УДК 028. 02
Однією з причин того, що теорія розуміння - герменевтика - досі не запанувала у сфері масової комунікації, є уявлення, нібито в журналістиці досить зрозуміло викласти матеріал, створити досконалий текст, і успіх буде забезпечено. На цій теоретичній платформі стоїть, зокрема, західна теоретична думка. Насправді ж усе набагато складніше.
Однією з причин того, що західна теорія масової комунікації лишається байдужою до проблем розуміння, є те, що ці проблеми вважаються там вирішеними.
У тому вигляді, в якому вони були поставлені, - напевно, так.
Визначимо хід і наслідки наукової розробки розуміння журналістських текстів європейських та північноамериканських авторів.
З-поміж зірок першої величини Деніс Мак-Квейл звертаться до цієї проблеми у його широко відомому підручнику [1], дуже корисному для нашого читача (хоч досі й не виданому ані українською, ані російською). Назву його можна перекласти як “Представлення посередництва” або “Посередницьке перетворення”, що однаково підходить до суті книги. До неї автор включив невеличкий розділ “Надання інформації та розуміння новин” [1, 212]. Це приємний виняток із загального правила, за яким слово “розуміння” - “comprehension”, або його “заземлений” синонім “understanding”, - просто відсутні в науковому апараті переважної більшості видань з теорії журналістики.
“Є куди ширший аспект відповідної кількості новин. Якщо брати дуже широко, постачання новин збільшилося значною мірою, тоді як час, слушний для цього, лишився незмінним. Ця проста логіка інформаційного суспільства (van Cuilenburg, 1987), так само, як і інше свідчення насиченості (Hicks, 1981) з боку аудиторії, вимагає, щоб відповідним критерієм було: не така важлива кількість наданої інформації, як ефективність її надходження з ключових тем до ключових груп - у широкому розумінні ступінь досягнутості або потенціал “інформованості”1 .
Далі автор, не заглиблюючись у деталі, викладає кілька головних чинників, що привертають увагу аудиторії до твору, зокрема, до телевізійних новин, і, отже, стають підґрунтям його розуміння: персоналізація, конкретність, візуальність.
Здається, сам МакКвейл бачив, що запропоновані ним методи забезпечення розуміння журналістських текстів є неповними й недосконалими: про це свідчить його загадкова фраза, ніяк не розвинута у подальшому тексті: “Широкого предмета розуміння новин ми можемо тільки торкнутися”.
Наукове значення має викладена МакКвейлом історія питання. Дослідження “читабельності” з'явилося в 1920-х. Вони зосереджувалися на стилістичних особливостях письмової прози, які повинні були зробити її легшою для читання й розуміння. Перша методика читабельності була розроблена Flesch (1948). Як і наступні методи, вона брала до уваги різні аспекти текстів, аби встановити потенціал “легкості читання”. Головні фактори були: використання важких слів, довжина речення, аспекти персоналізації та читацької зацікавленості. Пізніші дослідники (наприклад, Trenaman, 1967) встановили, що такі фактори, як конкретність рекомендації та персоналізації, допомогли розумінню й відгуку засобів інформації різних видів. Проводилося чимало студій з вивчення й розуміння телевізійних новин (наприклад, Neuman, 1976; Berry and Clifford,1982; Reese, 1984; Bernard and Coldevin, 1985;Findahl and Hoijer, 1985; Davis and Robinson, 1986; Woodall, 1986; Gurevitch and Levy, 1986; Gunter, 1987), головним чином присвяченя дослідженню співвідношення атрибутів (якісних характеристик) новин та вивченню результатів” (там же).
Як бачимо, західна школа досліджувала форми повідомлень та ступені їх розуміння аудиторією. У теорію розуміння, в герменевтику сфери масової комунікації не заглиблювалися навіть провідні вчені. Не займається цим і МакКвейл. Це, однак, не применшує важливості зробленого ним на обраних теренах.
“Знайдене, - пише МакКвейл, - є складним, але воно лишає нас із твердою впевненістю, що атрибути “персоналізації” (людський інтерес), “конкретність” та живе “візуальне представлення” є факторами послання (змісту), що найбільше впливають на розуміння аудиторії та її відгук. Хоча дослідження добре забезпечене методами аналізу повідомлень, той самий упереджувальний урок було повторено через кілька десятиліть - ті фактори зацікавленості аудиторії, уваги й здатності розуміння (освіта й попередні знання) лишаються важливішими для ефективної комунікації, аніж варіативність змісту. Інше упереджувальне повідомлення, щодо оцінки виконаної роботи, - те, що такі фактори, як персоналізація, легкий добір слів та живий показ, які інколи піддають критиці як “такі, що роблять сенсацію”, “спрощують” ...або впливають на істинну інформаційну мету, можуть бути потужними помічниками розуміння.
Далі автор лишає слово “comprehension” напризволяще й більше до нього не повертається: sapienti sat.
Інший класик західної теорії масової комунікації, Вільбур Шрамм, вводить забезпечення розуміння до числа функцій журналістики, і навіть ставить її на перше місце - але тільки “з боку” отримувача повідомленння. Звідки воно береться в його відправника - лишається поза увагою автора [7, 15]:
“Головна (базова) функція більшості комунікацій - встановити зв'язки, людей одного з одним або з групами.
|
Відправник:
| Отримувач |
Щодо детальнішої розробки В. Шраммом теорії розуміння - слід зазначити, що в науковому апараті його видань немає слів, що означали б “розуміти”.
Набагато далі просунувся в розробці проблеми відомий польський дослідник, директор Інституту пресознавства Ягеллонського університету (Краків) професор Валері Пісарек. Один із розділів своєї книги “Журналістська риторика” він назвав: “Щоб нас розуміли...”. Їй передує багатооіцяючий епіграф з Квінтілліана:
“Ти повинен писати так, щоб читачі не тільки могли, а й повинні були зрозуміти.” [2, 202].
В. Пісарек бере проблему набагато глибше своїх англомовних колег: “А що взагалі означає “розуміти”? Досить лише спробувати відповісти на це, на перший погляд, просте запитання, щоб побачити, яке воно складне. Видатний польський психолог старшого покоління Мечислав Кройц відповідає на нього так:
...р о з у м і ю я к е с ь с л о в о - це значить, що у моїй свідомості виступає уявлення предмета, означеного тим словом, а р о з у м і ю я к е с ь р е ч е н н я - це значить, що у моїй свідомості виступає думка, висловлена в тому реченні. Розуміння є відтак тлумаченням або розшифруванням знака” (там же).
Йдучи далі шляхом, який проклав Кройц, В. Пісарек так узагальнює його слова:
“Р о з у м і ю я к и й с ь те к с т - це значить, що у моїй свідомості виступає низка думок, зв'язаних між собою саме так, як вони були у цьому тексті висловлені. Але це не є відповіді, що задовольняють цілком, бо вони розглядають лише читача до тексту. Однак за текстом, так само як і за реченням та словом, стоїть хтось, хто цим текстом чи реченням висловив власні думки. Текст, речення й слово тільки посередники між автором та читачем” [2, 202-203].
Цікаве саме по собі, це висловлювання є актуальним у міркуваннях про журналіста як про медіа-суб'єкт або про інформаційного посередника: інструментом, знаряддям його професійної діяльності є все, згадане В. Пісареком. Крім того, якщо послідовно розвинути думку автора, вийде, що і вся журналістика є певним знаком, “гіперзнаком”, “гіпертекстом”, про що вже йшлося попереду [8].
Отже, текст, речення й слово, за переконанням автора, “є з н а к а м и, якими, з одного боку, автор висловлює задум або відчуті в собі змісти, саме з яких - з другого боку - читач прочитує якісь змісти” [2, 203]. Дивно, але тут нічого не сказано про соціально значущу інформацію, і тому “автор” Пісарека виглядає тут більше поетом, аніж репортером. Напевно, це трапилося тому, що автор нерідко порівнює журналістику з “красним письменством”, тобто з художньою літературою.
Це тим більше дивно, бо далі автор демонструє повне розуміння суті справи, спрямовуючи свої поради “...журналістові, редакторові або - кажучи більш узагальнено та науково - взагалі тому, хто у пресі надає інформацію” (там же).
Дуже цікаво для українського читача звучить також ідея про передання не тільки усвідомлення (o uswiadomienie mu) певних значень, а й про викликання певних емоцій щодо чогось. Саме цим, на його думку, журналістська творчість відрізняється від “красної літератури.” “Якщо ми хочемо ознайомити загал із “Паном Тадеушем”, буде замало переказати зміст, популяризуючи його як комікси. Його велич та неповторність складає кожне слово, кожне речення, кожна частина тексту. Замінимо певні вирази їхніми синонімами, змінимо склад речень, і “Пан Тадеуш” перестане бути самим собою.
