Ласкаво просимо

до електронної бібліотеки Інституту журналістики

Головна || Законодавча база || Навчально-методичні комплекси || Наукові видання
Праці викладачів || Студентські роботи || Різне


Міжнародне регулювання авторського права і суміжних прав
у контексті українського законодавства

О. Г. Германова

студ.
УДК 070: 327 (477-4)

Нині в українському законодавстві відбувається процес прискореної адаптації вітчизняних норм до міжнародних конвенцій, пов'язаних з дотриманням авторського права і суміжних прав, а також внесення відповідних змін і доповнень до власних нормативно-правових актів та прийняття нових законів у цій галузі.

Законодавчі системи світових держав, у тому числі й України, у галузі інтелектуальної власності створюються задля ефективного забезпечення: з одного боку, надійного захисту авторських і суміжних прав, з іншого — якомога ширшого доступу зацікавлених осіб до надбань літератури та мистецтва. Принцип таких взаємовідносин визначено ще 1948 року ст. 27 Загальної декларації з прав людини.

1. "Кожна людина має право вільно брати участь у культурному житті суспільства, насолоджуватися мистецтвом, брати участь у науковому прогресі і користуватися його благами".

2. "Кожна людина має право на захист її моральних і матеріальних інтересів, що є результатом наукових, літературних або художніх праць, автором яких вона є". ,p>На міжнародному рівні адміністративні функції у сфері авторського права та суміжних прав здійснює Всесвітня організація інтелектуальної власності (ВОІВ) — спеціалізована установа ООН, створена для побудови міжнародної системи захисту прав інтелектуальної власності. Стаття 2 [viii] Конвенції про заснування ВОІВ від 14. 07. 1967 р. до поняття "інтелектуальної власності" відносить права, що стосуються, зокрема, літературних, художніх і наукових творів, а також права програм ефірного мовлення. Закон України "Про внесення змін до Закону України "Про авторське право і суміжні права" у ст. 8 трохи розширює тематичний спектр об'єктів авторського права, зараховуючи до літературних творів матеріали публіцистичного характеру, виступи, лекції, промови і поширюючи захист суміжних прав на організації мовлення загалом (а не тільки ефірні чи кабельні). Отже, до журналістської природи функціонування авторських прав як таких маємо підходити з двох позицій: прав авторів творів, що використовуються засобами масової інформації, і прав самих ЗМІ у контексті використання авторських творів (у тому числі й журналістських виступів).

ВОІВ здійснює адміністративні функції низки міжнародних угод у сфері авторського права та суміжних прав.

У міжнародній практиці існує чотири міжнародні угоди в галузі авторського права і чотири — щодо суміжних прав. Авторське право регулюють:
1. Бернська конвенція про охорону літературних і художніх творів (Паризький Акт, ВОІВ від 24. 07. 1971 р.) і Додатковий розділ цієї конвенції стосовно країн, що розвиваються.
2. Всесвітня конвенція про авторське право (1971).
3. Договір про міжнародну реєстрацію аудіовізуальних творів (FRT) від 18. 04. 1989 р.
4. Договір ВОІВ з авторського права (ДАП) від 20. 12. 1996 р.

Суміжні права на міжнародному рівні регулюють такі документи:
1. Міжнародна конвенція про охорону прав виконавців, виробників фонограм і організацій мовлення (Римська конвенція) від 26. 10. 1961 р.
2. Договір ВОІВ про виконання і фонограми (ДВФ), прийнятий у 1996 р.
3. Женевська конвенція про охорону інтересів виробників фонограм від незаконного відтворення їх фонограм від 29. 10. 1971 р.
4. Брюссельська конвенція про поширення сигналів, що несуть програми, які передаються через супутники, від 21. 05. 1974 р.

Всі ці конвенції і договори взаємопов'язані й несуперечливі: одні документи не применшують авторських прав, задекларованих іншими документами, як це зазначено, наприклад, у ст. 1 Римської та ст. 7 Женевської конвенцій.

Проте не всі з цих документів поки що працюють; набрання ними чинності залежатиме насамперед від збільшення кількості країн-учасниць: на сьогодні не набрали чинності ДАП і ДВФ, оскільки не досягнуто встановленої в цих договорах обов'язкової участі в них тридцяти країн світу.

Як уже зазначалося, зі становленням України як повноцінної європейської держави її законодавча база щодо авторського права та суміжних прав постійно вдосконалюється відповідно до міжнародних норм, забезпечуючи тим самим упровадження цивілізованих відносин у сфері використання інтелектуальної власності. Статтею 5 Закону України від "Про внесення змін до Закону України "Про авторське право і суміжні права" передбачено, що якщо чинним міжнародним договором, згоду на обов'язковість якого надано Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, що містяться в законодавстві України про авторське право та суміжні права, то застосовуються правила міжнародного договору. Аналогічне положення визначено ст. 9 Конституції України: "Чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України".

Водночас усіма міжнародними договорами з інтелектуальної власності встановлено, що права, визначені ними, є мінімальними для забезпечення дотримання таких прав, і кожна держава, що приєдналася до того чи іншого договору, може самостійно встановлювати значно ширші права і свободи для авторів при законодавчому визначенні принципів захисту, наприклад, авторського права та суміжних прав. Згідно зі ст. 19 Паризького Акта Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів "положення цієї Конвенції не суперечать вимогам більш широкої охорони, яка може надаватися законодавством тієї чи іншої країни Союзу".

Донедавна Україна входила лише до трьох міжнародних конвенцій. Як правонаступник колишнього СРСР, Постановою Верховної Ради в травні 1993 року Україна підтвердила свою участь у Всесвітній конвенції про авторське право 1971 року, взявши на себе зобов'язання охороняти в Україні твори зарубіжних авторів, починаючи ще з 1973 року — часу приєднання СРСР до цієї конвенції. У травні 1995 року Україна приєдналася до Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів, що дало змогу забезпечити ефективний захист прав вітчизняних та зарубіжних авторів (на території України конвенція набрала чинності 25. 10. 1995 р.). У червні 1999 року Україна приєдналася до Женевської конвенції про охорону інтересів виробників фонограм від незаконного відтворення фонограм. До того ж, у січні 1999 року Верховна Рада України ратифікувала Угоду про співпрацю в галузі авторського права і суміжних прав у рамках країн СНД.

Тільки у вересні 2001 року наша держава приєдналася ще до трьох конвенцій, що визначають міжнародні стандарти з охорони авторських і суміжних прав. Про це свідчать такі нормативно-правові акти, як Закони України "Про приєднання України до Міжнародної конвенції про охорону інтересів виконавців, виробників фонограм і організацій мовлення", "Про приєднання України до Договору Всесвітньої організації інтелектуальної власності про виконання і фонограми", "Про приєднання України до Договору Всесвітньої організації інтелектуальної власності про авторське право". Неохопленою системою національного законодавства залишилися Брюссельська конвенція (Конвенція про супутники) 1974 року та FRT 1989 року, але це — справа часу.

З економічної точки зору про намагання України якнайшвидше витіснити з внутрішнього та зовнішнього ринку низькопробну піратську продукцію і тим самим наблизитися до Договору з торгових аспектів прав інтелектуальної власності (Договору ТРІПС) свідчить новий законодавчий акт — Закон України "Про особливості державного регулювання діяльності суб'єктів господарювання, пов'язаної з виробництвом, експортом, імпортом дисків для лазерних систем зчитування". Проте прийняття цого документа деякою мірою є примусовим, оскільки в разі його відсутності в законодавчій базі нашої держави США обіцяли у вигляді торговельних санкцій ввести нові митні тарифи на продукцію, експортовану з України.

Розглянемо основні принципи авторського права і суміжних прав, задекларовані в чинних міжнародних договорах як частині вітчизняного законодавства відповідно до нормативно-правових актів України.

Першим документом з охорони авторських прав у міжнародній практиці стала Бернська конвенція про охорону літературних і художніх творів (прийнята 09. 09. 1886 р.). На вимогу технічного прогресу її текст неодноразово переглядався, і на сьогодні всі країни—учасниці цієї конвенції керуються її останньою редакцією — Паризьким Актом (від 24. 07. 1971 р.). До нього входить також Додатковий протокол, призначений для полегшення правовідносин у сфері авторського права і суміжних прав у слаборозвинутих країнах. За станом на 15 січня 2001 року учасниками цієї Конвенції є 147 держав.

Положення Бернської конвенції розроблено з урахуванням трьох ключових принципів:

1. "Національного режиму" — твори, створені в одній із країн — членів Союзу, повинні мати в усіх інших країнах-членах таку ж охорону, яку ці країни надають своїм громадянам.

2. "Автоматичної охорони" — надання національного режиму не залежить від здійснення будь-яких формальностей (реєстрації, депонування тощо).

3. "Незалежності охорони" — володіння наданими правами та їх здійснення не залежить від існування охорони в країні походження твору.

У вітчизняному законодавстві дію вищезгаданих принципів за допомогою введення поняття "принцип взаємності" відображено в ст. 6 Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про авторське право і суміжні права", згідно з якою іноземні особи та особи без громадянства мають однакові з громадянами України права.

Стаття 7 Бернської конвенції визначає посмертний строк дії авторського права у 50 років, починаючи з 1 січня року, наступного за роком смерті автора. Ця вимога аналогічна тематичному положенню Закону України "Про авторське право і суміжні права". Проте в новій редакції Закону посмертний термін охорони авторського права збільшено до 70 років, що не суперечить ст. 19 Бернської конвенції про можливість надання країнами-учасницями більш широких прав своїм авторам та п. 8 ст. 7 цього документа ("у будь-якому разі термін визначається законом країни, в якій потрібна охорона").

Крім того, у тексті Бернської конвенції існують положення, що не є обов'язковими для дотримання всіма країнами — членами Союзу і залишають деяких простір для врегулювання окремих питань авторського права системами національних законодавств таких держав. Так, згідно з п. 2 ст. 2 Конвенції за країнами зберігається право самостійно визначати певні категорії літературних і художніх творів, що не підлягають охороні, якщо вони не закріплені в тій чи іншій матеріальній формі. У зв'язку з цим п. 3 ст. 8 Закону України. "Про внесення змін до Закону України "Про авторське право і суміжні права" визначено, що "правова охорона поширюється тільки на форму вираження твору і не поширюється на будь-які ідеї, теорії, принципи, методи, процедури, процеси, системи, способи, концепції, відкриття, навіть якщо вони виражені, описані, пояснені, проілюстровані у творі". Дія цього положення фактично зводиться до того що, якщо, наприклад, якийсь науковець опублікує статтю, де опише свої відкриття в тій чи іншій галузі науки, то читач вільно може використати такий опис для досягнення конкретно поставленої мети без жодного порушення авторських прав на таке відкриття. У даному випадку авторське право науковця зберігатиметься лише за публікацією статті.

Відповідно до ст. 2-bis Бернської конвенції країни — члени Союзу мають право повністю або частково вилучити з охорони політичні промови і промови, виголошені в ході судових процесів, а також визначати умови, за яких такі промови, лекції, звернення та інші публічно виголошені твори можуть вільно використовуватися в ЗМК з інформаційною метою. За національним законодавством України зазначені твори підлягають охороні авторським правом, проте п. 9 ст. 21 Закону України про авторське право передбачено вільне відтворення таких творів з інформаційною метою в газетах та інших періодичних виданнях, передача в ефір або інше публічне їх сповіщення в обсязі, виправданому поставленою метою.

Стаття 9 Бернської конвенції дозволяє також країнам — членам Союзу законодавчо обумовлювати й інші випадки вільного використання авторських творів, а статті 10 та 10-bis Конвенції дозволяють країнам визначати умови вільного використання літературно-художніх творів з обов'язковим посиланням на автора в ЗМІ з інформаційною метою.

Статтями 21-25 Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про авторське право і суміжні права" передбачено випадки вільного використання творів, коли такі дії зводяться до: вільного використання твору у вигляді цитат, уривків, ілюстрацій тощо із зазначенням імені автора (це положення стосується здебільшого засобів масової інформації); вільного відтворення бібліотеками та архівами примірників твору репрографічним способом; вільного відтворення примірників твору для навчання; вільного копіювання, модифікації і декомпіляції комп'ютерних програм та вільного відтворення твору в особистих цілях.

Існують певні розбіжності у тлумаченні термінів, пов'язаних зі здійсненням авторського права та суміжних прав, у вітчизняному законодавстві та Бернській конвенції про охорону літературних і художніх творів. Так, відповідно до п. 3 ст. 3 Конвенції до творів, випущених у світ, не належать сповіщення по кабелях і передача творів в ефір. Поняттю "випуск твору в світ" у старій редакції Закону України. "Про авторське право і суміжні права" відповідає поняття "опублікування твору, фонограми, відеограми" нової редакції цього Закону, де немає жодних застережень з приводу передачі творів в ефір чи по кабелях, а лише зазначено, що опублікування повинне здійснюватися таким чином, що "будь-яка особа може його отримати з будь-якого місця і у будь-який час за власним вибором". Під випуск твору в світ підпадає також поняття "оприлюднення (розкриття публіці) твору" в Законі України "Про внесення змін до Закону України "Про авторське право і суміжні права", де зазначено, що оприлюднення твору може здійснюватися шляхом публічного виконання, публічного показу, публічної демонстрації, публічного сповіщення тощо.

