Ласкаво просимо

Ключові слова: толерантність, мовна толерантність, стереотипи, амплітудна лексика, негативні ідеологеми, культура діалогу.

The article investigates language tolerance, as an independent phenomenon of the media text. The author concentrates on the parameters of the event under investigation, different approaches towards its understanding and interpretation in journalistic discourse. The researcher separates means of language tolerance aimed to remove conflict, aggression and hostility in journalistic work, and the means for creation and support of polemics culture, dialogue culture and respect to other/different viewpoint.

Key words: tolerance, language tolerance, stereotypes, amplitude vocabulary, negative ideologems, dialogue cultere.

В статье рассматривается явление речевой толерантности как самостоятельного феномена медиатекста. Автор сосредоточивает внимание на параметрах исследуемого явления, различных подходах к его пониманию и трактовке в журналистиковедческом дискурсе. Выделено средства языковой толерантности, предзначеные для снятия конфликтности, агрессии и враждебности в журналистском материале, а также средства, которые обеспечивают создание и поддержку культуры полемики, культуры диалога, уважения к другой/иной позиции.

Ключевые слова: толерантность, речевая толерантность, стереотипы, амплитудная лексика, негативне идеологемы, культура диалога.

Сучасне журналістикознавство активно послуговується таким явищем журналістської дійсності, як журналістська толерантність. Інтерес до цієї проблематики нині зумовлюється все чіткішим усвідомленням толерантності як невід'ємної, сутнісної характеристики медіатексту. Мета статті – дослідити та систематизувати наявні наукові тенденції та особливості розуміння толерантного дискурсу, а також чітко виокремити різні параметри категорії мовної толерантності, узагальнити журналістикознавчий досвід у контексті зазначеної проблеми.

Крім наукової цінності вперше виконаного у вітчизняній науці комплексного аналізу явища мовної толерантності, дослідження має велике практичне значення: узагальнені та потрактовані з точки зору розвитку сучасного медіапростору принципи толерантного дискурсу можуть бути використані як орієнтир професійної діяльності журналістів, які працюють у мультикультурних суспільствах.

Широкий спектр досліджень охоплює різні спроби трактування журналістської толерантності, зокрема: як етичної доктрини, що має реалізовуватися за посередництвом засобів масової інформації (В. Малькова [1; 2], Й. Дзялошинський [3], А. Карапетян [4], Л. Буджурова [5] та ін.); політичної ідеології, в пропагуванні якої ті ж засоби масової інформації виступають основним інструментом (А. Шевченко [6], В. Кондратська [7], Е. Прохоров [8], І. Лисакова [9] та ін.); професійного критерію та водночас орієнтира професійної журналістської діяльності (Г. Лазутіна [10], А. Асмолов [11], Т. Вакулова [12], Т. Новикова [13]). Суттєвим пластом дослідницьких матеріалів виокремлюються праці, присвячені мовній толерантності в журналістському тексті, яку розглядають як безумовну складову більш загального явища журналістської толерантності, зокрема цю проблему досліджували Л. Єніка [14], Н. Муравйова [15], С. Богдан [16], Т. Новикова [17], С. Антонова [18], Е. Чепкіна [19], О. Кривицька [20] та ін.

Мовна толерантність, будучи включеною до системи більш широкого поняття, все ж має свої параметри та особливості, оскільки передбачає сукупність внутрішніх поведінкових настанов професійного комунікатора, які передбачають функціонування в його професійному мовленні, професійних текстах толерантних або інтолерантних елементів. Мовна толерантність виступає однією з найважливіших складових культури суспільства в цілому, адже в її основі лежать базові принципи співіснування та розвитку гармонійних взаємин між різними групами суспільства, а саме: культура полеміки, культура діалогу, повага до іншої/інакшої позиції, відмова від агресії та ворожості.

Водночас мовна толерантність журналіста – це вміння здійснювати свою професійну діяльність (у тому числі писати на "гострі" теми, викривати недоліки, шукати істину), але при цьому утримуватися від навішування ярликів, безпідставних узагальнень, образливих висловлювань та звинувачень без достатніх аргументів та фактів і т. д.

Не ставлячи собі за мету дослідити причинно-наслідкові зв'язки між явищами толерантності та власне журналістською толерантністю, обставини та об'єктивні реалії стану вітчизняних медіа змушують нас зауважити, що існує два протилежні ракурси розгляду самої проблеми: з одного боку, журналістську толерантність варто аналізувати як першопричину та інструментарій формування суспільного толерантного дискурсу, а з іншого – журналістська толерантність може розглядатися як наслідок і певний результат суспільного функціонування, засвоєння чи відторгнення явища толерантності.

Мовна толерантність у журналістському тексті в найширшому ракурсі аналізу має дві площини. Найширенішим є розгляд мовної толерантності з точки зору її функціонування у межах соціальної норми. Мається на увазі, що вона дає можливість журналісту обминати "больові точки", які існують у соціальному бутті, завдяки використанню засобів мовної толерантності. У контексті соціальної норми сигнали порушення мовної толерантності професійним комунікатором у медіатексті дослідники фіксують за допомогою лінгвоідеологічного або риторичного аналізів [13]. Об'єктом першого – є ідеологеми, в яких своє мовне вираження знаходять системи цінностей, що, так чи інакше, виявляються у медіатексті. Чільне місце серед елементів, які порушують толерантну інтенцію журналістського тексту, чи не найбільшої уваги заслуговують стереотипи та побутові ідеологеми зі стійкими конотативними значеннями негативного характеру. Сьогодні вже не тільки у дослідників не виникають сумніви, що "візуальні образи, слова та фрази, що постійно повторюються, сприяють закріпленню стереотипів" [21, 90]. ЗМІ часто виконують роль не "голубів миру", а якраз протилежну – прищеплюють упередження та страхи, сприяють їх домінуванню у міжкультурній комунікації: "…разом з інформацією та відповідними до неї коментарями поширюються ще й стереотипи, упередження, цілеспрямовані фальшиві інтерпретації, що – свідомо чи не свідомо – суттєво впливають на уявлення тих, хто користується послугами медіа. Це особливою мірою торкається тих уявлень, які витворюють собі члени певного культурного кола про інше, незнане їм, чуже, екзотичне культурне коло, яке вважається ворожим" [22, 52].

ЗМІ, що функціонують у мультикультурних суспільствах, часто мають справу з етностереотипами, тобто "загальною сукупністю уявлень про представників етносу, його інтелектуальний та моральний рівень" [23]. Вони засвоюють етностереотипи, потрапляють у зону ризику: часто принцип "економії мислення", стереотипізації свідомості (що випливають з основних функцій етностереотипів) ставлять журналіста в неприємну ситуацію опозиції до об'єкта свого матеріалу. Навіть у випадку, коли конкретний етностереотип відносно правильно й об'єктивно відображає особливості певного етносу, використання цього етностереотипу професійним журналістом є неприпустимим, адже серед основних принципів діяльності журналістів, які працюють у поліетнічних суспільствах, є й такі: журналіст не має права на перенесення негативного факту на весь етнос; журналіст не має права на використання стереотипів [5, 233–234].

Розглядаючи два структурні компоненти етностереотипів, варто зауважити, що ЗМІ частіше експлуатують гетеростереотипи, тобто розуміння народу в сприйнятті інших, адже автостереотипи (власні уявлення народу про себе) найчастіше мають позитивний характер, а отже, для тих видань, які все ж таки бачать себе "знаряддям війни", а не "знаряддям миру", є менш "привабливими".

Серед інших сигналів порушення толерантної тональності тексту лінгвоідеологічний аналіз фіксує появу в медіатексті інтолерантних елементів через так званий рівень "активного пошуку ворога" [24, 296], що знаходить втілення у різноманітних протиставленнях, тобто використанні амплітудної лексики: свій – чужий, олігархічний – злиденний, бандитський (у значенні того, що стосується однієї політичної сили) та "оранжевий" (у значенні представника іншої). У цьому контексті варто зауважити, що науковцями узагальнено найтиповіші "образи ворога" у журналістських матеріалах [14, 106]: образ у вигляді влади і можновладців; ворог, якого шукають серед етнічно чужих на фоні домінуючої етнічної групи; зовнішній ворог як загроза цілісності, автентичності, переконанням і т. д. Сучасні ЗМІ характеризує ситуація, коли "ідеологеми ворога" та "ідеологеми знищення" [13] поширені не менше, ніж стереотипи та ідеологеми, які своє негативне конотативне значення набули завдяки активному соціальному досвідові.

Риторичний аналіз медіатексту зосереджується "на засобах внутрішньої організації тексту, наприклад рівні його діалогічності" [13]. Діалогічність – це основний критерій толерантного дискурсу, "категорія діалогу є провідною категорією в аналізі толерантних відносин. Внутрішня діалогічність – це висловлення взаємодії різних ідеологічних, світоглядних позицій у тексті, зовнішня форма якого монологічна…" [13]. У цьому ж контексті варто зауважити, що для збереження толерантної інтенції у журналістському тексті його автор повинен враховувати небажаність домінантної позиції негативу над позитивом, необхідно уважно ставитися до інтонацій коментування та смислових наголосів, зобов'язаний відкидати надмірну категоричність без достатнього для цього приводу, мусить стежити, аби не допустити нав'язування своєї думки і т. д.

У проаналізованих журналістикознавчих працях було виокремлено чотири основні способи відтворення опису предметів та явищ і висловлення свого ставлення до предметів опису в журналістському тексті, про які говорять дослідники. Перший спосіб – це використання під час опису подій та процесів таких виразних засобів, які тонко й непомітно сформують в аудиторії конкретне ставлення до ситуації, яка описується, або до учасників події. Другим способом є використання прямих авторських оцінок, які однозначно вказують аудиторії на єдине можливе, на думку автора, ставлення до тих подій чи ситуацій, які він описує. Використання різних схем-пояснень, покликаних запропонувати аудиторії певну логіку розуміння явища чи події, є третім способом. Четвертий спосіб полягає в демонстрації такої моделі поведінки в межах ситуації чи події, яка, на думку автора, є найрозумнішою.

Інтолерантні елементи з'являються в змісті журналістського матеріалу (ідейно-тематичний та фактично-ідеологічний профілі, які перебувають у фокусі лінгвоідеологічного та риторичного аналізів) переважно двома шляхами: по-перше, через підбір тематики; по-друге, через специфічне коментування. Активне використання дискримінаційної лексики та стилістики стосується вже форми журналістського матеріалу, тобто лексико-семантичного та композиційно-стилістичного профілів, що фіксує лінгвістичний аналіз.

Інший підхід до розгляду мовної толерантності передбачає екстраполяцію поняття і явища в площину норм літературної мови. За такого підходу дослідники широко використовують лінгвістичний аналіз, що в першу чергу включає аналіз власне мовних засобів, насамперед лексичних [13]. Процеси демократизації великою мірою сприяли легалізації ненормативної, зниженої лексики, а мовна толерантність передбачає відповідальність професійного комунікатора за відповідність його текстів до основних законів культури мови, адже саме в її межах ідеться про саме явище мовної толерантності. Загальна тенденція до лібералізації норм літературної мови засобами масової комунікації, лояльність професійних мовців до орфографічних та граматичних помилок, послаблення стильових та розмитість стилістичних обмежень, відверте нехтування правописними нормами – явище, яке у науковому дискурсі дістало назву "толерантність до вербального недбальства" [25, 93]. У цьому контексті до списку небажаних, а часто і неприпустимих, елементів журналістських матеріалів потрапляють вульгаризми, жаргонізми, мовні аномалії та помилки, частково сленг, амплітудна лексика у вигляді опозиційних пар, а також друкарські помилки, неграмотні та неправильні трактування понять, недоречне використання слів і т. д., адже всі перелічені елементи, якщо вони наявні у медіатексті, свідчать про неповагу журналіста до свого читача/слухача. Однак варто зробити деяку заувагу: правило не-бажаності цих елементів може містити й певні винятки. По-перше, заборона на більшість із перелічених елементів не буде поширюватись у випадку, якщо, використовуючи ці елементи, журналіст не переслідує конкретних цілей стилістичного забарвлення тексту. По-друге, часто при цитуванні висловлювань політиків, публічних осіб, експертів надто важливим є збереження автентичності висловлювання – так званої мови оригіналу. У такому разі межа допустимості вживання інвективних у контексті мовної толерантності елементів дещо розмивається, проте журналіст все одно повинен лишатися свідомим того, що ці елементи можуть бути використані лише за наявності логічних, аргументованих підстав і мають бути проігноровані, якщо виконують функцію лише створення сенсаційного ефекту.

