Висвітлено видавничі реалії, здобутки та проблеми цієї галузі наприкінці ХІХ – поч. ХХ ст., показано розвиненість редакційно-видавничих принципів підготовки видань до друку. На основі оригінальних джерел зроблено тематико-типологічний аналіз видавничої продукції Українсько-руської Видавничої Спілки (1899–1932), виокремлено основні чинники та принципи формування репертуару.
Ключові слова: типологічна структура, серія, наукове видання, науково-популярне видання, навчальне видання, журнальне видання.
On example of the Ukrainian Publishing Association (1899–1932) the publishing circumstances, achievements and problems of publishing of late 19th – the beginning of the 20th century are highlighted. The development of the main principles of publishing is shown. On the basis of original sources thematic and typological analysis of publishing products is carried out, the main factors and principles of publishing repertoire's formation are highlighted.
Keywords: typological structure, series, scientific edition, popular non-fiction edition, educational edition, journal type edition.
В статье исследуются издательские реалии, достижения и проблемы издательской отрасли конца ХІХ – нач. ХХ века, исследовано развитие редакционно-издательских принципов подготовки изданий к печати. На основании оригинальных источников осуществлено тематико-тпологический анализ издательской продукции Украинско-русского Издательского Союза (1899–1932), определены основные факторы и принципы формирования репертуара.
Ключевые слова: типологическая структура, серия, научое издание, научно-популярное издание, учебное издание, журнальное издание.
Останні десятиліття ХІХ – початок ХХ ст. позначені важливими теоретичними та практичними розвідками у сфері пресо- та книговидання. Це був період формування концептуального потенціалу всієї видавничої справи, що слугував надійною умовою еволюції національно неповторних видань у наступні десятиліття. Одним із найефективніших видавничих осередків України була Українськоруська Видавнича Спілка (далі – УРВС) (1899–1932) – книговидавничий лідер за кількістю випущених видань в українськомовному втіленні впродовж багатьох років. УРВС вирізняло прагнення наситити споживчий ринок різнотематичними творами, покликаними гідно репрезентувати всі види видань нової української літератури. Пріоритетне завдання видавництва – сприяти культурному розвиткові та інтенсифікації літературного процесу, продукуючи найкращі оригінальні та перекладні зразки белетристики й наукових творів. На часі неупереджене вивчення досвіду минулого, що дозволить визначити здобутки, охарактеризувати проблематику, простежити схожість та відмінність двох історичних періодів – сьогоднішнього та минулого, екстраполювати раціональні зерна в сучасну видавничу практику.
Першою спробою виокремити значення УРВС у новітній період незалежності України стала публікація Б. Якимовича "УРВС" [1]. Цінну інформацію, що виявляє питому вагу продукції УРВС у творчому доробку її багаторічного редактора І. Франка, подано в монографії автора [2]. Важливі дані, систематизовані в цитатному матеріалі, що дозволяють простежити формування професійної видавничої діяльності в Україні, оприлюднює навчальний посібник "Видавнича справа та редагування в Україні...", підготовлений за редакцією Н. Зелінської [3]. Оглядова інформація про УРВС є у науковій розвідці Т. Ківшар "Український книжковий рух як історичне явище (1917–1923 рр.)" [4], монографії Я. Ісаєвича "Українське книговидання: витоки, розвиток, проблеми" [5]. Відсутність повних, об'єктивних відомостей про УРВС спонукає окреслити репертуарні пріоритети видавництва, проаналізувати тематико-типологічні характеристики видань, на прикладі УРВС показати розвиненість редакційно-видавничих принципів підготовки видань до друку зазначеного періоду.
Певною ознакою тогочасного видавничого поступу було свідоме запровадження серійності під час формування видавничого репертуару. Тяжіння тогочасних видань до об'єднання у певних серіях, що в свою чергу передбачало поступове планомірне нагромадження визначених книжкових масивів, у кінцевому рахунку сприяло виробленню універсальних класифікаційних систем видавничої продукції. "Белетристична Бібліотека" (далі – "ББ") (1899–1904) культивувала на суспільному ґрунті оригінальні та перекладні твори красного письменства. Активно позиціонувалась і "Наукова Бібліотека" (далі – "НБ") (1899–1904), з огляду на менший попит цей сектор розвивався за рахунок підтримки розпродажів із прибуткових видань. Масив обох серій окреслювали фундаментальні твори значних обсягів, адресна прицільність видань – українська інтелігенція. "Літературно-Наукову Бібліотеку" (далі – "ЛНБ") (1901–1904) наповнила белетристика "малої" форми та новий сегмент видавничих орієнтацій – науково-популярні видання. Просвітницька література УРВС добиралася з відчутним наголошенням на популярності, водночас без поблажливості щодо науковості; її читацька аудиторія – найширші кола освіченого читача. Фіксуючи значний попит видавничої новинки, проводирі Спілки все ж прагнули кількісно наростити видання наукового спрямування, адже "література факту" завжди залишалася в колі видавничих пріоритетів УРВС. Відповідно в 1904 р. серії зазнали остаточного реформування: перша – ("ББ") поглинула другу ("НБ"), порівну поділивши видавничі наголоси; осібну позицію зайняла колись третя, а тепер друга серія установи – відтоді серія 1 та серія 2 "Літературно-Наукової Бібліотеки" (далі – серія 1 і серія 2 "ЛНБ").
Через планомірне нагромадження визначених книжкових масивів друковане слово активізувало пошук нових форм та засобів свого вираження, що виявилося в уточненні цільового та читацького призначення видань, фахових підходів до видавничого втілення розмаїтих текстів, з'ясуванні типологічних меж. Так, теоретичні розмірковування та практичні здобутки видавців щодо виокремлення науково-популярних видань (зокрема концептуально зрілі міркування М. Грушевського) заклали фундамент для поступового становлення та остаточного формування сучасного типологічного спектра літератури. Передмови до видань, численні анонси видавничого доробку, авторські статті провідників осередку містили доволі вагомий пласт теоретичних міркувань про видавничу діяльність загалом, віддзеркалювали засадничі принципи редакторської концепції видавців, торкалися специфіки підготовки видань різних видів літератури. Так, М. Грушевський в одному з виступів зосереджувався на необхідності якнайширшого продукування науково-популярних видань, адресованих українській інтелігенції. Він вивів своєрідні "алгоритми" літературної творчості, проголошуючи пріоритетом "здібність писати вповнї популярно без шкоди для серіозности і глибини викладу" [6]. Редактор засуджував практиковану тогочасною популярною літературою безадресність, прагнення "приспособити ся до читача з народу, а як не з народу – то з півінтеліґенції, писати популярно, "потрапляти" на всї 1001 капризи... безконечно-довгої ґалєриї станів і степенїв публїки, і се розумієть ся, не добре, бо се приспособлюваннє "до широкої публики" не може не відбивати ся не користно на самій творчости". Це породжувало стереотипність підходів до популярної літератури, вмотивовувало тематичну звуженість та обмеженість популярних текстів: "Коли ставить ся домаганнє писати популярно, то се значить для дуже багатьох – зовсїм не писати, або принаймнї минати дуже багато тем, з становища інтеліґентської культури цїнних і цїкавих, але малопридатних для трактовання популярного, або фелєтонового, "живого" – так щоб могло заінтересувати заблудящого читача" [6]. Завдяки ґрунтовним теоретичним виступам та практичним напрацюванням осередку визрівало своєрідне розширення поняття популярної літератури як такої, актуалізуючи відповідність характеру інформації, цільового та функціонального призначення конкретного видання певному видові літератури. Характерною рисою стало те, що теоретичні та практичні аспекти функціонування видавничої справи активно взаємодоповнювалися. Вони, як ніколи, взаємозалежні, оскільки поява одних, немов ланцюгова реакція, одночасно викликала хвилю високої видавничої активності інших.
Міркування щодо необхідності розбудови якісної науково-популярної літератури для освіченого читача лунали і з уст тогочасної громадськості, щораз підтверджуючи назрілу потребу у виданнях такого типу та актуальність новочасної видавничої інституції: "Здається, забогато енерґії вкладалося у нас в найнизший степень популярної літератури, а замало уваги присвячувано популярним видавництвам (виданням. – Н. Б.) для старшої і молодшої інтелїґенції" [7]. Видавнича продукція УРВС, що мала широкий резонанс у тогочасному суспільстві, сприяла поступовому вдосконаленню належної системи оцінювання видань наукової тематики, звуженості читацької аудиторії, відповідності конкретного видання його цільовому призначенню. Чітко окреслювалася неминучість застосування різних підходів при підготовці видань, орієнтованих на різну читацьку аудиторію, потреба єдності та відповідності читацького й цільового призначення певного видання його виду, звуженості читацької адреси видань наукового спрямування.
