Ласкаво просимо

УДК 070.82-92.09

У статті аналізується публіцистика сучасних літературно-художніх видань, розглядається концепт "Україна" в утвердженні національної ідентичності, виділяється жодус України як Національного Дожу.

Ключові слова: публіцистика, видання, Україна, національна ідентичність.

The article analyses social and political journalism of modern literary editions, examines the concept of Ukraine as a factor of the national identity consolidation, and describes the concept of Ukraine as a national Home

Keywords: national identity, social and political journalism, concept "Ukraine".

Анализируется публицистика совреженных литературно-художественных изданий, рассматривается концепт Украина в утверждении национальной идентичности, в утвержении национальной идентичности, опредиляется жодус Украины как национальное благо.

Ключевые слова: публицистика, издание, Украина, национальная идентичность

В українській публіцистиці питання національної ідентичності завжди було й залишається одним із найактуальніших, зважаючи на багатолітній колоніальний статус народу, асиміляційні процеси та нинішні непрості реалії становлення України. Тому цікавість журналістикознавців до вивчення проблеми ідентичності в ЗМІ виправдана. їй приділяли увагу В. Лизанчук, Й. Лось, О. Гриценко, І. Михайлин, Т. Лильо та інші. дослідники. Проте вважаємо, що й досі "білою плямою" в історії вітчизняною журналістики є публіцистика літературно-художніх видань — письменницька публіцистика, "світоглядна" (М. Шлемкевич), "органічна" (Й. Лось). Саме такого роду публіцистику А. Москаленко визнав репрезентабельною з погляду встановлення найважливіших духовних тенденцій інформаційної епохи [1]. Не в останню чергу ця публіцистика порушує й проблему національної ідентичності. Об'єктом дослідження стали публіцистичні матеріали таких видань, як "Дзвін", "Дніпро", "Сучасність", "Київ" та ін. Мета розвідки — простежити роль концепту "Україна" у формуванні національної ідентичності, в утвердженні національної самоідентифікації. Завданням дослідження є аналіз концепту "України" як Національного Дому.

Концепт "Україна" нерідко осмислювали публіцисти. З огляду на багатолітню національну неволю, політичну неприсутність у європейській дійсності, відсутність держави як екзистенційного Дому буття публіцистика неодноразово асоціювала Україну з власною хатою, Національним Домом, не залежним від чужинців. Під домом буття часто розумілася власна держава. Цей дім міг постати лише в результаті звільнення від колоніальної залежності. За умов недосяжності Державного Дому, як наголошують дослідники української історії, творилася ідея Духовного Дому. Вона прийшла в духовну свідомість української інтелігенції в першій половині ХІХ ст., коли всі прояви державності в Україні фактично були знищені. В. Шевчук зазначає: "Коли раніше, як було з'явлено, національна ідея плекалася на рівні державності із паралельним творенням Духовного дому нації, то в цей час, коли всі державні форми були фізично знищені чужоземною державою, національна ідея почала плекатися, з одного боку, на рівні консерваційному при збереженні історичної пам'яті й національних традицій, а з другого — на рівні творення самого Духовного дому..." [2, 194]. Часткою цього Духовного дому була й журналістика. Впродовж ХХ ст. українська ідентичність також — визначалася в параметрах не державних, а, здебільшого, духовних. Дослідник ЗМІ В. Лизанчук, аналізуючи дії тоталітарних режимів супроти українства, визначає їх спільну рису: "Упродовж століть противники державності України насамперед топтали, нівечили, зневажали, вбивали наше слово, щоб українці як етнос, народ, нація втратили себе, перетворилися на безмовних, слухняних рабів, стали донорами чужинців, а свій дім віддали на поталу колонізаторам різних мастей" [3, 113]. Учений вважає, що, зруйнувавши ідею Державного Дому, українців шляхом асиміляції, насаджування меншовартості тощо намагалися позбавити і Духовного Дому.

Бездержавність та уразливість національної екзистенції, неможливість реального й повноцінного осягнення буттєвого простору експліцитно сформували актуалізацію концепту "Україна" як свого омріяного Дому, а також опозицію свій — чужий (Україна — "зла будова" імперії. — Є. Сверстюк). Саме у публіцистиці перших років незалежності спостерігаємо намагання повернути українцеві історично відібране в нього відчуття батьківщини як самостійного суверенного Дому: і державного, і, відповідно, Духовного. Ще М. Євшан у період першої української державності в статті "Великі роковини України" апелював до поняття держави як Дому, наголошуючи: "Наша земля не тому стала не нашою, що на ній засів поляк чи москаль, а тому, що ми перестали почувати себе ґаздами на ній <...> Національна ненависть, ненависть ґазди в своїй хаті до першого ліпшого зайди, ненависть свідома своїх прав — здорова. Вона, а не що інше стає на випадок небезпеки від ворога — цементом, які лучить всі душі тим організуючим вогнем, що так ярко вибухає в національній війні..." [4, 107]. Отож, публіцистика через утвердження України як Дому національного буття водночас утверджувала українську ідентичність, розвивала у державно бездомної нації почуття господаря у своєму Домі.

На жаль, модус України як Національного Дому, а через нього й формування національної ідентичності не стали провідними для тоталітарної журналістики радянського періоду. Лише альтернативна публіцистика самвидаву заявила про природне "право жити" (Ю. Бадзьо) в екзистенційних параметрах держави як Дому національного буття (уже в незалежній Україні Ю. Бадзьо передмову до своєї праці "Право жити" ще раз сформулював як "Право і воля — бути господарем власного Дому"). Ю. Бадзьо територію, обійняту етносом, порівняв із Рідним Домом. Якщо ж нація не є господарем на своїй території, вона втрачає власний Дім буття. Публіцистика неофіційного самвидаву вела активний пошук духовного Дому нації в культурі, у слові, прагнула осягнути його українськість. Цій же ідеї — усвідомленню України як образу єдиного національного Дому — слугувала преса діаспори, де чи не в кожній назві видань виразно звучав концепт "український". Насамперед це стосується журналу "Сучасність", який дискурс розбудови України як національного Дому на початку незалежності переніс в Україну.

У 1980—1990-х рр. минулого століття багатолітнє прагнення до волі підняло ідеологічну завісу і зреалізувалося в межах здобутої незалежності, а концепт "Україна" як Дім у публіцистиці літературно-художніх видань почав асоціюватися з державою як Домом національного буття, адже змістова ідея власної держави є ключовою для кожного бездержавного народу. Так традиція отримала новий розвиток.

У 1989 р. у журналі "Жовтень" (нині "Дзвін") С. Андрусів однією з перших порушила проблему неприсутності народу в рідному домі, засудивши тоталітарну ідеологію, яка вміло "обробляла" національну свідомість: "У нас культивували почуття національної неповноцінності, жебрацький комплекс, коли людина і народ уже не почуваються господарем у власному домі, на рідній землі, лиш бідним родичем, непроханим гостем, який і розмовляти голосно не сміє" [5, 83]. Вона підкреслює "глибоку руйнацію психіки і морального здоров'я, знищення у людини і народу почуття стабільності, неперебутності і захищеності — почуття Дому" [5, 84]. У 1991 р., аналізуючи тоталітарне минуле й окреслюючи майбутні перспективи українського вибору, вона пише: "У спільному домі <...> Україна завжди буде наймичкою, безправною, безпам'ятною, бездомною, біля порога "на нашій, не своїй землі" [6, 96]. Проте почуття господаря в рідному домі нація, на довгі роки позбавлена власної держави, як видно, осягає не одразу, що спонукає авторку поставити риторичне питання: "Чи й далі, ми, українці, мусимо оглядатись і пошепки говорити у власній (тепер уже державно) хаті?.. " [7, 111], апелює до Франкової традиції ("...як хазяїн домовитий, по своїй хаті і по своїм полі"), закликаючи виховувати в собі почуття господаря.

Дослідник І. Мойсеїв стверджує: "До стрижневих і найпотужніших течій належать ідеї Матері, Хати, Батьківщини, а також рясний почет явищ, символів, псевдонімів, що супроводжує кожну з них <.>. У ході формування свідомости хата виступає спершу як синкретичне уявлення-ставлення і міфологема-символ, далі — як образ і знак, нарешті, особливо впродовж останнього століття — як ідея, ідеологема, концепт, принцип, моральна засада, естетичний критерій, світоглядна категорія" [8, 151—152]. На його думку, концепт "хати" має національну характеристику: "Рідна хата — одне з провідних утілень української національної ментальности" [8, 152]. С. Андрусів, обстоюючи право нації на власний Дім буття, теж апелює до її основних ментальних уявлень, наголошуючи: "У народній картині світу основоположне місце займав культ Хати, Дому — малого світу, органічно вписаного у великий світ." [5, 85]. Таким чином, потяг до будівництва держави як рідного Дому, на думку дослідниці, є історично успадкованим, ментально закладеним. Публіцистка підкреслює, як саме його намагалися зруйнувати: "З народом на зруйнованій землі, позбавленим Дому і Житла, колиски роду і народу, можна робити що завгодно. І зробили. Для законів, що забезпечать відновлення почуття Батьківщини і Дому, національної самосвідомості і самоповаги, потрібні конкретні заходи для їх втілення у життя" [5, 85].

Поява концепту "Україна" як Дому в публіцистиці періоду незалежності пов'язана, на нашу думку, в тому числі з тим, що в посттоталітарну епоху відбувається активна перебудова дому соціального буття, змінюється усталена ідеологія, деконструюються попередні уявлення й цінності, розвінчуються старі міфі й конструюються нові. Змінюють свою публіцистично-змістову модальність і найважливіші націєтворчі концепти, зокрема наповнюється новим змістом концепт "Україна". У конотаційому плані спостерігаємо його розвиток, що торкається аспектів філософії державного становлення.

Оскільки Дім належить до універсальних категорій, із яких складається екзистенція людини, то публіцисти поєднують його з образом України, зважаючи і на екзистенцію цілої нації. Загалом концепт "дім" є загальнолюдським, але публіцистика як частина ноосфери (нації) відображає життя народу, тому наповнює його національним змістом. Таким чином, Україна постає як Хата (І. Дзюба), "суверенний Дім" (Ю. Бадзьо), "наш спільний дім" (В. Бровченко), "домівка власного буття" (Є. Андрос), "власний дім" (Л. Залізняк), "рідна Хата" (В. Морозюк), "український храм" (В. Скуратівський), що диктується реаліями української екзистенції в новітній період національної присутності. Концепт виноситься і в заголовок статей: В. Дудко "Від тоталітарного гуртожитку до спільного Українського Дому" (Дзвін. — 1991. — № 1).

Образ України як рідного Дому типовий для етнічної концепції загроженої нації, яка перебуває у статусі бездомності. Тому той факт, що й сьогодні він актуалізується українською публіцистикою, засвідчує, що національна ідентичність потребує захисту і повноцінного наповнення: "Дім, особливо в тоталітарні часи, — фортеця для оборони від світового і державного зла, яке домінує в житейському просторі і чинить ненастанні приступи на людину, намагаючись її знівелювати, чи полонити, чи й знищити" [9, 90]. В українській історії цей дім завжди належав чужинцям. А позбавленість рідного Дому — це водночас втрата національного простору, власної території як складника національної ідентичності. Це стан скривдженості й культурної маргінальності, бо той, хто втратив рідні стіни, стае бездомним, вигнанцем, викресленим із простору повноцінної екзистенції, неекзистентним. Дозволимо собі процитувати Лесю Українку: "Не нам, покривдженим недолею, казати речення гордее: "Мій дім - мій храм"", чиї рядки, як жодні інші, передають глибину проблеми.