Ці та інші елементи, наявні в медіатексті, спричиняють появу такого явища, як десфімізація. Десфімізми – це маркери негативного ставлення до суб'єкта на мовному рівні. У ролі десфімізмів часто виступають "зумисне грубі, вульгарні, стилістично знижені слова та вислови, що дискредитують особу і формують сприйняття суб'єкта як небажаного, такого, що викликає підозру, неприязнь, відразу або ненависть" [13].

Перелічені вище лексичні елементи, зазвичай, є такими, що дають підставити говорити про певну інтолерантну інтенцію медіа тексту, в якому вони функціонують, проте журналістикознавчий дискурс фіксує у тексті й конкретні труднощі ідентифікації деяких елементів як інтолерантних. Знаний фахівець у сфері діагностики толерантності в засобах масової інформації В. Малькова зауважує: "Так існують прості істини, які ми за визначенням вважаємо толерантними. Вони освячені ідеями гуманізму, дружності, співчуття, співпереживання, співстраждання, взаємодопомоги. Є і змішані за своїм змістом висловлювання: з одного боку, вони ніби об'єднують та згуртовують представників одного етносу – припустимо, НАС, сприяють формуванню НАШОЇ громадянської та етнічної ідентичності, а отже, цілком толерантні щодо НАС. Проте, з іншого боку, ці ж висловлювання можуть відділяти групу НАС від інших, протиставляти НАС та ЇХ (етнічно інших) і навіть зіштовхувати, підкреслюючи нашу взаємну непримиримість та ворожість одне до одного. Таким чином ця інформація виконує вже інтолерантну функцію" [1, 105].

Цю ж тезу доводять й інші дослідники толерантного дискурсу. Ґ. Фітцджеральд у цьому сенсі пропонує простежувати історію боротьби за толерантність – чи завжди ця боротьба відповідала декларованим принципам того, за що велася. Подібно до дружби, яка має дві іпостасі: "з кимось" або "проти когось", толерантність теж може бути агресивною чи войовничою. Беручи це до уваги, Ґ. Фітцджеральд пропонує альтернативне використання до терміна "толерантність" терміна "людська солідарність" (human solidarity) у значенні солідарності людської раси. Можлива й така солідарність, яка існує між членами певної групи, і водночас ця ж солідарність може бути спрямована проти тих, хто в цю групу не включений, а тому таку солідарність радше можна назвати інтолерантною, ніж толерантною [26, 13]. Екстраполюючи дану теорію у площину преси, можна стверджувати, що толерантна преса в свою чергу може бути абсолютно толерантною або солідарно толерантною.

Саме з причин, висловлених вище, часто буває важко однозначно стверджувати про толерантний або інтолерантний потенціал журналістського тексту, тому важливим залишається методика маркування текстів та елементів медіатексту за наявністю толерантної/інтолерантної інтенції. В. Малькова у цьому сенсі пропонує "умовно розділити всю газетну інформацію на "толерантну", "змішану", "нейтральну" та "безумовно конфліктну" [1, 105]. В одному з досліджень, під час створення моделі моніторингу преси для виявлення толерантних та інтолерантних елементів медіатекстів, нами було запропоновано маркувати тексти за подібним принципом. Послуговуючись класифікацією І. Дзялошинського, який виділяє три рівні толерантності: вища точка толерантності, середній ступінь толерантності та мінімальна толерантність [3, 32], говоримо про толерантну інтенцію журналістського матеріалу незалежно від того, чи матеріал містить толерантні, чи інтолерантні елементи. Для зручності пропонуємо використовувати таку шкалу: найвищій точці толерантності відповідатиме статус "компліментарна толерантність"; середній, тобто нейтральній позиції, – "об'єктивна толерантність"; найнижчій – "інтолерантність". Відтак усі тексти першої групи було промарковано відповідним статусом, що свідчило про рівень професійної толерантності журналіста, який є автором матеріалу. У свою чергу зауважено, що статуси "компліментарна толерантність" та "об'єктивна толерантність" часто на практиці не можуть бути чітко розрізненими, тому ми заклали в умову нашої моделі, що в разі виникнення двозначної ситуації, перевага надавалася статусу "об'єктивна толерантність" як більш нейтральному [27, 316].

Мовну толерантність можна розглядати як термін, що є цілком протилежним за значенням до іншого – мовної агресії, тобто використання мовних засобів для висловлення неприязні або навіть ворожості. Коли йдеться про мовну агресію, часто виникає конотаційне значення цього поняття – втілення агресії не тільки у слові, а й в інтонації. Крім того, варто зауважити, що мовна агресія виявляється не так у наданні переваги мовним одиницям, що пов'язані з грубою, жорстокою, силовою поведінкою (вульгаризми, просторіччя та кримінальні жаргонізми), як у нав'язуванні реципієнту своєї мовленнєвої (і ширше – комунікативної) поведінки, у відмові від діалогічності, у невмінні "слухати" співрозмовника [15, 111].

Журналіст є професійним комунікатором, а не просто носієм мови. Мова журналіста – це інструмент формування культури мови в соціумі, ефективний засіб запровадження та поширення в активному обігу мовних моделей неконфліктної, компромісної, "позитивної" поведінки. Аналіз наукових праць із питань мовної толерантності, систематизація досліджуваного матеріалу, власний досвід наукових розвідок та емпіричних досліджень дали нам змогу зробити такі висновки.

Отже, мовна толерантність – це самостійний феномен журналістського тексту, який передбачає систему внутрішніх поведінкових настанов професійного комунікатора. Ці ж настанови у свою чергу визначають функціонування у журналістському тексті толерантних або інтолерантних елементів. У журналістикознавчому дискурсі мовна толерантність набула деяких специфічних смислів: по-перше, мовна толерантність журналіста – це ефективна технологія позитивної взаємодії не тільки журналіста та його аудиторії, а й різних груп цієї аудиторії через засвоєння основних правил співіснування та співжиття, консенсусу, визнання та поваги іншого/інакшого; по-друге, мовну толерантність часто протиставляють іншому явищу – мовній агресії, проте така опозиція повинна мати уточнення: якщо мовна агресія – це завжди форма прояву конфліктної свідомості журналіста, то мовна толерантність – це не обов'язково абсолютно позитивна оцінка журналістом висвітлюваного питання, це вміння толерантно висловлювати навіть нетоле-рантну позицію: замість мови емоцій використовувати мову аргументів та врівноваженої об'єктивності; по-третє, дотримуючись мовної толерантності, журналіст у своїй діяльності відмовляється від того, що йде в розріз із соціальною нормою: на рівні самоконтролю виключає зі свого тексту ті елементи, які сприяють дезінтеграції суспільства, використовує способи гуманізації комунікації; по-четверте, мовна толерантність зобов'язує журналіста працювати у межах норм літературної мови, а це означає відмову від вульгаризмів, жаргонізмів, мовних аномалій та помилок, амплітудної лексики, неграмотного трактування понять, недоречного використання слів і т. д. Таким чином, мовна толерантність виступає важливою складовою культури суспільства в цілому, адже в її основі лежать базові демократичні принципи гармонійного розвитку та взаємоповаги, без чого важко уявити подальший поступ глобального інформаційного середовища.