Ласкаво просимо

до електронної бібліотеки Інституту журналістики

Головна || Законодавча база || Навчально-методичні комплекси || Наукові видання
Праці викладачів || Студентські роботи || Різне


Засторога

Сергій Сіваченко

У тісному полоні нудьги
Ясне сонце на обрії тане.
І проміння живої жаги
В мої очі ласкаво не гляне,

Адже сонце втомилось уже
Поглядати на землю тривожно,
Бо хіба ж це вона збереже
Кожен промінь та іскорку кожну.

Замість того щоб плідно вбирать
Все тепло від зорі золотої,
Світу легше його розсівать
І заражувать злою нудьгою,

Віддавать у холодні світи,
Що байдужі до всіх цих дарунків,
Бо ж не будуть вони берегти
Всю нестримність палких поцілунків,

Котрі сонце з промінням дає,
Що сповиті розмореним жаром.
Й що тут значить сумління моє
Перед вічним нескореним валом,

За яким всі проблеми людські
У космічних просторах зникають…
Пролетять метеором роки –
Й колись люди іще запитають

У бездонного моря світів:
“Куди сонце поділося наше?
Ми ж не діти планети гріхів?
І куди тепер щлях наш проляже?”

А у відповідь протяг пітьми
Сколихне незворушну безодню.
Чи не пізно питалися ми?
Чи не краще подумать сьогодні,

Що іще пройде деякий час,
Й ми опинимось в вічному грудні,
Адже сонце полине від нас
Зігрівати планети безлюдні?

Тож збираймо це ніжне тепло
Для душі, для простого прозріння,
Щоб затишніше в світі було,
Щоб не знищила совість сумління.


© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові