Ласкаво просимо

Розглянуто теоретичні засади класифікації жанрової системи преси, проаналізовано новітні підходи упорядкування жанрів у типологічні гупи, визначено перспективи розвитку цього процесу.

Ключові слова: жанр,типологічна структура, жанрова система, класифікація, різновид, модифікація, публіцистичність.

The theoretical bases of genre system classification are considered, the new approaches to genres regulating in typological groups are analysed, the development prospects of this process are defined.

Key words: genre, typological structure, genre system, classification, variety, modification, publicisity.

Рассмотрены теоретические основы классификации жанровой системы перссы, проанализированы новые подходы группирования жанров в типологические группы, определены перспективы развития этого процесса.

Ключевые слова: жанр,типологическая структура, жанровая система, классификация, разновидность, модификация, публицистичность.

Революція жанрової системи періодичної преси наразі є одним із найдискутивніших питань у теорії журналістикознавства. Порушуються проблеми жанру та методу, форми подання, різновиду чи модифікації, їх взаємодії та взаємопереходу, можливості трансформації. У свою чергу це викликає серед наукового загалу жваве обговорення усталеної жанрової системи друкованих ЗМІ, принципів поділу та упорядкування жанрових моделей у єдину типологічну структуру.

Тож об'єктом дослідження є теоретичні засади створення та функціонування жанрової системи преси, новітні концептуальні розвідки, що по-новому трактують проблему класифікації жанрів.

Мета статті – проаналізувати принципи та критерії поділу жанрів на відповідні групи, оглянути та узагальнити новітні підходи до упорядкування жанрів у типологічну структуру, визначити перспективу розвитку цього процесу.

Сучасні проблеми еволюції жанрової системи періодичної преси активно й плідно вивчають українські та російські журналістикознавці М. Василенко, В. Шкляр, І. Михайлин, Н. Мантуло, О. Дупак, О. Нерух, Ю, Гордєєв, Л. Кройчик, Є. Пронін, О. Тертичний, М. Кім, О. Колесниченко, Б. Місонжников та ін. Проте наразі немає дослідження, яке б мало системний, узагальнюючий характер, визначило й об'єднало основні напрями та тенденції цього процесу.

Дана робота у поєднанні з прикладними розвідками дасть змогу окреслити особливості, чинники і напрями розвитку жанрової системи друкованих ЗМІ.p>

Система журналістських жанрів – складна структура, компоненти якої поєднані за певними ознаками, характеристиками. Специфіка функціонування цієї системи полягає у рухливості, гнучкості, еластичності її елементів, можливості їх переходу та взаємодії. "Завдання під час вивчення системи полягає у виявленні специфічного характеру, особливостей цієї взаємодії у виділенні системоутворювальних елементів і домінант, у розумінні ієрархії, яка створюється всередині системи" [1, 61].

Хоча й жанрові системи літератури та журналістики побудовані за різними принципами, закони та закономірності їх функціонування й розвитку багато в чому збігаються. Наприклад, твердження про динамічність системи знаходимо у царині як літературознавства, так і журналістикознавства. "Жанрова система динамічна не лише тому, що вона постійно поповнюється новими компонентами, а й тому, що усередині її постійно проходить переміщення і її компоненти нерівнозначні як фактори, що створюють систему. Одні, відіграючи головну роль у певний період розвитку літератури, стають елементом її кістяка (термін Бахтіна), а інші так і залишаються тимчасовими, "випадковими" елементами у цей період, але вже в наступний саме на них може базуватися нова система" [1, 63–64].

Журналістикознавець Б. Місонжников зазначає, що "потрібно зважати на чутливість жанрової системи до зовнішніх ситуативних проявів, у ній дуже розвинутий діалектичний початок. У цьому випадку можна говорити про своєрідний прояв закону флуктуації: система, що складається із безлічі елементів, – а жанрова система є саме такою, – може відчувати випадкове відхилення від свого більш чи менш стійкого середнього значення, що має зазвичай тимчасовий характер" [2, 105].

Ще один спільний момент у теоріях жанрових систем журналістики та літератури виявляється у наступності, спадковості їх розвою. "Кожен новий етап у розвитку літератури є продовженням попереднього й опозицією до нього. Тому частина жанрів попередньої системи втрачає своє значення, частина "осучаснюється"... дає нові модифікації, частина "згадується" із попередніх, більш віддалених систем" [1, 66]. Схожі процеси нині відбуваються у медійній сфері, що є очевидним, проводячи зріз частоти вживання певних жанрів у радянський період та за часів незалежної України. Тезу про спадкоємність жанрової системи періодичної преси знаходимо у М. Кіма [3, 12], М. Василенка [4, 9–10], Ю. Гордєєва [5] та ін.

Еволюція, постійні зміни, яких зазнає жанрова система у певні періоди свого розвитку, забезпечується внутрішньою взаємодією її компонентів. "Поміж елементами системи немає статистичної рівності, навпаки, є динамічна співвідносність, своєрідна боротьба за конструктивну роль, встановлення щоразу нової ієрархії всередині системи" [1, 66]. Науковець М. Кім визначає внутрішні та зовнішні зв'язки всередині динамічної жанрової системи ЗМІ. Внутрішній зв'язок між різними жанрами журналістики обумовлений єдиним типом творчості – публіцистичним, а зовнішній – тим, що кожен жанр журналістики, на відміну, наприклад, від жанру літературного, завжди народжується потребами відображення сучасного життя з метою впливу на громадську думку [3, 9].

Враховуючи перелічені вище властивості журналістської жанрової системи (динамічність, ієрархаїчність, наступність, спадковість, гнучкість, рухомість компонентів тощо), дослідники класифікують, систематизують жанри на групи. На думку Г. Мельник, більшість теоретиків журналістики розробляють класифікацію жанрів, зважаючи на їх стійкі (константні) ознаки, які виводяться з трьох типів відображення дійсності: факто-графічного (емпіричного), дослідницького (теоретичного) та художньо-дослідницького. Це дозволяє говорити про три типи текстів: інформаційні, аналітичні, художньо-публіцистичні. Іншими словами, при виділенні трьох груп жанрів – інформаційних, аналітичних та художньо-публіцистичних – можна назвати у кожному випадку одну стійку (домінантну) ознаку: інформаційність, аналітичність, художність журналістського тексту [6, 37–40]. Цієї ж думки щодо інформаційності, аналітичності та художньості як домінуючих ознак жанрів, що лежать в основі відносно умовного поділу на інформаційно-публіцистичні, аналітико-публіцистичні і художньо-публіцистичні жанри, дотримуються дослідники В. Шкляр [7, 244], М. Василенко [8, 13], В. Тулупов [9, 55] та ін.

Підхід до поділу жанрів на три групи (інформаційні, аналітичні, художньо-публіцистичні) вважається традиційним у журналістикознавстві. Наукова дискусія 60–80-х рр. ХХ ст. з цього приводу проаналізована Т. Трачук у монографії "Нарис з історії та теорії українського журналістикознавства" [10], що вийшла у співавторстві з В. Різуном. Дослідники стверджують, що "система жанрів радянської журналістики як чітка структура була сформована за єдиним принципом, критерієм (спосіб освоєння жанром життєвого матеріалу) у три групи" [10, 144]. Проте існували певні доповнення, точки зору, що не повністю збігалися з основним твердженням. Зокрема, В. Рубан вважав помилковим вживання терміна "інформаційний жанр". Він пропонував звернутись до видів, як у літературі, і виокремлював два постійні види журналістської творчості – інформацію та публіцистику. На думку Д. Григораша, усі газетні жанри відносяться до публіцистики, а І. Валько при класифікації жанрів запропонував виходити з основ теорії соціального відображення, яке може бути простим, узагальненим та узагальнено-естетичним. Саме через це І. Валько, як і В. Здоровега та Д. Прилюк, вважав поділ на жанри інформаційні та аналітичні умовним [10, 144–146]. Науковець Т. Трачук підсумовує, що загальна дискусія з приводу класифікації жанрової системи була узагальнена в навчальному підручнику "Теорія і практика радянської журналістики (Основи майстерності. Проблеми жанрів)", де зафіксовано поділ на три групи жанрів: інформаційні, аналітичні, художньо-публіцистичні [10, 146].

В. Пельт у праці "Диференціація жанрів газетної публіцистики" [11] виділяє ті ж самі родові групи основних газетних публікацій, і, порівнюючи з поділом Є. Прохорова (подієва, аналітична, художня) та Д. Прилюка (повідомлення новин, коментування фактів, публіцистичне розкриття), стверджує про аналогічність їх поглядів. Основна думка В. Пельта полягає у тому, що в загальних рисах у всіх класифікаціях присутня триєдина формула [11, 19–20].

Певні суперечності в загальному поділі свідчать про специфічність предмета систематизації – живої творчості, втіленої у жанрах, про постійний розвиток жанротворення, дифузійні та взаємокореляційні процеси між жанрами. Проте, незважаючи на певні індивідуальні зауваги та особливості, система журналістських жанрів все ж таки функціонувала за єдиними принципами, а групування відбувалось у межах основної традиційної класифікації.

На сучасному етапі, на думку Н. Ходорченко, немає єдиної канонічної жанрової класифікації, і численні спроби у цьому напрямі – свідчення того, що жанрові ознаки ще не викристалізувались у цілком усталену форму, що межі між жанрами (і навіть між жанровими групами) ще не досягли потрібної стійкості [12, 80]. Йдеться про те, що в нових політичних, економічних умовах, у новому соціальному контексті, кардинальних перетвореннях у сфері соціальних комунікацій, що історично починаються з незалежністю Української держави, відбувся певний "струс" жанрової системи. Тому сучасні журналістикознавці пропонують науковому загалу на розгляд нові підходи, концептуальні розробки щодо класифікації журналістських текстів.

Наприклад, російський учений Л. Кройчик зробив спробу класифікувати наявні в сучасній журналістській практиці тексти за критеріями оперативності, новинності, аналітичності та образності. Дослідник зазначає, що публіцистичний текст обов'язково містить три важливі компоненти: 1) повідомлення про новини чи проблему, що виникла; 2) фрагментарне чи детальне осмислення ситуації; 3) прийоми емоційної взаємодії на аудиторію (логіко-поняттєвий чи поняттєво-образний рівень). У зв'язку з цим тексти можна розбити на п'ять груп: оперативно-новинні (замітка та всі її різновиди); оперативно-дослідницькі (інтерв'ю, репортаж, звіт); дослідницько-новинні (кореспонденція, коментар (колонка), рецензія); дослідницькі (стаття, лист, огляд); дослідницько-образні або художньо-публіцистичні (нарис, есе, фейлетон, памфлет) [13, 138–139].

З першого погляду, ця класифікація ніби задовольняє всі новітні вимоги та потреби часу. Проте подальший аналіз виявляє певні зауваження. Вводячи нові критерії, автор пропонує основи, які дозволять ідентифікувати будь-який текст на сторінках газет, визначивши лише, чи у ньому просто повідомляється про новий факт, проводиться аналіз, чи додаються емоції. Л. Кройчик стверджує, що в кожному тексті є зазначені компоненти, а розрізнення матеріалів відбувається шляхом визначення, який із елементів є домінантним та якою мірою виражені чи взагалі присутні інші. Таким чином, ми знову приходимо до традиційного поділу на інформаційні, аналітичні та художньо-публіцистичні жанри, в яких, враховуючи процеси міжжанрової дифузії та взаємокореляції, функціонує безліч різновидів та модифікацій. Оперативно-новинні жанри – це інформаційні; оперативно-дослідницькі – інформаційні з аналітичним забарвленням; дослідницько-новинні та дослідницькі – аналітичні, які інколи можуть мати й публіцистичний відтінок. Головним є питання про те, що інколи жанри, які вчений відносить до однієї з п'яти груп, виходять за їх межі. Наприклад, чи можна назвати звіт оперативним дослідженням, тоді як це швидше оперативний опис, що лише в деяких випадках порушує актуальні питання, наштовхує на роздуми (йдеться про тематичний чи проблемний звіти). Хоча на певні недоліки таки є, ця класифікація заслуговує на увагу та обговорення, адже викликала величезну дискусію.

Наприклад, В. Здоровега стверджував, що, "незважаючи на безперечні прорахунки (автор, скажімо, вочевидь "загубив" низку таких традиційних жанрів журналістики, як публіцистичний огляд, огляд преси; не цілком виправдана термінологія), не можна не погодитися із диференціацією інформаційних жанрів на оперативно-новинні та оперативно-дослідницькі. Оперативно-дослідницькі ми, щоправда, називаємо оперативно-узагальнювальними, щоб не зумовлювати плутанину подієвої інформації з аналітичною" [14, 170]. М. Кім вважає, що основним недоліком класифікації Л. Кройчика є те, що, з одного боку, виділяються чисті типи текстів (дослідницькі), а з іншого – гібридні (оперативно-дослідницькі). На думку М. Кіма, було б логічніше, якби гібридні типи текстів групувались навколо чистих жанрових видів, що мають стійкі ознаки [3, 16]. Твердження є слушним з погляду на те, що це дасть змогу не ускладнювати вже усталену структуру, а знайти для конкретних жанрових моделей відповідне місце.

Інший російський дослідник Є. Пронін використав при побудові своєї типологічної моделі принцип перехресної класифікації. Усі жанри він розділив за двома критеріями: за предметом відображення (реалії, позиції, ідеали, абсурди, думки, контакти, рішення тощо) та рівнем осмислення (повідомлення, орієнтування, корекція, символізація). Як результат, він отримав складну типологічну структуру журналістських жанрів. Цінність запропонованої Є. Проніним класифікації полягає в тому, що він встановив відповідність між жанрами, що мають різний обсяг, назву та цільову настанову щодо рівня осмислення відображуваного явища соціальної практики. Проте в теоретичних та практичних журналістських колах ця типологічна модель не мала широкого поширення [3, 13–15].

Новітні підходи до поділу журналістських жанрів викладено в роботах О. Тертичного [15] та М. Кіма [3]. Їхніх основних тверджень виникла жвава наукова дискусія. Зокрема, М. Василенко досить критично окреслив їхні розвідки. "Загальною характеристикою цих наукових праць, піддручників, де викладено основні теоретичні положення, є заангажованість і значний розрив із повсякденною журналістською діяльністю. Зокрема, численні роботи О. Тертичного за змістом і стилістикою є не стільки продовженням, скільки невдалим копіюванням відомого посібника за редакцією В. Пельта. Ґрунтовна праця М. Кіма переобтяжена посиланнями на літературознавчі та соціологічні дослідження… Фактично, відмовившись від класичного для радянського часу поділу жанрів на групи, автор пробує ввести власну систему класифікації, що має штучний і незрозумілий вигляд" [4, 79]. Проте слід зазначити, що цінність типологічної структури жанрів за М. Кімом полягає у детальному описові кожного жанру за основними критеріями (предмет відображення, цільова функція, метод роботи з інформацією).

Дослідник Ю. Клюєв, детально вивчивши класифікацію жанрової системи О. Тертичного, вказує на такі недоліки та суперечності. Насамперед, майже всі аналітичні жанри, викладені О. Тертичним, насправді є не жанрами, а соціологічними методами збирання інформації, які більш тяжіють до інформаційної групи, оскільки не подають аналізу та оцінки фактів на безпосередньому вербальному рівні. Відповідні зауваги наводяться до усіх груп жанрів [16, 68–76].

Практик-журналіст В. Третьяков стверджує, що історично сформувались і виокремились як найбільш економні та ефективні всього чотири основні (головні) класичні жанри журналістських матеріалів. Це інформація, репортаж, інтерв'ю (інформаційні) та стаття (як коментарний або аналітичний жанр). Усі інші жанри автор називає різновидами попередніх [17, 263–269]. Український учений О. Чекмишев усі продукти журналістської творчості поділяє на жанри новинної, аналітичної і полемічної, розважальної журналістики та публіцистичні жанри [18, 39]. Виникає питання, а чи не є новинні та аналітичні жанри певною мірою публіцистичними, так само, як публіцистичні твори часто є гостро полемічними.

Російський журналіст-практик О. Колесниченко пропонує розрізняти такі групи жанрів: новинні (коротка новина, розширена новинна замітка, "пісочний годинник", інформаційне інтерв'ю); раціональна публіцистика (ньюс-фіче, коментар, аналітична стаття, експертне інтерв'ю); емоційна публіцистика (репортаж, фіче, особисте інтерв'ю, портрет) [19, 33–35]. Ця класифікація має революційний характер, адже кардинально перевертає усталені уявлення про жанрову систему періодичної преси. І хоч автор даної типологічної структури апелює до її прикладного спрямування, – відображення у першу чергу сучасної практики, – викладені твердження викликають певні сумніви. По-перше, віднесення деяких жанрів, наприклад репортажу та особистого інтерв'ю, до емоційної публіцистики; по-друге, надання різновидам однієї жанрової моделі значення самостійного жанру (коротка новина, розширена новинна замітка, "пісочний годинник"); по-третє, називання усталених жанрів новими іменами (ньюс-фіче як оповідь про тенденцію, яку помітив автор за подіями, у традиційній класифікації називають оглядом; фіче як історія від третьої особи, що дає можливість пережити побачене, витісняє нарис). Та найбільшу дискусію викликає принцип поділу жанрів на групи. За О. Колесниченком, у жанрів емоційної публіцистики предметом виступає людина, яка виходить на перший план, тоді як подія відходить на другий, методом є опис людей у драматичних ситуаціях [19, 33]. Тож виникає природне запитання: куди зараховувати журналістські матеріали, згадуючи фейлетони М. Кольцова "Похвала скромності", Остапа Вишні "А по-моєму – сукняна доба", памфлети М. Твена "Сполучені Лінчуючі Штати", М. Подоляна "Яструб голубом не стане", в яких головною дійовою особою є річ, предмет, явище та навіть природа. Окрім того, невже емоційна публіцистика не використовує аналіз, узагальнення, порівняння тощо. Поділ жанрів на новинні, а також раціональну та емоційну публіцистику, їх переміщення у нетрадиційні групи не вирішує проблему гібридних форм, численних різновидів та модифікацій, які є результатом міжжанрової дифузії та взаємокореляції. Наприклад, О. Колесниченко називає кореспонденцію різновидом новини [19, 34], жанр, який поєднує факт із аналітичним його опрацюванням, тобто раціональним компонентом. Говорячи про нарис як гібрид портрета та коментарю [19, 34], автор обмежує його функціонально-предметну природу та образно-виражальні можливості.

Таким чином, сучасні підходи щодо упорядкування журналістських жанрів у певні групи характеризуються такими особливостями:

– відсутність єдиного принципу поділу;

– застосування принципу перехресного класифікування;

– виокремлення соціологічних методів збирання інформації як самостійних жанрів;

– тенденції як до спрощення (за В. Третьяковим), так і до надмірного ускладнення (за Є. Проніним, М. Кімом, О. Тертичним, Л. Кройчиком), нагромадження елементів у типологічній структурі жанрів;

– намагання класифікувати всі журналістські тексти, навіть ті, що не вкладаються у межі традиційних жанрів;

– спроба упорядкувати гібридні жанрові форми, що є результатом взаємокореляційних процесів.

Для порівняння доречно навести класифікації із зарубіжних шкіл журналістики. Наприклад, французькі дослідники виділяють дві основні групи жанрів: інформаційні (факт, розширене повідомлення, замітка-"суміш", звіт, репортаж, інтерв'ю, розслідування) та публіцистичні (коментар, передова стаття, аналітична стаття, хроніка, критика, репліка, відгук, замальовка, портрет) [20]. Німецька школа пропонує форми подання новин (повідомлення та короткі звіти), власної думки (іронічна замітка, коментар), розважальної інформації (нарис) та інтерв'ю [21, 53]. В американських підручниках журналістики виділяють чотири великих класи повідомлень: 1) загальні (промови, інтерв'ю, звіт); 2) прості (про хвороби, пожежі, злочини); 3) складні (судові слухання, робота уряду, освіта, релігія тощо); 4) спеціальні (спорт, мистецтво, розваги, літературно-художня критика, редакційні статті, колонка коментатора) [22]. Таким чином, класифікації жанрів зарубіжної преси мають дещо спрощений характер, основними принципами для групування є тематика та наявність чи відсутність авторського аналізу, зважаючи, що повідомлення чітко розділяються на новини та коментарі до них.

Складність упорядкування журналістських матеріалів у єдину типологічну структуру полягає у наявності численних різновидів та модифікацій жанрів. Вони з'являються як наслідок детальної тематичної розгалуженості (наприклад, біографічне портретне інтерв'ю, подорожній нарис, кінорецензія), функціо-нального призначення (хронікальний звіт, звіт-свідчення, інтерв'ю "потік свідомості", пропагандистська стаття), специфіки певного методу збирання та обробки інформації (журналістське опитування, інтерв'ю-анкета, фокусоване інтерв'ю, журналістське розслідування, соціологічний нарис), обсягу тексту (розширена інформація, міні-огляд, звіт короткий та звіт розгорнутий, маленький фейлетон), міжжанрової дифузії та взаємокореляції (звіт-замітка, звіт-нарис, репортаж-зарисовка, репортаж-роздум, репортаж-інтерв'ю, рецензія-діалог, рецензія-лист, рецензія-есе).

Крім наведених жанрових моделей, існують такі різновиди та модифікації, які ще не знайшли своє остаточне місце в жанровій системі, як-от: аналітичне опитування, аналітичний прес-реліз, моніторинг, експеримент, рейтинг, анкета, прогноз, версія, життєва історія, легенда тощо. Тривають дискусії щодо доречності зарахування їх до самостійних жанрів, лунають пропозиції розглядати їх як новітні методи збирання та обробки інформації.

Таким чином, жанрова система журналістських текстів є динамічною, рухливою, гнучкою та множинною структурою. Саме у цьому і полягає складність її дослідження. Еволюційний розвиток сучасної теорії жанрів загалом, а в лоні жанрової системи зокрема, проходить відповідно до закону наступності, спадковості. Практична діяльність медіа презентує нові форми висловлення авторської думки, які є не лише результатом зовнішніх упливів із суміжних із журналістикою сфер, а наслідком внутрішнього розвитку, взаємопереходу та взаємокореляції жанрів.

Спроби науковців запропонувати новітні підходи до жанрової системи демонструють стрімкі, кардинальні трансформації в сучасній теорії жанрів, що потребують осмислення та узагальнення. На нашу думку, подальший розвиток жанрової системи друкованих ЗМІ може відбуватись у двох напрямах. По-перше, якщо брати до уваги і зараховувати як самостійні ті жанрові моделі, що прийшли з соціології, статистики, психології, реклами, документознавства, зв'язків із громадськістю тощо, додаючи сюди анекдот, легенду, життєву історію і тощо, то типологічна структура жанрів преси потребує трансформації, доповнення, відповідної переробки. По-друге, погляд на традиційну систему жанрів крізь призму нового соціального контексту, ідентифікування та віднадходження відповідного місця для жанрових різновидів та модифікацій у загальній структурі дасть можливість дещо реформувати усталену жанрову систему, але в жодному разі не відмовитись від неї остаточно. Вирішення цього питання вимагає звернення до практичної діяльності журналістів, вивчення численних текстів у контексті сучасних тенденцій розвитку сфери соціальних комунікацій.

 

---