В офіційній публіцистиці цей дім намагалися замінити псевдоструктурою - домом УРСР, або й взагалі пропагованим "мой адрес не дом и не улица", а етнічне "для слов'янських народів" (С. Андрусів) розуміння нації як родини - космополітичним "чуттям единої родини". У такій атмосфері "загальнорадянської лемішки" поставали безбатченки без свого дому й коріння, перекотиполе без імені й роду. Тож український простір залишався під загрозою, поставав викривлено неструктурованим, знівельованим, знеукраїненим. Б. Грищук констатує: "Ми охоче наспівували, навіть за сімейним столом, популярну пісеньку про те, що наша адреса - не дім і не вулиця. А коли не "дім" і не "вулиця", то... що тоді?" [10, 9]. У публіцистичній праці "Мова і влада" О. Забужко зауважує, що "будь-де почувають себе "як удома" тільки бездомні <...> Зміна ж "дому", хоч і можлива, дається ціною принаймні одного маргінального, "переходового" покоління" [11, 98]. Саме в імперський час не в останню чергу ЗМІ велася пропаганда, яка остаточно викорінювала відчуття України як рідного Дому, змінювала українську ментальність з її локусом рідної хати на ментальність маргінала, витворювала тип "homo sovieticus", про який О. Забужко пише: "Він власне і є абсолютно бездомний <...> ідеальний чужинець, котрий ні за що не відповідає" [11, 99]. Публіцистичні статті, надруковані на шпальтах журналів "Дзвін", "Вітчизна", "Дніпро", "Київ", "Сучасність", руйнують пострадянський стереотип, за яким Україна не сприймалася в параметрах національного Дому, а мислилася маргінальною часткою космополітично-радянського мегапростору. У той же час, як твердять дослідники, українська ідентичність пов'язана з пріоритетом психології ЛОКУСУ - орієнтації на облаштування власного дому. Підтвердження цій тезі знаходимо в публіцистиці, яка не свідчить про розширення простору для нового державобудівництва, а привертає увагу до розбудови України як Дому. Дослідниця Л. Павлюк, використовуючи алюзію до Шевченкового "в своїй хаті своя правда і сила, і воля", говорить і про "концептуальний комплекс "своєї правди" [12, 94] як важливіший із українських національних означників ідентичності.

Зрозуміло, що індивід без територіальної прив'язаності має нижчий рівень ідентифікації. Це стосується втому числі ідентифікації всієї нації, позбавленої почуття господаря на своїй землі, певності рідного дому. В опублікованій у журналі "Дзвін" статті "Як рубали наш національний корінь" публіцист В. Морозюк одним із перших виніс на аудиторію осуд космополітизму, наголосивши: "Треба буде зробити все, щоб у нашій очищеній рідній Хаті ніколи не було місця отим архаровцям — отим людям без роду, без племені, які (у всі часи) самі себе цинічно-згірдливо називали: "Ни кола, ни двора, ни флага, ни родины"" [13, 81].

С. Андрусів, оцінюючи багатолітню позбавленість українців рідного дому, наголошує: "Розщеплення простору не може не викликати розщеплення свідомості, адже властивість особи (індивідуальної чи колективної) — її неподільність, тому розривання простору супроводжується і розриванням свідомості, вивільняє реакцію розпаду особистості" [14, 72]. Тож втрата Дому (держави) є рівнозначною втраті себе серед світової спільноти, сповзанню на маргінеси. Публіцистиці років незалежності притаманний навіть модус сарказму, який викриває втрату майже зденаціоналізованим народом власної гідності, почуття господаря в рідній хаті. Так, Н. Поклад зазначає: "Ми сорочку свою скидаємо і хати тікаємо — заходьте, просимо, гості дорогі! Господарюйте! А ми вам під порогом затанцюємо гопака й проспіваємо веснянку" [15, 4]. Він осуджує тих, хто "поступливі й терплячі — аж до ганьби" і ще раз апелює до класичного: "в своїй хаті — своя правда, і сила, і воля".

У публіцистиці І. Дзюби, Ю. Бадзя, В. Бровченка, С. Андрусів, Є. Андроса, В. Решетилова, В. Пепи, О. Шарварка, Л. Залізняка та інших авторів плекається надія на те, що нарешті вдасться звести стіни рідного дому, а отже, віднайти загрожену ідентичність в умовах, коли вперше відбувається оприлюднення України як нації, її перехід із антипростору, хаосу небуття на терени екзистентно присутні. Беручи до уваги те, що, з одного боку, Дім — сполучна ланка, що зв'язує різні рівні в загальній (єдиній) картині світу, уособлюючи цілісний речовий світ людини, а з іншого — Дім зв'язує людину з зовнішнім світом і є своєрідною реплікою зовнішнього світу, зменшеного в образі Дому до розмірів людини [16], зазначимо, що в українській публіцистиці дім України стає символом етносу і засобом її входження у світ, маркує національну самість.

Модус України-Дому включає особу в минуле, теперішнє й майбутнє її народу, підсилює її власне буття (я) буттям цілої нації (ми), формує цілісний національний простір всупереч чужому імперському — занепалий, залокованому, змаргіналізованому. Концепт зміцнює феномен батьківщини як фундаментальної національної цінності, визначає потребу цілісного державного простору — свого Дому, повертаючи нації її ідентичність, втілює національно-буттєву істину, піднімається до рівня філософсько-світоглядної константи, яка унаочнює етос українців чи, як наголошують філософи, егрегор нації, маючи на увазі під останнім терміном духовну Україну — "тонко матеріальне, невидиме утворення, у якому концентрується незнищенний дух народу, сила його ідеї" [17, 96], спільне духовно-інформаційне поле держави. Сучасна публіцистика утверджує національну ідентичність народу, який донедавна не був присутнім у культурному метатексті доби, заперечує імперативи імперії та маргінальності власної культури, через концепт "Україна", реставруючи повноту національного буття, ідентифікуючи духовний простір, долаючи неповноту національної екзистенції, а отже, концепт "України" як "Дому" виконує націєтворчу космогонічну роль.

Ця функція важлива й з огляду на те, що, як зазначає І. Михайлин: "Україна ще й досі не вийшла із зони небезпеки комуністичного й імперського (шовіністичного) реваншу, тобто в нашій державі під загрозою є сама Україна" [18, 164]. Публіцисти порушують питання про те, наскільки сучасний українець ідентифікує себе з Україною та чи бачить її як свій Дім, наскільки інтегрований в нього на Сході чи на Заході країни, чи є Україна абсолютно рідним домом для, наприклад, зросійщеного українця в Криму тощо. У цих випадках вона наголошує на зміщенні акцентів у розумінні Дому національної екзистенції, що викликає ефект відчуження.

Публіцисти акцентують на тому, що Україну як рідний Дім потрібно наповнювати відповідним змістом. Зокрема В. Решетилов, говорячи про українську незалежність як історичну сповненість національного буття, запитує: "Чи прийшла на зміну цьому святові, яке не може тривати вічно, розважлива втіха господаря в рідному домі?" [19, 4]. Він вважає, що Україна ще не стала повноцінним домом буття: не дім, а "розкриті чотири стіни без верху" [19, 5]. В. Пе-па закликає сповна використати нинішню можливість, вважаючи, що "українському народові історія дає шанс утвердитися повноправно на своїй справіку землі — в своїй хаті зі своєю правдою." [20, 123]. Л. Залізняк зазначає: "Україна знову спинається на ноги, вже вкотре пробує відбудувати незалежну державу — власний дім, без якого український народ приречений зійти з арени історії" [21, 71]. Концептуальна конотація України як Дому розширюється змістовим акцентом України як територіально цілісного простору, без поділу дому на Схід і Захід. Таким чином публіцисти формують національну модель української ідентичності в її територіально-етнічній цілісності, соборності.

Досить важливе розуміння Дому нації висловлює С. Вовканич у статті "Плекаймо Україну": "Концепція ДІМ НАЦІї <.> універсалізує в нашому суспільстві роль мови не лише в системі опікування та поширення інформації, аів збільшенні інтелектуального капіталу країни, в захисті національної ідентичності народу, піднесенні його духовності, державної самосвідомості, політичної волі, тобто в цілій низці механізмів <.> ДІМ нації ніби визначає в сучасних умовах сенс національної свідомості та вектор її розвитку — розбудувати дім (рідну, за висловом Андрея Шептицького, хату) народу, тобто творити національну державу, лише за умови існування якої нація має на рідній (обітованій) землі <.> свою "правду, силу і волю" [6, 6]. У трактуванні автора Дім нації — це її духовно-інформаційна мобільність, її власний інформаційний простір. На його погляд, "ДІМ нації є тим українським інформаційним "медіумом", який у розумних межах поєднує національні традиції та власний досвід із введенням (запозиченням) нового" [23, 150]. Дім буття набуває конотаційної ознаки інформаційного Дому, що потребує захисту (як і кожен дім), ознаки духовно-інформаційної мобільності. В. Лизанчук зазначає: "На мій погляд, варто взяти до арсеналу засобів українського державотворення запропоновану Степаном Вовканичем концепцію підвищення духовної інформаційної мобільності нації" [24, 97].

Сьогодні поняття України як національного Дому суттєво ускладнюється глобалізаційними процесами. На наш погляд, вони досить неоднозначно відбиваються на самоідентифікації націй, що вийшли з тоталітарного простору і лише утверджують власну державну ідентичність. У такому постсуспільстві, прикладом якого є й Україна, падає усталеність ідентичності, відбувається її дестабілізація, масові комунікації впливають на цю ідентичність, про що застерігає дослідник соціології культури, представник Інституту соціології при Варшавському університеті Л. Корпорович. У свідомості суспільства починають домінувати, на його думку, фрагментарність, миттєвість, сьогочасність. "Проте очевидно, — вважає О. Гриценко, — що без збереження національної ідентичності проблематичним стає цілісність і незалежність національної держави; з другого боку, без урахування космополітичних тенденцій глобальної культури інформаційного суспільства виникає загроза ізоляції національного інформаційного простору і витіснення його на периферію соціально-політичного та економічного життя сучасного світу" [25, 348]. На цьому тлі публіцистика літературно-художніх видань підкреслює ідею національної ідентичності, утверджує бачення України як національного Дому.

У контексті проблеми резонує й позиція інших ЗМІ. Одним із найпомітніших є відгук М. Славинського в "Українській газеті", де автор, коментуючи погляди Ю. Бадзя, зазначає: "Якщо ми політично не поставимо проблему про українську ситуацію й про перспективу українців як народу, як нації, то не переступимо ту межу, за якою можна сказати: перемогу забезпечено, настав час неквапно, спокійно облаштовувати свій український дім. А сьогодні ще немає українського дому" [26, 9].

Отже, спостережений в українській публіцистиці модус України як повноцінного Дому національного буття доповнює розуміння сутності української національної ідентичності, дозволяє провести лінію спадкоємності сучасної української публіцистики з духовним досвідом попередніх історико-журналістських періодів, де філософія національного буття також поставала як ідея буття в межах вільного і державно оформленого національного Дому. Осмислюючи концепт України в такому аспекті, публіцисти підкреслюють самосвідомість, власну самобутність, доводять важливу роль спадкоємності й наступництва, сповідують філософію національного. Для них Дім України постає як неперехідна категорія духовної величини. Така концептуальна світоглядна публіцистика в усі періоди вітчизняної історії мала вплив на аудиторію, проте найважливішу роль вона відіграла напередодні здобуття незалежності. Акцент на здобутті держави як національного Дому в публіцистиці, яка апелювала до масової аудиторії (лише тираж "Дзвону" становив 153 тис., "ЛУ" — понад 200 тис.), сприяв тому, що Україна проголосувала за власну незалежність. І сьогодні цей акцент не менш важливий, адже він утверджує українську ідентичність, наголошує на потребі будувати державу як Дім національного буття.

1. Москаленко, А. 3. Теорія журналістики : навч. посіб. / А. З. Москаленко. — К. : ЕксОб, 2002. — 334 с.

2. Шевчук, В. Національна ідея в Україні, зокрема національно-визвольна, та її подвижники : іст. нарис / В. Шевчук. — К. : МАУП, 2007. — 272 с.

3. Лизанчук, В. Яка енергія слова журналіста? // Актуальні проблеми журналістики : зб. наук. пр. — Ужгород, 2001. — С. 112—130.

4. Федюшка-Євшан, М. Великі роковини України // Дзвін. — 1993. — № 10—12. — С. 104—108.

5. Андрусів, С. Що ми без матері у світі? // Жовтень. — 1989. — № 9. — С. 82—89.

6. Андрусів, С. І не одного кореня калина // Дзвін. — 1991. — № 1. — С. 91—98.

7. Андрусів, С. Ім'я гелленів // Дзвін. — 1993. — № 10—12. — С. 110—115.

8. Мойсеїв, І. Рідна хата — категорія української духовности // Сучасність. — 1993. — № 7. — С.151—163.

9. Монахова, Т. Концепт "дім" і "дорога" у творах Валерія Шевчука // Українська мова й література. — 2007. — № 1. — С. 90—92.

10. Грищук, Б. Особистість. Народ. Батьківщина // Дніпро. — 1988. — № 8. — С. 8—18.

11. Забужко, О. Мова і влада // Дніпро. — 1990. — № 11. — С. 94—105.

12. Павлюк, Л. Знак, символ, міф у масовій комунікації / Л. Павлюк. — Львів : ПАІС, 2006. — 120 с.

13. Морозюк, В. Як рубали наш національний корінь // Дзвін. — 1991. — № 1. — С. 79—88.

14. Андрусів, С. Модус національної ідентичності: Львівський текст 30-х років ХХ ст. / С. Андрусів. — Тернопіль, 2000. — 340 с.

15. Поклад, Н. Народжується світло // Київ. — 1995. — № 6. — С. 2—4.

16. Цивьян, Т. Дом в фольклорной картине мира // Семиотика культуры : тр. по знаковым системам. — Тарту, 1978.

17. Канигін, Ю. Виклик історії // Дніпро. — 1996. — № 5—6. — С. 94—96.

18. Михайлин, І. Табун троянських коней, або парадокси українського інформаційного простору // Актуальні проблеми журналістики : зб. наук. пр. —Ужгород, 2001. — С. 163—173.

19. Решетилов, В. Приниження любов'ю // Київ. — 1994. — № 2. — С. 3—11.

20. Пепа, В. Глибинна пам'ять духу // Київ. — 2006. — № 5. — С. 117—146.

21. 3алізняк, Л. Про українську націю та національну ідею // Дніпро. — 1997. — № 5—6. — С. 71—76.

22. Вовканич, С. Плекаймо Україну // Дніпро. — 2000. — № 7—8. — С. 2—15.

23. Вовканич, С. Інформація в системі націотворення // Монологи в універсумі. — Львів, 2000. — С. 143—154.

24. Лизанчук, В. Сівачі духовної отрути // Дзвін. — 1995. — № 12. — С. 93—97.

25. Гриценко, О. Українські ЗМІ в контексті глобальних процесів на початку ХХІ століття // Україна на шляху до Європи.— К.: Етнос, 2006. — С. 265—379.

26. Славинський, М. Проголошення незалежності — це ще не визволення від окупації // Українська газета. — 2003. — 4 верес. — С. 9.

27. Дудок, В. Від тоталітарного гуртожитку до спільного українського дому // Дзвін. — 1991. — № 8. — С. 79—82.

28. Лупейко, В. Кайдашизм, або доки ж будемо самоїдами // Київ. — 1998. — № 9—10. — С. 2—10.

29. Сверстюк, Є. Скарб великої гідності // Київ. — № 11. — С. 110—112.