к. філол. н.
УДК 070.1-88:167.1
Cучасна українська політична стратегія характеризується прагненням до євроінтеграції, в зв'язку з якою постають певні методологічні проблеми. Серед них вирізняється прагматичний підхід: спочатку необхідно консолідувати націю й створити конкурентоспроможні економічні підвалини. Логічною є аргументація, яка стверджує суперечність між незавершеним процесом утвердження української державності, відродження української нації та інтеграційними умовами європейського співжиття. Виникають певні складності між необхідністю, з одного боку, стрімкого подолання Україною наслідків вікової бездержавності, а з другого, — "нового" входження в процеси глобалізації й трансформованої до сучасної Європи денаціоналізації. Розвинуті країни мали достатній історичний проміжок часу для вільного розвитку власних націй та процесів національної самоідентифікації, щоб не втратити їх в умовах постнаціонального об'єднання.
У цих умовах для України особливого значення набуває духовне відродження нації, утвердження в суспільній практиці її само- ідентичності, що органічно (відповідно до об'єктивних закономірностей історичного розвитку політичних й економічних систем) забезпечило б їй гідний рівень життя в об'єднанні цивілізованих народів. Та, безперечно, одним із головних пріоритетів у розбудові незалежної держави є глибока демократизація всіх сфер суспільного життя та створення основних засад громадянського суспільства в національній державі. Тож має бути гарантовано захист національної безпеки, державного суверенітету в умовах подальшої структурної перебудови суспільства, утвердження верховенства права, захисту прав людини.
Натомість, як показали результати виборів, в Україні ще не створено благодатного ґрунту для виховання почуття національної свідомості, адекватного незалежній державі з її величним духовним потенціалом. Щоб уявити ці значущі диспропорції в усвідомленні національної ідентичності, наведемо дані опитування, проведеного Інститутом соціології НАН України в рамках соціологічного моніторингу "Українське суспільство 1994—2003 рр.". 41,1 % респондентів уважають себе насамперед громадянами України; 13,1 % — ідентифікують себе з неіснуючою вже державою — Радянським Союзом; для 32,3 % — найважливішою є не державна, а регіональна ідентичність. Звичайно, однією з головних причин такої ситуації в громадській думці є суттєве відставання у творенні сучасного інформаційного суспільства; втрата Україною (перед активністю, ба навіть агресивністю світових ідеологічних центрів) власного інформаційного простору, в якому всіма доступними засобами масової комунікації не припиняється духовне спустошення української нації. При цьому вона має, хоч і парадоксально, обмежені технічні й фінансові можливості для пропаганди національної культури, духовного відродження. Пишуть із цього приводу багато, але й далі в Україні чимала частка інформації працює на процеси денаціоналізації українців. Факт є особливо тривожним. Незважаючи на те, що розбудованими сьогодні можна вважати основні атрибути незалежної держави, процес державотворення є незавершеним. Незавершеним є й духовне відродження українського народу, творення стійкої політичної нації, формування її потужної енергетики, спроможної на величні перетворення у всіх сферах суспільного життя, здатної своєю громадянською відповідальністю, єдністю, цілісністю піднести державу до рівня світового цивілізаційного процесу. У цих доленосних процесах неоцінима, безперечно, роль національної преси, яка є такою за духом свого змісту. Цілком можна поділити думку дослідника С. Наріжного, який вважав, "об'єктом історії української преси є насамперед ціла преса українською мовою (без огляді на правильність цієї мови, на мовні й правописні розходження), а також — ціла чужомовна преса, що виходить на українських землях, і, нарешті, та чужомовна, що виходить поза Україною, але присвячена українським справам чи якось інакше зв'язана з українським рухом або українською участю (інтелектуальною й матеріальною)" [1].
Хоч і парадоксальним видається той факт, що у волею народу створеній незалежній Україні, де, враховуючи невичерпні соціально- етичні й культурницькі глибини людей, мали б торжествувати ідеали правди та справедливості, знову й знову постають кризові явища як у економічній, так і в політичній, ідеологічній, духовній сферах життя. Вони з дивовижною постійністю супроводжуються відвертою чи прихованою антиукраїнською діяльністю чималої кількості засобів масової інформації внаслідок розмитості законодавства, несформованості самої сучасної системи ЗМІ (що створила б у державі повноцінний інформаційний простір), світоглядної нерозбірливості чи неграмотності багатьох журналістів. Немає чіткої концепції національної преси. Надмірна зрусифікованість суспільства, примітивізація смаків і запитів читача під виглядом свободи слова й комерціалізації видань свідчать про наявність в Україні ознак національної кризи, яку без сильної, вольової, професійної, патріотичної національної журналістики не здолати. Як наголошував Д. Донцов, "коли ми хочемо підняти українську ідею як основу державотворчого процесу, мусимо в першу чергу здушити прокляту спадщину невільних часів, мусимо провести переоцінку основних вартостей, на місце покори — повинна стати віра, яка не має сумнівів... У політиці, так само як у релігії, успіх на боці того, хто вірує, а не того, хто сумнівається".
