознаки репортажу слід віднести створення ним зорової уваги даної події чи явища. Репортаж примушує нібито власними очима бачити предмет опису, немовби відчувати дотик до нього. Ця властивість даного жанру обумовлюється тим, що репортаж зображує події і явища у деталях, в окремих виразних елементах, цікавими штрихами. Він не розповідає про них, а зображує дійсність динамічною, яскравою картинкою" [3].

За асоціативним рядом, тут слід згадати повчальний факт. Під час захисту магістерських робіт в Інституті журналістики студентка, опираючись на власний досвід роботи в щотижневій газеті, зарахувала рецензію до групи аналітичних жанрів. На запитання викладачів вона відповіла, що літературна рецензія має саме аналізувати зміст твору, тож цілком логічно, що це пріоритет аналітико-публіцистичної групи.

Згодом виявилося, що молода плеяда журналістів розуміє під рецензією добірку коротких анотацій, що їх зазвичай подають на передостанній шпальті в п'ятничному числі газети. У подібних стандартних анотаціях, обсягом до 500 знаків, ідеться про сюжет нової книжки, вистави, кінофільму з короткою рекомендацією, де їх можна проглянути або придбати з мінімальними витратами. Так само прагматично поруч розміщено рекламу мила, модних парфумів тощо.

Про рецензію, як складник групи художньо-публіцистичних жанрів, студентка, як і її однокурсники, просто не здогадувалася. Більше того, з усією відповідальністю, що ґрунтується на власному досвіді журналістської праці, стверджуємо: про рецензію в її класичній інтерпретації не здогадується і більшість сучасних редакторів, які підміняють поняття в своїй повсякденній практиці.

Так само важко складається доля сучасного репортажу. Класика відійшла в минуле, не створивши оригінальної нової форми. Авторові цих рядків довелося придбати перший і останній примірник часопису з промовистою назвою "Репортер". У цьому яскравому таблоїді не знайшлося місця для одного-єдиного репортажу!

Що ж необхідно терміново зробити, аби репортаж повернувся до пересічного читача? І чи можлива реінкарнація жанру в принципі?

Практика зарубіжних видань свідчить, що це, безперечно, так. В умовах економічної кризи оголошено, що в зв'язку із подорожчанням паперу закривається низка газет у США. Серед них — "Чикаго Тріб'юн", "Лос-Анджелес Триб'юн" та ін. Ці видання виходили півмільйонним накладом; у кожному останньому, вже раритетному примірнику, автор нарахував до десяти репортажів і не менше класичних рецензій із яскраво виявленим індивідуальним стилем, що були присвячені новаціям у літературі, кіно, театральній діяльності.

Друковані видання України таким похвалитися не можуть через брак як репортерів, так, до слова, і високоінтелектуальних мистецтвознавців, літераторів. Винятком може вважатися хіба що "Дзеркало тижня", де регулярно виступае О. Вергеліс із есе-роздумами, рецензіями на театральні вистави. Відсутність власної репортерської традиції, що фактично перервалася в тоталітарні часи, тепер пояснюеться інертністю творчої думки, журналістського пошуку. Якщо раніше на заваді розвитку репортажу як оперативної форми подання матеріалу стояла офіційна цензура, то зараз домінуе цензура внутрішня, редакційна. Редакторові, який призначаеться інвесторами-скоробагатьками на рік-два, невигідно подавати оперативний журналістський матеріал з огляду на примхи замовника друкованої продукції. Адже репортаж практично беззахисний перед можливістю кількаразових перевірок. На це витрачаеться чимало часу, новина втрачае актуальність. Тому цілком свідомо сучасні журналісти не ризикують, воліючи "забивати" шпальти замовленою і проплаченою аналітикою, яку пишуть без відриву від редакційного комп'ютера.

Репортаж не може розвиватися через відсутність соціального замовлення на жанр. Як доказ свідчення цієї тези - численні приватні "журналістські" школи, де волонтерів готують лише для того, щоб навчити їх писати інтерв'ю, брати участь у прес-конференціях тощо.

