Ласкаво просимо

У системній трансформації журналістики акцентується увага на людському компоненті, який рельєфно продукується в авторській журналістиці, "персональному журналізмі".
Ключові слова: авторська журналістика, аматорство, журналістське епігонство.

The issue of human component reflected in personal journalism is considered in the article in the system of transformation of journalism.
Keywords: author journalism, nonprofessionalism.

В системной трансформации журналистики акцентируется внимание на человеческом компоненте, который рельефно продуцируется в авторской журналистике, "персональном журнализме".
Ключевые слова: авторская журналистика, аматорство, журналистское эпигонство.

Журналістика — це складна багатокомпонентна і багатофункціональна система масової комунікації, яка органічно входить у соціальну систему суспільства в цілому. Як і будь-яка інша система, вона володіє певним набором компонентів матеріального, технологічного, ідейного і людського характерів та спрямувань. Кожен із цих компонентів відіграє свою функціонально-домінантну роль у системоформуючій площині власне журналістики.

Не ігноруючи матеріально-технологічні й ідейні компоненти журналістики, акцентуємо увагу на людському як визначальному, на наш погляд. Він має кілька своїх складників: суб'єкт-організатор (власник, видавець, засновник ЗМІ) як основоположний елемент системи; журналіст як виробник масової інформації; аудиторія як споживач масової інформації. Відповідно до теорії соціальної відповідальності преси/журналіста цей людський компонент "відповідальний" за формування потенційної аудиторії ЗМІ, її запитів до кількості й якості виробленої масової інформації, за характер громадської думки, за продюсерські концепції і типологічні модифікації як самих ЗМІ, так і їх журналістської продукції. Таким чином, категорія персональності, авторського самовиявлення є визначальною, феноменальною в самій суті людського компонента.

Сьогодні панівною в журналістській теорії і практиці стає концепція "фактуалізму" — настанови на поділ фактів і думок (звідси широковідомі "преса новин" і "преса думок", "бульварна преса" і "якісна преса" тощо). І теоретики і практики журналістики схильні бачити в цьому чи не єдину можливість уникнути суб'єктивізму в сфері масового інформування. Із фактом пов'язують достовірність і об'єктивність знання, яке випливає із природної очевидності безпосередніх фіксацій реальності (визначальна ознака репортерства як ремесла), з думками — вільність трактувань, яка закладає елемент суб'єктивності в журналістську інформацію. Для багатьох, як зазначають американські дослідники Е. Денніс і Д. Мерріл, об'єктивність якраз і означає "точне висвітлення фактів і подій у формі безстороннього опису", до того ж "матеріали, що відображають думки журналістів і редакції, повинні публікуватися окремо" [1]. Безумовно, зовнішня привабливість цієї концепції, проте, заходить у суперечність із власним же теоретичним обґрунтуванням. Комунікативний процес — дуже складне явище, щоб його можна було легко розкласти на прості складники. Ймовірно, що власне сама концепція "фактуалізму" викликала до життя, і навіть теоретичні мотивації, таке поняття, як "прикладна, практична журналістика".

У цьому сенсі, відстоюючи домінуючу роль людського компонента як системоформуючого фактора журналістики, розглянемо проблему авторської журналістики.

Історія розвитку ЗМІ засвідчує, що на ранніх етапах становлення журналістики її феномен характеризувався як "персональний журналізм". Потім він був витіснений корпоративним фактором. Проте в теорії журналістики категорія персональності закріпилася за уявленням про особистість автора журналістського твору.

Ця традиція пояснюється тим, що журналістика як напрям прикладного, практичного характеру дивергувала із річища наук риторико-літературознавчо-лінгвістичного спрямування. Емоційність, ліризм, жанрово-стильові ознаки журналістики є невід'ємними рисами, а в художньо-публіцистичних жанрах — домінантними якостями. Дослідники поетики ліризму в журналістській творчості акцентують насамперед увагу на суб'єктивному елементі — власне на авторові, на образі автора, авторського "я" й автобіографізму як особистісного, так і творчого.

Форма відображення дійсності в журналістиці максимально суб'єктивна — від вибору теми до її розробки і словесної інкрустації. При цьому особистість оповідача й автора збігаються. Фактично автор виступає як ліричний герой. Об'єктивне передається через суб'єктивне бачення автора. Звідси джерела ліризму, емоційності журналістики/публіцистики.

Фактор соціальної відповідальності журналіста повсякчас зростає у зв'язку з радикально оновленою за останні роки конфігурацією вітчизняної дійсності. Автори журналістських текстів не можуть, прагнучи до релевантності творчості, відокремлювати свої авторські задуми від надзавдань, які незалежно від тематики простежуються у розв'язанні кожного практичного завдання. Неважко аргументувати, що як загальні концептуальні цілі практично всієї журналістики на перший план виходять гармонізація відносин між членами суспільства та державою і гармонізація відносин людини з людьми.

Соціальна відповідальність журналіста — це визнання і виконання зобов'язань перед суспільством в інтересах його гармонії і поступу. Вибираючи цілі й методи своєї творчості, працюючи над текстом/програмою, журналіст водночас викликає до життя і відповідні ефекти впливу: гуманітарний (результат впливу на моральні настанови особистості), соціальний (результат впливу на громадську думку і свідомість), аудиторний (результат впливу на реципієнтів).

Притаманні авторському методу в журналістиці відкрита тенденційність і модальне педалювання суджень спрямовані на аргументацію доцільності чи необхідності тих чи тих соціальних дій. Із цього випливає виняткова роль автора, його, за відомим висловом М. Бахтіна, "формоутворювальна енергія". Згадаймо, приміром, публіцистичні книги-роздуми публіцистів Д. Прилюка "Село, а в ньому люди", С. Колесника "Обкрадені села", "Верблюд і капуста" та ін. їх формоутворювальна енергія стала афористичною, персоніфікованою.

Зрозуміло, що авторська журналістика повинна мати надійне забезпечення — фактологічну озброєність автора. Це перша умова ефективності такого роду творчості.

Активна авторська позиція не може слугувати виправданням для надмірної категоричності висловлювань, які інколи суперечать нормам професійної етики. Таким чином, друга умова ефективності авторської журналістики — культура полеміки, діалогу, визнання і практичне втілення принципів толерантності. Без цих умов продуктивний діалог журналіста з суспільством неможливий.

Питання авторської журналістики в Україні є досить актуальним, адже ця ніша у вітчизняній системі ЗМІ є ще неповністю заповненою. Хоча і сучасна авторська журналістика в Україні є привабливою в очах українських споживачів інформації, але не все так просто — існують деякі проблеми.

По-перше, це однак, журналістського непрофесіоналізму. Нині є небезпека панування так званої "поверхової", "аматорської" журналістики, яка не бажає розбиратися в складних проблемах, йде тільки по верхах, любительськи, по-ремісницьки. Проте непрофесійна журналістика є меншим злом, аніж "професійна антижурналістика", яка так само є доволі модним явищем в Україні. Наприклад, спроби створити неполітичну журналістику протягом двох-трьох років завершились тим, що в Україні була (і навіть залишається) популярною журналістика на замовлення політиків або певних олігархічних структур. Саме така журналістика призвела до того, що ЗМІ стали самостійним суб'єктом політики. Хоча, за логікою, вони мусили бути суб'єктом або елементом творення громадянського суспільства, а не політичного режиму. І важко не помітити не журналістські, а політичні причини, які пояснюють вищезгаданий стан речей. Тому і маємо на сьогодні перевернутий трикутник: влада-преса-суспільство.

Як і політична журналістика, авторська журналістика на шляху свого становлення стикається з тим, що в Україні існували дві площини функціонування медіа. Це площини пострадянського й олігархічного форматів. Не можна погодитись із твердженням, що в нашій державі створена система комерційних ринкових медіа. Якби ми жили в системі комерційних медіа, то власник ЗМІ діяв би абсолютно інакше. Він би давав абсолютну свободу журналістському колективові для популяризації бренда, набирав кращих професійних журналістів, які б працювали з метою розширення кола споживачів інформації, а не щоденно корегував би генеральну політичну лінію. Коли власники теле- та радіокомпаній зауважують журналістам, що їхня проблема не заробляти гроші й робити конкурентними медіа, а говорити правильні речі й захищати правильних людей — це некомерційний і неринковий продукт, це олігархічні медіа, які нічим не кращі за державні.

Друга серйозна небезпека для української авторської журналістики — це поступове нищення українського ринку медіа, який ще остаточно не сформувався. В Україні знаходять попит російські та інші іноземні інформаційні проекти, в яких українські журналісти лише обслуговують ідеї тих, хто ніколи не жив у нашій країні, але претендує на її краще знання. Це не просто принижує українську журналістику, це є небезпекою для формування національної школи журналістики.

Окрема тема — журналістське епігонство. "Кочують" теми, програми, невдало скопійовані з американо-французько-російських ЗМІ і зроблені, так би мовити, на український національний кшталт.

І по-третє, проблема моралі: що дозволено, а що ні висвітлювати в медіапросторі. Так, на думку англійського письменника Пола Джонса, ЗМІ не тільки можуть, а й повинні зробити моральний внесок у культуру, виступати в ролі своєрідної світської церкви, призначення якої полягає в тому, щоб розвіювати сутінки невігластва, виключаючи помилки, і встановлювати істину. Перед масмедійниками стоїть завдання глибше усвідомити свої моральні зобов'язання перед суспільним і соціальним значенням журналістики.

Для зміни ситуації в Україні недостатньо лише звинувачувати медіа в тому, що вони нічого не роблять. Звичайно, Україна зробила колосальний інформаційний прорив у 2004 р., коли світ заговорив про нас. Потім цей інтерес тримався десь із півроку, коли світ дивився на Україну і говорив про нашу державу як регіонального лідера, країну, яка демократично розвивається й чиї реформи надзвичайно важливі для всього регіону. Сьогодні світ уже не розуміє, що в нас відбувається, дивиться на Україну з розчаруванням, нерозумінням, а іноді й із явною апатією.

Свобода мусила б стати поштовхом для нових проектів, відкриття нових імен, для появи свіжих тем, сюжетів, форматів. Не секрет, що авторська журналістика є певною мірою суб'єктивною, тому і розвиток її взагалі стикається з певними проблемам. Отже, можна назвати буквально три-чотири приклади вдалих програм, що виникли за період 2005—2008 рр. Нічого нового українське телебачення, на жаль, не демонструє. Що вже говорити про публіцистику, документалістику, соціальні, культурні, дитячі чи освітні програми. Авторська журналістика у пресі представлена кількома авторськими колонками, які здебільшого на українському ринкові інформації довго не затримуються. А колонки в бульварних газетах неприпустимо спрощують складні явища, драматизують незначні події, персоніфікують матеріальні проблеми. Тому залишається лише сподіватися, що українська журналістика буде повнитися все новими і новими авторськими журналістськими іменами, які у свою чергу будуть доносити до кожного українського громадянина якісний продукт.

Вибір цілей журналістської творчості насамперед визначається її статусом у суспільному житті — бути інтелектуальним і регулюючим посередником, який у багатьох випадках монопольно впливає на думки, переконання, свідомість і вчинки людей, на життєдіяльність соціуму.

1. Деннис, Э. Беседы о мас-медиа / Э. Деннис, Д. Мэррил. — М., 1997. — С. 177—178.