Ласкаво просимо

УДК 153.3

У статті розглянуто теоретичні розвідки українського жанру есею у річищі висвітлення його генези, сутності та особливостей розвитку в національній традиції. Зроблено спробу проаналізувати наявні теоретичні розвідки щодо жанрової специфіки есею в українській науці. Визначено орієнтири подальших досліджень цього жанру.

Ключові слова: український есей, релігійні корені, жежовий жанр, есеїстична традиція, есеїстичний дискурс.

The article studies the theoretical achievements of the Ukrainian genre of essay, analyses its genesis, the main point essence and features of the development in our national tradition. The attempt is made to analyze the available theoretical sources of genre specific of essay in the Ukrainian science. Further researches of essaywere are should be continued in the future.

Keywords: Ukrainian essay, religious roots, boundary genre, essayistic tradition, essayistic discourse.

В статье рассжотрены теоретические разработки украинского жанра эссе в плане определения его генезиса, сути и особенностей развития в национальной традиции. Предпринята попытка проанализировать существующие теоретические наработки, касающиеся жанровой специфики эссе в отечественной науке. Определины ориентиры дальнейших иследований жанра эссе.

Ключевие слова: украинское эссе, религиозные корни, пограничный жанр, эссеистическая традиция, эссеистический дискурс.

Одним із пріоритетних напрямів сучасних наукових досліджень стає українська есеїстика як суттєвий і вагомий фрагмент національної духовної культури. Це вже визнано вченими (О. Баган, С. Квіт, Т. Гундорова, Г. Швець) та академічною наукою (сучасні словники та енциклопедії містять інформацію про есеїстичну спадщину українських митців, починаючи з XIX ст.). Тобто існує широкий масив есеїстичних творів, представлений доволі відомими не тільки на теренах України творами Д. Донцова, Є. Маланюка, В. Медвідя, К. Москальця, В. Цибулька, Ю. Андруховича та багатьох інших. Різноманітні міжнародні премії та увага спільноти свідчать про актуальність і значущість їхніх ідейно-естетичних та художніх здобутків.

Мета статті — визначити вектори досліджень есею, зокрема наукових розвідок щодо генези, сутності та особливостей розвитку жанру в українській національній традиції, показати наше наукове бачення цих питань із подальшими орієнтирами досліджень.

Предметом статті є наукові рефлексії українського есею. Об'єкт — український есей.

Слід зазначити, що наявні наукові розвідки щодо українського есею становлять окремі дослідження, які не висвітлюють належним чином питання, пов'язані з теоретичним опрацюванням їх жанрової специфіки, особливостей функціонування в українському національному контексті. Дослідження цього важливого фрагмента української культури, на думку Г. Швець, "попри відзначену популярність есеїстики, знаходиться в зародковому стані" [1, 15].

Щодо відсутності пильної наукової уваги до досліджень українського есею, зазначимо різноманітні пояснення як самих есеїстів, так і дослідників цього жанрового феномена. Зокрема, авторка яскравих есеїв О. Забужко наполягає на традиційно зневажливому для українського письменства ставленні до цього жанру. На її думку, "...спогади, листи, щоденники, есеїстику, біографії: все те, що зветься non-fiction — ми не вельми святкуємо й, нічтоже сумняшеся, скидаємо кудись на зади, в "додатки"" [2, 152]. Дослідниця Г. Швець пояснює відсутність наукових досліджень домінантною у сучасному літературознавстві оцінкою есеїстики "як несерйозної літератури, розваги, яка не є на часі, коли треба докласти титанічних зусиль до повноцінного ствердження культури української, як і самого народу, в колі європейських", що, на думку вченої, і є "основним поясненням маргінальності спогадової прози і есеїстики <...> в українській літературі" [1, 15]. Виникають цілком доречні запитання: чи можливим є "повноцінне ствердження культури української" за умови відсутності в полі зору громадської та наукової думки вагомого з інтелектуальної, художньої та гуманістичної точки зору фрагмента культури, якою є українська есеїстика?

Пояснення такого стану речей, на нашу думку, достатньо зрозумілі: українська есеїстика тривалий час перебувала на маргінесах наукових досліджень з ідеологічних причин та дії так званих "радянських імперативів" щодо письменства і, головне, відсутності загальної теорії цього жанрового феномена як у світовому, так і в українському літературознавстві й журналістикознавстві, яка регламентувала б його належну теоретичну рефлексію.

Зазначимо, що певні зрушення у дослідженні українського есею відбулися завдяки, по-перше, звільненню української культури від довготривалого ідеологічного тиску (есей є ідеологічно насиченим жанром), по-друге, усвідомленню суспільством потреб у формуванні національного світогляду після здобуття Україною незалежності (світоглядні орієнтири есею є однією з його провідних жанрових ознак).

Тим часом всі спроби дослідити специфіку жанру українського есею мають уповільнений характер, оскільки подолати інерційні процеси суспільної та наукової думки досить складно, і можна лише сподіватися на прорив у дослідженнях цього потужного жанрового феномена.

Свідченням відставання в розвитку цього явища української культури є його неефективне застосування в освіті та журналістиці. Так, європейські стандарти освіти вже давно передбачають широке та ефективне використання есею: у багатьох освітніх програмах шкільний твір замінюють на есей. Проте нині бракує необхідних методичних посібників та матеріалів у практиці освіти, які відповідали б саме європейським стандартам і вимогам часу. Наприклад, у російському освітньому просторі есеїстичні практики вже застосовуються і стають об'єктом наукової рефлексії з її подальшим впровадження в освітньо-навчальний процес (Л. Карнаух, Т. Сафронова, М. Котовська).

Щодо журналістики, також слід констатувати відсутність належної уваги до жанру есею, його інтелектуального, естетичного та художнього потенціалу, використання якого є завжди ефективним у висвітленні нагальних проблем навколишнього світу та людського буття. Тобто сучасні мас-медіа не використовують сповна всі можливості есеїстичного дискурсу для ефективного впливу на людину та суспільство з метою формування національної свідомості та зміцнення національної ідентичності громадянина країни. Як бачимо, ризики досить суттєві.

На наш погляд, саме журналістика має стати в цьому сенсі й провідним медіаресурсом, який би пропагував есеїстичний — незалежний і вільний спосіб мислення, й об'єктом більш ретельного теоретичного опрацювання.

Наявні теоретичні розвідки щодо жанрової специфіки есею в українській науці можна поділити на два напрями: за першим — об'єктом є українська есеїстика як суттєвий і важливий фрагмент національної духовної культури (статті — О. Баган "Есей та есеїзм" (1995), С. Єрмоленко "Мова сучасної української есеїстики" (1989), Ю. Осадча "Есеїстичне та романічне письмо як способи "мислити" літературу" (2006); методичні вказівки — С. Квіт "Есеїстичний семінар: Методичні матеріали до курсу "Основи герменевтики"" (2004), Л. Логвиненко Художньо-публіцистичні жанри: Методичні матеріали для студентів заочного та дистанційного навчання зі спеціальності "Журналістика""; дисертаційне дослідження — Г. Швець "Есеїстика Василя Барки: жанрова специфіка та проблематика" (2006)); за другим — наукові дослідження, присвячені есеїстиці іншомовних літературних традицій (В. Ліпіна-Березкіна "Становлення сучасної англійської прози" (1990); Л. Садикова "Лінгвостилістичні параметри тексту есе" (на матеріалі французької літератури) (1992), К. Брандес "Лінгвотекстові особливості мовного жанру "художнє есе" (на матеріалі есеїстики С. Моема) (1996). Зовсім відсутні компаративістські дослідження, які дозволили б відтворити взаємозв'язки та взаємовпливи української та інших національних есеїстичних традицій, зокрема з глибоко розвиненими англійською та французькою, близькими російською та польською.

Проблеми, які нині розглядаються вченими, частково стосуються генези жанру есею, його поетики як форми творчості та пізнання світу, а також особливостей розвитку та функціонування в таких галузях, як література, публіцистика, критика, журналістика та мовознавство.

Так, ученими вже окреслено вектори досліджень щодо генези жанру українського есею. Ю. Бурляй уважав родоначальником української есеїстики Г. Сковороду: за "манерою викладу ці твори набувають ознак есеїстських: це вільний, емоційно наснажений і образний виклад якоїсь проблеми" [3, 131].

О. Баган убачає наявність певних есеїстичних рис у жанрово-стильовій системі літератури ХІХ ст.: "в українській літературі есеїстичність присутня вже в деяких щоденникових записах, нарисах письменників ХІХ ст. (Шевченко, Нечуй-Левицький, Франко)" [4, 70]. Учений визнає український есей самостійним жанром, поява якого в українській літературі припадає на початок ХХ ст., причиною цього став "вибух національно-культурного самооновлення, вглиблення і розширення, прорив до опанування стилів і жанрів західної культури" [4, 70].

Слід зазначити, що в наявних дослідженнях щодо норвезького, російського та грузинського есеїв учені спостерігають ті ж самі тенденції (О. Дурова, Л. Садикова, М. Хелая) — поява та сплеск есею на початку ХХ ст. з такими ж причинами. Тож можна говорити про типологічні подібності зародження есею в інонаціональних культурних традиціях.

Дослідниця Г. Швець пропонує "переглянути традиційну точку зору на історію української есеїстики", зокрема, "не обмежуватися ХІХ ст." і звернути увагу на середньовіччя [1, 13]. На наш погляд, це один із перспективних напрямів досліджень есею. Авторка також наполягає на релігійних коренях есеїстики (епоха середньовіччя), пояснюючи це на прикладі творчості В. Барки: "Очевидно, що творчість Барки живиться джерелами середньовічних естетичних відкриттів, а точніше бароко, серед визначальних її домінант — барокова антитетичність, символізм і алегоричність, отож, думаємо, і проповідницька барокова проза І. Галятовського, Л. Барановича, А. Радзивиловського, Д. Туптала, С. Яворського, з її біблійною герменевтикою і постійним варіюванням інваріантного смислу, може розглядатися як джерело Барчиних есе-проповідей і як перша ланка у вітчизняній історії зародження й формування есеїстики" [1, 13]. Зазначимо, що релігійні корені есеїстики вже є об'єктом наукової рефлексії вітчизняних учених, англійську есеїстичну традицію досліджувала В. Ліпіна-Березкіна; російську — Л. Садикова. Так, учені наполягають на одному принциповому положенні: релігійні корені есеїстики пов'язані з глибоко релігійною національною свідомістю англійця (В. Ліпіна-Березкіна), росіянина (Л. Садикова). Це свідчить про певну схожість у зародженні есею, про існування такого її чинника, як релігійні корені.

Окремі спостереження Г. Швець щодо жанрової диференціації есею розширюють наші уявлення про сфери функціонування есею в українській літературі: "історію розвитку жанру есе на вітчизняному ґрунті можна прослідкувати від формування окремих рис у бароковій релігійній прозі через щоденникову (Т. Шевченко), художньо-публіцистичну (Марко Вовчок), літературно-критичну (І. Франко) есеїстичну прозу ХІХ століття до повноцінного функціонування жанру в рефлективних за характером і пристрасних за оцінками писаннях вісниківців" [1, 14].

Тобто проблема генези українського есею постає в іншому ракурсі, кардинально змінюючи наші уявлення про його джерела, відсилаючи нас до середньовіччя, до врахування естетичних течій, зокрема, барочної в її національному варіанті, простежуються її тісні зв'язки з європейською традицією есеїстики, і це має стати об'єктом пильнішої уваги дослідників.

Значний доробок із проблем теоретичної рефлексії жанру есею належить С. Квіту, зокрема, встановлення тісного зв'язку української есеїстики з журналістською творчістю. Вчений наполягає на спорідненості цих сфер щодо поширення прогресивної ідеології та національного відродження, яких бракує українському суспільству. Зазначаючи існування та активну діяльність двох есеїстичний хвиль, С. Квіт називає час сплеску української есеїстики: "...в минулому столітті мали місце дві моди на есеїстику. Перша з них, у 20-х роках, була пов'язана з діяльністю "вістниківського кола" (журнал "Літературно-Науковий Вісник") і націоналістичним реваншем, наприкінці 80-х — з новітнім національним відродженням, що призвело до створення незалежної української держави (журнали "ї" і "Авжеж", газета "Слово")" [5, 4]. Про величезний уплив творчості Д. Донцова та есеїстів його "школи" (Є. Маланюка, О. Теліги, О. Ольжича, Л. Мосендза та Ю. Клена) пише С. Квіт у монографії, присвяченій творчості головного редактора "Літературно-Наукового Вісника": "Есеїстика Дмитра Донцова мала вплив не лише на покоління сучасників. Ідеологічна цільність його натури та бурхлива діяльність згуртованого ним "вістниківського кола" стали найсильнішим виявом духовного життя України міжвоєнних часів" [6, 20].

Щодо розвитку українського есею в середині XX ст., то вченими вже відокремлені та досліджуються еміграційна есеїстика, яка зберігає вітчизняні традиції, та есеїстика метрополії, яка існувала у вигляді публіцистичних статей і нарисів П. Тичини, М. Рильського, О. Гончара, Д. Павличка.

Проте 90-ті рр. учені та критики розглядають як нетворчі та неплідні, і як наслідок завмирає й есеїстична думка українських мас-медіа.

Ця тенденція подекуди залишається й сьогодні. Пояснення такого стану речей цілком зрозуміле, оскільки деякі сучасні дослідники (Л. Логвиненко) наголошують, що "для української національної традиції характерне таке бачення журналістики, у якому домінантою є публіцистичний дискурс" [7, 4]. Аргументує автор це "об'єктивністю" явища, "що виникло під впливом ментальності народу, особливостей його духовного життя, нагромадженого історичного досвіду" [7, 4]. І хоча Л. Логвиненко наполягає на збереженні традицій, уважаємо, що ці твердження не відбивають істинну картину стану сучасної журналістики. На нашу думку, есеїстичний дискурс має право бути визнаним як незалежний від публіцистичного дискурсу, який є більш ефективним інструментом відтворення проблем людського та громадського буття, йому притаманні миттєве та гостре реагування на найбільш болючі питання сучасності.

На розквіт української есеїстики останнього десятиріччя та його причини вказує М. Балаклицький: "Переломний характер епохи, постійні драматичні зміни соціально-філософських підвалин життя вимагали індивідуального осмислення, цариною якого і стала есеїстика" [8, 24]. Дослідник робить спробу розділити величезний корпус сучасних есеїв на наукову есеїстику (М. Рябчук, Я. Грицак, Г. Грабович, Н. Зборовська, Ю. Канигін), есеїстику на межі публіцистики й красного письменства (В. Неборак, В. Медвідь, Ю. Андрухович, К. Москалець, О. Забужко, Є. Баран, Т. Гаврилів, Т. Прохасько, Р. Семків, І. Андрусяк, І. Бондарь-Терещенко, О. Бойченко) та есеїстичні публікації (Ю. Винничук, С. Жадан, Іздрик, О. Ірванець, Ю. Покальчук, О. Ульяненко, О. Шкляр, В. Цибулько, А. Бондарь, І. Ципердюк та ін.). Водночас М. Балаклицький неодноразово зазначає, що українська типологія есею "переважно дає зразки змішаних жанрових утворень" [8, 24].

Вагомим здобутком досліджень української есеїстики є визнання есею межовим жанром, що визнається однією з жанрових домінант есею. Так, С. Квіт уважає: "есей має "межовий" характер у відношенні до науки, філософії та мистецтва, зберігаючи в той же час характер незалежного повідомлення" [5, 4]. Г. Швець розглядає есей "як специфічну форму на помежів'ях літератури й інших форм свідомості" [1, 33]. Схожі думки висловлює Ю. Бурляй, називаючи есей "жанром літературної критики, статтею-начерком", "якому притаманна досить вільна трактовка теми якоїсь проблеми і така ж невимушена публіцистично-художня манера літературного викладу" [3, 129], тобто наголошує на поєднанні критичного, публіцистичного та художнього в жанрі.

Стан та формування української есеїстики ХХ ст. слід розглядаєти як перспективну лінію розвитку української літератури, яка з більшою чи меншою виразністю віддзеркалювала складні та драматичні віхи її історії впродовж минулого століття і яке підтримує цю традицію нині. Сама есеїстика є яскравим прикладом спадкоємності у виконанні основних завдань національно-культурного розвитку, незважаючи на несприятливі й трагічні обставини, які не раз уривали безперервність національного життя, але це ніколи не було таким абсолютним, як здається на перший погляд, — внутрішня робота тривала і під руїнами чергової катастрофи, щоб у слушний час знову й знову нагадати про себе. Тобто українська есеїстика активно функціонує та детермінує динаміку літературного процесу в ХХІ ст.

Отже, загальна позиція стосовно вітчизняної есеїстичної традиції така: це факт української культури, літератури та журналістики, історія якого починається в далекому минулому й має свої національні особливості формування та розвитку. Важливою проблемою сучасного літературознавства й журналістикознавства є дослідження українського есею.

Доречним, на наш погляд, є такий формат досліджень української есеїстики, коли вони мають здійснюватися за напрямами сфер свого існування: літературознавство, лінгвістика, публіцистика, журналістика, філософія, культурологія, оскільки саме на такому шляху можливим є коректне наукове осмислення теоретичних та історичних проблем цього жанру. Розгляд цього питання в такому форматі — достатньо новітній підхід щодо відбудови історії вітчизняної есеїстики, оскільки передбачає перегляд статусу есею в українській культурній традиції, який тривалий час уважався периферійним жанром дослідження.

1. Швець, Г. Д. Есеїстика Василя Барки: жанрова специфіка та проблематика : дис. ... к. філол. н. / Г. Д. Швець. — К., 2006.

2. Забужко, О. Хроніки від Фортінбраса : вибрана есеїстика 90-х / О. Забужко. — К. : Факт, 1999. — 337 с.

3. Бурляй, Ю. С. Основи літературно-художньої критики / Ю. С. Бурляй. — К. : Вища школа, 1985. — 245 с.

4. Баган, О. Есей та есеїзм // Українські проблеми. — 1995. — Ч. 1.

5. Квіт, С. М. Есеїстичний семінар: методичні матеріали до курсу "Основи герменевтики" /С. М. Квіт. — К., 2004.

6. Квіт, С. М. Дмитро Донцов. Ідеологічний портрет : монографія / С. М. Квіт. — К. : Київський університет, 2000. — 260 с.

7. Логвиненко, Л. А. Художньо-публіцистичні жанри : метод. матеріали для студ. заочн. та дистан. навч. зі спец. "Журналістика" / Л. А. Логвиненко. — Х., 2002. — 23 с.

8. Балаклицький, М. А. Есе як художньо-публіцистичний жанр : метод. матеріали для студ. зі спец. "Журналістика" / М. А. Балаклицький. — Х. :ХНУ імені В. Н. Каразіна, 2007. — 74 с.