Іншим фактором, як уже було зазначено вище, загальний низький рівень культури, професійної в тому числі. В українському відділі найбільшого інформаційного агентства планети Associeted Press його співробітники люб'язно надали список позаштатних репортерів у регіонах нашої країни. Він налічував... шість осіб! Для порівняння, в одному Нью-Йорку налічуеться 25 тисяч позаштатних фоторепортерів-стрингерів, які забезпечують оперативною інформаціею найбільші видання Нового Світу.

Вихід із кризової жанрової ситуації в нашій країні диктуеться, на нашу думку, соціально-економічними причинами. Якщо точніше, хоч як це парадоксально, різким погіршенням їх.

Пояснимо, виходячи з прогностичних міркувань. Кілька десятків тисяч друкованих видань, зареестрованих в Україні, починаючи з 2000 р., фактично не е виразниками громадської думки, а тим більше, суспільної моралі. Газети "Сегодня", "Факты и комментарии", "Вечерние Вести" та журнали "Корреспондент", "Фокус" тощо були створені на потребу певних фінансовополітичних груп. Тематика цих видань, стилістика подання інформації існує незалежно від волі й прагнення окремих яскравих особистостей, творчість яких нівелюється загальним посереднім рівнем викладу матеріалу. Через брак фінансування зникає свобода вибору, творчих інновацій. Реально втілюються слова з роману шведського журналіста й письменника П. Вале: "Правда — це такий товар, який потребує від сучасної журналістики надзвичайно обережного поводження. Не думай, що всі її люблять так само, як і ти" [4].

То чи є необхідність правдивого зображення об'єктивної реальності, чи слід звернутися до певних парадоксальних моментів у розвитку журналістської практики, коли, за свідченням Дж. Гола: "У XVIII ст. журналісти та їхні читачі сприйняли б будь-яку пропозицію дотримуватися об'єктивності лише тому, що вона є чеснотою, як цілком недоречну. Таких авторів, як Едісон, Стіл, Джонсон, і їх менш відому братію з Граб-стрит, читали саме заради їхніх поглядів і думок. Об'єктивність стала витвором преси XIX століття" [5].

Повернення до практики "братії з Граб-стрит" спостерігаємо нині в Україні на прикладі псевдожурналістської діяльності так званої "жовтої" преси: газет і глянцевих журналів, що зайняті спогляданням реальних чи надуманих фактів із життя зірок шоу-бізнесу, політиків і т. д. Масовому читачеві нав'язується думка, що ірреальний світ, в якому існують герої цих матеріалів, справді становить якусь пізнавально-художню цінність, а їх вчинки, модель поведінки гідна наслідування.

Повертаючись до кризи жанру репортажу, зауважимо, що маса, як "безособовий соціальний суб'єкт" (В. Різун), однозначно не потребує гострих, соціально значущих матеріалів, бо їй не властиві "почуття свободи чи рабства, як і будь-які інші почуття, їй властиві емоційно-афектні стани гніву, захоплення, які і рухають нею" [1]. Репортаж, у такому випадку, здатний лише на певний, дуже короткий, час стимулювати афектний стан. Однак подібного роду "творчий контракт" між інвестором і журналістом закінчується, зрештою, публікацією матеріалів, у яких вимисел домінує над домислом, щось схоже на те, про що вже згадувалося, коли йшлося про практику "джентльменів із Граб-стрит".

Подальший розвиток чи занепад репортажу як жанру цілком залежатиме від соціально-економічних умов, політичної організації суспільства, що складатиметься в Україні впродовж наступних 10—15 років. Економічна криза, спровокована зовнішніми і внутрішніми чинниками, неодмінно перейде в стадію затяжної рецесії. Старі методи керування друкованими ЗМІ,в тому числі волюнтаристські, відійдуть у минуле. Капітал нового покоління олігархії потребуватиме адекватного "підтвердження" в масовій свідомості. Аналітична група жанрів, що досі була штучно прив'язана до потреб певної незначної групи населення, так званої "політико-економічної еліти", зникне. Неважко спрогнозувати, що великі за обсягом аналітичні матеріали стануть пріоритетом інтернет-видань, сама специфіка інформаційної цивілізації потребуватиме швидкої, а отже, адекватної реакції на прискорений розвиток подій. До речі, на нашу думку, це будуть саме соціальні конфлікти з динамікою, яку важко передбачити, як буде важко спрогнозувати й їхні наслідки. Історія свідчить, що результатом економічних світових криз є війни.

У часи кардинальних змін інтенсивно розвиватиметься інвестигативна журналістика. Уже в наш час спостерігаємо початок цього процесу в електронних ЗМІ: "Відкрита зона", "Закрита зона" на "5 каналі"; екологічні розслідування на "Тонісі"; соціально-політичні програми на каналах "СТБ", "1+1" тощо.

Цілком очевидно, що невдовзі подібні розслідування стануть пріоритетом і в друкованих ЗМІ. Аналог можна навести з 90-х рр. минулого століття, коли одним із наймасовіших видань України був щотижневик "Кто виноват", у якому домінували саме репортажні розслідування. Інша справа, що вони мали переважно характер історичного екскурсу, репортажна стилістика лише сприяла ефективному поданню інформації. Надалі ми матимемо справу з більш утилітарними, прагматичними матеріалами, присвяченими розслідуванню об'єктивних характеристик реалій, що постануть перед суспільством.

Журналістика в її друкованій версії стане більш оперативною, прогнозується поява спеціальних вечірніх (ранкових) видань, що зможуть адекватно висвітлювати події, що трапилися впродовж короткого часового терміну.

Отже, виникне потреба саме в репортажній журналістиці, причому, з огляду на суто специфічні причини, видання стануть здебільшого спеціалізованими, розрахованими на вузькі цільові читацькі аудиторії. Масові громадсько-політичні видання як рудимент тоталітарної і посттоталітарної епохи відійдуть у минуле. Дорожнеча газетного паперу, засобів друку і транспортування де-факто зробить їх невигідними для виробництва, надзвичайно дорогими в процесі реалізації. Тобто один примірник стандартної газети коштуватиме так дорого, що саме видання дуже скоро втратить статус "масово-політичного". Навпаки, спеціалізовані бізнес-проекти, культурологічні й вузько спрямовані видання стануть пріоритетами в діяльності нової генерації як видавців, так і обмеженого кола читачів, які будуть спроможними викласти чималу суму за одне-два видання, яке їх цікавить.

Безперечно, виживуть журнали для дітей; профільні видання за інтересами; офіційні державні вісники; буде збережено певну частину партійних видань.

У всіх виданнях, що будуть розраховані переважно на мешканців мегаполісів, домінуватимуть репортажні матеріали з яскраво виявленими елементами аналітики. Очевидно, лише тоді можна буде говорити про інваріанти розвитку репортажу як жанру та аналізувати їх, бо існуватиме об'єктивна потреба й запит щодо осмислення цього явища на рівні наукового аналізу.

1. Різун, В. В. Маси : тексти лекцій / В. В. Різун. — К. : ВПЦ "Київський університет", 2003. — С. 62—63.

2. Каппон, Р. Настанови журналістам Ассошіейтед Пресс / Р. Каппон. — К. : ВД "Києво-Могилянська академія", 2005. — С. 21.

3. Прокопенко, І. В. Репортаж в газеті / І. В. Прокопенко. — К. : ВПЦ "Київський університет", 1959. — С. 3—12.

4. Вале, П. Гибель 31-го отдела / П. Вале. — М. : Правда, 1988. — С. 37.

5. Гол, Дж. Онлайнова журналістика / Дж. Гол. — К. : К.І.С., 2005. — С. 55.