Поняття "публічна демонстрація" та "публічне виконання" у тлумаченні вищезазначеного Закону цілком виключають передачу в ефір чи по кабелях, тим часом, як термін "публічне сповіщення (доведення до загального відома)" передбачає саме такий спосіб оприлюднення творів. Отже, в українському законодавстві щодо визначення поняття "випущеного у світ твору" виникає плутанина, через яку неможливо чітко встановити, чи суперечить воно тому, що записано в Бернській конвенції.

Стаття 6-bis Бернської конвенції щодо визначення немайнових прав авторів у контексті вимоги визнання свого авторства і протидії будь-якому перекрученню, спотворенню чи іншій зміні твору, що може зашкодити честі й репутації автора, повністю відповідає ст. 14 Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про авторське право і суміжні права". Щоправда, в українському варіанті регулювання авторських правовідносин до особистих немайнових прав автора належать також право обирати псевдонім і право залишатися анонімом під час публічного чи будь-якого іншого використання твору. У свою чергу твори, випущені анонімно чи під псевдонімом, за ст. 7 Бернської конвенції охороняються 50 років після оприлюднення твору. Вищезазначений Закон України у такому випадку передбачає 70 років охорони. У разі розкриття справжнього імені автора його твори охороняються, як уже зазначалося, протягом життя, а також 50 років після смерті автора згідно з Бернською конвенцією та 70 — згідно з законодавством України. На твори, написані у співавторстві, термін дії авторського права становить відповідно також 50 і 70 років. Відповідно до Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про авторське право і суміжні права" протягом 70 років охороняються також твори після реабілітації посмертно реабілітованих авторів. У будь-якому випадку відлік посмертного захисту авторських прав починається з 1 січня року, наступного за роком, у якому мав місце факт смерті автора. Стаття 28 вищезазначеного Закону України передбачає також строк охорони щодо неоприлюднених творів у разі їх першого оприлюднення після закінчення строку охорони: він становить 25 років від часу, коли твір було вперше оприлюднено.

Як уже зазначалося, окрім Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів (Паризький Акт, ВОІВ) і Додаткового розділу цієї конвенції, а також Всесвітньої конвенції про авторське право, які на сьогодні в міжнародній практиці регулюють відносини, що складаються у сфері авторського права, існує ще одна міжнародна угода в цій галузі, яка поки що, на жаль, не є чинною. Це Договір ВОІВ з авторського права (ДАП) від 20. 12. 1996 р. (або Женевський договір). Він набере чинності після того, як уряди тридцяти держав здадуть документи про його ратифікацію генеральному директорові ВОІВ. За станом на 20 вересня 2001 року даний договір підписали 52 країни, але з них ратифікували його лише 22 країни.

Основним документом у сфері суміжних прав є Міжнародна конвенція про охорону інтересів виконавців, виробників фонограм і організацій мовлення від 26. 10. 1961 р. (Римська конвенція), згоду на обов'язковість якої Україна дала 20. 09. 2001 р. За станом на 20 вересня 2001 року до Римської конвенції приєдналися уряди 68 держав. Адміністративні функції виконання правил цієї Конвенції здійснює Всесвітня організація інтелектуальної власності спільно з МОП (Міжнародною організацією праці) і ЮНЕСКО. У рамках Конвенції вони утворюють міжурядовий комітет, до складу якого входять представники дванадцяти договірних держав.

Згідно зі ст. 1 Римської конвенції охорона суміжних прав, що надається нею, ні в якому разі не зачіпає і не применшує охорону авторських прав на літературні та художні твори . У зв'язку з цим п. "а" ст. 24 цього документа передбачено, що для того, щоб приєднатися до Римської конвенції, держава має бути не тільки членом ООН, а й членом Бернського союзу або ВОІВ. До того ж, відповідно до п. 4 ст. 28 Конвенції, якщо держава виходить з вищезазначених організацій, вона автоматично перестає бути членом Римської конвенції.

Стаття 2 Римської конвенції, так само, як і Бернської, визначає надання національного режиму охорони суміжних прав щодо артистів-виконавців, виробників фонограм та організацій мовлення, що регулюється національними законодавствами договірних держав. А ст. 6 цього документа визначає умови надання національного режиму організаціями мовлення: якщо штаб-квартиру організації мовлення розташовано на території іншої договірної держави; якщо передачу в ефір здійснено з допомогою передавача, розташованого в іншій договірній державі .

Така ж охорона авторського права і суміжних прав надається положеннями ст. 3 Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про авторське право і суміжні права". Пунктом "д" ст. 3 зокрема передбачено захист творів та об'єктів суміжних прав, які охороняються відповідно до міжнародних договорів України .

Щодо організацій мовлення, то п. "в" цієї статті Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про авторське право і суміжні права" обумовлює охорону "передач організацій мовлення, що мають місцезнаходження на території України і здійснюють передачі за допомогою передавачів, розташованих на території України". Але дія вищезазначеного Закону щодо об'єктів охорони суміжних прав поряд з фонограмами поширюється також і на відеограми, що нормами Римської конвенції не передбачено.

Термінологічно ст. 3 Римської конвенції визначено деякі поняття у галузі суміжних правовідносин, які не обумовлено вищезгаданим Законом України, але офіційне тлумачення яких для ефективного функціонування українського інформаційного простору повинне здійснюватися відповідно до визначень, поданих у даному міжнародному договорі. До таких понять належать "передача в ефір" (передача бездротовими засобами звуків або зображень і звуків для прийому публікою) та "ретрансляція" (одночасна передача в ефір однією організацією мовлення передач в ефір, здійснюваних іншою організацією мовлення) у контексті пунктів "f" і "g" ст. 3 Римської конвенції.

Відповідно до ст. 41 Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про авторське право і суміжні права" серед майнових прав організацій мовлення зазначено право на публічне сповіщення своїх програм шляхом трансляції і ретрансляції .

Статтею 7 Римської конвенції обумовлено використання виконань, фонограм та передач організацій мовлення без згоди власників таких об'єктів суміжних прав, якщо вони вже передавалися в ефір або мав місце факт здійснення їх запису. Натомість Закон України "Про авторське право і суміжні права" обумовлює можливість такого використання лише щодо виконань (ст. 39) фонограм та відеограм (п. 3 ст. 40) , що не суперечить ст. 20 Римської конвенції про охорону інтересів виконавців, виробників фонограм і організацій мовлення.

Стаття 13 Римської конвенції та ст. 41 Закону України визначають майнові права організацій мовлення. Щодо фонограм, опублікованих чи відтворених з комерційною метою, то за ст. 12 Римської конвенції за відсутності відповідних договорів між користувачами та власниками об'єктів суміжних прав, умови розподілу винагороди за таке використання можуть визначатися внутрішнім законодавством країн. Цьому положенню Конвенції відповідає п. 3 ст. 43 Закону України. "Про внесення змін до Закону України "Про авторське право і суміжні права", який уповноваженою установою щодо такого розподілу визначає Кабінет Міністрів України.

Термін охорони суміжних прав визначено ст. 14 Римської конвенції, відповідно до якої він має становити не менше ніж 20 років від кінця року, в якому було здійснено запис фонограми або мали місце факти виконання чи передачі в ефір. Проте ст. 22 цього документа передбачає можливість надання державами — учасницями Конвенції об'єктам суміжних прав більш широкої охорони. Статтею 44 Закону України визначено строк охорони суміжних прав протягом 50 років після першого запису виконання чи опублікування фонограми або публічного сповіщення передачі, починаючи з 1 січня року, наступного за роком, в якому мали місце ці факти.

Ще одним показовим міжнародним документом щодо регулювання українського інформаційного простору, пов'язаним з правовідносинами у сфері суміжних прав, є Женевська конвенція про охорону інтересів виробників фонограм від незаконного відтворення їх фонограм від 29. 10. 1971 р. (Конвенція з фонограм). Ця Конвенція є відкритою для будь-якої держави — члена ООН або іншої спеціалізованої структури, що входить до складу ООН. За станом на 15 січня 2001 року в ній беруть участь 64 держави.