Проблеми національної самоідентифікації, як і раніше, гостро стоять в Україні, стримуючи розвиток суспільства, кидаючи його щоразу в нові політичні (а, як наслідок непорозумінь, — і економічні) потрясіння та протистояння. Але найефективніший спосіб реалізації людини в нашому суспільстві — її гармонійний, позбавлений штучно привнесених ззовні політичних нашарувань, міфів, розвиток на основі природних національних світорозуміння, моралі, релігії, мистецтва, єдино здатних консолідувати суспільство (як це спостерігаємо в країнах сучасного цивілізованого світу), об'єднати творчі зусилля народу на розкриття загального потенціалу нації, що бачить свою життєву долю у відданій, чесній праці на благо Батьківщини. Самостійне історичне буття українського народу має бути забезпечене такою ж чесною, самовідданою й моральною діяльністю української преси, позбавленої безплідної національної риторики, зате наскрізь пройнятої неприйняттям усього, що спрямоване на нищення української самостійності, української культури й мови, приниження історичних і сучасних пріоритетів України. Слід згадати слова видатного політолога В. Липинського: "Українська нація не поза нами, а в нас самих. Вона твориться повсякчасно творчою працею кожного з нас..." [1].
Сучасна українська преса має стати генератором світоглядних цінностей суспільства, виявом національної ідентичності народу, виразом сенсу його буття. Вона, як і в найскладніші періоди нашої історії, має використати всі інтелектуально-комунікативні засоби для того, щоб стати рушієм дальшого самоусвідомлення українства в його рухові до прогресу, носієм принципів самореалізації людини в прагненні до особистого щастя, гарантом духовної суверенності та самодостатності людини- громадянина. Вона має потужно формувати особистість, а не розтлівати її жовто-бульварними публікаціями, має давати їй усвідомлення високого покликання загальнонаціонального смислу існування. Звичайно ж, для цього національна преса потребує відповідної системи методолого-організаційного, правового, матеріального забезпечення; справжнього гарантування державою свободи слова й плюралізму, поєднання із науковою аналітикою та прогностикою; технічного й технологічного прориву в такому масштабі, щоб забезпечити в державі органічне творення інформаційного суспільства, повнокровного власного інформаційного простору з наступною цивілізованою, захищеною інтеграцією в європейські та світові інформаційні процеси та структури, яка б не перешкоджала, а сприяла формуванню громадянина незалежної демократичної України, включеної до світової спільноти. Людина має вільно орієнтуватися в системі пропонованої інформації, бачити її конструктивний контекст, поступово створюючи позитивні традиції повнокровного фактологічного й концептуального забезпечення інтерпретації сьогоднішніх суспільно-політичних і культурно- мистецьких процесів, які б поглиблювали процеси самоусвідомлення сучасного українця.
Зважаючи на специфіку нашої історії, зокрема на тривалий період бездержавності, коли українському народові накидали чужі ідеї, тенденційні оцінки реальності, від нього приховували все, що могло б сприяти утвердженню національної самосвідомості, суті української національної ідеї, особливо актуальним є дослідження феномена сучасної національної преси, її визначальної ролі у формуванні інформаційного простору в умовах утверджуваної в Україні демократії. Українська народна революція 2004—2005 рр. однозначно показала світові, що вічні, фундаментальні національні проблеми постають знову і знову, владно заявляючи про себе в нових суспільних поворотах, примушуючи замислитись над невловимістю й "нездійсненністю" детермінованого регулятивного впровадження їх та керування ними: "Національна ідея виникає в кризові або поворотні моменти національної історії як спроба осмислити місце і призначення та перспективу своєї нації в контексті власного досвіду та світової історії. Вона має об'єднати національне суспільство задля здійснення певної історичної місії...". Водночас аморальна влада, перекреслюючи особистісний образ гармонійних людських стосунків, — приречена. Національна преса, по-перше, стала ідеологічним рушієм народної волі; по-друге, відображє складні, неоднозначні процеси її вияву; по-третє, сама трансформувалась відповідно до вимог часу та європейських стандартів свободи слова.
Сучасні об'єктивні чинники загострили невідповідність між суспільними запитами й практичною роботою української преси, яка ще не позбулась зовнішнього тиску, намагань з її допомогою маніпулювати громадською думкою, фальшувати й спрощувати проблеми інформаційного суспільства як гаранта політико- культурного суверенітету України. Конче потрібно сьогодні з'ясувати специфіку базового поняття "національна преса" в контексті сучасного інформаційного простору. З'ясувати її сут- нісні характеристики, методи відображення з урахуванням новітнього суспільного досвіду, досвіду попередніх поколінь, системно розглянути проблеми теорії й практики трансформації преси (як всеукраїнської, так і регіональної), єдності преси й громадянства, набуття нового суспільного статусу преси як важливого гаранта утвердження в Україні демократичних, загальнолюдських принципів і цінностей.
© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові