Ласкаво просимо

УДК 070.448:621.396.7

Статтю присвячено введенню однієї з ключових загальножетодологічних проблем, сучасної науки — впливу науковця на досліджуване явище — в парадигму журналістикознавства.
Ключові слова: принцип невизначеності", "проблема вимірювання", теорія складності, достовірність, верифікація, журналістикознавство.

This article is devoted influence of researcher on the object of research. Influence of researcher on the object of research is the key problem of modern science. This problem is considered in the context of theory of journalism.
Keywords: "principle of vagueness", "measuring problem", Complexity, authenticity, theory of journalism, establishment of truth.

Статья посвящена введению одной из ключевых общежетодологических проблем современной науки — влияния исследователя на исследуемое явление — в парадигму журналистикознавства.
Ключевые слова: "принцип неопределенности", "проблема измерения", теория сложности, достоверность, верификация, журналистиковедения.

Принцип невизначеності" як одна з фундаментальних загальнонаукових проблем був сформульований фізиками-атомниками у 30-ті рр. минулого століття. Наскільки прилад впливає на експеримент, а дослідник — на досліджуваний феномен? Що насправді виявляється результатом пошуку, який є одночасно фіксацією явища і втручанням у нього: відомості про певний природний процес чи дані про продукт взаємодії цього процесу і процесу пізнання?

"Припустимо, нас цікавить рух електрона у камері Вільсона, і ми завдяки певному спостереженню визначили координати і швидкість електрона. Та це визначення не може бути точним. Воно має щонайменше дві неточності, зумовлені співвідношенням невизначеностей, і, ймовірно, буде вміщувати ще більші неточності, пов'язані зі складністю експерименту", — зазначає В. Гейзен-берг [1].

Можна точно назвати місце і час, коли "проблема невизначеності" перетнула межі квантової механіки й посіла місце у свідомості фахівців із соціальних наук. У серпні 1932 р. у Копенгагені на медичному конгресі фізик Н. Бор обґрунтував паралель між процесами взаємодії "...розуму і матерії. Як підкреслював Бор, взаємодію між вимірювальними приладами і об'єктами дослідження в атомній фізиці можна порівняти із взаємодією, з якою дослідник стикається у психологічному аналізі: стан нашої думки неодмінно змінюється, варто тільки сконцентрувати увагу на чомусь одному" [2, 217].

Подальші медико-біологічні й соціальні дослідження, здійснені, зокрема, французьким Інститутом Ларошфуко, повністю підтвердили це припущення [3].

В українському журналістикознавстві сьогодні відбувається своєрідна дифузія методологічних парадигм. Пов'язана вона не з формальною зміною наукової спеціалізації (з філологічної на соціальну), а з активним цілеспрямованим запозиченням прийомів пізнання, притаманних природничим і точним наукам. Використанням кількісних методів дослідження і орієнтацією на об'єктивні критерії верифікації результатів наукової роботи [4—8].

Подібний шлях, безумовно, розкриє нові перспективи перед науковцями, дозволить краще зрозуміти процеси, які відбуваються в українському інформаційному просторі. Але, водночас, він зробить актуальними для жур-налістикознавців проблеми, які давно стали "каменями спотикання" для фізиків, біологів, системних аналітиків тощо.

Подібне "запозичення" і низка пов'язаних із ним розчарувань, граничним проявом яких є відчай емпіріокритицизму та агностицизму, теза, що об'єктивності не існує, оскільки суб'єктивізм закладено у природі, є зрозумілим наслідком призвичаювання до нового пізнавального інструментарію. Відлуння подібних коливань - від активного застосування методу до заперечення і нового захоплення ним - на наступному етапі еволюції галузі можна побачити у роботах сучасних американських та західноєвропейських істориків і літературознавців (Г. Дюмулен [9], Д. Перкінс [10] та ін.). Таким чином, актуальність запропонованої статті полягає у теоретичному визначенні методологічних проблем науки про журналістику з метою подальшої оптимізації дослідницьких методик. На нашу думку, це сприятиме зміцненню зв'язків між теорією журналістики і конкретною практикою медіадіяльності, у чому і полягає безпосереднє наукове завдання розвідки. Предметом її є конкретні прояви "принципу невизначеності", що випливають із внутрішніх суперечностей, об'єктивно притаманних методам наукового пізнання, а об'єктом - сучасні методи жур-налістикознавства.

