Ласкаво просимо

Друковані засоби масової інформації в Україні

студ.
УДК 070: 316. 766

Спочатку було слово, а вже потім, внаслідок еволюції людського суспільства, з'явилася преса. Змінювалися королі, диктатори, президенти, і друковані ЗМІ стали важливою та впливовою ланкою суспільного життя.

Нині, в епоху надтехнологій, боротьби з тероризмом та новітніх ЗМІ, преса відіграє роль що не найпершої скрипки в оркестрі сучасності. Будь-який матеріал може дати життя політикові чи іншому діячеві, або навпаки — знищити його. Слово — не горобець, вилетить не спіймаєш. А друковане слово — це інколи бомба сповільненої дії, яка може вбити. Проте часом може і вилікувати.

У цей складний час українська преса здебільшого необ'єктивна, упереджена та залежна. Серед журналістів побутує вислів: незалежний журналіст — безробітний журналіст.

Законом України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні" гарантується: "Свобода слова і вільне вираження у друкованій формі своїх поглядів і переконань…"(Стаття 2).

Конституція України. Стаття 34. "Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань."

Але такі словосполучення як "свобода слова" та "об'єктивна преса" часом зникають за горизонтом буденності та здаються таємничим маревом.

Друковані ЗМІ мають певних засновників — зацікавлених осіб. Неупереджена подача інформації практично неможлива. Адже господар видання має певний інтерес: політика, економіка тощо.

Показовим виступом щодо об'єктивності були передвиборні перегони 2002 року до Верховної Ради України. Пропрезидентські видання підтримували своїх висуванців-вихованців, а опозиційні намагалися привернути до себе щонайбільшу увагу аудиторії і нагадати громадськості про зловживання та злочини влади. На шпальтах газет з'являлися матеріали про політиків. Багато — мало, хороше — погане. Проте, як показали результати виборів, численні оди та балади не допомогли деяким нашим політичним діячам набрати потрібні відсотки та потрапити до ВРУ.

Соціологічні опитування, що друкувалися протягом кампанії, намагалися маніпулювати свідомістю громадськості. Популярності набувають так звані статті замовного характеру, білий та чорний PR, жертвою якого став насамперед Віктор Ющенко. Нам утовкмачували в голови, що він взагалі не політик і "безхребетний" крадій. Але цим переймалося більше ТБ. А інші діячі політики замовляли: зробіть нас янголами, хоч і з брудними крилами, а їх, мільйонерами, злодіями, шахраями…

Потреби, інтереси і мотиви визначають цінність інформації. Існує кілька критеріїв її оцінки:

1. НОВИЗНА. Тут вже друковані ЗМІ на час передвиборної кампанії (як і завжди) випереджали одне одного зі швидкістю світла. Намагалися відшукати нові капосні цікавинки про ту чи іншу особу. Однією з головних цілей потрібної брехні стала Юлія Тимошенко.

2. ДОСТОВІРНІСТЬ. Тобто об'єктив-ність та неупередженість. Про це годі й говорити. Яка перед виборами об'єктивність?

3. ДОСТУПНІСТЬ. Точність, ступінь наближення до реального "прототипу" повідомлення. Авжеж!

4. СВОЄЧАСНІСТЬ. Швидко, аби подіяло.

5. ВІДПОВІДНІСТЬ ЗАПИТАМ СПОЖИВАЧА. А що споживачу-народу потрібно? "Хліба і видовищ", аби смачніше було.

Преса справляє надзвичайно великий вплив на громадську думку. Можливо, зараз треба перейти до конкретики і проаналізувати сучасний стан друкованих засобів масової інформації.

Але насамперед я би хотіла дізнатися, чи читає молодь пресу, якщо так, то яку? Опитала 20 студентів із різних київських вищих навчальних закладів віком від 17 до 24 років. Результати вражаючі:
- п'ять осіб взагалі не читає періодичних видань;
- п'ять ставлять на перше місце такі видання, як "Факты и комментарии", "Сегодня", "Вечерние вести";
- одна особа читає "Грані+", одна — "Новую генерацию", одна — "Столичку", одна — "День", одна — "Киевские ведомости";
- п'ять осіб надає перевагу виданням на кшталт: "Cosmopolitan", "Натали", "Бульвар", "Единственная" тощо.

Дивно мені якось, що молоді люди не цікавляться ані політикою, ані взагалі журналістикою. Дехто навіть не знає назв періодичних видань.

Усі респонденти відповідали, що читають (якщо читають) періодичні видання вибірково не частіше аніж раз на тиждень. Взагалі мало цікавляться станом інформаційного простору України.

"Я мало читаю й надаю перевагу ТБ. Купую раз на тиждень газету, де є програмка. Більш мене цікавлять новини культури (музика, кіно), медицина, гороскопи, кросворди." — Ольга, 20 років.

"Не читаю політичних статей. Там правди не знайдеш. І взагалі, не читатимеш, менше голова боліти буде. Моя справа вчитися без трійок, щоб стипендія була. А вся ця політика — суцільні інтриги" — Наталія, 19 років.

"Надаю перевагу російськомовним виданням. Бо українська — для мене лишень мова навчання і пережиток часу" — Віталій, 23 роки.

Отже, ми плавно перейшли до наступної проблеми друкованих ЗМІ — мова. Загальновідомо, що більшість видань виходить російською мовою. Такі масові видання, як "Факты и комментарии", "Сегодня", "Вечерние вести" і зовсім ігнорують державну мову, бо розраховані на середнього російськомовного споживача-читача. Маємо і двомовні газети: "Голос України", "Дзеркало тижня" та ін. Цікавим явищем в українській журналістиці є видання, де ми одразу ж знаходимо матеріали і російською, і українською: "Грані+", "Киевлянин" тощо. Як мені пояснили, в таких виданнях більш "читабельні" статті пишуть російською, якщо, звичайно, матеріал не готує якийсь маститий журналіст, який вже має ПРАВО обирати мову публікації. Проте власне українських видань для широкого загалу надзвичайно мало. Проблемами державної мови переймається, зокрема, газета "Молодь України". Час від часу публікує матеріали, присвячені цій болючій темі. Гірша ситуація з журналами. На тлі експансії російської мови: "ПіК", "Україну", "Культуру", "Жінку". Але поза моєю увагою залишились спеціалізовані та менш масові видання.

Наразі повернемося до проблеми свободи слова в Україні. Існує вона чи ні? Запитання дуже суперечне і не має однозначної відповіді. На українському ринку мас-медіа є як пропрезидентські — владні, так і опозиційні газети і журнали.

"Грані+", "Сільські вісті", "Патріот України", "Інформаційний бюлетень", "Свобода", "Вечерние вести" виходять у світ із певною періодичністю і є опозицією до існуючої на теренах України влади. Але часом трапляються певні неприємності.

Наприклад, недавній випадок із газетою "Свобода", коли під час виборів був заарештований увесь наклад цього видання. А згодом й її головний редактор Олег Ляшко за надуманими звинуваченнями.

Свого часу були ліквідовані "Правда України" та "В. В." ("Всеукраинские ведомости"). А нині відновлені "Вечерние вести" друкувалися до певного часу в Києві у "Пресі України", з нового року у Львові, зараз у ОАО "РВК" "Деснянська правда", а також у Дніпропетровську, Миколаєві, Одесі, Харкові, де завгодно тільки не в Києві, де власне і функціонує редакція. Що і не дивно, бо за цим виданням стоїть опозиційна до влади Юлія Тимошенко. На "Сільські вісті" також був поширений шалений тиск з боку владних структур. І деякий час видання не виходило. Що ж до інших друкованих ЗМІ, то вони якщо і не підпорядковані владі всіх рівнів, то є просто "беззубими". Питання свободи слова є досить неоднозначним. Вона нібито і є, проте обмежена і має погані наслідки. Свобода слова — інтегральний принцип існування демократії. Врешті це одна з головних одиниць виміру демократичного суспільства. А чи існує вона у нашій суверенній та незалежній Україні? Певне, так, але тільки як словосполучення, дотримання якого вимагає західна справжня демократія. Досі наша держава як і у всіх відношеннях гальмує. Але хочеться вірити, що колись свобода слова стане не лише якимось обов'язком перед міжнародними організаціями, а і запорукою стабільності нашого інформаційного простору, який нині роз'їдають, наче злоякісна пухлина, політичні чвари. Серед бурхливого інформаційного потоку важко відфільтрувати для себе об'єктивну інформацію. Якщо вона звісно є. Деякі видання намагаються не вдаватися до гострих політичних дискусій ("Сегодня" та ін.) і посідають місце нейтральних газет. Цікаво чому? На жаль, для багатьох друкованих ЗМІ спотворена дійсність та пристосування до владних канонів є обов'язком, не виконуючи який вони приречуть себе на банкрутство. Хочу перефразувати Антуана де Сент-Екзюпері, який у вуста одного зі своїх героїв вклав істину: для чого брехати, якщо тебе так легко викрити. Здається, навіть брехня має бути вишуканою. Тим і відрізняється телебачення від преси. З телевізійного екрана ми інколи чуємо такі "шедеври" уяви, що задумуємося: а може це правда? Тонкий психологічний підхід, кілька "зайвих" коментарів, і перед глядачами постає перекручена дійсність. Газетярі ж "брешуть" не так вишукано. Часто факти не перевіряють й навіть домислюють "потрібне" на відміну від телевізійників банально, без використання матінки Психології.

Повернемося на деякий час назад і пригадаємо катастрофу з ТУ-154. Усі видання наперебій кричали, що Україна не винна, що ракета не могла влучити в літак. А пізніше інформаційне русло змінило свій напрям у протилежний бік. Замовчування достовірної інформації призвело хіба що до звільнення з посади тодішнього міністра оборони Олександра Кузьмука.

Журналісти все частіше виступають у ролі "адвокатів", "прокурорів", "суддів" чи "катів". Недостатність інформації вони поєднують із замовленнями та вибриками власної хворобливої уяви. Забувають, що їхній професійний обов'язок — бути "слідчими", дошукуватися істини, цінувати факти і неупереджено ставитися до будь-кого й будь-чого, зіставляти всі "за" і "проти". І вже тільки після цього перетворюватися на "адвокатів" чи "суддів". Нині ми можемо спостерігати протистояння двох політичних таборів: "Нашої України" та "За єдину Україну". Тут друковані засоби масової інформації, мабуть, знову почнуть "війни упередженості".

Облишивши у спокої свободу слова, неупередженість, об'єктивність та правдивість, звернемося безпосередньо до журналістського твору. Усе менше і менше цікавих статей. Процес смакування словом тепер є неабиякою рідкістю. Інколи складається враження, що журналісти замість виконувати професійний обов'язок просто виписують свою "норму рядків". Здається, найгірша ситуація у нас із жанром інтерв'ю. Натрапити на цікаве — все одно, що побачити в небі веселку. Виникає запитання: чи потрібно візувати інтерв'ю? А відповідь полягає в тому, що візування, тобто узгодження матеріалу з особою, що давала інтерв'ю, є деякою мірою цензурою. Бо актор, співак чи політик, який наговорив журналісту на плівку всякої нісенітниці, потім просто викреслює всі суперечливі моменти розмови. Можливо, тому і нецікаві матеріали в наших друкованих ЗМІ.

Повний тематичний і жанровий "мікс" знаходимо на деяких газетних шпальтах: політика, економіка, культура, Internet-цікавинки, замітки, факти, коментарі… Дуже часто не відмежовані знову ж таки факти від аналізу. Не зрозуміло, де власне новини, а де коментарі до них. Авторські фото трапляються неякісні, нецікаві, "зідрані" із Internet, прив'язані до статті надуманими текстівками.

Чи можна використовувати Internet- повідомлення у пресі без посилання на джерело? Питання риторичне. Проте багато наших видань "базується" на цікавинках із всесвітньої комп'ютерної мережі. І не називати джерело інформації, здається, було б порушенням професійної етики журналіста. Але скільки людей, стільки й поглядів на цю проблему.

Чому ж усе так погано? Можливо, час такий. Кожна країна має пережити перехідний період, а з нею і журналістика. Якщо начитатися пропрезидентських видань, то зрозуміємо, що все добре, як у Радянському Союзі, а перегорнувши кілька сторінок опозиційних газет, знову опиняємося у несправедливій дійсності. Може, і справді не варто читати пресу? Ні, варто. Лише якісну і з розумом. Треба добре помізкувати, перш ніж чомусь вірити, виробити у себе імунітет до брехні та перетворити свій мозок на такий собі детектор брехні. Щасти Вам у пошуках правди.