Ласкаво просимо

Тиждень з Українським радіо (релігійні передачі першої програми)

к. філол. н., доц.
УДК 070: 316. 766

Сьогодні нікого не треба переконувати у важливості відновлення духовного простору, що так примусово обмежувався у радянські часи. Але як домогтися відновлення продуктивного, адже в реальності ситуація у сфері духовності, моральності викликає величезну тривогу, що дає підставу деяким сучасним аналітикам характеризувати її як "сповзання у небуття". І це не перебільшення, бо всі ми є свідками мало не культу насилля, жорстокості, відходу від елементарних норм співжиття й поведінки, чим буквально просякнуте все наше життя. Зрозуміло, що суспільство має шукати захисту традиційних духовних і моральних цінностей. Чималу роль у такому пошукові відіграє Церква. Інша справа, чи зможе вона стимулювати й об'єднати зусилля всіх здорових сил суспільства у цьому напрямі (це залежить не лише від стану й волі самої Церкви).

Незаперечною є інтегруюча функція Церкви, звернення її до ідеалів справедливості, гуманізму, виховання поваги й терпимості до різних поглядів та вірувань, сприяння розвиткові культури, традицій. Діяльність Церкви орієнтується і на вирішення таких питань, як регламентація духовних і матеріальних запитів людини, благодійність, соціальний захист громадян. Ясно, що зростає й рівень вимог до тих засобів масової комунікації, котрі звертаються до осмислення зовсім не простої релігійної тематики. Ця ситуація ускладнюється насамперед тим, що державна інформаційна політика, котра сьогодні розробляється і концептуально, і за основними параметрами, мало орієнтована на цілеспрямоване формування релігійної свідомості (поки що хоча б на рівні масової свідомості).

Отже, у традиційному суспільстві, заснованому на ідеї ціннісно-нормативної злагоди, інтегруючим елементом виступає релігія. Вона була і є символічним універсумом, що визначає ключові смисли і значення, у межах яких триває повсякденне життя людини. Релігія завжди здійснювала функцію інкультурації, забезпечувала входження індивідів у спільний потік переживань та вчинків, які у свідомості людей співвідносилися з єдиною, усім зрозумілою і для всіх прийнятною, вищою істиною.

Зараз надзвичайно сильним соціалізуючим впливом володіє інститут мас-медіа — транслятор найрізноманітніших сучасних "міфів та легенд", причому як позитивних, так і негативних. На тлі деінституалізації релігії, яка, на жаль, давно перестала бути вищим публічним авторитетом, відбувається інституалізація суб'єктивності саме завдяки засобам масової комунікації. Це виявляється в тому, що особистий вибір людини — від найінтимніших дрібниць до світогляду — нині практично неможливий без активної участі ЗМК. Розвиток же ЗМК може йти як у напрямі все більшої маніпулятивності, так і у напрямі наростання інтерактивності, діалогічного спілкування з аудиторією.

Аналізуючи стан розвитку сучасних ЗМК, можна констатувати до певної міри втрату довіри читача, слухача, глядача, суспільства в цілому до будь-яких форм передачі інформації. Пов'язане це, очевидно, з тим, що сучасна журналістика не позбавлена агресивності, наступальності, інколи свідомо йде на обман, відкидаючи будь-які моральні критерії. Отож постає проблема якісного інформаційного забезпечення населення, причому такого, яке б здійснювалося у діалоговому режимі. Журналістика ж через її специфічність як соціального інституту має можливість не лише оперативно відображати всі процеси, що відбуваються у суспільстві, але й брати активну участь у формуванні їхньої сутності й характеру.

Основний матеріал радіо — слово, до того ж слово, мовлене вголос, котре змушує працювати розум і уяву слухача. Годі говорити про те, як багато може це слово, інша справа — чи використовуються його майже не обмежені потенції.

Протягом одного конкретно взятого й розглянутого радіотижня (7-13 жовтня 2002 року) в ефір вийшло сім релігійних програм (загалом вони є традиційними, мають свій, усталений уже, час виходу). Це — "Новий вимір" (середа), "Жива надія" (четвер), "Віра, надія, любов" (субота), "Людина і вічність" (субота), "Голос надії" (неділя), "Благовіст" (неділя), "Кредо" (неділя).

Усі існуючі релігійні програми об'єднує передовсім звернення до етичної проблематики. Незалежно від того, яка конфесія стоїть за тією чи іншою програмою, відправною точкою всіх розмірковувань, єдиним ціннісним мірилом виступає Євангелія. Святе Письмо широко цитується, на нього спираються, у ньому знаходять відповіді на практично всі запитання. А питань тих у сучасної людини виникає безліч, тому абсолютно позитивним є навернення саме до істин, що містяться у Вічній Книзі.

Автори релігійних програм намагаються зробити предметом обговорення найбільш актуальні проблеми людського життя, зокрема сімейні. Надто болючим постає питання виховання підростаючого покоління. Так, у програмі "Новий вимір" (9 жовтня 2002 р.) ідеться зокрема про зайву, надмірну критичність, якою явно зловживають у сім'ї. На жаль, нерідко батьки змушені чути від дитини (особливо у підлітковому віці) страшне звинувачення: "Я вас ненавиджу!" Звідки це береться, адже ніхто практично не виховує в дусі цієї самої ненависті? Усе, вважають творці програми, складається з дрібниць, але дрібниць, так би мовити, смислотворчих. Чи не забагато роблять батьки зауважень дитині, чи не забагато чує вона докорів із приводу якоїсь її помилки, і без такого приводу, просто про всяк випадок. Якщо, наприклад, гість щось зробить не так (каву проллє, зіпсує щось), хіба йому докоряють? А своїй дитині, вважається, можна: одразу — нотація, одразу — лекція, де переважають констатації типу "ти і сякий, і такий, ти завжди так…" А потім логічний фінал: "Я вас ненавиджу!" У майбутньому і сім'я дитини будуватиметься за таким самим принципом, адже вже добре засвоєний поведінковий стандарт. Який же вихід? А вихід один — треба вчитися виховувати любов'ю. Апостол Павло у посланні до ефесян учив: "Нехай жодне слово гниле не виходить із уст ваших…Усяке подратування, і гнів, і лютість, і крик, і лайка нехай буде взято від вас разом із усякою злобою. А ви один до одного будьте ласкаві, милостиві, прощаючи один одному, як і Бог через Христа вам простив!" (Ефес. 4, 29-32). Хто може заперечити, що уміння прощати — то велике уміння, якого треба вчитися все життя. У посланні до галатів апостол Павло наголошує, що тільки допомагаючи одне одному, можна подолати найважче: "Як людина й упаде в який прогріх, то ви, духовні, виправляйте такого духом лагідності… Носіть тягарі один одного" ( Гал. 6, 1-2).

Спираються на Святе Письмо і автори програми "Жива надія" (10 жовтня 2002 р.) Розповідається зокрема про ті величезні страждання, які люди зносять унаслідок різних захворювань. Оскільки людина — слабке створіння, то як часто вона ремствує і у відчаї не знає, куди кидатись і до яких засобів вдаватися. І тоді, як мудре нагадування, звучить притча про несправедливого суддю та вдовицю, суть якої зводиться до того, що людина завжди має покладатися на ласку Божу і вірити в те, що Господь почує і обов'язково допоможе: "І промовив Господь: "…А чи ж Бог в оборону не візьме обраних Своїх, що голосять до Нього день і ніч…Кажу вам, що Він їм незабаром подасть оборону!" (Лк. 18, 6-8). Тут же абсолютно справедливо наголошується: потрібна справжня, щира віра, і кожному буде саме по вірі його.

Часті посилання на Біблію маємо і у програмі "Віра, надія, любов" (12 жовтня 2002 р.). Пастор-євангеліст Радчук нагадує про те, як треба сприймати слова "нехай святиться ім'я Твоє!" Коли Господь і те, що Він заповідав, сприйматимуться як найвища і незаперечна святість, тоді згине зло, тоді не стане ненависті і ворожнечі. І як приємно, коли царство Боже живе всередині кожного з нас.

У програмі "Людина і вічність" (12 жовтня 2002 р.) особливий акцент робиться на тому, що нам, людям, як правило, притаманне прагнення приховувати своє справжнє обличчя, свою істинну сутність. І які тільки засоби не використовуються! Як часто вдаються до фігових листочків, аби тільки приховати гріх, абсолютно забуваючи при цьому, що від людей, можливо, й приховаєш щось, від Бога — ніколи! На жаль, наголошується у програмі, ми дійшли до того, що уже й не намагаємося прикривати відверту ненависть, жорстокість, явну розпусту. Людина часом наївно й сполохано думає: може, воно й без віри обійдеться, і без якогось там Страшного Суду. Та рано чи пізно, але обов'язково доводиться за все розплачуватися. Тому й вчить Святе Писання: вихід є, треба покаятись, треба прийти до Господа таким, який ти є, нічого не намагаючись приховати. І тільки щире каяття, усвідомлення власної зіпсованості й забрудненості допоможе заслужити прощення. Таку людину Господь ніколи не відверне, не вижене. І звучить уривок із притчі про блудного сина: "Устану і піду я до батька свого, та й скажу йому: "Прогрішив я, отче, проти неба та супроти тебе… Недостойний я вже зватись сином твоїм; прийми ж мене, як одного з своїх наймитів" ( Лк.15, 18-19).

Так само широко й продуктивно звертається до слова Божого й програма "Голос надії" (13 жовтня 2002 р.)., зокрема йдеться про ті чудеса, що їх творив Господь, про чудо зцілення, духовного і тілесного.

До животрепетних питань людського життя, до необхідних роздумів про власне призначення на землі навертає і програма "Благовіст" (13 жовтня 2002 р.). Ведучий формулює питання, що досить часто виникає на рівні побутової свідомості: "Коли у житті людини щось не складається, вона нерідко намагається пояснити це у найпростіший спосіб: "не судилося", "не під тією планетою народився" тощо. Як Церква ставиться до таких пояснень?" Протоієрей Олександр Антонюк наголошує на тому, що Церква не визнає долі, року, фатуму. Людина приходить у це життя лише раз, і мета цього приходу — з'єднання з Богом, входження у лоно Святої Трійці. Без Божої допомоги людина нічого не зможе вчинити. Отож, треба пам'ятати: існує, з одного боку, Промисел Божий, з іншого — власний вибір, право на який Господь дарував людині. Якщо ж припустити, що існує рок, фатум, віра буде перекреслена, життя людське, вчив Іван Златоуст, перетвориться на муку (залишаться тільки сумніви та підозри).

У релігійній програмі "Кредо" (13 жовтня 2002 р.) предметом особливої уваги стала молитва, її роль та місце у житті християнина. Виразний акцент було зроблено на тому, що молитва (за живих і за померлих) — то невід'ємна частина служіння, природна потреба людської душі (сам Ісус провів 40 днів і ночей у молитві і пості). Молитва зміцнює наші душі, дає реальну впевненість, що Господь чує нас. Молитва зміцнює і нашу віру, адже віра без вчинків є мертвою. Ведучий наголошує: сама Мати Божа просила молитися за увесь грішний світ, який стоїть перед великими випробуваннями.

У більшості релігійних програм саме роздуми про вічне, духовне, сутнісне превалюють над іншими темами. У "Благовісті" та "Кредо" звучить і конкретна інформація про життя релігійних громад, зокрема про їхню благодійну діяльність. Діалогічності спілкування зі слухачем досягає, наприклад, "Благовіст", активно практикуючи систему "відповідь-запитання", коли компетентна людина відповідає на важливі для віруючого питання, що стосуються повсякденної практики християнського життя (так, 13 жовтня прозвучала вичерпна відповідь щодо того, як треба обирати натільний хрест, чим він є у житті людини, як його правильно носити тощо).

Є всі підстави констатувати: тематичне спрямування релігійних програм, що виходять в ефір по першій програмі Українського радіо, та його практичну реалізацію щодо смислового наповнення в цілому можна оцінити як позитивні (християнська мораль є контекстовим фундаментом для всіх програм). Без сумніву, відрадним є ще один чинник, а саме: жодна з названих програм практично не порушує проблем міжконфесійних стосунків. На цьому справжні-сінькому "фронті" фору дає сучасна українська преса (журналісти нерідко не гребують навіть сумнівними засобами, на повний хід використовуючи взаємний церковний компромат, хоча цей шлях навряд чи конструктивний). Оскільки слухацька радіо-аудиторія може бути набагато більшою, ніж читацька, то важко уявити, щоб озвучування явного компромату сприяло б зміцненню громадянського суспільства, яке, власне, у нас лише формується. Однак те, що творці окремих програм просто приховують, так би мовити, "конфесійне авторство" передачі, навряд чи працює на них і на пропаговані ідеї. У такій делікатній справі, як релігійна, відкритість і, відповідно, чесність — константи, що самі по собі розуміються. Наприклад: лише програми "Благовіст" і "Кредо" прямо зазначають своє спрямування: перша — православне, друга — римо-католицьке. "Віра, надія, любов" хоч "натякає", називаючи проповідника пастором-євангелістом; щодо "Живої надії", то оскільки вона вже тривалий час виходить в ефір, то про неї теж, зрештою, більше відомо; "Новий вимір" та "Людина і вічність" зауважують лише, що вони створені редакцією Транснаціонального радіо, а "Голос надії" вдається до простої дефініції "християнська радіостанція". Навряд чи треба вважати нашого слухача таким уже зовсім простим і не підготовленим. До того ж варто враховувати, що сам за себе промовляє і мелодійний ряд, що супроводжує ряд вербальний, словесний. Так, у "Благовісті" звучить прекрасний традиційний православний церковний спів; у "Кредо" — також характерний для католицької традиції спів із музичним супроводом, де органічно поєднуються тексти релігійного та світського характеру (13 жовтня програму завершував красивий піснеспів із проникливим рефреном "Аве, Маріє!"). В інших програмах далеко не завжди мелодійний ряд є прикрасою передачі через невисоку естетичну якість ( легкі, фривольні мелодії у поєднанні з явно спрощеним, іноді відверто примітивним текстом).

Не можна не сказати і про необхідність дотримання елементарних орфоепічних норм української мови. На жаль, частині ведучих програми "Жива надія" притаманна якась, з дозволу сказати, псевдоукраїнська вимова (це стосується насамперед жіночих голосів). Щодо дикції — тут теж великі проблеми: інтонаційне оформлення буває просто жахливим ( іншого визначення при всьому бажанні дібрати не можна). Звукове ж оформлення радіотексту має викликати у слухачів цілком адекватні, очікувані асоціативні реакції. Тут же звукове виконання часто вступає у конфлікт із вербальною інформацією. Коли ж погані дикція та орфоепія (додамо й непотрібні екзальтованість та надрив) поєднуються із явно примітивним викладом — результат сумний. Програма від 10 жовтня переконує в тому. Ведуча цитує листи читачів, котрі містять великий перелік різноманітних симптомів захворювань. Ясно, що йдеться про людські муки й страждання, але не повинно зраджувати почуття міри й естетичного смаку. Можуть заперечити, що це ж цитування, живе мовлення. Все так, але коли це мовлення примітивне, більш ніж спрощене, то чому б не відредагувати ці тексти, адже передача йде у широкий ефір, а це означає, що необхідною є певна інтелектуальна наповненість, примітивність викладу обов'язково відверне певну частину потенційних слухачів, загалом примітив може дискредитувати і найвищу ідею.

Усе зазначене приводить зокрема до висновку про особливу роль ведучого християнських програм. Для слухача, безперечно, є важливим це спілкування, радіоспіврозмовник має сприйматися як жива, цікава, щира (адже йдеться насамперед про духовне спілкування) особистість. Адже здавна у розмові цінувалися не стільки, скажімо, легкість та артистизм, скільки довірливість, душевність, глибина й корисність розмови. В ідеалі бажано, щоб будь-яка інформація була персоніфікованою, звучала як особисте переконання ведучого. Стиль ведучих, зокрема програм "Благовіст" та "Кредо", можна визначити як стриманий, інтелігентний, що певною мірою сприяє створенню потенціалу довіри до програми.

Релігійні передачі першої програми Українського радіо свідчать про те, що церковна тема є досить складною для світської журналістики і заслуговує схвалення звернення за консультаціями до спеціалістів — представників духівництва, філософів. Такі консультації допомагають журналістам не лише долати часто стереотипні уявлення про ті чи інші релігійні проблеми, але й спонукають до пошуку нових тем, нових підходів, котрі можуть бути цікавими широкій слухацькій аудиторії. Можливо, варто й доцільно було б подумати й про створення відділу релігійної публіцистики, що могло б значно розширити і смислову, й емоційну палітру релігійних програм. Засоби масової комунікації мають сприяти формуванню у суспільній свідомості чітких уявлень про те, яка державна політика щодо віросповідань дійсно відображає потреби суспільства. Треба забезпечувати якісною, професійно підготовленою інформацією, щоб суспільна думка формувалася не на емоційному рівні, а на основі усвідомленого підходу до ситуації. Не можна випускати з поля зору і необхідності у тій чи іншій формі державного регулювання доступу конфесій до ефірного часу. Отже, чимало проблем потребують осмислення й подальшого вирішення. Усі ці проблеми так чи інакше спрямовані на удосконалення журналістики, котра займається духовним просвітництвом. Проблеми трансформації реклами в українській пресі XX століття