Конвенція з фонограм також передбачає критерій національності у відносинах між державами-учасницями (ст. 2): "Кожна держава-учасниця зобов'язується охороняти інтереси виробників фонограм, що є громадянами інших держав-учасниць... ". Як і у випадку Римської конвенції, ст. 7 Конвенції з фонограм містить застереження про те, що ця Конвенція аж ніяк не може бути витлумаченою як така, що обмежує або применшує інтереси авторів, артистів-виконавців, виробників фонограм чи організацій мовлення

Статтею 6 Конвенції з фонограм державам-учасницям надано право самостійно встановлювати певні обмеження в галузі використання об'єктів суміжних прав такого ж характеру, що й обмеження в галузі авторського права. Такі обмеження визначає ст. 42 Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про авторське право і суміжні права" у випадках вільного використання та відтворення фонограм з навчальною та науково-дослідною метою.

Останній міжнародний документ у сфері захисту суміжних прав, до якого приєдналася Україна у вересні 2001 року, — це Договір Всесвітньої організації інтелектуальної власності про виконання і фонограми від 20.12.1996 р. (ДВФ), який на сьогодні поки що не набув чинності.

Адміністративні функції з ДВФ виконує Міжнародне бюро ВОІВ. На відміну від вищерозглянутих міжнародних договорів ДВФ ніяким чином не пов'язаний з іншими договорами у сфері суміжних прав, про що свідчить п. 3 ст. 1 Договору .

Так само, як і ДАП, цей Договір набере чинності після здачі на збереження генеральному директору ВОІВ документів про його ратифікацію урядами 30 держав. За станом на 20 вересня 2001 року ДВФ підписала 51 країна, проте приєдналася до нього лише 21.

Проаналізувавши механізми дії міжнародних договорів у сфері авторського права і суміжних прав, до більшості з яких приєдналася Україна, можна зробити висновок, що їх ратифікація, на жаль, не завжди означає усунення розбіжностей у вітчизняних законодавчих актах та приведення їх у відповідність до норм, проголошених на міжнародному рівні. Зокрема це стосується різного тлумачення понять, які є невід'ємною складовою частиною функціонування інформаційного простору будь-якої країни, — "творів, випущених у світ", "сповіщення для загального відома" тощо. Водночас до деяких аспектів авторських прав, обумовлених у міжнародних договорах, Україна підійшла досить лояльно, надавши своїм авторам подекуди значно ширші права (передусім це стосується терміну охорони авторського права і суміжних прав).

Надійний захист авторських прав як важливий чинник у залученні до створення культурних цінностей та забезпеченні їх правомірного використання проголошено ще Загальною декларацією з прав людини. Таким чином, нормативно-правові акти України в галузі авторського права та суміжних прав мають бути збалансованими та вдосконаленими за щонайменше двома показниками: гарантією захисту авторських творів та забезпеченням доступу масової аудиторії до творів, захищених авторськими правами.



1. Загальна декларація прав людини (прийнята на третій сесії Генеральної Асамблеї ООН 10. 12. 1948 р.).
2. Минков А. М. Международная охрана интеллектуальной собственности. — СПб: Питер, 2001. — 720 с.: ил. — (Серия "Закон и практика").
3. Конвенция, учреждающая Всемирную организацию интеллектуальной собственности, ст. 2 [viii] // ВОИС, № 250(R). Женева, 1995.
4. Закон України "Про внесення змін до Закону України "Про авторське право і суміжні права", від 11. 07. 2001 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2001. — № 43.
5. Конституція України (Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року). — К., 1996.
6. Бернская конвенция об охране литературных и художественных произведений (Парижский Акт, ВОИС, 24. 07. 1971 г.) // Свод нормативных актов ЮНЕСКО. — М., 1993.
7. Международная конвенция об охране прав исполнителей, создателей фонограмм и организаций эфирного вещания от 26. 10. 2001 г. // Бюллетень по авторскому праву. — 1992. — Т. XXV. — № 1.
8. Женевская конвенция об охране интересов производителей фонограмм от незаконного воспроизведения их фонограмм от 29. 10. 1971 г. // Сборник действующих договоров, соглашений и конвенций, заключенных с иностранными государствами. — М., 1979. — Вып. XXIII.
9. Договор ВОИС по исполнениям и фонограммам от 20. 12. 1996 г. // ВОИС. — Женева. — 1997. — № 227 (R).


© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові