к. філол. н.
УДК 002.04:655
Описуються проблеми унормування терміносистеми сучасної видавничої справи як важливої передумови її ефективного функціонування та формування термінологічної культури сучасного видавця.
Ключові слова: терміносистема видавничої справи, видавнича термінографія, упорядкування термінології, термінологічна культура фахівця, культура терміновживання, термінознавча освіта
The paper is dedicated to main problems of the normalization of present-day publishing term system as the necessary prerequisites for its effective functioning and forming of standard of professional speech of the modern publisher.
Keywords: term system of publishing, publishing dictionaries, normalization of terminology, standard of professional speech, culture of term using, terminological training.
В материале излагаются проблемы нормирования терминосистемы современного издательского дела как важнейшего условия её эфективного функционирования, а также формирования терминологической культуры современного издателя.
Ключевые слова: терминосистема издательского дела, издательская терминография, составление терминологии, терминологическая культура специалиста, культура терминоупотребления, термино- ведческое образование.
Всебічні дослідження української фахової термінології з метою її упорядкування, кодифікації й активного впровадження в реальне професійне мовлення, без сумніву, можна вважати процесами державотворчого харакеру. Адже в українських політичних і соціокультурних реаліях проблема культури фахового мовлення трансформується у проблему володіння українською мовою, її науковим та офіційно-діловим жанрово-стилістичним ресурсом. Українська мова, позбавлена тривалий час можливості функціонувати у всіх сферах суспільного життя, сьогодні як державна поступово завойовує освітню, наукову сфери, медій- ний простір. Вкрай важливо, щоб нею нарешті "заговорили" українська економіка, бізнес, виробництво. Цієї мети не досягти, по-перше, без постійного культивування і пропагування в суспільстві ідеї про те, що професійні успіхи і кар'єрне зростання безпосередньо залежать і від досконалого знання державної мови, а по-друге, без цілеспрямованої якісної мовної освіти та напруженої самоосвіти, спрямованих на формування широкого спектра лінгвістичних знань, умінь та навичок, у тому числі й у сфері термінознавства і терміновживання.
Відомо, що з усіх засобів природної мови, за допомогою яких інформація спеціального характеру фіксується в повідомленні, найінформа- тивнішими є терміни. "Термін — не лише репрезентант поняття, він також, внаслідок цього, й засіб осмислення (і певною мірою - результат осмислення) особливостей поняття, його взаємин із іншими поняттями у даній системі..." [1, 6], а вправне терміновживання є не лише формальною вимогою до мовленнєвої компетенції фахівця - воно сприяє реалізації найважливіших функцій професійного мовлення - мислен- нєвої, інформувальної та комунікативної.
Виходячи з цього, запропоновану проблему можна вважати актуальною і важливою до обговорення як у фаховому, так і в ширшому - соціокультурному контексті. У публікації ставимо собі за мету окреслити стан унормова- ності та кодифікованості української термінології видавничої справи як важливу передумову формування термінологічної культури сучасного видавця.
Незважаючи на те, що історія українського книгодрукування, а відтак видавничої справи, налічує понад п'ять століть, перші спроби наукового аналізу, нормалізації та кодифікації української видавничої термінології розпочалися лише у 90-х рр. XX ст. із переходом освітньої сфери на українську мову викладання, з активізацією видання українсько- мовних навчальних видань у галузі видавничої справи, поліграфії, книгорозповсюдження, а також книго- та пресознавства.
Термінологія видавничого фаху стала об'єктом дослідження у дисертаціях "Українська друкарська термінологія: формування та
функціонування" автора цієї статті [2], її аспірантки М. Процик "Сучасна видавнича термінологія" [3], у двох перекладних тлумачних словниках фахових термінів: "Українсько- російський та російсько-український словник- довідник з видавничої справи" Е. Огар [4], "Поліграфія та видавнича справа: російсько- український тлумачний словник" за редакцією Б. Дурняка [5], виданих Українською академією друкарства, об'єктом стандартизації [1; 6]. Термінографічній та кодифікаційній роботі сприяли також результати дослідження суміжних із видавничою терміносис- тем — бібліотечної справи, книгознавства [7, 13]. Можливо, не все при розробленні стандартів та укладанні словників вдалося врахувати і передбачити (адже видавничо- поліграфічна галузь і досі динамічно розвивається, тримаючи терміносистему в "напрузі"), однак можна з упевненістю зазначити, що завдяки ним було створено джерельну базу, по- перше, для формування українського термінно- го словника сучасного фахівця з видавничої справи, а по-друге, для подальшої лексикографічної та стандартотворчої діяльності.
Розвитку української видавничої термінології на сучасному етапі сприяла і сприяє дослідницька діяльність у галузі видавничої справи (одним із важливих вислідів наукової діяльності є, як відомо, термінотворчість і терміноупорядкування в галузі досліджень), а надто відображення її результатів у науковій та навчальній літературі, на сторінках спеціалізованих періодичних та продовжуваних видань (саме писемні форми фахового мовлення вважаються найкращим природним середовищем для введення, апробації й утвердження термінології).
Уживана в текстах сучасної фахової наукової, навчальної і довідкової літератури українська видавнича термінологія загалом відбиває ті зміни, яких зазнала видавнича галузь на зламі століть, до слова, найкардинальні- ших за всю історію фаху: зміни в організації видавничо-поліграфічного процесу та його окремих стадій; переорієнтацію видавничої справи на ринкові механізми функціонування; перерозподіл унаслідок динамічної комп'ютеризації основних технологічних операцій між видавничою та поліграфічною сферами; появу нових видавничих продуктів із видозміненими типологічними ознаками тощо.
Водночас терміновживання зафіксувало й властиві для періоду серйозної реорганізації та упорядкування будь-якої терміносистеми вади: синонімію і варіантність (дублетність), омонімію, надуживання запозиченнями, не- вмотивоване калькування тощо — явища, які створюють певний дисбаланс між системою термінів і системою понять, а отже, не сприяють унормуванню терміносистеми загалом.
Розглянемо, які ж проблеми супроводжують нормалізаційні процеси в царині фахової мови видавців. Під впливом згадуваних вище зовнішніх чинників, пов'язаних із трансформаціями в самій галузі, перманентні зміни відбуваються як у структурі терміносистеми загалом, так і в окремих її елементах, у між- системних та внутрішніх системних зв'язках між термінами. Так, скажімо, зникнення потреби в коректурному обміні між видавництвом і друкарнею позначилося на структурі термінополя "коректурні процеси", поява комп'ютерних шрифтів — термінополя "складальні шрифти", уможливлення єдиного складального (клавіатурного) процесу у видавничому циклі — термінополя "складання тексту" і "верстання тексту" тощо. Суттєво змінився зміст й технологія такого редакційно- видавничого процесу, як технічне редагування. На вказані зміни повинна прореагувати й видавнича термінологія.
Ядром терміносистеми видавничої справи залишається група "традиційних" термінів (деякі функціонують ще з часів появи книгодрукування) — це термінолексеми на позначення понять, пов'язаних із книгою, її зовнішніми і внутрішніми елементами, загальною функціональною структурою, різновидами друкованої продукції, основними ланками технології виготовлення друкованої продукції тощо. Велику групу становлять терміни, які ввійшли до професійного мовлення видавців із появою на початку XX ст. поліграфії як нової індустріальної галузі та запровадженням у ній автоматизації, хімізації тощо. Кінець XX ст. ознаменувався появою ще однієї групи термінологічних одиниць, які швидко поповнюють корпус термінів видавничої справи внаслідок її комп'ютеризації. Серед них — і загальнонаукові (загальнотехнічні) терміни з інформатики та обчислювальної техніки, такі, що одночасно функціонують у багатьох галузевих терміносистемах (адже "комп'ютерна революція" охопила практично всі науково- технічні галузі), й вузькоспеціальні, пов'язані лише з редакційно-видавничим процесом. На відміну від двох перших груп, третя як "наймолодша" за часом утворення, найменше упорядкована і перебуває в процесі осмислення.