Наскільки нам відомо, розгляд вітчизняної теорії журналістики з точки зору "проблеми невизначеності" раніше не здійснювався. Водночас, аналіз літератури за темою статті доводить, що деякі її складові, зокрема, пов'язані з удосконаленням методології вивчення масової комунікації, розглядалися у межах української школи журналістикознавства. Так, сучасні методи медіадосліджень розкрито у монографії "Моніторинг та інформаційне моделювання засобів масової інформації" за редакцією В. Різуна [6], а також у працях В. Іванова [4], Г. Почепцова [5], Н. Непийво-ди [7]. Загальні положення проблеми вимірювань у гуманітарних науках, а також окремі аспекти оптимізації експериментальної роботи у гуманітарних галузях розглянуто в розвідці В. Різуна та Т. Скотнікової "Методи наукових досліджень у журналістикознавстві" з посиланням на методологію прикладних соціальних досліджень Д. Кемпбелла [8]. Фактично, у згаданій книзі описано шляхи подолання так званої операційної складової "проблеми невизначеності" за В. Гейзенбер-гом [1], тобто неточностей, пов'язаних зі складністю експерименту.

Як згадувалося вище, пріоритет щодо переоцінки гуманітарної парадигми пізнання з точки зору "принципу невизначеності" належить Н. Бору. Обставини введення окресленої проблеми у загальнонауковий обіг оприлюднені у його біографії [2].

Щодо журналістикознавчого аспекту "принципу невизначеності", яка неодмінно повинна враховуватися будь-яким дослідником, що поділяє пізнавальні пріоритети природничих наук, то, на нашу думку, він передбачає відповідь на такі запитання:

1) Наскільки використання соціологічних моніторингових методик ЗМК, а також кількісних методів дослідження текстів може вплинути на комунікативне середовище?

2) Який характер матиме цей вплив?

3) Наскільки зміна дослідницької парадигми журналістикознавства (з філологічної на соціологічну) відіб'ється на медіаосвіті, та як ці зміни можуть позначитися у майбутньому на стані інформаційного простору?

А якщо уникнути деталізації, то редукується до двох основних складових. Проблеми відповідності методу предметові дослідження. І проблеми коректної екстраполяції часткового (наприклад, даних дослідження конкретного видання у конкретний проміжок часу) на загальне (видання як узагальнену модель або галузь як таку).

Зазначимо, що правомірність подібного визначення проблеми зумовлена такими чинниками. Захоплення формалізованими, зокрема, "жорсткими" системними прийомами дослідження у тих галузях, які традиційно користувалися якісними, "описовими" методами, призвело до низки наукових розчарувань. До того ж, першими заговорили про методологічну безпорадність спроб редукувати складні системи з невизначеною ієрархією до рівня формалізованих схем, які можна описати математичною мовою, самі системні аналітики. Не варто забувати: точка зору, що коректний результат, одержаний якісними методами, - це краще, ніж відсутність результату внаслідок використання методів кількісних, належить одному з фундаторів системного аналізу Л. фон Берталанфі: "Щодо складних явищ "пояснення як таке" за допомогою якісних моделей... більш прийнятне, ніж відсутність пояснення взагалі. Це положення жодною мірою не обмежується соціальними науками та історією; такою ж мірою воно стосується таких галузей, як метеорологія або теорія еволюції [11]". Навряд чи можна вважати науковою еклектикою екстраполяцію подібного, по суті, загальнометодологічного положення на теорію журналістики.

Згідно з концепцією інваріантного моделювання, рівень формалізації (а відповідно -точності) будь-якої вербальної моделі завжди буде низьким внаслідок притаманної словам багатозначності [12, 3]. Водночас останнє є невід'ємною ознакою будь-якого журналістського тексту, а отже, і будь-якої системи текстів (жанру, верстки конкретного видання, серії телевізійних і радіопрограм). Це, власне, і визначає згаданий вище конфлікт досліджуваного предмета і методу, який жодною мірою не є явищем надуманим і штучним: першими з подібною парадоксальною невідповідністю методу предмету зіткнулися біологи, спробувавши використати дослідницький інструментарій атомної фізики. Щодо молекулярної біології, цей парадокс формулюється так: чи можна, не перериваючи процес життя, визначити, які саме атоми належать живому організмові, а які — неживій природі? Адже, за Н. Бором, у процесі метаболізму атоми безперервно як вводяться в організм, так і видаляються з нього. Таким чином, "...аби дізнатися, яку роль відіграє у функціях тварини кожний окремий атом, необхідно вбити тварину, і таким чином знищити об'єкт дослідження" [2, 216]. Подібний стан речей дозволив Н. Бору екстраполювати на біологію фізичний "принцип невизначеності", а також визначити живий організм як крайню межу кван-тифікації у вивченні функцій життя: "У кожному експерименті над живими організмами повинна залишатися певна невизначеність щодо фізичних умов, у яких вони здійснені. Отже, можна дійти такого висновку: та мінімальна свобода, яку ми змушені залишити досліджуваному організму, аби не вбити його, якраз достатня для того, щоб він міг приховати від нас свої найзаповітніші таємниці. З цієї точки зору саме життя в біологічному розумінні цього слова слід розглядати як елементарний факт, подібно до того, як в атомній фізиці за основний факт приймається існування кванта" [2, 217].

З викладеного випливає, що необхідною передумовою формалізованого дослідження є коректна квантифікація досліджуваного об'єкта. Але якщо в атомній фізиці і біології подібна проблема вирішується "за умовчанням" (квант — у першому випадку, організм — у другому), то щодо таких "гібридних" (кількісно-якісних) галузей, як масова комунікація, подібної визначеності бути не може.

Візьмемо як приклад контент-аналіз. У межах цього методу власне формальному етапові дослідження передує етап гуманітарний, тобто неточний. Стадія досить довільного, принаймні "не жорсткого", вибору квантифікаторів.

"Контент-аналіз вимагає від дослідника, по-перше, інтуїції, досконалого знання предмета аналізу, для того, щоб правильно обрати одиниці дослідження, по-друге, кодувальник має виявити терпіння і дисциплінованість для строгого виділення та підрахунку одиниць аналізу" [6, 56].

Але у такому випадку позбавлений суб'єктивізму кількісний аналіз є лише надбудовою, яка ґрунтується на обраному логіко-інтуїтив-ними методами гіпотетичному припущенні. І якщо висхідна гіпотеза виявилася помилковою, то "сильний" бік методу, а саме: елімінування за його межі суб'єктивного ставлення науковця до теми обернеться проти нього. Позбавить ученого "зворотного зв'язку" з досліджуваним матеріалом, простіше кажучи, можливості "схаменутися". Того, що Н. Вінер визначав як повернення похибки у виконанні команди у систему часткової підстави ".для виконання наступної команди, завдяки чому відхилення у той чи інший бік корегуються на самому початку, до того, як вони досягнуть великих значень" [13]. Натомість викладений у формалізованому вигляді хибний результат створить ілюзію достовірності. Особливо це небезпечно у випадку використання математичної обробки результатів аналізу, а також їхньої комп'ютерної інтерпретації. Ця проблема гостро постала сьогодні у такій специфічній галузі знаннь, як інструментальна "детекція брехні" (йдеться як про юридичний, так і про суто лабораторний, нейрофізіологічний, аспект явища). Попри велику кількість комп'ютерних програм, які дозволяють швидко і зручно інтерпретувати результати аналізу, автори академічного курсу з поліграфії рекомендують як єдиний валідний метод обробки даних власноручну розшифровку поліграм, до того ж, зафіксованих не на оптико-електронному, а на паперовому носії [14].

Спробуємо уявити конкретну небезпеку, пов'язану з використанням точних і природничих методів, на прикладі цитованої вище монографії "Моніторинг та інформаційне моделювання засобів масової інформації" (книги, безумовно, етапної для вітчизняної теорії масової комунікації, корисної як для теоретиків, так і для практиків).

Припустімо, що об'єктом вивчення стали дві газети, описані в згаданій монографії [6, 67]. Назвемо їх умовно "В" і "Б". Досліджувалися вони аналітичними методами, викладеними в розділі першому того ж наукового видання. Мета даної роботи — перевірка припущень щодо еволюції першої газети, і мети існування другої. За робочу гіпотезу було взято тезу, що перше видання пройшло розвиток від категорії масової бульварної преси до преси респектабельної. А друге — існує як специфічний засіб обслуговування комунікативних потреб істеблішменту. Воно вміщує певні "послання", зрозумілі тільки для втаємничених і непрозорі для інших. (Саме таке враження, до речі, і виникає час від часу в пересічного читача тижневика "Б". Високий інтелектуальний рівень публікацій не дає підстав для сумніву в професіоналізмі журналістів. Водночас не виникає відчуття, що ти не все зрозумів, що перед тобою - код, шифр без криптографічного ключа).

Припустімо, що визначення категорій дослідження і, відповідно, квантифікацію текстів, "виділення мовних одиниць аналізу (одиниць підрахунку), тобто мовних індикаторів шуканих категорій" буде здійснено науковцем на підставі уявлення про ці газети як "чорні скриньки" [8, 36]. Завдяки вивченню "сигналу на вході" (соціокультурного і політичного контексту, інформації, яка потрапляє в дані видання як основа для створення журналістських текстів), і "сигналу на виході" (власне журналістських творів). Без уявлення про структурну, функціональну, ресурсну і цільову складові діяльності редакції "В" і редакції "Б", як цього і вимагає неупереджений моніторинг.

Цілком природно, що у випадку з "В" дослідник обере лінгвістичні ознаки "облагород-ження іміджу" газети як чинники, що характеризують семантичну динаміку еволюції газети від бульварного видання до "високоякісної преси". А у випадку з "Б" - зосередиться на виявленні формальних ознак "прихованого змісту", зрозумілих лише для владної еліти сигналів, зашифрованих між рядками послань ".конкурентам чи потенційним союзникам" [6, 67], семантичних "острівців непрозорості", алогізмів, суперечностей. Саме такий підхід випливає з декларованої згаданими редакціями інформаційної політики. Зокрема, редакційного самовизначення газети "Б" як газети не масової, але впливової, тобто такої, що, будучи на вищому щаблі поінформованості, перебуває у специфічних взаєминах із владою. "Каменем спотикання" подібного пошуку стали чинники, які неможливо або принаймні дуже складно виявити, не володіючи додатковою інформацією про специфіку як згаданих газет, так і українського медіаринку.

Парадокс функціонування тижневика "Б" (кореспондентом якого автор працював багато років, спеціалізуючись у галузі журналістського розслідування) полягає не стільки в меті комунікативної діяльності газети, скільки в її досить незвичній внутрішньоре-дакційній структурі. Відділи мають практично необмежену автономію. їхня діяльність досить часто не координується ані на рівні редактора, ані на рівні відповідального секретаря. За таких умов публікація матеріалів, які вміщують діаметрально протилежні оцінки однакових фактів, є досить частим явищем. Події, інтерпретовані як шахрайство на сторінці "Право", можуть бути подані як суспільно позитивне явище на сторінці "Культура" (йдеться про конкретний випадок незаконного привласнення державного майна комерційною фірмою, замаскованою під "галерею сучасного мистецтва"). Водночас відділ політики може вмістити толерантне інтерв'ю з політичним діячем, який здійснював "прикриття" згаданої галерейної афери. "Газовий конфлікт" може висвітлюватися відділом політики і відділом економічної безпеки з таких різних позицій, що це навіть стане приводом для внутрішнього службового розслідування і т. п.

Жорстка запрограмованість науковця на "пошук прихованих послань" підштовхне його до інтерпретації подібних ірраціональних "messages" як певного символічного коду і відповідного вибору змістових елементів тексту. Зрозуміло, що будь-який алгоритм подальшої обробки результатів не виправить цієї похибки.

Не набагато простіша ситуація і з газетою "B". "Зміна іміджу" не наблизила це видання до категорії "quality press", оскільки не змінилася його паракомунікативна мета існування. Одною з ознак цієї "незмінності цілі" є масована пропаганда містичного світосприйняття. Стрижнем кожного номера була і залишається комерційна реклама цілителів, екстрасенсів, "провидиць". Тобто контент, який неможливо уявити на шпальтах респектабельної газети. Зрозуміло, що така редакційна політика ґрунтується не на ідейних, а на економічних чинниках. Із наслідками подібної комунікативної діяльності автору довелося зіткнутися, здійснюючи журналістське розслідування результатів звернення важко хворих людей до "цілителів" і "провидиць" [15—17]. Не з'ясувавши причини подібної "стабільності пріоритетів" і обравши як одиниці дослідження зовнішні лексичні та візуальні ознаки іміджу газети, теж можна одержати результати, які не відповідають реальному станові речей.

Непрямим підтвердженням зазначеного може стати аналіз ресурсної складової діяльності згаданих газет. Примірник "D" коштує дорого, що є ознакою не елітарності, а відсутності додаткових прихованих джерел фінансування, простіше кажучи, бідності. При всіх недоліках нескоординованого підходу до керівництва відділами репортери "D" справді мають майже необмежену свободу висловлювання. Ймовірність того, що матеріали, вміщені на шпальтах "D" як розслідування, — це насправді розслідування, а не "озвучений злив компромату", досить висока. Оскільки аиі політичний, ані фінансовий нобілітет не-зацікавлений підтримувати матеріально такий стан речей; газета, попри "елітарний" імідж, періодично жевріє на межі рентабельності. Зрозуміло, що цей факт важко пояснити в межах гіпотези щодо її специфічної ролі "зв'язкового" між певними політичними і бізнес-колами. Ціна на примірник "B" — мінімальна. Абстрагувавшись від емпіричної складової, можна висловити суто системологічне тлумачення викладеного. За В. Сафоновим, будь-яку систему можна розглянути у вигляді сукупності моделей структури, функціонування, мети і ресурсів:

М сист. = < М стр. + М функц. + М рес. + + М мети >, де: М сист. — модель системи в цілому, М стр. — модель структури, М функц. — модель поведінки, функціонування,

М рес. — модель ресурсів,

М мети — модель мети існування системи [18]. Зрозуміло, що, здійснюючи моніторинг будь-якого видання, телеканалу, радіостанції або інтернет-проекту, доречно розглядати об'єкт дослідження не як "річ у собі" і не як суму неорганізованих ієрархічно елементів, а як системну цілісність. Тоді вибір одиниць дослідження буде відповідати як сучасному станові існування системи, так і реальній динаміці її розвитку. Вважаючи гіпотетичні дані щодо моделі структури видання "D" та функціональної і ресурсної моделей видання "B" апріорно істинними, дослідник ризикує створити внутрішньо несуперечливий і методологічно коректний план аналізу контенту цих видань, який, попри свою досконалість, не дасть точної характеристики досліджуваного матеріалу.

Складність полягає у тому, що виявити функціональні, ресурсні й цільові характеристики системи, виходячи виключно з аналізу властивостей самої системи, не завжди можливо. А брак даних щодо окреслених системних характеристик неодмінно позначиться на валідності результатів.

Подібна обмеженість кількісно-якісних методів, що ґрунтуються на синтезі формальних і гуманітарних складових, зазначалася багатьма дослідниками. Блискуче розкрив суть цієї прихованої суперечності соціолог А. Здра-вомислов, визначивши контент-аналіз як "науково обґрунтований метод читання між рядків" (зважте на міметичне віддзеркалення згаданого парадоксу в структурі наведеного висловлювання: чітке визначення "науково обґрунтований метод" протиставлено образному, побутовому — "читання між рядків"). Це висловлювання жодною мірою не слід тлумачити як заперечення сучасних методів журналістикознавства та істинності здобутих у такий спосіб даних. Навпаки. Сумнів в універсальності конкретних шляхів та інструментів пошуку істини завжди є ознакою реальної науки, умовою гносеологічної повноцінності галузі.

Повертаючись до конкретного прикладу з виданнями "B" і "D", варто наголосити, що наведено його виключно з ілюстративною метою. Щоб з'ясувати, можливо чи не можливо в принципі розкрити окреслені особливості згаданих видань шляхом формалізованого аналізу вміщених у них текстів, потрібні спеціальні дослідження. Цілком імовірно, що відповідь на це запитання — позитивна. Що, наприклад, урахування "фрактального" принципу подібності властивостей складових системи системі в цілому може "підказати" аналітику правильне розуміння неочевидних функціональних особливостей об'єкта. Тобто вивести науковця за межі гуманітарних "обмежень самоочевидності" (термін Л. Шесто-ва). І це стане передумовою для одержання точних формалізованих результатів.

Отже, наведене вище стосується такої складової "проблеми невизначеності", як відповідність предмета і методу дослідження.

Дещо відмінні ймовірні ризики вбачаються в іншому прояві "принципу невизначеності" щодо журналістикознавства (а, відповідно, медіаосвіти й подальшої трансформації інформаційного простору, зумовленої зміною дослідницьких і педагогічних пріоритетів галузі). Йдеться про проблему екстраполяції часткового на ціле. З точки зору практика, це насамперед об'єктивний вплив на галузь сукупності факторів, пов'язаних із ретроспективною орієнтованістю будь-яких соціологічних досліджень. Будемо виходити з того, що соціологічний "прилад" (дослідницький інструментарій) впливає на об'єкт вивчення (медіапростір), що інформаційне середовище змінюється, вдосконалюється і регулюється завдяки здобутим у процесі моніторингів знанням (а інакше, подібні дослідження доведеться визнати суто академічними, позбавленими практичного сенсу). Подібні перетворення можуть відбуватися як у масштабах соціуму, так і в межах окремих редакційних колективів. Наслідуючи іноземний досвід, чимало редакцій замовляє сьогодні цільові соціологічні дослідження аудиторії з метою вдосконалення інформаційної діяльності. На підставі одержаних даних вирішується доля тих видавничих або теле-радіомовних проектів, що існують, а також розробляються нові рубрики, телевізійні й радіопрограми.

Описаний підхід потім відбивається на медіаосвіті у вигляді формування принципів діяльності майбутніх журналістів.

Але й точні online методики вивчення гля-дацьких пріоритетів, описані у фундаментальному канадському соціологічному дослідженні "Діти і телебачення" [19], і традиційні для вітчизняної соціології методи завжди дають уявлення виключно про той контент, що існує. Так само і уявлення про те, що хотіли б бачити (чути) споживачі інформаційної продукції в ефірі (на шпальтах видань) у майбутньому, з'ясовані шляхом анкетування, соціологічних опитувань тощо, теж є опосередковано ретроспективними. Думка про те, що могло б бути у виданні, на замовлення якого здійснюється опитування (анкетування), формується у пересічного представника аудиторії під впливом вражень, сформованих інформаційним простором. Тобто тим продуктом, що вже присутній на медіаринку. Подібний стан речей — цілком природний для соціології як наукової галузі. Але щодо практики мас-медіа, його слабким місцем є прогностика. А прогнозування — це якраз той практичний результат, якого чекають від соціологів власники медіа. їм потрібні підказки щодо майбутнього успіху або неуспіху перспективних задумів. І поради щодо оптимізації шляхів інформаційної діяльності.

Певно, нема сенсу зупинятися у межах даної статті на теоретичних поясненнях неод-номірності, закладеній у самій природі довгострокового прогнозування. Це питання давно й успішно вивчається у межах так званої "теорії складності". І висновки її, попри теоретичну цінність, залишають практикам значно менше приводів для оптимізму, ніж це здавалося еволюціоністам ХІХ ст. (літературним втіленням сподівань яких є Шерлок Холмс, що брався, вивчаючи краплю води, розповісти все про минуле і майбутнє океану).

"Дослідження Лоренца та інших вчених довели, що довгострокове прогнозування неможливе в усіх відкритих складних системах. Щонайменші зміни початкових умов призводять до інших результатів. У той же час в усіх цих результатах, як би вони не відрізнялися один від одного, присутній єдиний, спільний для всіх паттерн" [20]. Із суто практичної точки зору найсуттєвішим видається ось що. Моделюючи майбутнє за допомогою ретроспективного аналізу, одержимо коректні результати лише у межах того часового відрізку, який передує якісному стрибкові. Революційній зміні кількісних і якісних характеристик системи (як таку можна розглядати й окреме видання, і медіагалузь у цілому). Від цього моменту, згідно з теорією інваріантного моделювання, прогнозоване майбутнє системи, сформульоване на підставі даних про її минуле, буде тим менш вірогідним, чим більшу кількість даних ми аналізуємо [9]. Говорячи словами В. Орлова, науковець опиниться у стані безкінечного вдосконалення катапульти замість винаходу пороху. Власне, подібний стан речей є очевидним як для теоретиків, так і для практиків медіадіяльності.

"Не ставлячи під сумнів загальний висновок, хотілося б зауважити, що успіх цього конкретного дослідження був не тільки результатом прогнозування подій у світі, а й наслідком того, що в радянській пресі. існувала сувора модель пропорційного розподілу матеріалів, насамперед — громадського життя", — стверджують В. Різун, Т. Скотнікова, В. Іванов, О. Ме-лещенко, характеризуючи прогноз розподілу матеріалів у газеті "Известия", створений у 1967 р. А. Барановим [6, 46].

".Звідки читачу знати, чи сподобаються йому статті, які ще не написані [21]", — вустами одного зі своїх персонажів охарактеризував соціологічну прогностику у видавничій діяльності один із найуспішніших американських літераторів Дж. Венс.

"...У справах культури не попит породжує пропонування, а навпаки. Ви читаєте Данте тому, що він написав "Божественну комедію", а не тому, що відчули таку потребу: вам би ніколи не наснилася ані ця людина, ані її поема" [22, 8], — стверджував Йосип Бродський (лекція в Бібліотеці Конгресу США, жовтень, 1991).

Виразним прикладом того, як науково коректні засоби дослідження призводять до сумнівних висновків унаслідок некоректної екстраполяції часткового на ціле, є робота У. Кійта "Радіостанція" [23]. Розділи його праці, які стосуються соціологічних досліджень аудиторії, переконують, що надвузьке форматування радіомовлення, що призвело до глибокої кризи американської радіожур-налістики, є найкращою з можливих перспектив розвитку радіо. Водночас, якщо навіть розглядати радіостанцію виключно як комерційне підприємство, то з праці Кійта незрозуміло, чому, наприклад, акустичне мистецтво США, відчужене в Америці від ра-діоефіру, виявилося цілком конкурентоспроможним у сфері аудіовидавництва? Чому, наприклад, Н. Корвін, один з корифеїв "золотої доби" Сі-Бі-Ес, що цілком успішно реалізував себе у звукових видавничих та інтер-нет-проектах [24], називає сучасне ефірне радіомовлення Північної Америки безнадійно хворим кращим другом?

Наявність нових, революційних проектів, несподіваних рішень, "концепцій прориву", які безпосередньо не випливають із відпрацьованих традиційних схем, є одною з умов розвитку будь-якої галузі. І медіагалузь — тут не виняток. Але історія мас-медіа підтверджує ті положення загальної теорії систем, згідно з якими ретроспективний аналіз взагалі не завжди може бути надійним знаряддям пошуку нового. Інструментальне ж використання його у межах соціологічних медіадослід-жень іноді може призвести до стагнації або феномену "горизонтального розвитку" (репродукування відпрацьованих схем замість прогресу). Це відчував ще перший менеджер Бі-Бі-Сі Дж. Рейз, стверджуючи, що мало хто з радіослухачів по-справжньому знає, чого хоче, і майже ніхто не знає, що йому насправді потрібно. (У науковий обіг його висловлювання з приводу необхідності орієнтуватися на високі інтелектуальні й творчі стандарти радіомовлення, а не наймасовішу нерозвине-ну частину аудиторії, введено дослідниками соціологічної групи "Глазго" [25]).

Від коректності застосування соціальних методів у дослідженні медіапростору досить часто залежить не тільки подальший стан нашого інформаційного "навколишнього середовища", а й доля конкретних журналістів. Авторові довелося брати участь у розробці двох перспективних медіапроектів: газетного і радійного. У першому випадку — голос його, як і інших практиків, був дорадчим. Основну роботу виконали вітчизняні соціологи і маркетологи під керівництвом американських (на завершальному етапі — англійських) консультантів. Було визначено потенційну аудиторію в усіх регіонах. Методом опитування з'ясовано її смаки і уподобання. На підставі цих даних визначено рубрикацію, тематичну наповненість і основні вимоги до мови й стилю матеріалів. Зауваження автора, що подібний підхід робить видання "вічно другим", штовхає на вже відпрацьовані іншими шляхи, не було взято до уваги. У другому випадку (з радіопроектом) було взято за основу саме креативну складову, розробку і впровадження нових форм мовлення. Шляхом пошуку було обрано натурне моделювання і натурний експеримент із корекцією результатів у процесі набуття досвіду й вдосконалення технологій. Соціологічні дослідження відігравали суттєву, але допоміжну роль. Сьогодні склад співробітників газети, сформованої на підставі "ретроспективного" підходу, скорочено на 30 %. Решта колективу перебуває у неоплаченій відпустці. Радійний проект, попри фінансування виключно за рахунок реклами, не тільки пережив початковий період кризи, а й вийшов на міжнародний рівень інформаційного обміну, почав паралельно з ефірним і інтернет-напрямом засвоювати напрям аудіовидавництва.

Безумовно, подібні приклади належать до категорії одиничних спостережень, а тому не можуть бути підставою для узагальнень. Успіх чи неуспіх конкретного видання (теле-радіоканалу) — річ іноді непередбачувана. Але все ж є сенс брати до уваги подібні дані, не забуваючи, що один-єдиний незручний факт часто може стати приводом до сумнівів щодо істинності красивої теорії.

Отже, вищевикладене дозволяє зробити такі висновки:

1."Проблема невизначеності" у тому специфічному міждисциплінарному розумінні, яке визначив на Копенгагенському медичному конгресі у 1932 р. фізик Н. Бор, справді актуальна щодо журналістикознавчих досліджень.

2.Шляхи подолання методологічних суперечностей, що випливають із "принципу невизначеності", слід шукати як у вдосконаленні конкретних методик досліджень, так і в розширенні дослідницької парадигми. Перевірки результатів, одержаних певним конкретним або іншими методами, і додаткової верифікації як остаточних даних, так і положень, на підставі яких зроблено висновки, методом виключення гіпотез.

3.Як засвідчує досвід суміжних галузей знаннь, а також конкретна практика журналістської діяльності, широке використання природничих методів дослідження у журналістикознавстві жодною мірою не повинне означати відмову від методів, які ґрунтуються на гуманітарних засадах. Зміцненню зв'язків із практикою сприятиме також широке впровадження емпіричних методик насамперед натурного моделювання і натурного експерименту.

1.Гейзенберг, В. Физика и философия / В. Гей-зенберг ; пер. с нем. И. А. Качурина, Э. П. Андреева. - http://textshare.da.ru

2.Мур, Р. Нильс Бор - человек и ученый / Рут Мур ; пер. с англ. И. Г. Почиталина ; под ред. B.Ф. Кулешова, предисл. В. С. Емельянова. -М. : Мир, 1969. - 470 с.

3.Шерток, Л. Рождение психоаналитика. От Месмера до Фрейда / Л. Шерток, Р. де Соссюр ; пер. с франц. - М. : Прогресс, 1991. - 228 с.

4.Иванов, В. Ф. Загальні принципи аналізу документів // Стиль і текст. - 2005. - Вип. 6. - C.26-31.

5. Почепцов, Г. Г. Теория коммуникации / Г. Г. Почепцов. - http://culture.niv.ru/doc/com-munications/pocheptsov/index.htm#d1

6. Моніторинг та інформаційне моделювання засобів масової інформації : колектив. моногр. / В. В. Різун, В. Ф. Іванов, Н. П. Шумарова та ін. ; за ред. В. В. Різуна ; упоряд. Т. В. Скотникова. - К. : ВПЦ "Київський університет", 2007 . - 272 с.

7. Непийвода, Н. Ф. Членування тексту як один із способів організації змісту повідомлення / / Стиль і текст. - 2000. - Вип. 1. - С. 54-85.

8. Різун, В. В. Методи наукових досліджень у жур-налістикознавстві : навч. посіб. / В. В. Різун, Т. В. Скотникова. - 2-е вид., оновл.- К. : Преса України, 2008. - 144 с.

9. Дюжулен, Г. История Дзэн-буддизма. Индия и Китай / Дюмулен Генрих ; пер. с англ. - С.Пб. : Орис, 1994. - 336 с.

10. Перкінс, Д. Чи можлива історія літератури? / Девід Перкінс ; пер. з англ. А. Іщенка. - К. : ВД "Києво-Могилянська академія", 2005. - 152 с.

11. Берталанфи, Л. Общая теория систем - критический обзор / Л. фон Берталанфи ; пер. с нем. - http://macroevolution.narod.ru/bertalafi.html

12. Малюта, А Н. Гиперкомплексные динамические системы / А. Н. Малюта. - Львів : Выща школа ; Изд-во при Львов. ун-те, 1989. - 120 с.

13. Винер, Н. Индивидуальный и общественный гомеостазис / Н. Винер ; пер. с англ. М. Н. Гра- чева. - http://grachev62.narod.ru/wiener/n04_94st.html

14. Оглоблин, С. И. Инструментальная "детекция лжи": академический курс / С. И. Оглоблин, A.Ю. Молчанов. - Ярославль : Нюанс, 2004, - 464 с.

15. Фоженко, В. А лохотрон все вертится... / B.Фоменко,И. Хоменко // Зеркало недели. -2000. - 20-28 июля. - С. 10.

16. Фоженко, В. А потом за вас возьмутся шаманы. / В. Фоменко, И. Хоменко / / Зеркало недели. - 1998. - 21-27 нояб. - С. 10.

17. Фоженко, В. Лохотрон / В. Фоменко, И. Хоменко // Зеркало недели. - 2000. -13-19 мая. - С. 6.

18. Введение в моделирование систем. - http://v-school.narod.ru/VMS/mis.htm

19. Cunter, B. Children and televasion / B. Cunter, J. McAleer. - London ; New York : Routlege, 1996. -227 p. - (second edition).

20. Джаксон, M. Теория сложности (Complexity) и системный поход / М. Джаксон. - http://www.situation.ru/app/j_art_1052.htm

21. Вэнс, Дж. Дворец любви / Дж. Вэнс. - http://lib.ru/

22. Архангельский, А. Наш август пахнет сентябрем // Известия - Украина. - 1999. - 31 авг. - C.8.

23. Кийт, M. Радиостанция / М. Кийт ; пер. с англ. - М., 2001. - 462 с.

24. Corwin s, N. Classic Radio Programs. - http://www.normancorwin.com/Classic.html

25. Eldridge, J. The BBC: The struggle for Public Servicle Broadcasting // Eldridge J., Kitzinger J., Williams K. The Mass Media and Power in Modern Britain. - Oxford University Press, 1997. -P. 45-59.