Ласкаво просимо

до електронної бібліотеки Інституту журналістики

Головна || Законодавча база || Навчально-методичні комплекси || Наукові видання
Праці викладачів || Студентські роботи || Різне


Дорогою від Києва додому

Алла Якимчук

Потяг від Києва додому. ЧУДОВІ ЗДАВАЛОСЯ Б СУСІДИ. Але “Русское радио”... Це більше моїх сил. Це вище за мене. О, тут навіть касета “Руки вверх”. Жоден нормальний, “продвинутый” (вибачайте за російську мову, але так ліпше звучить) гопнік не уявляє себе без “Руки вверх” . А цей ще сидить і не зводить очей. Таращиться. Про що він, цікаво, думає? Хоча він на лице і вдався. Але ці його високоінтелектуальні пісні вище моїх сил.

Чому переді мною твої обкурені очі дурман-травою... Твоя посмішка...Твої біло-жовті зуби через твоє паління “Next”.... Чому я щодня згадую, що було між нами.... Щодня... Хоча зараз між нами злість, порожнеча, постійні підколки. А були ж друзями. Принаймні, я так вважала. А ти – ніколи...
Чому? Мені так цікаво...Мені взагалі так цікаво, адже все це стосується мене. Мене, як жаль, що не нас.. Бо нас просто не існує... Немає...Напевно, ми по-різному розуміємо поняття “дружба”. Хоча одна вікова категорія, одне покоління - покоління “чорнобильців”(Майже, як у Пелевіна - “Покоління Пі”), майбутніх смертників. Хоча всі з нас в майбутньому смертники...
Не треба стільки песимізму. Молода все ж таки... Вчора у тролейбусі однокурсники згадали “Я молода і зла. Я хочу слави”, але ми, як всі збоченці 19 – ти років, переробили “ Я молода і зла. Я хочу сексу!!” Прикольно? Та не те слово. Це життя приколює мене з кожною хвилиною, годиною, днем, ніччю, добою, тижнем, місяцем, з яких складається рік, десятиліття, століття, тисячоліття... Боже, скільки можна розкладати на тебе пасьянс, ворожити, набридати всім “ворожкам” гуртожитку... Якби ти це почув, то тобі стало б смішно, а мені не дуже... Повір. Хоча ти не перший і не останній на кого я ворожу. Але зараз ти для мене - найголовніший серед усіх інших.
Чому ти ходиш до неї? Чому ти не прийдеш і не спитаєшся мене про щось? Про що-небудь маленьке, нікчемне, але це буде знак для мене. Великий, ні, ВЕЛИЧЕЗНИЙ знак про новий етап стосунків. Будь-яких стосунків...
Хоча і так все зрозуміло. Я винна у всьому. А чому ти став стільки курити чудодійної “диво-трави”? Через стрес? Через неї? Я, завжди, думала, що тобі більше підійшла б чорнявка, така сексапільна, весела... А не я – русява краля з розкосими очима... Ти до неї ходиш через мене?...Через секс?... А, можливо, я все вигадала, як і цей потік свідомості без жодного сюжету? Лише експресія. Хвала Богу, що не депресія...

Потяг їде далі. Все ближче і ближче додому. До фортеці, в якій ти замкнешся від усіх і забудеш про всі негаразди. Але це лише 2 тижні. 2 тижні спокою, нормальної їжі, щирості, але, на превеликий жаль, поганого сну ....Ти, нікчемна заразо, чому так часто снишся мені?...А там знову Київ. Місто моєї мрії, де я почуваю себе сильною, а головне незалежною і вільною. Звичайно, я – людина, а тому особистість соціальна (з цього випливає, що притримуюсь усіх умовностей суспільства. А інколи так не хочеться...)
Господи, хто такі пісні складає “Виновата школа...” Це ж маразм. При тому повний.

Що буде між нами? Скоріше треба було б запитати ... що буде з нами... Людьми, у яких спільні друзі, а головне – один гуртожиток. Місце, де відбувається все найцікавіше... Де будуються наші відносини. Я не кажу про них у минулому чи майбутньому часі. В теперішньому. Бо нічого до кінця ще не визначено. Є тільки сьогодні й ЗАРАЗ. Зараз, коли ти ще спиш. Зараз, коли я в потязі, який несе мене все далі й далі від тебе, від Києва.... несе додому...


© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові