Ласкаво просимо

Хто бажає скорити сумління,
Коли мозок пульсує навскіс,
Хто воліє отримать прозріння,
Споришем коли обрій заріс?

Хто захоче шукати прощення
За безглуздість чиїхось гріхів,
Хто придумає нове учення,
Що з’єднає усіх ворогів?

Вже давно промайнула епоха
Романтичних життєвих надбань,
І до цього звикаєш потроху –
Нині ж ера прогресу і знань.

Та девіз цей раз по раз здається
З демагогових вуст продзвенів:
Пил урану до нього береться,
Ще й контужений смог прикипів.

Та за тим демагог утішає:
“Всі проблеми вирішує час!”
Лиш одного він точно не знає,
Що ниток не знайдеться у нас,

Щоб озонові діри латати,
Що не вистачить сил і снаги,
Аби турів в ліси повертати
Й повертать Антарктиді сніги.

Як над цим прогресивна ідея
Поміркує й що скаже на це?—
Захлинеться брехнею своєю
І в агонії схилить лице.

Буде тут лиш один порятунок,
Як гуманність підставить плече.
А хіба ж та ідея в дарунок
Знов у хащі міські не втече,

Щоб в лиці демагога пустого
Знов шипіти про диво-прогрес,
Аби в серці суспільства усього
Пробудити німий інтерес

До нових, ще не чуваних звершень,
Аби врешті у тіло Землі
Наостанок вчепитись, як шершень,
Та стогнати лишить на мілі.

Чом епоха ця розквітом зветься?
Чом нема похвали їй кінця?
Адже назва, мені так здається,
Виживання їй більш до лиця.

Вже, напевне, сумління дімає,
Вже потроху прозріння іде,
Але тільки прощення немає
Й наше вчення, як вічність, старе.