Проблемним місцем вважаємо наслідки "зіткнення" терміносистем традиційної видавничої справи і комп ютеризованої видавничої справи, а саме: невмотивованої заміни усталених видавничих термінів дублетами: розмір шрифту замість кегль шрифту, дизайн шрифту або шрифтовий фонт замість гарнітура шрифту, портретна орієнтація, альбомна орієнтація замість вертикальний формат чи горизонтальний формат, спейс замість апрош та ін. Ситуацію ускладнює й те, що у зв'язку з комп'ютеризацією редакційно-видавничих процесів якісно змінився професійний склад видавничої галузі — нею займаються фахівці з інформатики, комп'ютерних технологій, математики, а то й просто "комп'ютерники"- аматори, які часто, знаючи свій предмет, на жаль, мало що знають про книгу та видавничу справу.
Комп'ютеризацією видавничих процесів зумовлені й потужні ін'єкції в українську фахову мову англіцизмів. Уживання запозичених термінів-інтернаціоналізмів, у тому числі витворених ще на давногрецькій та латинській основах, є, на нашу думку, цілком нормальною практикою, оскільки такі термінолексе- ми збагачують спеціальну мову, сприяють інтеграції у світову науку (українська видавнича термінологія багата на такий мовний ресурс, чимало у ній і давніх запозичень із німецької і французької мов). Іншим має бути ставлення до так званих "чужих", або не- засвоєних слів — таких, які, увійшовши в мову порівняно нещодавно, не заховали свої чужомовні прикмети і не змінилися під упли- вом мови-реципієнта. Це передусім форми на -инг — грікинг, кернинг, трекинг, трепинг. Спершу, ніж уводити їх у мовленнєвий обіг, слід провести ретельну інвентаризацію наявного термінологічного матеріалу: часто поняття, яке пропонується називати новим, чужим словом, давно існує в терміносистемі видавничої справи і термінується усталеною терміно- одиницею. То чи є потреба замінювати добре відомий видавцям і поліграфістам поліксем- ний термін "зміна апрошів" (міжслівних прогалин), яким позначається одна з технологічних операцій при верстанні тексту, терміном кернинг, коли сутність процесу не змінилася, змінився лише інструментарій його реалізації.
Стрімка модернізація видавничих технологій та окремих процесів випереджає модернізацію спеціальної підмови, що їх обслуговує. Як наслідок — доволі поширене явище наповнення "старої" лексичної оболонки оновленою/новою спеціальною семантикою (план змісту терміна змінюється при збереженні — чи повному, чи частковому — його плану виразу). Типовим прикладом може слугувати термін "гранка". На перший погляд, із заміною металевого складання комп'ютерним така реалія, як друкарська (типографська) гранка (80—90 металевих рядків складовини), зникає. Однак означення гранки як основи для видавничих коректур зі ще не заверстаного тексту зберігається. Такі видавничі коректури, як вичитування і зчитування, здійснюються саме в гранках. Тому немає підстав для вилучення усталеного терміна з ужитку, однак, вважаємо, що необхідно зафіксувати об'єктивні зміни в його спеціальній семантиці як на рівні плану змісту (відповідно до нових реалій цим терміном слід означати не "коректурний відбиток", а "коректурний видрук (роздруківку) тексту, складеного в текстовому редакторі Word)", так і на рівні плану виразу: увести до терміна уточнювальний терміно- компонент "комп'ютерна (цифрова) гранка".
Подібної детермінації вимагає низка термінів і понять, семантика яких зазнала змін із технологічним переозброєнням додрукарських процесів, зокрема зі зміною при підготовці оригіналу "металу" на "цифру": шпальта, розворот, колонка, береги (досі триває змагання щодо нормативності між термінами береги — поля), інтерліньяж, шрифт та ін.
І в писемному, й в усному професійному мовленні часто замість кодифікованих термінів, які пройшли і лінгвістичну, і логічну експертизу, за інерцією послуговуються ненормативними, утвореними свого часу з порушенням норм сучасної української мови, семантично неточними. До таких випадків терміновживання відносимо використання лексем "набір" замість "складання", "наборний" замість "складальний", "набраний" замість "складений"; "стрічка" замість "рядок"; "полоса" замість "шпальта", "лист" замість "аркуш"; віддієслівні іменники із суфіксом -к- на позначення і процесу, і його результату, утворені внаслідок калькування невластивих українській мові словотвірних моделей (верстка як процес і верстка як корек- та, пробна чи реальна роздруківка для коректування); віддієслівні іменники, утворені безафіксним способом (розрив абзацу, обрив рядка, ввід тексту); активні дієприкметники з суфіксом -чий- ("висячий рядок" замість завислий рядок, рядок-"вдова"), нерозриваючі пробіли, друкуючі елементи, оточуюча рамка, направляючі тощо.
Однак проблему ми вбачаємо не лише в тому, що нормалізація та упорядкування сучасної української термінології, як вище зазначалося, тривають. Це нормальний об'єктивний процес: "терміни не є ізольованими, незалежними, "обраними" одиницями загальновживаної мови, яким притаманні певні властивості, вони становлять повноцінну частину загального складу мови, де значення слів виявляються більш виразно, відповідаючи вимогам професійного спілкування і взаєморозуміння" [8, 16], а тому разом із іншими лексичними групами вони переживають усі перипетії в розвитку сучасної української мови, особливо — наслідки термінотворчого "вибуху" останнього п'ятнадцятиліття.
Будь-яка нормалізаторська і термінографіч- на робота втрачає свій сенс, якщо вона не має практичної реалізації. Слушно зауважив свого часу відомий термінолог Б. Головін: "Вимоги слід висувати не до термінів, а до людей, які ними користуються в науковому і навчальному спілкуванні; саме люди, вчені і викладачі, повинні, формуючи свою мову, знімати багатозначність терміна, зменшувати ступінь його семантичної невизначеності. І одне із завдань термінознавства — звернути пильну увагу на цю необхідність, сприяючи тим самим вихованню культури терміновикористання серед учених і викладачів вишів і шкіл" [9, 15]. Отож, проблема в тому, що бракує цілеспрямованих і консолідованих зусиль у формуванні термінологічної культури сучасного видавця.
Оскільки принципові для нашого викладу поняття і терміни ще не набули поширення в науковому дискурсі, ми вважали за потрібне спершу визначитися зі змістом, який ми в них вкладаємо.
Під термінологічною культурою пропонуємо розуміти комплекс мовних і мовленнєвих знань, умінь і навичок фахівця, за допомогою яких формується фундамент теорії і практики фаху, які необхідні для глибшого осмислення й засвоєння його поняттєвої і категоріальної бази, для реалізації найрізноманітніших актів дослідницького, творчо-аналітичного та практичного характеру, які формують здатність фахівця-мовця до самостійного термінотворення і терміноупорядкування.
Термінологічна культура фахівця передбачає: 1) володіння термінним словником, постійне його поповнення; 2) володіння навичками ефективної роботи з джерелами, необхідними для розв'язання завдань лінгвістичного і термінознавчого характеру; 3) вміння аналізувати термінний матеріал щодо його походження, структури, способу творення, нормативності, ступеня засвоєння мовою, актуальності та ін; 4) вміння виявляти на основі попередньо описаних знань помилки і вади у термшовжи- ванні і, відповідно, усувати їх; 5) вміння розрізняти продуктивні й непродуктивні моделі термінотворення, використовувати їх для творення чи удосконалення термінного матеріалу.
Як бачимо, термінологічна культура формується на основі нерозривного поєднання глибокого знання фаху зі знанням мовних приписів, законів і механізмів функціонування як логіко-поняттєвої, так і лексичної підсистем терміносистеми, або іншими словами — на синтезі фахової ерудиції з мовознавчою, у тому числі термінознавчою.
Поняття "термінознавча ерудиція" як складник термінологічної культури фахівця, у свою чергу, означає володіння теоретичними засадами сучасного термінознавства і навичками практичного їх застосування при роботі з терміном у реальних мовленнєвих актах. Знання методики наукового аналізу термін- них одиниць дозволяє ефективно опрацьовувати спеціальні тексти, а пропозиціям щодо розв'язання тих чи тих термінологічних та мовностилістичних проблем надає обґрунтованості й умотивованості.
Семантично співзвучним поняттю "термінологічна культура" можна вважати термін "мовно-термінологічна компетентність", запропонований для означення однієї зі складових професіограми правника Н. Артикуцою. Дослідниця цілком слушно наголошує на органічному внутрішньому зв'язку "мовної компетенції як більш широкої і загальної категорії, що охоплює різні рівні мови, з термінознавчою, сфокусованою на лексичний рівень правничого мовлення" [1, 24] і визнає терміно- знавчу компетенцію першоосновою фахової ерудиції та професіоналізму.
Термінологічна культура фахівця формується поетапно, починаючи з ознайомлення з ло- гіко-поняттєвою і термінною базою спеціальності під час професійного вишколу, і удосконалюється протягом усього періоду реалізації в професії: адже розвивається й удосконалюється галузь, розбудовується мова. Обсяг і глибина відповідних термінознавчих знань, умінь та навичок визначаються характером діяльності (науково-дослідна, практично-інструментальна, викладацька), кваліфікацією, видом виконуваної роботи. В умовах утвердження реального статусу української мови як державної обов'язковою передумовою для володіння фаховою мовою стає досконале знання сучасної української мови.
Пропонуємо розрізняти поняття "фахова мовленнєва культура індивідуума" і "загальна термінологічна культура професії". Остання відбиває ступінь упорядкованості терміно- системи галузі, володіння унормованою і кодифікованою термінологією всіма учасники професійної комунікації, ступінь упорядкованості з орієнтацією на спільну норму сучасного масиву писемних актів професійного мовлення (внутрішніх і зовнішніх ділових документів, наукових, навчальних, ужиткових, довідкових видань тощо).
Основи термінологічних знань, а також відповідні вміння та навички можуть викладатися у спеціальних навчальних дисциплінах, розрахованих на підготовку спеціалістів усіх профілів. В Українській академії друкарства кілька років поспіль студентами інженерно-технологічних, економічних та мистецьких спеціальностей вивчалася дисципліна "Сучасна українська термінологія". Набутий при цьому досвід викладання дозволяє сформулювати низку рекомендацій.
Мета вивчення подібної дисципліни (назва залежить від її загальної концепції і реального наповнення) повинна полягати у виробленні в студентів загальних уявлень про терміни, терміносистему, шляхи та способи термінотворення, про вимоги функціонування термінів в усному і писемному фаховому мовленні; у виробленні вмінь та практичних навичок грамотного і доречного терміновикористання. Оскільки нефілологічна аудиторія, зазвичай, позбавлена чітких, а головне сильних мотивацій до вивчення дисципліни, основним завданням, яке постає перед викладачем, є подолання індиферентного, а часом і негативного ставлення до дисципліни. Особливі завдання методичного характеру полягають у необхідності ознайомити студентів із термінологічним та дефінітивним апаратом термінознавчої науки. Слід обирати такий вид теоретичних і здебільшого практичних занять, під час яких студенти могли б переконатися у нагальній потребі для їх успішної майбутньої реалізації знань із термінознавства, з культури фахової мови. Слід також навчити студентів користуватися відповідною джерельною базою — довідниками, термінологічними словниками різного типу, термінологічними стандартами, тезаурусами тощо. Вивчення дисципліни має здійснюватися в річищі загальної гуманітарної підготовки майбутніх спеціалістів і одночасно опиратися на мовленнєвий досвід, набутий студентами під час опанування спеціальних дисциплін [10].
У підсумку зазначимо, що культура терміновикористання, "чистота" фахової мови залежать від внутрішньої готовності фахівців переосмислювати семантику донедавна усталених, однак сьогодні вже застарілих понять і термінів, творити нові терміни за сучасними словотвірними моделями, критично ставитися до практики подвійного перекладу (не з мови-оригіналу, а з мови-посередника), до вживання суржику, логіко-поняттєвих та мовних покручів, невмотиваного калькування з російської, англійської мов, до надуживання запозиченнями.
© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові