Ласкаво просимо

УДК 070.1:316.7(477)

Автор веде мову про критичний стан української міжнародної журналістики, про несистемне й нефахове відображення міжнародної тематики в українських ЗМІ, що є наслідком відходу від публіцистичних традицій та надмірного захоплення квазіінформаційними "острівними" моделями.

Ключові слова: міжнародна журналістика, (квазі)проблематика, теорія преси, моделі преси, медіалогія.

The article deals with crucial status of the Ukrainian international journalism and with nonsystematic and unprofessional representation of international problems in the Ukrainian mass media in consequence of changing the sociopolitical traditions and passion for the quasi-informational "island" models.

Keywords: international journalism, quasi-problems, press theories, press models, mediology.

Автор рассуждает о критическом состоянии украинской международной журналистике, а также о бессистемном, непрофессиональном отображении международной тематики в украинских ССМИ, что является следствием отступления от публицистических традиций и чрезмерного увлечения квазиинформационнымш "островными" моделями.

Ключевые слова: международная журналистика, (квази)проблематика, теории прессы, модели прессы, методология.

Як самодостатня соціокультурна система, паралельно з українським суспільством та світовими глобалізаційними тенденціями, українська журналістика постійно трансформується. Зовнішньоатрибутивна спорідненість (за дизайном, якістю друку, наповненістю рекламним продуктом) усе впевненіше конкурує із внутрішнім змістом, сенсовністю, публіцистичними традиціями, що незаслужено опиняються на маргінесі. Проте це аніскільки не наближує контекст Україна до світових інформаційних каналів, хоч інтернет-сміття, клоноване і пропаговане, не цурається українських шпальт, телерадіопрограм.

Проблема неучасті українського журналістського загалу у виробленні глобального порядку денного надзвичайно актуальна, складна в контексті інформаційного переформатування і нереалізованого пошуку вільних ніш. Відсутність осмислених концептуальних рішень щодо просування українського медійного продукту за межі України (автори, тексти, ЗМІ) характеризує ситуацію як критично-паралітичну, безсистемно-апатичну і навіть злочинну. В інформаційну добу позбавляти себе права на інформацію ззовні й не самопропагуватись за кордоном — надзвичайна розкіш і марнотратство для будь-якої, тим паче молодої країни. За аналогією постає риторичне питання: чи можна собі уяви© Житаркж М. Г., 2008 ти нашу державу без дипустанов за кордоном? Постановка питань у такому гострому ракурсі — ігнорування ЗМІ як важливого демократичного й суспільно відповідального важеля впливу — і є науковою новизною публікації.

Мета статті полягає в характеристиці критичного стану висвітлення міжнародних подій у сучасних українських ЗМІ, актуальною проблемою — пошук конкретних фахових і державних кроків, вироблення нових конкурентних стандартів для успішного подолання національною медіасистемою комплексу провінційності. У цьому контексті важливо акцентувати на таких аспектах:

— трансформація системи новітньої української журналістики в контексті відомих теорій і моделей;

— об'єктивні передумови нерозвиненості міжнародних відділів в українській пресі;

— суб'єктивні чинники низькопробності інформування про міжнародне життя;

— формально-інструментальні механізми інформаційного клонування;

— культура добору інформації та посилань;

— комплекс заходів щодо якісної реалізації професійних медійних стандартів журналістів-міжнародників.

Об'єкт дослідження — сучасна українська преса, предмет — висвітлення міжнародних подій на її шпальтах. Методологічну основу становлять праці українських та зарубіжних журналістико-знавців: В. Ікляра [1], А. Москаленка [2], В. Різуна [3], Ю. ІНаповала [4; 5], В. Здоровеги [6], О. Гриценко [7], І. Михайлина [8], А. Чічановського [9], Й. Лося [10], М. Житарюка [11—16], Ф. Сіберта, В. ІНрама, Т. Пітерсона [17], С. Михайлова [18], Е. Прохорова [19], Е. Ахмадуліна [20], С. Корконосенка [21], а також нормативно-правова база [22—25]. У процесі дослідження використано такі наукові методи, як науковий синтез, порівняльний аналіз, структурний аналіз, та підсумовуємо:

1) міжнародна тематика в сучасній українській пресі потребує системного, фахового, а не епізодично-хаотичного висвітлення, яке враховувало б націокультурні, географічні та стратегічні інтереси як української аудиторії, так і України;

2) підготовка журналістів-міжнародників повинна враховувати специфічні особливості: орієнтуватись на поглиблене вивчення історії, культури, традицій, мов і забезпечення виробничої практики у провідних ЗМІ світу;

3) прорив зі стану провінціалізму, щоб основна частина публікацій не була результатом мавпування чужих несортованих інформаційних повідомлень, можна гарантувати, забезпечивши комплекс узгоджених дій у форматі трикутника: а) державні інформаційні пріоритети (стипендії, програми, субсидії, узаконення спеціальності міжнародна журналістика"); б) усвідомлення медіавласниками важливості ролі міжнародної журналістики й налагодження належного фінансування нових проектів (відкриття корпунктів за кордоном); в) якісна теоретична і практична перепідготовка вже (потенційно) заангажованих журналістських кадрів.

Аби хоча б гіпотетично уявити собі місце й перспективи української міжнародної журналістики, треба зважити на її потенціал (фаховий, ментальний, інструментальний, культурний, фінансовий), на дотримання традицій тощо. Брак певних потенційних ресурсів на сучасному етапі можна порівняно легко (в концепті розвитку потенціалу) компенсувати збереженням і примноженням традицій розвинутої аналітичної журналістики, публіцистичної майстерністі. Але проблема полягає в тому, що є велика різниця між теоретично сформульованим "можна" і практично усвідомленим "треба".<.P>

Усвідомлення усім медійним загалом (і власниками, і журналістами-редакторами), прагнень, потреб розвитку повноцінної аналітичної журналістики, в тому числі й міжнародної, дозволило б швидко та якісно сегментувати відразу дві взаємозв'язані речі — акумульовувати та відтворювати: по-перше, самостійно і фахово добирати тематику, осмислювати, коментувати, аналізувати міжнародні події в українських ЗМІ; по-друге, через систему розгалужених інформаційних бюро, пропагувати Україну за кордоном. Це сприяло б уповільненню процесів масовокомунікаційної клонованої дебілізації (йдеться про засилля українських ЗМІ типовими другорядними матеріалами, рівновіддаленими від українських проблем та інтересів), посилило б конкурентне інформаційне середовище, тобто численні українофобські інформатори, які успадкували більшість приміщень СРСР за кордоном і які й досі залишаються інформаційними пострадянськими "рупорами" у світі, вже не почувалися б настільки неконтрольованими. Конкуренція на стадії задумів зменшувала б кількість антиукраїнських інформаційних провокацій у вигляді дезінформаційно-психологічних операцій, а традиційна для нашої держави невдячна роль виправдовувача, відповідача, позиція пояснень-спростувань, яка багатьом нецікава і яку слухають менше за ініціатора, нарешті змінила б статус звинуваченого на рівноправного учасника міжнародного діалогу.

З усіх позицій, проблем і завдань випливають основні групи питань.

По-перше, якщо Україна — інформаційно самостійна держава, яка хоче реалізувати інтелектуальний, фаховий потенціал із метою зміни ролі європейського інформаційного аутсайдера, поліпшення свого міжнародного іміджу, їй необхідно терміново докорінно змінити (бодай сформувати) своє ставлення до української журналістики загалом і міжнародної зокрема, оскільки навіть найміцніша структура не спроможна тривалий час опиратись організованим і добре спланованим діям багатих вітчизняних і зарубіжних квазіінтелектуальних рейдерів-приватизаторів, які понад десятиліття трансформовують її з самостійного соціокультурного феномена на кустарний інструментарій (політтехнологічний, рекламний, пропагандистський тощо).

По-друге, численним українським вишам, що готують фахівців-журналістів, необхідно терміново синхронізувати навчальні плани з орієнтацією на утвердження і примноження українського публіцистично-аналітичного досвіду, який би гарантував збереження і розвиток національно-ментальних рис вітчизняної журналістики, посилював інтелектуально-фаховий резистенз..

По-третє, усвідомлюючи невідворотність роздержавлення преси, водночас маємо врахувати повноту відповідальності за можливі наслідки безконтрольного перерозподілу левової частки медійного ринку України. Нові медіавласники повинні відповідально й послідовно стимулювати підвищення фахового рівня працівників, дбати про імідж і журналістики, і держави, не допускаючи на шпальти закордонний інформаційний сурогат, стежачи за культурою інформування з допомогою власного продукту та використання чужих джерел.

Слід пам'ятати, що ЗМІ країн Європи та СІА у своєму практичному функціонуванні належать до двох яскраво виражених напрямів: так званого європейсько-континентального та "острівного" (Великобританія, СІА).<.P>

Європейсько-континентальний напряж характеризують:а) традиції персонального журналізму; у ньому переважає думка автора; б) турбота про ефективність журналістського впливу на аудиторію; в) розробка теорії жанрів; г) розвиток методичних прийомів діалогу та полеміки; ґ) журналістика — частина загальнолітературного процесу, де місце художнього вимислу займають реальні події та явища.

Для "острівного" напряжу, навпаки, характерні: а) надважливість, культ "факту"; б) відстороненість повідомлення; в) домінування оперативності; г) принцип "перевернутої піраміди"; ґ) анонімність авторів як норма чи традиція; д) тлумачення журналістики як одного із каналів комунікації для поширення важливої длякомунікатора інформації.

Традиційно українська журналістика (і дорадянська, і радянська) перебувала в лоні європейських традицій. Якщо не акцентувати на ідеологічних передумовах, то і науково, і фахово, і змістовно вона чітко займала (і займає досі — "Дзеркало тижня", "День", "Україна молода", "Молодь України", "Україна") свою нішу розвинутого інтелектуально-концептуального журналізму. Кризові процеси першої половини 90-х рр. (стагнація, гіперінфляція, втрата аудиторії за кількісними показниками, перерозподіл інформаційного ринку) похитнули віру в свої сили. Відтак унормовується домінування форми над змістом, модою стає кабінетна інфоржаційна журналістика, яка, під приводом розвитку інформаційної журналістики, по-перше, сповідує культ інформаційних приводів на кшталт чиїхось заяв, брифінгів, політичних гасел, вечірок; по-друге, технічно-художньо обрамлює світове інформаційне сміття, яке хоча б гіпотетично має цікавити українську аудиторію, проте важливі українські події, які мають справді світовий контекст, часто-густо навіть не проаналізовані в українській пресі (виняток становить — спорт, Чорнобиль, Майдан).

У час глобалізації інформаційних процесів, здійснення передбачень Маклюена про "велике село", хай навіть пояснений зміною парадигм "внаслідок кризи традиційного механістичного, раціонального світосприйняття" [26], так званий модерний і нібито респектабельний журналістський рух (не тільки український!) об'єднаний спільним поривом "відзначитись", "збагатитись", "спримітизуватись", ігноруючи елементарні морально-етичні норми, зокрема напрацювання Комісії Хатчинса (Р. М. Хатчинс президент Чиказького університету).

Нагадаємо, що Комісію було утворено ще 1942 р. за пропозицією власника журналу "Тайм" Г. Люїса, а 1947 р. вона оприлюднила доповідь "Вільна і відповідальна преса... " зі сформульованими нормами діяльності вільної та відповідальної преси:

— забезпечувати "правдивий і всебічний звіт про події дня в контексті, який вказував би на їхню вагомість";

— бути "форумом для обміну коментарями та критикою";

— подавати "представницький малюнок груп, що представляють суспільство";

— подавати і розтлумачувати "завдання та цінності суспільства";

— забезпечувати "повний доступ до інформації дня".

Ґрунтуючись на висновках Комісії Хатчинса і спираючись на кодекси етики журналістів та практику преси, У. Е. Хокінг сформулював теорію соціальної відповідальності, в якій головна роль належала професійній етиці. Так активізовано процес осмислення і переосмислення функціонування преси в сучасному світі. З'являється практично класична праця "Чотири теорії преси", яку написали відомі американські теоретики і дослідники преси, професори Ілінойського університету Ф. Сіберт і Т. Петерсон, а також професор Стенфордського університету В. Ірам.

Було б неправильно сучасні підходи до аналізу функціонування преси обмежити лише чотирма концепціями (авторитарною, лібертарійською (теорією вільної преси), теорією соціальної відповідальності й радянською комуністичною). За кордоном існує чимало інших теорій і підтеорій, які вивчають взаємозв'язки преси, політичних інститутів і процесів:

а) управлінська (маніпулятивна) функція преси (В. Ліпман, Г. Іиллер, Г. Гляйсберг, Т. Соренсен), до якої дотичні теорія магічної кулі (через поширення кіно і проникнення "в очі та вуха"), теорія ін'єкцій, теорія моделювання, теорія адаптації до нового, теорія акумуляції і теорія дифузії;

б) кожунікативна функція преси (Е. Мейо);

в) концепція "четвертої влади" (У. Ростоу, Д. Белл, Багерман, стверджують, що суспільство через пресу впливає на всі гілки влади: законодавчу, виконавчу та судову);

г) концепція "першої суспільної влади"(О. Федик, В. Шкляр). Посередині між "четвертою" і "першою суспільною" концепція —"демократури" Ж. Мерме (преса вважається феноменом, що використовує демократичні процеси з метою встановлення власної диктатури) і концепція "медіакратїї" Ф.А. де Вір'є (преса контролює інформаційні процеси);

ґ) марксистська концепція (у класовому суспільстві преса — це зброя класової боротьби, колективний пропагандист, агітатор і організатор);

д) концепції, що розглядають журналістику як самостійне явище в соціальних і політичних процесах, використовуючи конкретно соціологічні дослідження (П. Лазарсфельд, П. Годе);

У. Фрам, Дж. Мерілл, Дж. Танстелл узагальню ють так званий "журналістський підхід" до аналізу суспільних явищ [18, 13—36].

Сьогодні актуальна медіалогія — найновіший напрям наукових досліджень масової комунікації, утворений сукупністю підходів у вивченні журналістики за кордоном, — не гарантує поліпшення якості ЗМІ, дотримання морально-етичних норм, адже журналістика як творчо-професійний вид діяльності дуже часто несумісна з журналістикою-наукою. Тобто спектр теоретичних концепцій надзвичайно широкий, взаємозв'язаний із часовими, географічними, політико-культурними, націоментальними, світоглядними особливостями, а це не сприяє зменшенню розриву між теорією та практикою.

Американський досвід регулювання преси показав, що будь-які форми втручання влади в діяльність ЗМІ шкідливі для свободи інформації, адже соціальна відповідальність журналістики — це галузь саморегулювання, але не державного регулювання. Європейський досвід більш різноманітний, тут більше форм власності. У деяких країнах дуже сильні позиції держави в ЗМІ (наприклад, Білорусь, Росія). Практика скандинавських країн доводить, що "острівна" і "континентальна" моделі можуть поєднуватись. Перевагу тут надають новинні, фактові, хоча й принцип перевернутої піраміди використовують далеко не завжди, анонімність авторів майже відсутня. Більше того, шведські газети друкують матеріали не тільки з підписом автора, а й із електронною адресою, телефоном, часом — фото.

Ситуація довкола українських ЗМІ далеко не однозначна. Як і в інших країнах пострадянського простору, в нас відбуваються структурні зміни, які впливають на якість ЗМІ, форми й методи інформаційних потоків. Часто робляться спроби впровадження західних стандартів у національну журналістику, яка такою є лише за визначенням, а не за фактом (українськомовні видання не домінують тиражно, вони змушені постійно "боротись із вітряками" — легальною пропагандою цінностей СРСР, РФ, паплюженнями історичної героїки, запереченнями політики геноциду 1932—1933 рр. і т. д. легальними "українськими" виданнями). Поспіхом роздержавлені ЗМІ, без урахування всіх можливих ризиків, здатні спричинити соціальну напругу, хаос і параліч на місцях, де значною мірою можуть утворитись як інформаційний вакуум, так і медіаперенасичення, а тисячі журналістів можуть поповнити лави безробітних. Окремої розмови потребує оцінка якісного наповнення публікацій та телерадіопередач. Ситуація часом абсурдна, бо "здорові зерна" (молоді таланти) опиняються на безгрошів'ї — у "багатотиражках", "районках", на базарах, а "полова" ("розкручені" та примітивні) — на центральних телеканалах, у "глянцевих" журналах, серед депутатів різних рівнів.

Пікантність становища полягає ще й у тому, що і в українських наукових колах, на які могли б орієнтуватись практики, нема єдності: сьогодні синтезуються різні підходи до журналістики (окремо — консервативна львівська школа, окремо — сучасна американо-могилянська, окремо — універсальна, інформаційно-комунікаційна, київська (інститутська), довкола якої гуртується більшість). Українське журналістикознавство потерпає від надміру нової інформації, воно дещо дезорієнтоване доступними науковими працями Заходу, адже тривалий час було змушене осмислювати і пропагувати радянську систему преси. Час послідовників чужих наукових шкіл затінює розвиток власної науки. Проте ми вважаємо, що знати — не означає мавпувати чи клонувати. Знати — це звертати увагу на те, що вже кимось пережите; і дещо прогнозувати. Знати — це вибирати з-поміж старого й нового, поганого й кращого, ефективного й екстенсивного. Знати — це уникати старих помилок. Зрештою, будь-яка теорія — не панацея, а лише добре узагальнений попередній досвід, систематизований та уніфікований, концептуально осмислений.

Якщо науковці можуть дозволити собі не квапитись, зважити всі "за" і "проти", то практики працюють оперативніше, тому й помиляються частіше. Говорячи про сучасні українські ЗМІ, необхідно звернути увагу на таке:

— радикально змінюється силове поле преси: ЗМІ трансформуються у ЗМК, тобто інформування заміщується комунікуванням. З одного боку, це добре (підтримується діалог і баланс, принаймні атрибутивно), з другого, — це погано (інформація стає вторинною, первинна комунікація, не виключає пропагандистських та маніпуляційних завдань. Досить згадати вибори як засіб збагачення ЗМК);

— редукуються морально-етичні цінності працівників мас-медіа і суспільства, на яке ЗМІ/ЗМК впливають;

— знижується професійний рівень багатьох ЗМІ/ЗМК, адже нерідко в медіабізнес приходять ті власники, які не відрізняють газетно-журнальний культурологічний товар від інших товарних груп. Тобто преса перетворюється на ширвжиток одноразового використання;

— для ширвжиткових товарів не потрібні інтелектуали-журналісти, достатньо менеджерів, рекламістів, пакувальників. Тому відбувається скорочення штатів творчих працівників, особливо аналітиків "із власною позицією";

— попри структуризацію преси за типологічними ознаками (державна, партійна, громадська, приватна, національна, регіональна, загальнополітична і спеціалізована), всупереч історичному та онтологічному ракурсам, редуковано ієрархію базових мотивацій діяльності ЗМІ: бізнес-комерційна і політична мотивації переважають інформаційну та професійну;

— маємо тенденцію самоклонування ЗМІ/ ЗМК, тобто уподібнення. Наприклад, беремо три регіональні газети. Дивимось розділ "Місцеві новини", а там інформація одна і та ж: від міліції, пожежників, лікарів. Тільки різні заголовки та підписи. Те саме стосується міжнародного життя.

Звичайно, перелік можна продовжити. Чому так відбувається? Чи відповідає це кращому, нетаблоїдному, закордонному досвідові? Спробуємо відповісти.

Наприклад, Івеція. Середньостатистична регіональна (міжрайонна) газета накладом 50 тис. примірників. Штат творчих працівників понад 100 осіб. Журналісти цих видань використовують не лише традиційний досвід власних кореспондентів на місцях, а й літають у відрядження навіть на інші континенти. Такі ж творчопрофесійні можливості є в інших скандинавських державах. Оскільки тут приблизно в рівних пропорціях використовують "острівну" модель (з домінуванням факту) і "континентальну" (переважають власні, оригінальні матеріали, не переписані з інтернету), доречно говорити про феномен скандинавської преси, для якої важлива власна концепція, обличчя видання.

Франція. "Фігаро", "Монд", "Круа", "Ліберасьйон"... У кожному з цих видань є не тільки міжнародний відділ, а й власні кореспонденти, які працюють у 20—30 закордонних бюро.

Німецька "Вельт", крім центральноредакційного офісу, утримує 22 власних кореспондентів.Міжнародний блок швейцарської "Ноє Цюріхер цайтунг" наповнюють аж 46 закордонних власкорів. І така практика є традиційною, загальноприйнятою у світі.

Що в Україні? У добре розвинутих українських регіональних щоденних виданнях із загальнонаціональною системою розповсюдження, кількасоттисячними накладами (наприклад, "Високому Замку" чи "Експресі") усіх творчих працівників, з власкорами по Україні, лише три-чотири десятки. Не всі центральні українські газети можуть похвалитись бодай кількома власкорами за кордоном. Навіть коли декларується постійна присутність кореспондента за кордоном, то це рідко коли відповідає дійсності — фактично закордонні бюро ніхто не утримує, радше йдеться про співпрацю за угодами, по-панібратськи, з тими, хто емігрував із України або навчається за її межами (Ізраїль, США, Німеччина, Польща, Росія...).

Не краща ситуація і в українських інформагентствах. Лише в останні роки відкрито перші журналістські бюро за кордоном. їх обмаль, переважно інформація все ще доходить до нас від російських або західних інформагентств. Тобто вона щонайменше не адаптована до українського споживача, переважно чужа, без певної мотивації, у найгіршому разі — антиукраїнська, надто з північно-східних теренів. Трохи пристойніший вигляд мають деякі провідні телеканали ("Інтер", "1+1"), але й у них ще не все гаразд.

Першопричинами занедбаного, кризового стану української міжнародної журналістики є і бідність (друковані ЗМІ), і безглуздість (переважно електронні мас-медіа) наших медіамагнатів. Майже два десятиліття відбувається системне марнотратство і з боку держави, надто ж, коли говорити про інформагентства. Чи зіставні втрати (політичні, економічні, моральні) держави Україна від програних інформаційних битв, провокацій, дезінформацій за відсутності потужного й адекватного адвоката? Чи не заощаджуємо копійки при втраті мільйонів? Найкращу відповідь дасть час, але, зволікаючи, проблему не вирішити.

Щоб, крім доцільності, аргументувати ще й певні можливості, необхідно підрахувати, які суми потрібні для відкриття й підтримки функціональності скромного закордонного кореспондентського пункту. Названі далі цифри не абсолютні, лише орієнтовні: залежно від країни, кількості персоналу, площі придбаного чи орендованого приміщення, вони можуть зростати і навіть зменшуватись.

Отже, корпункт може бути великий, як ціла редакція; на десяток працівників; для одного власного кореспондента. Узгоджуючи наші прагнення з нашими можливостями, зазначимо: для друкованих ЗМІ достатньо мати корпункт на одну особу, яка була б універсалом (такі тенденції активно пропагуються на Заході): писала, фотографувала, здійснювала професійне відеознімання, мала водійські права, акредитації у важливих установах тощо.

Що потрібно для успішної роботи корпункту? Журналіст-професіонал, комфортне місце праці й місце проживання сім'ї (якщо одружений/а), техніка, засоби зв'язку, машина. Оскільки редакція може відкликати одного журналіста і відрядити іншого, бажано, щоб приміщення було не орендоване, а власне (хоч орендоване й дешевше, але постійні переїзди творчо розбалансовують). Для економії коштів, часу, придбане приміщення має виконувати три функції: бути офісом, місцем проживання, міні-готелем (на випадок приїзду спецкорів редакції або колег із інших корпунктів чи редакцій). Тобто приміщення має бути на чотири-шість кімнат, але в межах 150—200 квадратних метрів. Звичайно, в дорогих столицях (Лондоні, Парижі, Вашингтоні, Москві, Токіо) немає сенсу його купувати в центрі, значно дешевше — у передмісті. Залежно від країни і площі офісу, його можна придбати за 200—400 тис. євро (дорого, але це вдала інвестиція на багато років, яку будь-коли можна повернути). На автомобіль, меблі, оргтехніку, апаратуру, якщо заощаджувати, вистачить 50 тис. євро. Інші витрати: на комунальні послуги, оплату зв'язку, відрядження, закордонні добові (зарплата нараховуватиметься в Україні в національній валюті), медичне страхування, витрати "на каву" для співбесідників — 3—3,5 тис. євро на місяць (25—40 тис. євро на рік). Суми добових для журналістів відповідають добовим витратам українських дипломатів. Додаємо і заокруглюємо: 300—500 тис. євро — сума першої інвестиції, достатньої, щоб відкрити скромний, але чинний корпункт.

Оскільки в наступні роки новий офіс, авто, комп'ютери (принаймні не відразу) замінювати не доведеться, річне навантаження на корпункт суттєво зменшиться до 30—50 тис. євро. Чи великі це гроші для національних телеканалів, інформагентств, провідних і перспективних видань — вирішувати не нам. Найскладніше здійснити перші інвестиції, які багатьом поки що непосильні. Тут повинна допомогти держава — не купувати та не узалежнювати мас-медіа, а надати тривалий безвідсотковий кредит, забезпечити сприяння дипломатичних представництв. За 10—15 млн євро можна відкрити не менше 10—15 корпунктів у європейських столицях. Якщо фахово підійти до розробки відповідної програми і передбачити незначне, але стабільне фінансування принаймні на п'ять років по 15 млн євро, то за цей час можна відкрити 60—100 невеликих українських корпунктів у світі, насамперед у стратегічно важливих для держави місцях.

Чи великі це гроші для нашої держави (75 млн євро за п'ять років)? Чи будуть вони сповна компенсовані поліпшенням іміджу держави (українські журналісти зможуть друкувати матеріали про Україну в місцевих ЗМІ), унеможливленням недружніх, провокативних інформаційних актів? Чи престижно для редакції мати власні корпункти за кордоном? Перелік риторичних питань невичерпний.

Ухилення від проблеми (і медіавласників, і держслужбовців найвищого рангу — натомість науковці ці питання порушують давно) розвитку українських журналістських бюро за кордоном — позиція недержавна, не зрозуміла ні журналістам, ні численній аудиторії (навіть у період УНР були відкриті українські бюро в Лондоні, Парижі). Лише на спростування чужої "дези", "організованих сенсацій" (наслідком яких є численні арешти літаків, кораблів, банківських рахунків, міжнародні політичні й військові скандали через газово-нафтові транзити, продаж військової техніки тощо), не кажучи вже про самопропагування через посередників; на дорогих іноземних адвокатів держскарбниця витрачає значно більші суми, ніж подані вище. Відсутність корпунктів — відсутність стабільних контактів, друзів, знайомих закордонних політиків, бізнесменів, службовців; це змарнований час, який не компенсуєш.

Поширена думка на кшталт: "Є диппредставництва, хай вони цим займаються... " — хибна. Дипломатичні представники — це держслужбовці, які самостійно, без дозволу керівництва і згоди згори не мають права виявляти ініціативу. їх робота надто помітна, щоб не викликати підозр. Дипломат працює за письмовим столом і комп'ютером у спільному кабінеті, а джерелами інформації слугує місцева преса, запити перед брифінгами тощо. Інформація надходить офіційними каналами і такими ж каналами потрапляє у центр, який навряд чи здатен її сповна "переварити" й ефективно використати. Таким чином, порівняння дипломатів із журналістами некоректне, адже державний службовець — насамперед чиновник, а творчий працівник — вільна людина.

Отже, як бачимо, є чимало об'єктивних перепон. До них можна теж зарахувати і систему підготовки журналістів у вишах. Але це — окрема тема. Навіть серед професіоналів (не тільки в чиновників МОН) немає впевненості, що Україні потрібні журналісти-міжнародники. Мовляв, хороший журналіст може поїхати куди завгодно й писати що та коли завгодно. Проте тут не так все просто. Поїхати на день-два, нехай тиждень-місяць — може. Але поїхати на кілька років — це зовсім інше. Адже йдеться про тимчасово-постійне місце проживання, про знання не лише мови, а й традицій іншої країни, у тому числі й бізнесових, політичних, культурних. В організаційному аспекті йдеться про підготовку відрядження: від пошуку житла, акредитацій, пошуку і встановлення контактів, джерел інформаціїї тощо до налагодженої роботи. На це, за нормальних умов (без фінансових, освітніх проблем, без мовних і психологічних перепон), необхідно не менше шести місяців. Тому методика організації підготовки й роботи корпункту за кордоном — серйозна, клопітка, цікава, актуальна річ, поки що проігнорована в інститутах та на факультетах відповідного профілю.

Традиційна безвідповідальність і неосвіченість редакторів-журналістів-власників становлять основу суб'єктивної групи причин примітизації міжнародних сторінок на шпальтах українських ЗМІ. Відсутність смаку, професіоналізму, соціальної відповідальності в українських реаліях призвели до таких потворних явищ, що нерідко "районки" накладом в одна-дві тисячі примірників, які через брак коштів на утримання персоналу, на друк тощо виходять не тричі, як раніше, а раз на тиждень обсягом один друкований аркуш (тобто вісім сторінок А3), крім сторінки повідомлень про діяльність місцевих достойників, двох-трьох сторінок телепрограми, однієї сторінки рекламних оголошень, друкують ще по сторінці новин із України та світу. Крім редактора, тут працює кілька журналістів. Таким газетам бракує місцевих новин, аналізу актуальних проблем, але вистачає інтернетівських анекдотів, кулінарних рецептів і... міжнародних новин із різних континентів за підписом одного автора, дарма що йдеться і про війну, і про тайфун, і про сексорієнтацію заморської моделі чи поп-зірки. І така преса фінансується коштом платників податків, адже підпадає під державну допомогу.

Подібна ситуація і в обласній пресі. Йдеться не про заборону висвітлювати міжнародну тематику в місцевих газетах. Але в прийнятті рішень про публікацію того чи того змісту має бути здоровий глузд. Непрофесійно передруковувати повідомлення центральної преси (про візит Прем'єр-міністра (Президента) України до Брюсселя (Москви, Тбілісі)) через тиждень по його завершенні, адже, по-перше, про це добре відомо з інших джерел — радіо, телебачення, щоденних газет; по-друге, важко додати щось нове, адже кореспондент місцевих ЗМІ не був учасником, свідком, очевидцем події. Такі газети переважно обкрадають своїх читачів, неефективно використовують газетну площу (ефірний час), забуваючи про те, що аудиторію цікавлять конкретні проблемні матеріали, в тому числі закордонні. Мільйони українців перебувають за кордоном на заробітках, навчанні. Вони стикаються з безліччю проблем, до розв'язання яких держслужбовцям байдуже: принизливі візові процедури, масова нелегальщина, другосортність, скалічені долі й сім'ї, сироти при живих батьках, байдужість держави... Є й щасливі долі... Хіба це не клондайк для творчості? Такі матеріали (хай це інтерв'ю чи розповідь) могли б бути реально наближені до людей, але їх обмаль.

Великі українські видання на тлі містечковості вигідно вирізняються тим, що тут інтернет-сміття проходить через ретельніше сито, в редакціях сформовані відділи міжнародного життя, в яких журналісти спеціалізуються власне на цій проблематиці, а тому не лише дають коментарі на актуальні проблеми, а й багато що передбачають або відстежують у перспективі. Наприклад, виборчі тенденції в певній країні. Звісно, в умовах Києва легше підготувати оригінальний матеріал, навіть запозичивши тему з "павутини". Тут є МЗС, посольства і диппредставництва закордонних держав, різних торгових місій, інституцій, багато цікавих гостей. Хоч не закинеш редакціям "Дня", "Дзеркала тижня", "Кореспондента", "України молодої" нефаховості, проте і тут економлять ресурси і площу на міжнародну тематику; телебачення ж обходиться переважно очима і вухами світових інформаційних гігантів, які не враховують української національної специфіки. Це — малі штати відділів, обмежене фінансування мідна-родних поїздок, відсутність (або майже відсутність) власкорів за кордоном.

Поступово ці проблеми відійдуть у минуле, але поки що їх замовчувати злочинно. Політика подвійних стандартів, формалізована Законом України "Про державну підтримку преси засобів масової інформації та соціальний захист журналістів" [27], який узаконив поділ українських журналістів на тих, що прирівняні до держслужбовців, і тих, що мають якось виживати самі, гальмує розвиток, унеможливлює конкуренцію, здійснює поділ між журналістами на рабів чиновників і творчих працівників. Збереження статус-кво не дозволить реально поліпшити й гармонізувати національний інформаційний простір (десяток винятків із правил не є показовим). Чинна система застаріла, не має майбутнього, проте все ще заохочувана на законодавчому рівні (географічно це аудиторія, адекватна двом третім українського електорату). Тому треба говорити про малофункціональну еклектику моделей і теорій в українському медіапросторі, про міжнародну квазіпроблематику, про вихолощення національних традицій, що ґрунтувались на журналістиці думання, на коментарі.

Під гаслом "преса — товар" упроваджується "острівна" модель журналістики в Україні. Але через об'єктивні чинники вона руйнує попередні традиції (за винятком елітних українських видань, які залишаються взірцевими) і не створює нових. Новинна журналістика, де домінує інформація, факт, передбачає велику кількість репортерів і агентів різного профілю, величезні кошти для їхнього утримання. В українських реаліях, де власники медіа скорочують і без того дрібні штати, це майже неможливо, а заміна творчих співробітників черговими журналістами, які крадуть інтернет-тексти, не гарантує повноцінної інформації, часом сумнівної достовірності, віддаленої від українських чи місцевих реалій.

У контексті зазначеного треба констатувати таке:

— інтернетом в українській пресі користуються не завжди порядно і фахово, як правило, паразитують і пропонують в яскравій упаковці неякісний ширвжиток;

— в Україні є видання та телеканали, які намагаються висвітлювати міжнародні проблеми якісно, але їх небагато, і вони теж мають чимало проблем, пов'язаних із фінансуванням і відсутністю власних кореспондентів за кордоном;

— високий відсоток "замовних" міжнародних публікацій, організованих під час поїздок у складі офіційних делегацій, адже журналісти "відпрацьовують" свої екскурсії;

— слабкі традиції міжнародної журналістики, пов'язані з периферійністю українських ЗМІ в СРСР;

— слабкі традиції (відсутність) підготовки журналістів-міжнародників;

— відсутність розуміння і небажання сприяти вирішенню проблеми на державному рівні;

— "пожовтіння" преси і, у зв'язку з цим, відволікання читацької уваги на дріб'язкове, асоціальне;

— мізер матеріалів, організованих журналістами/редакціями;

— нечесні і не завжди етичні взаємини з продукцією інформагентств;

— надзвичайно високий ступінь дублювання текстів;

— брак матеріалів про українців за кордоном і вдома, про їхні проблеми.

Якщо ми справді зацікавлені в поліпшенні українських ЗМІ, то мусимо думати, як виправити ситуацію. Адже товар, який пропонує нині український медіаринок, не відповідає ні європейським (для нас природнішим), ні американським (чужим) традиціям. "Ноу-хау" по-українськи, сподіваємось, тимчасові. Структуризація і концептуалізація української журналістики, врахування досвіду скандинавських медіамоделей неодмінно дадуть відповіді на актуальні питання з погляду свободи слова в контексті теорії суспільної відповідальності.

1. Шкляр, В. Вектори часу // Україна на шляху до Європи / упоряд.: В. І. Шкляр, А. В. Юричко. — К. : Етнос, 2006. — С. 226—264.

2. Москаленко, А. Теорія журналістики / А. Москаленко. — К., 2002.

3. Різун, В. Основи журналістики у відповідях та заувагах / В. Різун. — К., 2004. — 80 с.

4. Шаповал, Ю. Національна журналістика // Наук. пр. — Львів., 2006. — Т. 1. — 685 с.

5. Шаповал, Ю. Національна журналістика // Наук. пр. — Львів., 2006. — Т. 2. — 484 с.

6. Здоровега, В. Теорія і методика журналістської творчості / В. Здоровега. — Львів, 2004. — 268 с.

7. Гриценко, О. Українські ЗМІ в контексті глобальних процесів на початку ХХІ століття // Україна на шляху до Європи / упоряд.: В. І. Шкляр, A. В. Юричко. — К. : Етнос, 2006. — С. 265—379.

8. Михайлин, І. Основи журналістики : підручник / І. Михайлин. — 3-тє вид., доп. і поліпш. — К., 2003. — 284 с.

9. Чічановський, А. Інформаційний простір як глобальна проблема сучасності / А. Чічановський,B. Шкляр // Вісн. Київ. ун-ту. Сер.: Журналістика. — К., 1995. — Вип. 2. — С. 41—49.

10. Лось, Й. Публіцистика й тенденції розвитку світу : у 2 ч. / Й. Лось. — Львів : ПАІС, 2008. — Ч. 1. — 376 с.

11. Житарюк, М. На межі епох. Публіцистика / М. Житарюк. — Львів : За вільну Україну, 1997. — 132 с.

12. Житарюк, М. Дещо про стан міжнародної журналістики в Україні та наявність у її публікаціях ексклюзивних матеріалів з-за кордону // Українська періодика: історія і сучасність : доп. та повід. Восьмої всеукр. наук.-теорет. конф. [м. Львів, 24—26 жовт.]. — 2003.— С. 550—554.

13. Житарюк, М. ЗМІ України: проблеми становлення й функціонування // Український альманах. — Варшава, 2003. — С. 119—123.

14. Житарюк, М. Особливості підготовки журналістів в контексті вищої освіти в Україні // Вісн. Львів. ун-ту. Сер.: Журналістика. — Львів, 2006. — Вип. 28. — С. 148—151.

15. Житарюк, М. Правда слова в контексті кризи моралі людства // Українська журналістика в контексті доби : матеріали всеукр. наук.-практ. конф. [м. Львів, 23—24 верес. 2004 р.] / за ред. С. Костя. — Львів, 2004. — С.342—346.

16. Житарюк, М. Українська журналістика: дилема вибору (канал комунікації чи засіб інформації?) // Вісн. Львів. ун-ту. Сер.: Журналістика. — Львів, 2006. — Вип. 29. — С. 78—84.

17. Сиберт, Ф. Четыре теории прессы / Ф. Сиберт, У. Шрамм, Т. Питерсон. — М., 1998.

18. Михайлов, С. Современная зарубежная журналистика / С. Михайлов. — С.Пб., 2005. — 320 с.

19. Прохоров, Е. Введение в теорию журналистики / Е. Прохоров. — М., 2003.

20. Ахмадулин, Е. Краткий курс теории журналистики / Е. Ахмадулин. — М. — Ростов н/Д., 2006. — 272 с.

21. Корконосенко, С. Основы журналистики / С. Коротконосенко. — М., 2004.

22. Засоби масової інформації. Українське законодавство. — К., 1999. — 204 с.

23. Засоби масової інформації: професійні стандарти, етика та законодавчі норми : наук. вид. / укл.: Т. Петрів, А. Сафаров, В. Сюмар, О. Чекмишев. — К., 2006. — 100 с.

24. Правовий самозахист журналістів : практ. посіб. з юридич. захисту працівн. ЗМІ в Україні. — К., 2003. — 106 с.

25. Іванов, В. Законодавство і журналістика: становлення правової бази в Україні та світовий досвід / В. Іванов. — К., 1997. — 32 с.

26. Гриценко, О. Українські ЗМІ в контексті глобальних процесів на початку ХХІ століття // Україна на шляху до Європи / упоряд.: В. І. Шкляр, А. В. Юричко. — К. : Етнос, 2006. — С. 376.

27. Михайлов, С. Современная зарубежная журналистика / С. Михайлов. — С.Пб., 2005. — С. 13—36.

28. Про державну підтримку преси засобів масової інформації та соціальний захист журналістів : Закон України від 23 верес. 1997 р. // Засоби масової інформації. Українське законодавство. — К., 1999. — С. 179—193.