Остаточно реформуючи серії 1904 р., видавці декларували намір систематично видавати навчальні видання (твори серії 1 "ЛНБ"): "з огляду на крайню потребу наукових підручників (виділення наше – Н. Б.) у ріжних галузях знання в українсько-руській мові" випустити повний і систематичний цикл підручників, "уложених у приступній формі, але вповнї науково зроблених", "із таких наук: ґеольоґії, палєнтольоґії, біольоґії, антропольоґії, експеріментальної психольоґії, соціольоґії, історії фільософії й сучасних її проблєм, фільософії права, права полїтичного, суспільної економії, історії культури, історії важнїйших лїтератур, історії полїтичної й суспільної з особливим оглядом на важнїйші епохи нової історії й її головнїйші чинники" [8]. З позиції сучасника "науковий підручник" – типологічний "кентавр", проте таке формулювання цілком відповідало рівню розробленості тогочасної видавничої термінології та видавничим підходам. Нові репертуарні нововведення спрямовувалися на забезпечення національної школи, призначені молодій генерації української інтелігенції. Невизначений типологічний статус тогочасних навчальних видань у контексті сучасних типологічних моделей та побудованих на їхній основі класифікацій відображав прагнення видавців до глибинного розкриття теми, доповнення видань усім необхідним науково-довідковим апаратом, одночасно віддзеркалюючи синкретизм тогочасної видавничої практики [9].
У межах серії 2 "ЛНБ" виходили твори адаптовані, з освітньою метою пристосовані до рівня підготовки тогочасного читача, систематизовані за таким принципом поділу, як зміни в авторському тексті. І. Франко, розпочинаючи видання підсерії під рубрикою "Тексти й пояснення вибраних творів української й иньших лїтератур", зазначав: "Ми бажаємо дати і молодїжи й її вчителям у руки не лише поправні, відповідно до наукових вимогів видані тексти (звісно, без зайвого критичного балясту), але надто в доданих до кождого тексту студійках зібране все найважнїйше, що треба мати на увазї для зрозуміня даного тексту, для його лїтературного та культурно-історичного поясненя" [10, 5]. Отож, видавець окреслював ціле коло фахових критеріїв підготовки видання до друку, серед яких: майстерність побудови та викладу, мовна вправність, наявність елементів апарату, адресність матеріалу, вироблення у читачів навичок читання, піднесення загальної культури реципієнта. Апелюючи до взірцевих видань такого типу, що утвердились у видавничому асортименті європейських народів, видавці зауважували, що для України це своєрідна інновація, доволі перспективна, адже систематично ведені "Тексти й пояснення..." можуть лягти в основу унікального як на ті часи видання: з них "ми з часом бажали би зробити хрестоматію (виділено мною – Н. Б.) всього чільнїйшого, що має наша старша лїтература" [10, 6]. На жаль, видавцям так і не вдалося реалізувати окреслені плани щодо її випуску в світ. Серед основних причин, що стали на заваді, – обмеженість матеріальних засобів, недостатня кількість співробітників та звуженість автури видавництва. "Не укладаємо наперед нїякого ширшого пляну виданя, – зазначав І. Франко, – будемо давати твори такі і в такім порядку, як що буде готове" [10, 7].
Об'єднання тогочасних видань у межах певних серій сприяло інтенсифікації пошуків належної системи новітнього оцінювання кожного з функціональних видів літератури, поступовому утвердженню чітких вимог до літературної форми творів, виробленню універсальних класифікаційних систем видавничої продукції. При підготовці систематично дібраних для видавничого втілення різнотематичних творів у межах кожного підмасиву видавці послуговувалися фаховими критеріями оцінювання тематичної, художньої та пізнавальної цінності, літературної вправності авторів, відповідності типові, соціальному призначенню, піддавалася аналізу структура, мовне втілення, доцільність та дієвість супровідних матеріалів та ін. Збалансування видавничих зацікавлень УРВС у межах визначених серій не лише комплексно витісняло синкретизм тогочасного книговидання, а й дозволяло підтримувати та стимулювати попит на видання певних підмасивів, формувати та нарощувати середовище постійних покупців.
Визначаючи видавничі пріоритети, співробітники УРВС прагнули до всеохопної представленості творчого доробку певного автора, формуючи багатотомні видання. Видавці планували видати повні зібрання творів найвидатніших українських та світових белетристів. Так, передбачалося, що десятитомник У. Шекспіра повинен був розпочати повне видання драматичної спадщини видатного британця. Планувалося повне видання творів Панаса Мирного, М. Коцюбинського та ін. Визначними стали тритомник "Народних оповідань" Марка Вовчка, дев'ятитомне видання творів С. Коваліва, шеститомник М. Коцюбинського, двотомники Н. Кобринської, Г. Гейне, Ґі де Мопассана, чотиритомне видання арабських народних казок "Тисяча й одна ніч" та ін. Для видавців концептуально важливою була повнота охоплення матеріалу, високий рівень текстологічної підготовки, фундаментальність науково-довідкового апарату. Власне з позицій сьогодення це якісні взірці академічних видань вітчизняних та закордонних письменників. Традиція видавничого втілення зібрань творів розвивалася й далі набувала популярності в радянський період, що власне підтверджує далекоглядність та перспективність видавничих планів УРВС. Засадничо під час підготовки таких видань прогнозовано знижували тиражі, зростали ціни, проте попит на них зберігався: важливою складовою ставало налагодження контактів із цільовою аудиторією.
Журнальне видання УРВС – "Літературно-Науковий Вістник" (далі – "ЛНВ") – почало виходити під маркою видавництва в період типологічних трансформацій тогочасної періодики, поступового утвердження нового погляду на журнал. На початку "ЛНВ" (1898–1906) мав формат і обсяг західноєвропейських "revue", згодом часопис перетворився в "товстий журнал" російського типу, відтак дещо збільшився його формат та обсяг. Постійно еволюціонувала і структура "ЛНВ". Спочатку чітко розмежовуючись на літературну та наукову частини зі сталими та змінними рубриками, журнал згодом втратив чіткий поділ. "Тепер орґанїзація преси взагалї переживає значні пертурбації", – зазначав у зверненні "До наших читачів" М. Грушевський [11]. Еволюціонуючи з альманаху, журнал відстоював право на життя поруч із появою на видавничому ринку великої кількості різноманітних збірників.
Якісно відрізняючись від книги оперативністю, не позначений такою скороминучістю, як газета чи журнал, на думку видавців, покликаний за допомогою наявної жанрової палітри (на його сторінках проходили апробацію новочасні науково-публіцистичні жанри: огляди, рецензії, наукові портрети [12]) віддзеркалювати здобутки та новації літератури і науки. Збірник "являється звичайно тільки суроґатом журналу і має тенденцію все більше зближати ся до нього й перетворяти ся в справжний журнал, скоро тілько знайдеть ся для нього відповідний ґрунт" [13, 181]. Одночасно журнал "не хрестоматія вибраних авторів; він має дати образ сучасного лїтературного й суспільного житя", – наполягав видавець [13, 182]. Чітко визначаючи типологічні межі видання, М. Грушевський констатував: "Тї замітки, які робилися на адресу ЛНВістника, дуже часто були навіяні сею модною тепер формою збірника. Такі напр. бажання, щоб ЛНВістник навіть більші твори лїтературні чи наукові не дробив, вдавав в цїлости, аби не "нарушувати цїлости вражіння". Щоб він не давав зовсїм річей другорядної вартости. Щоб він тримався певної однородности в стилю й напрямах своєї белетристики – наприклад не допускав модернїстики. Сї закиди стають здебільшого зрозумілими власне з становища збірника, а не журнала" [13, 181]. Аргументуючи дискусійні моменти, "ЛНВ" неодмінно дотримувався своїх програмних завдань. Так, спростовуючи закиди опонентів (виголошені на засіданні НТШ) щодо змісту новітнього періодичного видання, І. Франко відстоював переконання про цілісність змістового наповнення та читацького спрямування видання, що є пов'язаними та взаємозалежними поняттями [14]. М. Грушевський, розглядаючи стратегію і тактику "ЛНВ", зауважував, що в Західній Європі не існувало такої різноманітності та строкатості в змістовому наповненні журналів – "повноти й безконечної ріжнородности їх проґрами", – журнали європейського взірця тяжіли до конкретизації тематики та визначеної спеціалізації. У Росії ж традиційно вимоги до журналів ставилися дещо інакші, однак "в міру того як розвій щоденної преси й публїцистичної лїтератури на себе прийматиме те, що давнїйше сповняв "толстый" журнал", вироблятимуться нові критерії підготовки журналу, що неодмінно втратить поліфункціональність [15]. Та ці зміни повинні бути запотребувані суспільністю.
Таким чином, аналіз видавничої продукції УРВС (близько 300 назв книжок, журналу "ЛНВ") говорить про значне збагачення репертуару тогочасної української книги. Охоплюючи своїм тематичним спектром найважливіші галузі знання, видання УРВС сприяли нагромадженню практичних та теоретичних набутків у царині підготовки видань різних видів літератури до друку, інтеграції редакційно-видавничих вимог стосовно конкретних видань, орієнтованих на визначену читацьку аудиторію, а також значному розширенню типологічної палітри національних видань.
© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові