Осмислення й інтеграція позиційних пар журналістики, в основі яких лежать соціокультурні фактори та їхні аспекти, з огляду на можливість і необхідність, дозволили побудувати типологічну модель сучасної журналістики України.
Ключові слова: типологічна модель журналістики, соціокультурні фактори журналістики, глобальні ЗМІ, регіональні ЗМІ, національна журналістика.
Comprehension and integration of trench pairs of journalism, in the grounds of which are social and cultural factors and their aspects, from the point of possibility and necessity to allow the author to construct the typological model of the Ukrainian modern journalism.
Keywords: typological model of journalism, social and cultural factors of journalism, global mass media, regional mass media, national journalism.
Осмысление и интеграция позиционных пар журналистики, в основу которых положены социокультурные факторы и их аспекты, учитывая возможность и необходимость, позволили построить типологическую модель современной журналистики Украины.
Ключевые слова: типологическая модель журналистики, социокультурные факторы журналистики, глобальные СМИ, региональные СМИ, национальная журналистика.
Мета публікації — побудова типологічної моделі сучасної журналістики України — передбачає реалізацію таких завдань: виокремити соціокультурні (видово-морфологічні) фактори журналістики, згрупувати їх за позиційними парами, охарактеризувати з погляду функціональних аспектів, відтворити на підсумковій моделі. Тому об'єктом осмислення є сучасна українська журналістика, а предметом — її типологічні домінанти.
Актуальність статті детермінована реалізацією концептуальної теми "Українська журналістика як соціокультурна модель", пов'язаної з тематикою наукових досліджень Київського національного університету імені Тараса Шевченка, що є складовою частиною комплексних програм Інституту журналістики "Системи масової комунікації та світовий інформаційний простір" (номер державної реєстрації 01БФ045-01), "Дослідження у галузі українського журналістикознавства: методологія і стандарти" (НДР М06БФ045-01) та напряму кафедри міжнародної журналістики "Українська журналістика в контексті світової", що виконуються в рамках комплексної наукової програми "Наукові проблеми сталого державного розвитку України".
Наукова класифікація журналістики як соціокультурної моделі на базі методологічного принципу Є. Корнілова [1], яку розвинули Є. Прохоров [2] та В. Шкляр [3], навіть узята за основу, оскільки є новим словом у теорії журналістики, все ж потребує концептуального осмислення і частково трансформації. (Нагадаємо виділені соціокультурні типи моделей журналістики крізь призму лотманівських альтернативних, контраверсійних або опозиційних пар: глобальна — регіональна; острівна (англо-американська) — континентальна (романо-германська); друкована — аудіовізуальна; офіційна — неформальна ("самвидав"); якісна — бульварна; демократична — тоталітарна, які є взаємно детермінованою і внутрішньо завершеною системою, що дозволяє провести типологічний аналіз виокремлених моделей на тлі вітчизняної журналістики в контексті світової, адже українська журналістика, як і будь-яка інша, поширюючись за допомогою сучасних систем зв'язку, прагне набути глобального характеру (В. Шкляр) [4, 242]). Опозиційні пари, крім виділених домінантних аспектів (історичний, типологічний, морфологічно-технологічний, соціальний, політичний), логічно доповнити психологічним, культурологічним, інформаційним, креативним (інноваційним), тобто творчим, функціонально-прагматичним і поведінково-рефлексним (мотиваційним) аспектами (факторами). Науково осмислений історичний аспект теж потребує дуалізації — зміни на історично-еволюційний, адже відображає науку, і практику, і минуле й теперішнє, минуле й майбутнє, майбутнє й минуле, тобто позачасове — розвиток і занепад.
Глобальна журналістика зароджується в першій половині XX ст. внаслідок розвитку новітніх технологій масової комунікації — кінематографа, радіо, телебачення. Тоді на цю роль претендували: а) найавторитетніші центральні газети й журнали провідних світових держав, які мали вплив на політиків, бізнесменів і навіть лідерів інших країн; б) документальне кіно (під час війни використовували різні методи пропаганди); в) радіо; г) інформаційні агентства. З середини століття до межі тисячоліть головним фактором глобалізації стає телебачення (ґ), з активним розвитком інтернету, відео, цифрових і супутникових систем зв'язку зламано встановлену традиціями ієрархічність: глобальним може стати будь-що на приватній веб-сторінці будь-кого, хто цього забажає: усі медіа (і друковані, й електронні) стали глобальними за географією розповсюдження (д), натомість за тематично-проблемним наповненням і впливовістю (індексом цитування й ефективністю) глобальними залишаються, по-перше, якісна преса Заходу ("The New York Times", "Washington Post", "The Times", "Financial Times", "The Economist", "The Guardian", "Le Figaro", "Liberation", "Le Croix", "Le Monde", "Frankfurter Allgemeine Zeitung", "Suddeutsche Zeitung", "Der Spigel", "Neue Zurcher Zeitung", "El Pais", "L'Osservatore Romano" — усього понад 40 позицій); по-друге, міжнародні наукові видання; по-третє, світові інформагентства (Associated Press, Reuters, Agence FrancePress, Deutsche Press-Agentur, ИТАР-ТАСС, Сіньхуа); по-четверте, телебачення; по-п'яте, радіо (іномовлення). Завдяки інтернету українська журналістика теж стала глобальною за розповсюдженням, але не за впливовістю. Через нерозвиненість міжнародної журналістики в Україні [5], її ще зарано наділяти роллю і функціями світового інформаційного архітектора.
У світовому масштабі регіональна журналістика є законодавцем моди, традицій у певному регіоні. Наприклад, польські "Rzeczpospolita" чи "Gazeta Wyborcza" були й залишаються авторитетними у східноєвропейському регіоні, російські "Известия", "Независимая газета", "Аргументы и факты" — на території колишнього СРСР і, меншою мірою, навіть країн колишнього Варшавського договору. Англійські видання — в англомовних, французькі — у франкомовних, іспанські — в іспаномовних регіонах і т. д. Німецькі газети завжди були авторитетними в Західній Європі. У певному сенсі регіональна преса може бути і глобальною, якщо йдеться про опінієтворчі ЗМІ [6], хоча головною типологічною і змістовою характеристикою регіональної преси є домінування на її шпальтах, на радіо й у телевізійному ефірі, інтернет-виданнях місцевої інформації. Тому регіональні ЗМІ відображають та конструюють міжкультурні й монокультурні соціальні явища: перші — міжнародні, другі — внутрішні. Про міжнародні вже сказано, а внутрішні слід класифікувати за місцем видання і розповсюдження та домінантними пропорціями місцевих новин.
З погляду світових інформаційних процесів, центральні українські ЗМІ — переважно внутрішні регіональні (хоч у деяких випадках — телебачення, радіо, газети "День", "Дзеркало тижня" — міжнародно-регіональні), а з погляду функціонування національного інформаційного простору, ЗМІ, національні за статусом, є глобальними в межах цілої держави, адже мають можливість поширюватись усією територією України, тобто географічно доступні скрізь. Тому наші центральні ЗМІ й не глобальні (у світовому вимірі), і не регіональні (у національному), або і регіональні (у світовому), і глобальні (у національному). Звідси випливає перша додаткова позиційна пара соціокультурних типів журналістики: "регіонально-глобальна — місцево-регіональна" (мал. 2, п. 7).
На мал. 1 показано національні ЗМІ: з позиції українського інформаційного простору вони глобальні, ззовні — регіональні. Сукупність місцевої преси, що географічно-територіально не охоплює інші регіони, але сумісна з центральною українською пресою (місцево-регіональні ЗМІ), на цьому малюнку в межах центрального кола. Українські центральні ЗМІ, позначені В (мал. 1), позиціоновано в центрі (з погляду національного інформаційного простору). Символом А позначено світовий інформаційний простір, який значно ширший і об'ємніший. Межі (як внутрішні, так і зовнішні) показано пунктиром, адже вони доволі умовні, постійно змінні. Натомість міжпросторові вектори інформаційного взаємообміну і взаємовпливу диспропорційні із внутрішньопросторовими: зовнішні значно інтенсивніші й ефективніші за внутрішні.
Національний інформаційний продукт не тільки практично не доступний за межами українського інформаційного простору, а й приглушений, притуплений всередині України. Особливо чітко це виявляється з допомогою нових російських брендів (спасибі, що не ховаються): "Комсомольская правда в Украине", "Известия в Украине", "Аргументы и факты в Украине" і багатьох інших газет, інформаційних агентств, російських електронних та інтернет-медіа (насамперед державних телеканалів), які регулярно "підживлюють" ґрунтове й ноосферне середовище в Україні (й не тільки!) і цим значно посилюють позиції українофобства й неомосквофільства з допомогою ТРК "Україна", "Сегодня", "2000", "Киевского телеграфа", багатьох обласних і районних ЗМІ. Останні, на противагу суспільно відповідальним мас-медіа (соціоформуючим, державозміцнюючим): "День", "Дзеркало тижня", "Україна молода", "Молодь України", "Вечірній Київ", наукові, літературно-публіцистичні видання, Національне радіо, низка телевізійних продуктів та інтернет-ресурсів, регіональних ЗМІ, документальних і науково-популярних фільмів, брошур — є фактично суспільно безвідповідальними і, водночас, "прирученими", надвідповідальними перед антиукраїнськими (чи національно несвідомими партійними функціонерами або олігархами) замовниками-власниками-співвласниками, адже регулярно виконують соціо- й державоруйнівні функції. Критеріями оцінки їхньої діяльності й причинами такого розташування в системі координат, так би мовити своєрідним "лакмусовим" папірцем є специфічне осмислення питань одно-двомовності, релігії, історичних подій і святинь, національно-визвольної героїки і патріотизму, ставлення до Геноциду 1932—1933 рр., сучасних цивілізаційних пріоритетів: Де ми? (В Азії? У Європі?), Хто ми? (Монголо-татари? Європейці? Господарі? Раби?), Куди йдемо? (Які пріоритети?).
За умов заповнення інформаційного простору України російським (політичного характеру і руйнівного змісту) та західним (еротика, світські скандали, тероризм, війни, розваги) інформаційним сміттям у тесті на нашу національну зрілість багато залежатиме від адекватності, здатності й рішучості відповісти на актуальне питання: "Чи й далі дозволимо домінувати (в національному масштабі!) тупому, дебілізаційно-прогресуючому "шариківству" (за М. Булгаковим), режисованому зовнішнім агресивним "швондерством"?". Навіть регіональна преса замість того, щоб висвітлювати й осмислювати місцеві події, не шкодує місця на провокативні, інспіровані ззовні дискусії та скандали! А якщо взяти до уваги тиражність російськомовної продукції ЗМІ (і друкованої, й електронної), то виявиться, що в Україні національною меншістю є українська, адже мовою корінного народу в багатьох регіонах просто не знайти українських газет чи журналів. Тому треба говорити про другу додаткову (з погляду осмислення в науковій літературі) позиційну пару соціокультурних типів журналістики: "суспільно відповідальна (соціоформуюча) — суспільно безвідповідальна (соціоруйнівна)" (мал. 2, п. 11). Точно з'ясувати, якої більше, а якої менше, — зовсім не просто, адже політична ситуація в Україні далеко нестабільна. Звідси висновок: допоки векторні противаги (зовнішні й внутрішні інформаційні канали) не буде збалансовано, передчасно говорити про оздоровлення інформаційного простору України. Бездумні інформування-фон-шум, "порожня множинність інформації" [7] — усе те, що засмічує ноосферу (В. Вернадський [8], П. Тейяр де Шарден [9]), продукує "патогенний текст", інфікує інформаційне середовище, "Світовий текст" [10] руйнівними вірусами, то це — примітивні вправляння в репортерство, що йтимуть за сильнішою течією.
Суттєвою проблемою сучасної української журналістики є її неефективність. Збільшення ефективності преси сприяє зміцненню наявного і формуванню нового авторитету. Трансляції з "Майдану-2004" у прямому ефірі (телебачення реального часу) — зразок жертовного й патріотичного ставлення до подій, кваліфікованого й амбітного виконання прямих професійних обов'язків. Безперечно, вони справедливо потраплять в історію української журналістики початку ХХІ ст. як світоглядний, психоемоційний, соціокультурний феномен і навіть глобальне інформаційне явище. Але яскравий і переконливий промінь надії швидко згас, залишивши за собою пасма кіптяви. Тобто ці ж хрестоматійно-антологічні трансляції як новітній світовий телевізійний феномен, ставши історією, спонукають замислитись над причинами втрачених можливостей. Чому "П'ятий канал" не закріпив за собою імідж справедливого інформатора й перспективного архітектора глобального соціоінформування чи хоча б регіонально-глобального? Питання як у філософській, так і практичній площинах. Над ним замислюватимуться не раз і даватимуть різні відповіді. Будь-які помилки повчальні, якщо усвідомлені: журналістика не може дозволити собі надмірної розкоші — розслабитись, купатись у славі, бо від "сп'янінь" і "запаморочень" творчо-продуктивна рука втрачає відчуття пульсу життя, помутнілі очі — залишки зору, голова дезорієнтується, інші органи теж атрофуються, а душа байдужіє. Наукова метафоричність стосується всіх учасників масовоінформаційного процесу.
За традиційною класифікацією, міські, районні, обласні ЗМІ (переважно це державні або комунальні видання) належать до регіональної преси. Але в сучасних умовах виникають нові важливі обставини.
По-перше, потребує кореляції позиційна пара Є. Корнілова в частині "офіційна — неформальна (самвидав)". У процесі галопуючого роздержавлення преси по-українськи, під час створення видимості (поки що) пошуку оптимальної моделі громадського мовлення, внаслідок трансформації суспільних систем — (соціально-політичних (тоталітарна однопартійна система змінена хаотичною багато (псевдо) партійністю), соціально-економічних (державна економіка поступилася місцем приватній олігархії), соціально-культурних (повернулись національні символи, змінюються цінності й наново усвідомлюється місцеперебування кожного громадянина у світовій системі координат)), — видозмінились і обставини, що впливають на структуру системи журналістики. Офіційна преса — вже не тільки "преса органів державної влади, профспілок, партійних комітетів", також і приватна преса (із внутрішнім, зовнішнім та змішаним типом власності й видом інвестицій), і приватно-державна (високопосадовець-держслужбовець є власником чи співвласником). Практично зникає неформальна преса ("самвидав"), популярна у 60-ті й 80-ті рр. XX ст. Тому подана класифікація точно відтворює українську радянську пресу до 90-х рр. минулого століття, можливо, частково стосується сучасної російської преси, більше — білоруської. Виходячи з нових обставин, пропонуємо третю додаткову (мал. 2, п. 8) позиційну пару соціокультурної типології журналістики: "офіційна державна — офіційна приватна".
По-друге, внаслідок переформатування української преси в часи незалежності, враховуючи суспільні запити й фінансові можливості, в Україні журналістика відходить від моделі "органів" до моделі "інформаційних супермаркетів", тобто "підприємств преси". Таким чином логічно з'являється четверта додаткова опозиційна пара: "прибуткова журналістика — неприбуткова журналістика" (мал. 2, п. 14). Відхід від першого (моделі "органів") — добре, але культивування спрощеного розуміння ролі й можливостей ЗМІ, ма-лозадіяних у процесі становлення держави, лише як інструменту збагачення — погано, бо втрачається або підважується культурна, ментальна, соціальна та інші складові системи журналістики; катастрофічно знижується ефективність мас-медіа, яких усе частіше ігнорують. Прибутковими ЗМІ вважаємо не тільки ті, які отримують значну матеріальну вигоду додатково як справедливу оцінку інтелектуально-продуктивного процесу, а насамперед ті, для яких матеріальні цінності важливіші за моральні, яким байдужі або які часто нехтують ідейними, культурними, гуманітарними критеріями, які задумувались перш за все як інструмент накопичення капіталу ("глянцеві" журнали, еротичні видання, розважальні телевікторини і шоу, бульварні, рекламні ЗМІ, віртуальні медіа з платним телефонним додзвоном), отже, релятивістсько-мамонічні. Неприбуткові ЗМІ можна умовно класифікувати так: самоокупні — одержують незначні прибутки регулярно; умовно самоокупні — одержують прибутки нерегулярно; збиткові: а) одержують мінімальні прибутки, що потребують додаткових спонсорських інвестицій; б) не одержують жодних прибутків і не розраховують на них: ця медіапродукція або низькопробна (без попиту), або без фахового маркетингу ("нерозкручена", непрорекламована), або вузькоспецифічна (жертовна), що є додатковим видом діяльності зацікавлених осіб чи груп (літературні альманахи, наукові вісники, наукові звіти, інформаційні бюлетені, для службового користування тощо).
Враховуючи нові реалії журналістики в Україні (наша журналістика все ще переважно офіційна, тобто державна (поки що роздержавлення "заговорили", а після реформування однаково щось залишиться в державній власності) і приватна, громадська, колективна (мал. 2, п. 8), політико-антагоністичні тенденції 2005—2008 рр., що прискорились унаслідок реалізації кучмо-морозівської (за авторством та ініціативністю) "політреформи" і тепер (упродовж 2008 р.) геть некеровані, позиціоновано ще одну (п'яту, додаткову, — мал. 2, п. 9) соціокультурну пару: "провладна — опозиційна".
Проблеми українського національного медіапростору неунікальні в світі. Наприклад, у Франції в 90-ті рр. чужі видавничі групи почали руйнувати чинну, найкращу на той момент, систему розповсюдження. Коли будь-який капітал прагне вкладати гроші в медіа-простір, це призводить до певних наслідків. Прогнозованим і навіть логічним наслідком інтеграції ЗМІ в комплекс капіталістичних відносин є недостатність критики, лібералізація оцінок капіталістичних комплексів. Преса вільно критикує політичну владу, але практично не зачіпає бізнесові кола. Слабкість, недосконалість демократії, її атрофованість? Брак чесності, моралі, наявність безпринципності? Сучасних медіамагнатів у Франції (найвідчутніші німецькі впливи) насамперед цікавить просування видань як товару, щоб якнайбільше заробити і якнайменше витратити. Чи не тому середній рівень оплати журналістів навіть у країнах ЄС значно нижчий, ніж тих, хто має таку ж освіту (вищу), але працює в інших галузях? Відбувається, як і повсюдно у світі, масове використання "гонорарників", так званих агентів-інформаторів; із допомогою інтернету скорочується час на підготовку журналістських матеріалів, які уніфікуються, кількість штатних журналістів зменшується (як і оригінальних творів), а зявляється більше "консерв" (так званих чужих заготовок), стає важче перевіряти факти. Звідси, незважаючи на більшу оперативність і розширені технічні можливості, й падіння професійного рівня журналістів та журналістики загалом, й уподібнення циркульованої інформації та ЗМІ.
Обидва типи ЗМІ України — офіційні й переважно приватні зі змішаним типом власності й фінансування, рівномірно розподілені між інтелектуальним та фінансовим ресурсами, соціальними групами, подібно структуровані (морфологічно), — успішно використовують попередній досвід тоталітарної преси. Налаштовані один проти одного немиролюбно, іноді дуже агресивно, що відтворює різні історичні, культурні, політичні традиції і їхніх замовників, і реальної або потенційної аудиторії. Відображення, осмислення, творче й соціокультурне конструювання різко контрастують, вони часто взаємовиключні. Для них важливий не стільки результат, скільки бойовий азарт, який обох тримає "у формі". "Нормою" і провладних, і опозиційних сучасних українських ЗМІ стають компромати, чутки, провокації, свідомі вимисли, соціологічні спекуляції, методи масового маніпулювання свідомістю та пропаганди, несумісні із журналістикою, але близькі до політичних технологій. Із цього теж можна зробити два висновки:
1. Будь-яка брутальність, у тому числі й інформаційно-медійна, — огидна, бо інфікує не імунізованих, унормовує фальш, обман, хитрість, корисливість, прислужництво, лицемірство і т. д.
2. Ініціатори й учасники інформаційних воєн (політичних, історичних, культурних, економічних), свідомо втягуючи у примітивні баталії аудиторію, наражаються на її опір: спочатку нейтральні, згодом прозрілі й позиціоновані, громадяни почали масово ігнорувати медіахамство. "Хвороба політичного зростання", зумовлена некультурністю і психокомплексами головних політичних гравців, яка стала надбанням гласності, — це своєрідний удар нижче пояса по українській свободі слова, це і "передозування", і діагноз (параноїдальності, шизофренії, маніакальності), це штучно привнесені псевдоновації, які не опираються на традиції нашої журналістики. "Перехворівши" (у соціокультурному вимірі — мінімум одне-два покоління), як і до КПРС (рейтинг КПУ лише 5—6 %), українське суспільство набуде відповідного імунітету й до замовної журналістики.
На зведеній типологічній моделі (соціокультурних пар) сучасної журналістики України (мал. 2 — курсивом виділено позиційні пари Є. Корнілова) не взято до уваги визначення Є. Корнілова, що відтворює минуле: "офіційна — неформальна". Неформальна преса в традиційному розумінні себе віджила (можливо, поки що). В умовах радянського тоталітаризму, коли все, що відбувалося без відома КПРС та її керівних органів, вважалось антизаконним, дисидентські й правозахисні рухи ініціювали політичний і культурний опір, що частково був зафіксований на папері у вигляді рукописних чи "відерних" (від копіювального апарата "ЕРА") інформаційних листків, газет, альманахів. Під час "перебудови" "самвидав" став масовішим, оскільки у ньому брали участь не тільки засуджені літератори чи правозахисники, а й студентство, інтелігенція і навіть робітники (представники "тонких структур суспільства" [11]), а нелегальні газети друкували чималими тиражами (іноді на місцях, а іноді в балтійських республіках та Польщі). І "шістдесятники", і "вісімдесятники" сповідували принципи правдивості, державності, етичності.
Те, з чим зіткнулось українське суспільство на парламентських виборах і 2006 р., і 2007 р., на декларованих, але перенесених — 2008 р., як ці процеси інтерпретовано, — важко назвати журналістикою, адже неодноразово реалізовано найбрудніші, найогидніші політичні технології: під "шапкою" (логотипом) відомої газети у світ з'являлись видання-"двійники" (аналогія з кандидатами-"двійниками"!). Апофеозом цинізму в ставленні до співгромадян, із метою дезорієнтації виборців і нагнітання електорального опору, була газета соцпартії "Сільські вісті від Івана Бокого". Подібне відбувалося й із іншими виданнями. Тому виникають запитання-відповіді:
1. Невже ці видання стали неформальними? Ні. Надруковані легально у державних друкарнях.
2. Чи не є межею "самвидаву" тиражні показники? Звичайно. І за законодавством, і за логікою, і за масовокомунікативною практикою від 1000 примірників починаються масова комунікація, масові засоби інформації, масова аудиторія.
3. Чи співставний "самвидав" у кількох примірниках чи десятках примірників (у 80-ті — до 1000), організований на пожертви, із "квазісамвидавом" початку ХХІ ст. накладами у десятки й сотні тисяч примірників коштом партій чи олігархів? Не зіставний.
4. Чи нечесніше організовані РК-акції та РК-явища, що набули поширення з допомогою масової комунікації (через інструменталізацію МК), відмежувати від журналістики, оскільки в них головний принцип — політична пропаганда й масова маніпуляція? Є рація, а є й небезпека: невідомо, чи усвідомлюють різницю власники мас-медіа, журналістський, редакторський корпус.
Питання "неформальної" преси в сучасних умовах (від середини минулого десятиліття) надумане ще з двох причин: а) маємо "надлишок" офіційних видань, адже різниця між зареєстрованими й реальними ЗМІ в деяких регіонах у співвідношеннях 2:1 і більше [12]; б) законодавством не заборонено друкувати будь-яку поліграфічну продукцію накладом до 1000 примірників без реєстрації. І це випливає зі ст. 20 ("Масова інформація та її засоби") Закону України "Про інформацію", де подано визначення друкованих ЗМІ ("газети, журнали, бюлетені тощо і разові видання з визначеним тиражем" [13] (виділення наше. — М. Ж.). Попри очевидну суперечність зі ст. 11 ("Державна реєстрація друкованого засобу масової інформації") Закону України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні" ("Державній реєстрації підлягають всі друковані засоби масової інформації, що видаються на території України, незалежно від сфери розповсюдження, тиражу і способу його виготовлення" [14]), ніхто не скасував дію ст. 20 попередньо цитованого закону.
Аргументуємо свою позицію щодо пункту б). По-перше, наявна законодавча суперечність: в одному випадку таки йдеться про визначений тираж, хоча й не названо жодної цифри. Світова практика класифікації комунікації за кількістю співрозмовників, на яку спирається Г. Почепцов і яку ми теж не відкидаємо (бо працює десятиліттями), зводиться до того, що масова комунікація починається з 1000 осіб, минаючи внутрішню, міжлюдську (діалог), малогрупову (полілог), публічну (від 20—30 осіб), організаційну (понад 100 осіб) [15]. По-друге, йдеться про законодавчу традицію: є закони писані, які не завжди виконують, а є сформовані практикою, які "працюють" завжди. По-третє, в законі про пресу зігноровано елементарну логіку і здоровий глузд: наприклад, оголошення про засідання вченої ради інституту чи інформаційний бюлетень про роботу відділу школи мистецтв, видрукувані на лазерному принтері в кількох примірниках, теж потребують державної реєстрації. Через абсурдність ст. 11 як вияв неосвіченості вітчизняних законодавців, її не просто систематично порушують, а й ігнорують. Це слушно з погляду адекватності людських вчинків, але неправильно через формування традиції нехтувати законодавство.
Елементи інших опозиційних пар типологічного класифікатора (мал. 2) у науковій літературі описані. Так, демократичну ("відображає всі суспільні сили та явища, за винятком осуджених світовою спільнотою (расизм, шовінізм, насильство). Найбільш притаманна країнам із розвинутою парламентською, президентською, партійною демократією, яка гарантує свободу преси" [4, 244]) й тоталітарну журналістику досліджують В. Шкляр, А. Чічановський, О. Гриценко, І. Паримський та ін.; якісну — А. Москаленко, Б. Потятиник, інформаційну; друковану — представники кафедр теорії і практики журналістики; аналітичну — В. Здоровега, О. Кузнєцова, Й. Лось; аудіовізуальну — на кафедрах радіомовлення і телебачення; бульварну — значно менше, очевидно, через критичне, негативне ставлення до неї наукового корпусу.
Пари 2, 5 і 10 ("острівна — континентальна"; "якісна — бульварна"; "інформаційна аналітична") доволі близькі, але різні.
Острівна модель відображає британські й постбританські журналістські традиції — американські, австралійські, а континентальна — традиційно європейська. Першу ще називають англо-саксонською, другу — романо-германською.
Якісна преса реалізується не лише в Європі, в межах континентальності, а скрізь, де власники-видавці-редактори ставлять високі суспільні вимоги і дотримуються їх у своїй професійній діяльності — і на островах, і деінде. Аналогічно й бульварна — є там, де панує безпринципність, де головне — прибутки, а не мораль, чесність, гуманізм.
Іноді вважається, що інформаційна журналістика є синонімом "острівної", аналітична — "континентальної". Такі висновки дещо спрощені. Коректніше виділяти певні риси (домінування факту — домінування коментарю) та не ставити знака рівності чи тлумачити як тотожність. В Європі чимало видань, які теж сповідують "культ факту", у СІЛА, — які надають перевагу аналітиці. Але цього не досить, щоб говорити про змінені ролі. Інформація — основа аналітики, надто, коли інформація наділена генетичними властивостями. Аналітичні тексти ще не характеризують видання як "якісні" чи континентальні. Крім того, є змішані типи й форми журналістики, як, наприклад, у скандинавських країнах.
Порушення системи противаг, зміщення акцентів, "бульваризація", примітивізація міжнародного медіапростору (глобально) привертають додаткову увагу учасників мас-медійного процесу. В. Шкляр вважає, що головними причинами цих експансійних тенденцій острівної моделі є новітні технології та усереднення, девальвація запитів аудиторії під впливом масової культури [4, 243]. Хоч наша журналістика протягом століть формувалась як аналітична, коментувальна, це зовсім не означає, що нові, переважно заокеанські, виклики нам не загрожують — вони доволі безпечні.
1. Корнилов, Е. А. Журналистика на рубеже тысячелетий : науч. изд. / Е. А. Корнилов. — Ростов н/Д. : Донской ИД, 1999; Корнилов, Е. А. Социокультурные модели журналистики // Филол. вестн. Ростовского гос. ун-та. — 1998. — № 3.
2. Прохоров, Е. Homo sapiens XXI века — человек информированный (к проблеме социокультурных типов журналистики в формирующемся едином информационном пространстве) // Филол. вестн. Ростовского гос. ун-та. — 1999. — № 3.
3. Шкляр, В. І. Аспекти соціокультурних моделей : рукопис // Власний архів автора. — К., 2005. — 17 жовт.; Шкляр, В. Соціокультурні та політичні моделі журналістики // Українська журналістика в контексті світової : зб. наук. пр. — К., 2001. — Вип. 5. — С. 5—9.
4. Шкляр, В. Вектори часу // Україна на шляху до Європи / упоряд.: В. І. Шкляр, А. В. Юричко. — К. : Етнос, 2006. — С. 242.
5. Житарюк, М. Г. Проблеми міжнародної журналістики в українських ЗМІ // Житарюк М. Г. Соціокультурна модель журналістики: традиції і новаторство : монографія. — Львів, 2008. — С. 305—319.
6. Житарюк, М. "Елітна", "елітарна", "опінієтворча", "якісна" преса і преса думок: синоніми чи пароніми? // Вісн. Львів. ун-ту. Серія: Журналістика. — Львів : ЛНУ, 2001. — Вип. 21. — С. 194—197.
7. Назаров, В. "Пустое множество" социальной информации // Пчела. — 2002. — № 38. — Апр.—июнь. — 8. Вернадский, В. И. Размышления натуралиста: научная мысль как планетарное явление : В 2 кн. / В. И. Вернадский. — М., 1977. — Кн. 2. — 192 с.; Вернадский, В. И. Химическое строение биосферы Земли и её окружение / В. И. Вернадский. — М., 1965.
9. Тейяр дэ Шардэн П. Феномен человека / П. Шардэн дэ Тейяр. — М., 1965.
10. Потятиник, Б. Патогенний текст / Б. Потятиник, М. Лозинський. — Львів : Місіонер, 1996. — 296 с.
11. Канигін, Ю. Крила особистості // Наука і суспільство. — 1991. —№ 5. — С. 10—14; Канигін, Ю. Соціальний інтелект і здоровий глузд // Наука і суспільство. — 1991. — № 4. — С. 8—13.
12. Шкляр, В. Мас-медіа і утвердження демократії // Українська журналістика: вчора, сьогодні,
завтра / за заг. ред. В. І. Шкляра. — К., 1997. — С. 94.
13. Закон України "Про інформацію" // Засоби масової інформації: Українське законодавство. — К., 1999. — С. 10.
14. Закон України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні" // Засоби масової інформації: Українське законодавство. — К., 1999. — С. 30.
15. Почепцов, Г. Г. Теорія комунікації / Георгій Георгійович Почепцов. — К., 1999. — С. 8—9.
16. Шкляр, В. Вектори часу // Україна на шляху до Європи / упоряд.: В. І. Шкляр, А. В. Юричко. — К. : Етнос, 2006. — С. 244.
17. Там само. — С. 243.