к. філол. н.
УДК 070:001.8(477) "19"
У статті визначено особливості розвитку журналістикознавчих досліджень в Україні з часів їх зародження до 90-х рр. минулого століття.
Ключові слова: журналістикознавчі дослідження, розвиток, публікації.
The article distinguishes the features of the development of Ukrainian journalism studies since the beginning to the 90s of the ХХ century.
Keywords: journalism studies, development, рublications.
В статье определены особенности развития исследований в сфере украинского журналистиковедения со времени его зарождения до 90-х годов прошлого столетия.
Ключевые слова: журналистиковедение, исследование, развитие, публикации.
Протягом ХІХ ст. українська преса хоч і з великими труднощами, але розвивалася у різних регіонах України. Тож, на українських етнографічних землях, які тоді входили до складу різних держав (Росії, Австро-Угорщини, Польщі, Румунії), була створена досить вагома емпірична база для майбутніх досліджень із журналістики.
Приблизно з середини ХІХ ст. окремі проблеми функціонування преси, загальні процеси розвитку журналістських явищ цікавили тогочасних журналістів і публіцистів. Часто це були принагідні висловлювання, окремі статті та книги, які з'явилися у річищі досліджень розвитку суспільно-політичної думки, літературного процесу, формування української мови. Це був порівняно тривалий етап, коли журналістикознавчі праці розвивалися у лоні інших традиційних наук.
Перші розвідки про пресу мали синтетичний, історико-літературознавчий характер. Вивчення української журналістики розвивалося за двома напрямами – літературознавчим та історико-журналістським. Перший – пов'язаний із вивченням преси істориками літератури лише як місця і форми публікації літературних творів українських письменників. Це був емпіричний етап розвитку історичної науки про журналістику, в якому літературознавчий підхід до журналістських явищ сприяв фактичному збагаченню молодої науки. Перехід історико-журналістської науки від літературознавчої до наступної стадії був пов'язаний із визначенням перших суто журналістських проблем і початком наукової дискусії. Тогочасні дослідники певним чином освоїли фактичний матеріал, зробили спроби періодизації українських друкованих видань, узагальнили досвід журналістської справи, визначили завдання, функції, принципи преси.
До розробки саме таких питань журналістики і публіцистики були причетні видатні діячі української культури: І. Франко, М. Драгоманов, О. Маковей, М. Грушевський, Б. Грінченко, С. Єфремов. Вони трактували пресу як складовий елемент культурного і національного відродження, освіти й організації громадськості. Перу цих дослідників належать різноманітні праці, передусім газетні й журнальні статті, які можна віднести до розряду журналістикознавчих. Однак цілісних теоретичних робіт із журналістики цими авторами не було розроблено.
Суто науковий підхід до визначення самого предмета вивчення, його специфіки, систематизації журналістських явищ у певній історичній послідовності (періодизація), жанрововидової характеристики журнально-газетної публіцистики, типології видань виявила вже радянська історична наука про журналістику в перші роки радянської влади в Україні. Історико-журналістські праці В. Ігнатієнка "Історія української преси та її вивчення" [1], "Українська преса (1816–1923 рр.)" [2], І. Кревецького "Перша газета на Україні (Gazette de Leopol із 1776 р.)" [3], "Початки преси на Україні, 1776–1850" [4] в 20-х рр. ХХ ст. засвідчили початок становлення журналістикознавства як самостійної наукової галузі знань. Саме тоді на сторінках журналу "Бібліологічні вісті" відбулася перша наукова дискусія з питань преси. Науковці намагалися визначити дату зародження преси в Україні, використовуючи територіально-етнографічний принцип, та час зародження української преси, керуючись українськомовним та національно-тематичним принципом.
У цих працях містився найбільш багатий на той час фактологічний матеріал. Хоча в цей період радянська влада вже панувала у Наддніпрянській Україні, однак дослідження в галузі пресознавства відбувалися тут із науково-об'єктивних, національно-державницьких позицій. Цьому, можливо, сприяв той факт, що на території тогочасної України проводилася політика українізації. Загалом 20-ті рр. ХХ ст. були одним із найбільш плідних періодів розвитку історико-журналістської науки в Україні. Однак саме цей час позначився майже повною відсутністю праць із теорії журналістики.
Протягом 1933–1938 рр. унаслідок політичного терору сталінської диктатури більшість українських інтелігентів, до яких належали й дослідники преси, було знищено, а їхні прізвища вилучено з наукового та культурного обігу. Так, наприклад, видатного бібліографа української преси В. Ігнатієнка, який був працівником Українського наукового інституту книгознавства, як і більшість інших співробітників цього закладу, було репресовано й знищено.
Отже, саме в 30-х рр. дослідження в галузі журналістикознавства, що велися з науковою об'єктивністю, припинилися. Розпочався складний етап функціонування суспільних наук лише під знаком комуністичної партійності, марксистсько-ленінського догматизму.
Саме в цей період з'являються окремі публікації науковців Українського комуністичного інституту журналістики (Харків), які трактували пресу як зброю пролетаріату в боротьбі за соціалізм. Ці роботи не залишили помітного сліду в журналістиці, були антинауковими, а їхні автори разом із тисячами працівників тогочасної преси пропали в млині сталінських репресій. Єдиним здобутком цього періоду можна вважати те, що всупереч усьому дослідницький процес у галузі журналістики не припинився.
На початку Другої cвітової війни журналістикознавство в Україні не подавало ознак життя. Однак за кордоном у цей час і в подальші роки його розвитком переймалися українські емігранти, такі як А. Животко, О. Бочковський, С. Сірополко та ін. Значення цих робіт полягає в тому, що вчені трактували пресу в дусі демократичних традицій і віддавали належне ролі журналістики в національновизвольній боротьбі.
Відновлення в Україні наукових розробок у галузі ЗМІ пов'язано зі створенням факультетів журналістики в Київському (1953) і Львівському (1954) університетах. У цей період вже досить чітко окреслюються напрями диференціації наукових дисциплін всередині сукупності знань про журналістику. З одного боку, виокремлюється історико-журналістський комплекс, який включає в себе історію української дожовтневої преси, партійно-радянської та зарубіжної періодики, а з другого – теорія журналістики, що включає в себе теорію публіцистики, наукове вивчення, осмислення й узагальнення журналістської практики.
Журналістикознавчі дослідження українських авторів радянського періоду слід розглядати як частину загальносоюзного наукового процесу.
Історію української дожовтневої преси розробляли М. Бернштейн, П. Федченко, О. Дей, В. Дмитрук, І. Дорошенко. Історію партійнорадянської періодики досліджували В. Рубан, Л. Суярко, Й. Цьох, Г. Вартанов. Історію зарубіжних періодичних видань вивчали І. Слободянюк, М. Шестопал, П. Федченко.
Задушлива атмосфера комуністичної заідеологізованості, дрімучого догматизму, "рішучої" боротьби по искоренению украинского буржуазного национализма" була не надто сприятливою для наукової думки в Україні, для дальшого вивчення історії, а тим паче для розвитку теорії преси. Саме через це розвідок із питань майстерності журналістики тривалий час не було, а якщо й з'являлися окремі статті на теми теорії, то були вони досить схематичними, побудованими на суцільному цитуванні праць класиків марксизму-ленінізму, рішень партійних з'їздів, конференцій, пленумів. Цитати, посилання на партійні документи були обов'язковими складниками будь-якого твору, в тому числі й наукового. Формування наукових дисциплін у галузі журналістики відбувалося за допомогою накопичення специфічних знань у процесі вивчення і викладання спеціальних предметів на факультетах журналістики.
Як частина радянської імперії, Україна була змушена керуватися тими законами, які диктувала Москва. Хворобою тогочасної системи вищої школи була її надмірна централізація. Вона жорстко регламентувалась і скеровувалась із єдиного центру.
Монографії, підручники, навчальні посібники українських авторів, видані у 50–80-х рр., за своєю концепцією, ідейним спрямуванням, структурою були схожі на роботи російських журналістикознавців.
Це негативно позначалося на якості та стані досліджень, оскільки необхідно було беззастережно орієнтуватися на "старшого брата", цитувати і розвивати думки російських апологетів партійної журналістики. Тож українська наука була приречена на вторинність.
Однак в окремих сферах українські дослідники зуміли продемонструвати свою оригінальність, самобутність. Вони висували концепції, які пробивалися і на загальносоюзну арену. Так було з теорією публіцистики, у якій Ю. Лазебник, В. Здоровега, Д. Прилюк стали загальновизнаними авторитетами. Пошуки молодих учених у сфері загальної теорії публіцистики було започатковано майже одночасно в Москві, Львові, Києві. А почалося все з дискусії на тему публіцистики у навчальній газеті факультету журналістики Московського університету "Журналист" ще у 1956–1957 рр., Згодом це питання детально обговорювалося на спеціальних наукових конференціях у Москві, Львові, Алма-Аті, Києві.
Найґрунтовнішою стала наукова дискусія з питань теорії публіцистики у 1968 р. на сторінках "Вестника Московского университета. Серия: Журналистика", у якій узяли участь московські, казахські вчені, а також українські науковці Г. Вартанов та В. Здоровега. Саме статтею останнього завершилася ця дискусія.
В історичному ракурсі варто зазначити, що тогочасні заслуги українських учених у цьому складному й суперечливому формуванні громадської думки і поглядів на публіцистику та її суспільну роль загальновизнані. Про це писали не схильні до похвал авторитетні московські вчені у передмові до колективної монографії "Мастерство журналиста", яка побачила світ 1977 р.: "Варто зазначити, що пріоритет у сучасній постановці проблеми (маються на увазі проблеми публіцистичної і журналістської майстерності. – Т. Т.) належить в теорії журналістики "українській школі". Свідченням активності, плідності зусиль у цьому напрямі є книга Д. М. Прилюка "Теорія і практика журналістської творчості", яку випустило в світ видавництво "Вища школа" у Києві у 1973 р. А до цього з'явилось декілька цікавих робіт В. І. Здоровеги" [5, 4]. Зрештою, видана в Москві у 1979 р. російською мовою книжка останнього "Слово тоже есть дело. Некоторые вопросы теории публицистики" була популярною у всьому СРСР.
У процесі дальшої диференціації системи наукових знань про журналістику з'являється особливе відгалуження досліджень, пов'язаних із вивченням радіо- й тележурналістики та зображальної журналістики. Передусім це праці В. Полковенка, В. Миронченка, В. Качкана, В. Олійника, Ю. Шаповала, Б. Чернякова.
Наукові розробки присвячувались також темам особливостей мови і стилю засобів масової інформації, теорії і практики редагування газети. До таких досліджень належать праці Р. Іванченка, Т. Ярмоленко, Д. Григораша, М. Феллера, А. Мамалиги, О. Сербенської.
У цілому ж у курсі теорії і практики журналістики виокремились дві основні групи питань. До першої групи віднесено проблеми, пов'язані з розглядом суспільного становища засобів масової інформації і ролі журналістської діяльності, з визначенням принципів і функцій журналістики. Вивченню цих питань були присвячені роботи В. Рубана "Журналістика – важлива галузь громадсько-політичної діяльності" [6], Г. Вартанова "Газета в творческом поиске. Совершенствование связей печати с массами" [7], Д. Прилюка "Теорія і практика журналістської творчості. Методологічні проблеми" [8].
Зазначені праці різні за характером і рівнем новизни, оригінальності та вимагають окремого аналізу й оцінки. У цілому ж при характеристиці принципів і функцій, суспільної ролі преси не можна було вийти за межі свого часу усталених і перетворених у жорсткі догмати про журналістику як зону захисту партійних інтересів, як засобу впливу на аудиторію у комуністичному дусі, виховання тих соціальних чеснот, які були потрібні правлячій еліті. А це виконання, причому беззастережне, волі компартійних правителів, прагнення бачити в них слухняних функціонерів. У цих працях не можна було вийти за продиктований В. Леніним принцип партійності. Дослідник змушений був "танцювати" у визначеній функції газети як колективного пропагандиста, агітатора та організатора. І справа не в тому, що газета чи журнал не можуть проповідувати певних поглядів та знань і, так чи інакше, впливати на практичну діяльність людей. Річ у тому, що збіднювалися інформаційні та просвітницькі можливості преси. Все це обмежувало пошук науковців, вело до одноманітності висновків тощо.
Друга група питань у зазначеному курсі стосувалася тонкощів журналістської майстерності, вироблення системи журналістських жанрів. До таких робіт передусім потрібно віднести дослідження Ю. Лазебника "Проблеми літературної майстерності в журналістиці" [9], Д. Прилюка "Мистецтво писати" [10], "Проблеми теорії публіцистики: (Архітектоніка твору)" [11], "Теорія і практика журналістської творчості: Проблеми майстерності" [12], В. Здоровеги "Вступ до журналістики [13], Д. Григораша "Радянська газета: Семінарій" [14], навчальний посібник "Теорія і практика радянської журналістики (Основи майстерності. Проблеми жанрів)" [15].
Варто зауважити, що в цілому поділ теоретичних праць на дві групи є досить умовним, оскільки більшість із них була присвячена одночасно визначенню ролі засобів масової інформації у суспільстві, принципів та функцій журналістики, розглядові засад журналістської майстерності, дослідженню журналістських жанрів.
Остання тематична група досліджень характеризувалася ширшим діапазоном творчих пошуків. Тут досить зримо виявилась еволюція поглядів, перехід від цитування класиків і партійних документів до розробки відповідних концепцій, використання і осмислення журналістської практики, яка, на щастя, ламала канони, вносила багато нового. Словом, незважаючи на певні стримувальні чинники, журналістика, насамперед у 80-х рр., тобто в період так званої демократизації, гласності, політичної реформи в Радянському Союзі, розвивалася. Ці прогресивні тенденції не могли не знайти відображення в наукових розвідках, навчальних посібниках, публікаціях у періодиці. Це особливо помітно в дослідженнях В. Здоровеги, Д. Прилюка, В. Качкана, А. Москаленка та їхніх колег по Київському та Львівському університетах.
Вже після здобуття Україною незалежності почався новий етап у розвитку журналістикознавства. Його ознаки: повне позбавлення партійного догматизму, антиісторизму, переоцінка наукового доробку істориків і теоретиків преси з позицій нового часу з урахуванням національно-демократичних принципів розвитку суспільства і науки.
© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові