Ласкаво просимо

до електронної бібліотеки Інституту журналістики

Головна || Законодавча база || Навчально-методичні комплекси || Наукові видання
Праці викладачів || Студентські роботи || Різне


Ріка й дорога

Катерина Бабкіна

Здавалося, що повітря ворушиться обабіч Дороги, тому що листя уже не трималося на гілках, коли Дорогу перетнула Ріка.
- І наче немає різниці, коли, - сказала Карола, - А видається, що завчасно. Це завжди так?
-А хто знає? - Бартош ворушив ногою листя, - Ріка - це теж Дорога.

Потім вони дивилися на воду.

- Може, вона відсунеться на завтра? - спитав Клаус.
-Ідіот, - відповів Бартош.
- Сам ідіот, - сказала Карола.
- Та як хочете, - Клаус стиснув плечима, - Це ж не мені…

Дорога неприродньо впиралася у вузеньку бетонну дамбу - так і хотілося сказати - набережну, Ріка була спокійна, повільна і геометрично правильна, а обабіч Дороги був ліс, а з іншого боку Ріки - така сама дамба і знову Дорога.

- Шипшину сушать, - сказала Карола.

Клаус дістав маленького приймача і намагався виділити із посиленого в динаміку шурхоту листя відголоски міських радіостанцій, а Бартош періодично запалював, одразу вимикаючи, кволий вогник клаусової запальнички.

- Вдома тепер шипшину сушать, - говорила Карола, тримаючи руки в кишенях витертих на ніц старих джинсів, - її збирають отак у вересні, а потім сушать у великих тацях, щоб вона була запашна, а ще щоб в напій не потрапляли черв’яки та лісові духи.
- Силові худи, - сказав Клаус, - Дихові сухи.
- Ага, - сказав Бартош, - Дісові лухи. Бісові лОхи.
- Сам ти лох!
- Лосі, а не лОхи.
- Не лОхи, а лохИ.
- Та ви і є лохи, - сказала Карола, - тут заночуємо?

Тоді розпалили багаття на уздоріжжі, прямо в крихкій осінній траві, накидали туди листя і воно неймовірно смерділо, вони смажили на вогні зіпсуту ковбасу із бутербродів, а потім їли черствий хліб, а ковбасу викидали просто на Дорогу, тому що не наважувалися кидати її в Ріку.

Над Дорогою вже з’явилися зірки, а з води піднімався поволі туман, коли Рікою проплив човен. В човні також горіло багаття, хтось ще тримав запалену цигарку, а потім було видно, як іскра недопалку полетіла у воду. Їм здалося, в човні було троє.
- Бачиш, - зашепотів Бартош на вухо Каролі, - Ріка - це просто інша Дорога.
- Та лишися ти того ровера, - не втримався Клаус, - Вона сама знає. Тільки ж ти не цей…
- Не бійся…
- А хочеш - то пішли назад.
- Слухайте, - озвалася врешті Карола, - а вона одна?
- Ріка?
- Дорога.
- Одна, - сказав Клаус.
- А Ріка?
- А Ріка у кожного своя.
- А ті, в човні, - спитала Карола, - їх же було троє?
- Я не знаю, - сказав Бартош, - може, ще будуть човни. Їх можна запитати?
- Не знаю.
- Ні, мабуть.
- Хтось буде палити?
- Таж запальничка здохла.
- А від вогнища.
- Ну хіба. Дивись, не попечися.
- Я теж буду. На, припали мені.

Перед світанком проплив ще один човен, багаття в якому ледь тліло. Їм здалося, цей був порожній.
- Ви будете на мене дивитись?
- Так, - сказав Клаус.
- І я на вас.
- Кароло, ти не побачиш, - Бартош викинув черговий за сьогодні недопалок, --- ти нас просто не побачиш.
- А що?
- Себе на березі, - сказав Клаус, - ти побачиш як ми.
- Ясно, - сказала Карола, - а ви довго будете дивитись ?
- Довго, - сказав Бартош.
- Поки тебе буде видно, - сказав Клаус.

Ріка виявилася на диво неглибокою, вода ледве сягала Каролі вище колін, але водночас тепер Ріка здалася їм ширшою, Карола все брела і брела, важко переставляючи ноги по коліна в воді і несучи в руках кросівки. Вона не озирнулася, коли вийшла з Ріки, просто взулася і пішла собі далі, спочатку вони бачили межу між сухим і мокрим на її джинсах і мокрі сліди на асфальті, потім – лише постать, вона йшла, похитуючись, дуже повільно, але все меншала і меншала, і зрештою вони зрозуміли, що вже не можуть її бачити.

Коли ж вони відвели стомлені очі, то зрозумілі, що Ріки немає. Перед ними лежала Дорога, обабіч якої тихо падало стомлене листя в строкату траву.


© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові