Ласкаво просимо

УДК 070 (091):82-92

Спогад про одного з випускників факультету журналістики Київського університету, знищеного радянською системою за політичною статтею № 167 ("распространение заведомо ложных измышлений, порочащих советский государственный и общественный строй").

Ключові слова: журналістика тоталітарної доби, політичні репресії, громадянська позиція журналіста.

The article is devoted to the memory about one of the graduates of journalisme faculty (Kyiv University), who was demolished by the soviet system according to a political paragraph (clause): N167 ("widespreading of deceitful information which defames the soviet state and the social way of life").

Keywords: journalism of totalitarian time, political repressions, social position of a journalist

Воспоминание одного из выпускников факультета журналистики Киевского университета, уничтоженого советской системой по политической статье — № 167 ("распространение заведомо ложных измышлений, порочащих советский государственный и общественный строй").

Ключові слова: журналистика тоталитарного времени, политические репресси, гражданская позиция журналиста.

Із Леонідом Кльоцом ми навчалися протягом п'яти університетських років у третій академічній групі. Нас, учорашніх десятикласників, на курсі було небагато — в той час на журналістику охочіше приймали колишніх армійців або робітфаківців — молодих виробничників, які вже встигли пізнати реальне життя. Для тих, хто хотів стати студентом факультету журналістики відразу після шкільної лави, вимоги при вступі були суворішими. Надто ж при аналізі творчого доробку абітурієнта, опублікованого в місцевій періодиці. У нього, вихідця з сільської подільської глибинки, такий доробок був помітнішим.

Уже з перших місяців навчання Леонід привернув до себе увагу нестандартністю поведінки та мислення. Для того аби зрозуміти, що я маю на увазі, варто бодай фрагментарно окреслити портрет середньостатичного радянського студента, надто ж ідеологічного факультету (а такими в радянську добу завжди були факультети журналістики, історичний та філологічний).

70-ті рр. минулого століття для радянської України позначені маховиком шаленого наступу на все українське, національне, який чимдалі більше розкручувався після нетривалої в часі хрущовської "відлиги". Студентам тієї пори добре відомий термін маланчуківщина (був такий ідеологічний прихвостень у ранзі секретаря ЦК КПУ на прізвище Маланчук, який особливо запопадливо виконував свою чорну справу за вказівкою з кремлівських кабінетів). У кожній студентській групі перебували, з відома КДБ, так звані сексоти ("секретные сотрудники"), які, прикриваючись маскою сміливих і розкутих студентів, провокували своїх "однокурсників" на болючі, але надто небезпечні з ідеологічного боку теми: самостійність України, українська мова, день перевезення тіла Шевченка 22 травня, який протягом усієї радянської доби відзначався сміливцями як день боротьби за незалежність України. Згодом вони письмово "доповідали" про зібраний нібито компромат на того чи того, здебільшого безневинного, студента. Скільки таких було виключено з радянських вишів протягом тієї, здавалося б, безпросвітної доби... Чого вартує, скажімо, трагічна доля нашого побратима, що навчався на два курси пізніше Василя Січка з Івано-Франківщини, який зі студентської лави несподівано для всіх "загримів" у Сибір слідом за своїм батьком — безстрашним вояком Української повстанської армії.

Більшість київських студентів, знаючи про такий цинічний і брудний тотальний ідеологічний контроль їхнього громадського й особистого життя, боялися в розмовах навіть із товаришами бути відвертими. В їхніх молодих душах назрівав психологічний розлом, бур'яном проростала подвійна мораль: на семінарських і практичних заняттях, у коридорах університету, в кімнатах гуртожитку ми змушені були говорити не те, що думали, а те, що було потрібно режимові. Про найболючіші теми таємно зізнавалися лише перевіреним друзям. І це за умов, коли мало не кожен вступав на факультет журналістики з романтичною вірою "чесно і щиро служити своєму народові". Насправді, вчитися на такому факультеті тоді було дуже важко.

Принцип "не висовуйся", таким чином, ставав на той момент рятівним. Але навіть у ті часи його дотримувалися далеко не всі. Серед тих, хто не вписувався в образ середньостатичного радянського студента — дуже слухняного, правильного і поміркованого в своїх діях, — і був Леонід Кльоц. Пам'ятаю його велику активність уже з перших місяців навчання на семінарських заняттях із таких ідеологічних предметів, як "Історія КПРС", "Марксистсько-ленінське вчення про пресу", "Історія комуністичної преси".

Як і всім нам, хто раптово вривався в бурхливе столичне життя з української сільської глибинки, йому певний час був притаманний комплекс провінціала. Будучи від народження максималістом, він відразу хотів докопатися до сутності багатьох складних і заплутаних питань, вийти за межі догматичного повторення прописних істин. Тому попервах завжди активно доповнював своїх товаришів, ставив викладачеві багато запитань, у тім числі й гострих, або, як тоді казали, незручних, на які й сам викладач боявся чесно відповідати.

Він ставив гострі запитання не лише викладачам факультету, а й сановитим гостям, які нерідко навідувалися до нашої знаменитої 32 лекційної аудиторії жовтого корпусу. Пригадую, якого переполоху серед керівництва факультету наробили його запитання самому Миколі Амосову, що несподівано прийшов на відкриття квітневої студентської наукової конференції. Ущерть заповненій студентами й викладачами аудиторії Леонід прямо спитав знаменитого академіка: чому такими нудними й нецікавими є радянські підручники для студентів, чому в них так багато "води" й неконкретики? Не тільки деканат, а й комсомольське начальство факультету розпинало опісля Леоніда: навіщо ти, мовляв, ганьбиш факультет своїми дурними запитаннями...

Згодом запал Льоні дещо притлумився, особливо після другої сесії, на якій він схопив свою першу трійку, а отже, й позбавився щомісячної 40-рублевої стипендії. Що це означало для студентів — вихідців із сіл, де на зароблені батьками трудодні все ще продовжували платити мішками буряків чи картоплі, знають лише вони самі. Тим зловісним предметом для Л. Кльоца була "Історія КПРС".

Системі не потрібні були яскраві особистості. їх вона від початку не сприймала, а потім невпинно стежила за кожним подальшим кроком і заносила в свої чорні списки як неблагонадійних...

Вже з другого курсу я помітив у свого одногрупника якийсь психологічний надлом. Він дедалі більше віддалявся від групи, все частіше пропадав у бібліотеках, але брав книги не за темами предметів, які вивчали в семестрі (казав, що вони перестали бути для нього цікавими). Його захоплювала українська історія, сотні правдивих сторінок якої були надійно сховані в таємних спецфондах, і він марно шукав їх у каталогах дореволюційних видань.

Тоді Л. Кльоц переключився на медичну тему і став частіше навідуватися в спеціалізовану медичну бібліотеку, яка й нині міститься на вулиці Льва Толстого. Він часто показував видання з цієї бібліотеки, датовані дорадянськими часами. Пам'ятаю й досі ті, що перегортав з його дозволу. Стосувалися книги здебільшого становлення особистості, формування сили волі й загартування організму не медикаментозними засобами.

Парадоксально: він ніби передчував свої прийдешні житейські випробування і готував свій організм до того, аби мужньо подолати їх.

"Дивак з третього курсу" — це назва статті Л. Кльоца, опублікована у престижній на той час "Робітничій газеті", що вийшла весною 1976-го, коли ми закінчували третій курс. її читав чи не весь факультет. Багато з однокурсників тоді по-доброму заздрили Льоні, адже далеко не кожному студентові вдається надрукувати в центральній пресі свій великий за обсягом, до того ж, резонансний матеріал. А резонансність полягала в тому, що Льоня чесно й щиро зізнався в статті про свої "дивацтва": чому він не любить житейську рутину, фальшивість в особистих стосунках, неправду, чому почав загартовуватися, спати на підлозі, чому перестав боятися протягів, уникав дискотек і пиятик...

У поле зору всюдисущого КДБ юнак із хмельницького Поділля потрапив через свої щирі зізнання в розмовах з однокурсниками ще з перших семестрів навчання. Та пильніше й прискіпливіше стали за ним стежити після скандальної історії із захистом його курсової роботи з предмета "Економіка промисловості і сільського господарства". Вже сама її назва не вписувалася в рамки всуціль заідеологізованої навчальної програми особливо ідеологічного факультету — "Мат економікою в три ходи". Факультетське керівництво переполошилося не на жарт, коли зміст курсової став відомий "секретним співробітникам". А йшлося в тій студентській розвідці про речі цілком тривіальні: чому теоретичні викладки політекономії соціалізму не спрацьовують на практиці, чому так довго "загниває" капіталізм, як зарадити суцільним радянським дефіцитам та чергам за продуктами харчування й товарами першої потреби? Студент-третьокурсник не лише ставив такі запитання у своєму дослідження, а й намагався знайти на них відповіді, залучаючи до своїх аргументів, звичайно ж, не зарубіжні видання, яких тоді годі було відшукати в бібліотеках, а... праці російських економістів, що публікувалися до жовтня 1917 року.

Льоня не "вилетів" тоді з університету лише завдяки твердій позиції свого наукового керівника, викладача економічної дисципліни Віталія Тоїчкіна. Ті, хто вчився на журфаці в 70-х рр., і досі теплим словом згадують цю непересічну особистість, яка через задушливу передзастійну атмосферу також невиправдано рано пішла з життя. Тепер важко сказати, які аргументи Тоїчкіна на захист свого нестандартного студента були визначальними, але він їх зміг віднайти у високих кабінетах. Бо й сам запалив багатьох із нас своїми сміливими розповідями, скажімо, про справді ринковий розвиток економіки Югославії (найбільш ринковий із країн соціалістичного табору того часу), де стажувався, про все бачене там, що не вписувалося в марксистсько-ленінські ідеологеми.

Подейкують, що цей викладач міг дозволяти у своїх висловлюваннях під час спілкування зі студентами значно більше від інших чесних викладачів ще й тому, що був зятем Вадима Собка — особливо обласканого радянською системою письменника-фронтовика. Мені ж здається, що Віталій Тоїчкін від початку був самодостатньою особистістю. І з системою вів себе досить сміливо і навіть виклично, може, тому, що сам відчував свій близький кінець на цьому грішному світі. На той світ відійшов він незабаром після того, як ми, отримавши дипломи, роз'їхалися по світах із бажанням боротися за правду.

Із запалом Леонід їхав на своє перше, і, як згодом виявилося, єдине місце призначення за розподілом державної екзаменаційної комісії (а тоді саме така комісія направляла на роботу випускників університету) — в містечко Сквиру на Київщині кореспондентом тамтешньої районної газети.

На зустрічі з однокурсниками, що відбувалися в Києві традиційно щоп'ять років, Льоня Кльоц ніколи не приїздив. І дарма, що Сквира від Києва розташована не так далеко, як, для прикладу, місце мого нового призначення — Чернівці, ніхто навіть із киян-однокурсників протягом усіх років нашої самостійної праці, аж до осені 2006 р., так чітко й не знав, що там сталося з Льонею, де він подівся. Чуткам, нібито потрапив до в'язниці, не хотілося вірити. А інформація про те, що він десь там загинув за нез'ясованих обставин, змусила здригнутися.

Уже пізніше, побувавши в Сквирі, я зміг з'ясувати багато чого з післяфакультетського життя Льоні, яке багатьом із нас і досі залишається невідомим.

Аби сповна розповісти про весь драматизм і трагедію молодого таланта, що не вписувався в рамки радянської системи, обсягу одного нарисового матеріалу не вистачить. Колись, сподіваюся, знайдеться небайдужа людина, яка задокументує воістину Голгофський шлях нашого однокурсника як практичний посібник для вивчення життя чесного й принципового журналіста в тоталітарному суспільстві. Для цього треба прочитати бодай ті виправлені й вихолощені після редакторської правки публікації самого Льоні на шпальтах районки, ознайомитися з двома його судовими справами, віднайти в архівах КДБ всі його денники, неопубліковані статті, нотатки, спостереження, думки та листи до ЦК КПРС особисто тодішньому виконробові "перестройки" генсекові Горбачову. А ще — пройтися тими дорогами, які пройшов він у пошуку правди і її відстоюванні.

Уперше Льоню засудили нібито за побутовою статтею — рукоприкладство. Та й не до кого іншого, а... своєї дружини. Насправді то була заздалегідь продумана і спланована провокація, аби фізично і психологічно зламати непокірного журналіста. Адже за справу взялися вірні ленінці з райкому партії і... його вчорашні колеги з редакції районної газети, що мала особливо цинічну, з погляду сьогодення, назву — "Ленінська правда".

Після відбуття частини терміну в колонії суворого режиму, його повертають до Сквири і приписують кілька місяців примусової праці на місцевому цементному заводі. Чи можна придумати принизливіший варіант розправи місцевої компартійної влади над неугодним журналістом? Вражаюча деталь його глибокої людської порядності: новій працівниці районки, яка була відряджена на його місце після закінчення Львівського журфаку і яка прийшла на цементний завод, аби поговорити з колегою, Льоня сказав: "Старайся до мене більше не підходити, адже я зек, мені дуже не хочеться, аби в тебе були неприємності на роботі".

Незабаром Л. Кльоц був засуджений вдруге, тепер уже за політичною статтею — № 167 ("Распространение заведомо ложных измышлений, порочащих советский государственный и общественный строй"). Ось окремі витяги з тих "ложних ізмишлєній", які посмів оприлюднити наш невпокорений і небайдужий однокурсник тоді, коли більшість із нас той лад усіляко прославляли і виправдовували:

"Народ у нашому суспільстві — безправний"; "засоби масової інформації тенденційно висвітлюють радянський спосіб життя"; "соціалізм — це покійник, якого ховають від очей і не хочуть хоронити".

У кримінальній справі №2-240/85 багато місця відводиться показанням самого Льоні та інтерпретації його показань слідчими. Надибуємо тут і на термін "культурно-екологічна революція, яка відбудеться в СРСР з ініціативи інтелігенції", про яку говорив підсудний.

Цього трирічного терміну, який він відбував в одиночній камері політв'язня, будучи нашпигованим щоразу різними психотропними уколами, наш однокурсник уже не витримав.

Ніхто достеменно не знає причин його загибелі. У судовій довідці зазначено, що в камері наклав на себе руки. Але це в довідці. Знаючи характер Льоні, не віриться, аби він міг здатися. Київському журналістові, нашому журфаківцю і вихідцю зі Сквирщини Володимирові Янішевському, який першим вирішив дослідити причини загибелі свого колеги, вдалося з'ясувати деякі деталі останніх днів життя Льоні. Про це він надрукував свою статтю в теперішньому "Віснику Сквирщини", що стала правонаступницею "Ленінської правди":

"Йому ні в камері попереднього ув'язнення, ні в слідчому ізоляторі не надавали бодай елементарної медичної допомоги, хоча Льоня її потребував, як ніколи (в нього відкрився туберкульоз. — М. Т.). На знак протесту він двічі оголошував голодування. На 12-й день голодівки його направляють у психлікарню. Згодом повертається в слідчий ізолятор. Сподіваючись на справедливість, пише листи начальникові ізолятора і Михайлові Горбачову. Льоня висуває останній аргумент: якщо суд не виправдає — покінчить життя самогубством. Зважати на це ніхто не став. Судова колегія винесла безжальний вердикт — засудити громадянина Кльоца Леоніда Миколайовича на три роки позбавлення волі".

А ще в цій публікації Володимир Янішевський цитує один із листів до нього Льоніниної матері Надії Антонівни (на жаль, уже покійної), який читати без сліз неможливо: "27 листопада 1985 року я одержала листа від Льоні з тюрми. Писав, що посадили його даремно і скоро випустять. Через кілька днів (3 грудня) отримала телеграму, що син помер... Мені сказали в конторі, що з тюрми не віддають покійників, тому поїхала поїздом Коли відкрили домовину, я побачила Льоню худого, поголеного, як хлопчика. Більше нічого не пам'ятаю... " Найстрашніше в цій історії є те, що могилу Л. Кльоца в тій страшній в'язниці на Полтавщині не вдалося поки що розшукати — на надгробках колишніх в'язнів прізвища не зазначали...

Запізніла реабілітація Леоніда Кльоца відбулася лише 2006 р. Завдяки небайдужості окремих працівників райгазети, які в ті страшні роки працював разом із ним. Передусім — уже згадуваному Володимирові Янішевському. До цієї благородної справи підключилася і нинішня сквирська влада. На будинку, де мешкав непокірний журналіст райгазети, встановили табличку. А на суботу, 25 листопада, який увійшов у новітню українську історію як День пам'яті жертв політичних репресій, призначили жалобну академію в районній школі мистецтв.

Саме в цей день "Вісник Сквирщини" вмістив публікації тих, хто вважав за необхідне сказати про побратима й однодумця щире й зворушливе слово. Це, зокрема, і спогади журфаківців — автора цих рядків, Тані Колядинської, Михайла Василенка і того ж таки Володимира Янішевського. Оце й усі, хто відгукнувся на наше прохання.

Однією з емоційних домінант тієї печальної тризни, що спонукала чи не кожного до сліз, була музична кантата, виконана на честь батька сином Льоні Кльоца Ярославом — незрячим юним музикантом, недавнім випускником Київського музичного училища...

З гіркотою хочеться сказати в цьому контексті й про інше. Свою поїздку до Сквири ми, хто творив число тієї газети, анонсували заздалегідь. Обдзвонили тих, хто працює на високих редакторських посадах, у кого була своя і службова машини. Проте в дорогу на стареньких "Жигулях" Василя Бирзула виїхали тільки троє: власник машини, Михайло Василенко (вони мешкали в одній кімнаті в студентському гуртожитку на Ломоносова) та автор цих рядків. В інших виявилися тривіальні причини — службова і домашня суєта-суєт...

Тепер, з висоти пережитого й переосмисленого, розумію, що ми свого нестандартного однокурсника тоді по-справжньому не зрозуміли, не змогли розгледіти в ньому непересічної особистості, якій від початку вже тісно було в задушливій атмосфері фальшивої, як виявилося згодом, комуно-радянської дійсності.

Саме таких особистостей бракувало тоді. Бракує їх і нині, в нашому всуціль зневіреному, розчарованому суспільстві, де аморальність, цинізм, беззаконня та безкарність багатьох владних чиновників, олігархів та партійних бонз різних мастей досягли апогею.

Прости нас, друже...

1. Кримінальна справа № 2—40/85 (Кльоц Л. М.). — Архів Київського обласного суду.

2. Лицар мови української. Роман Іванченко. — К. : Парламентське вид-во, 2008. — 386 с.

3. Скорик, М. Зима: Сповідь про пережите / М. Скорик. — К. : Правда Ярославичів, 2000. — 350 с.

4. Тимошик, М. Історія одного журналістського курсу / М. Тимошик, Г. Дацюк, К. Таран. — К. : Наша культура і наука, 2008. — 472 с.

5. Чорний, В. Безглуздя влади політизувало молодь // Наук. читання Ін-ту журналістики. — К., 2008. — Вип. 13. — С. 75—81.