Інакша справа зі змістом журналістським: він може набирати - відповідно до свого рівня та рівня читача - форми різних висловлювань. Можна бути видатним письменником, маючи всього лише кілька сотень читачів, велич же журналіста залежить у незрівнянно більшій мірі від того, якій кількості читачів він зміг повідомити те, що збирався. Саме тому зрозумілість є одним із найважливіших критеріїв журналістської досконалості” [2, 203].
Однак далі автор приступає саме до тієї ж методики, хіба що більше детальної та поглибленої: пошуку формальних заходів забезпечення розуміння аудиторією журналістських текстів. Для цього він зіставляє мову ЗМІ з мовою натовпу, вулиці, “поточною мовою”, й виокремлює кілька її особливостей. Так, у поточній мові порівняно рідше, ніж у більшості текстів, виступають запозичені вирази, такі, що відчуваються як запозичені, іншомовні. Йдеться не про походження виразів, а винятково про їхнє справжнє неприсвоєння. (Для польської мови та взагалі мовного середовища цієї країни це дуже своєрідна позиція: як відомо, поляки старанно уникають запозичення іншомовних слів, навіть у рекламі. Тут не побачиш вивіски з англійським “Second hand”, тільки “Tania odziez” (“Дешевий одяг”).
У поточній мові, зауважує В. Пісарек, ми називаємо осіб та речі прямо. Тільки як виняток ми вдаємося до мовних зворотів (“повернувся з країни кленового листа”). Поточна мова дуже економна, в ній рідко уживаються фахові слова, офіційні слова, канцеляризми. У поточній мові короткі тексти, короткі фрази, відмінна структура фраз, рідко вживаються складні речення з двох частин [2, 205-216].
Що з цього нам? Автор пояснює: мова ЗМІ близька до “поточної”, а отже, саме це положення треба класти до фундаменту вербальної споруди тексту преси, радіо й телебачення. “Журналіст - це перекладач зі спеціальних мов на мову загальнозрозумілу”. Й викладає сім “смертних гріхів” проти читабельності:
- спеціалізованість,
- термінологічність,
- абстрактність,
- зарозумілість,
- іншомовність,
- надмірна ускладненість,
- нудність” [2, 218].
В. Пісарек ставить запитання, вже відоме західній школі досліджень ЗМІ: “Який вигляд це має на практиці? Чи справді можна виміряти різницю рівня зрозумілості текстів в окремих виданнях? А якщо так, то наскільки важкою є мова, скажімо, у таких виданнях як “Приятелька”, “Пшекруй”, “Політика”? Відповідає на це запитання подальша таблиця. Ми зробили її, виходячи з підсумків тисяч різних відповідей. Коли її вимірювали, з'ясувалося, що окремі висловлювання в тому самому номері того самого часопису дуже між собою відрізнялися. Тому краще вести мову про те, важкі чи легкі висловлювання переважають у даному виданні, аніж про те, якою є середня складність мови усіх речень у даному виданні. І саме подана нижче таблиця вирішує таким чином усю справу” [2, 226].
У часописах | Переважають тексти | Показник складності |
Дитячих | Дуже легкі | >7 |
Жіночих | Легкі | 7,1-10 |
Культурних, | Середні | 10,1 - 13 |
Наукових | Складні | 13,1 - 16 |
Вузько наукових | Дуже складні | 16,1< |
Методика обчислення підсумкових показників складності описана автором побіжно, отож доводиться вірити на слово поважному професорові.
Однак висновки його цілком конкретні й не викликають заперечень. Валері Пісарек радить кожному, хто працює в ЗМІ, запам'ятати:
“1. Зміст, який ми хочемо поширити у виданні, можна висловити в різних мовних формах.
2. Ступінь складності мови статті повинен відповідати рівневі читачів, для яких ми пишемо.
3. Більшість матеріалів у масовій польській пресі має надто складну мову.
4. Зрозумілість тексту зменшує ті форми, які ми не використовуємо у повсякденній мові.
5. Якщо ми прагнемо писати зрозуміло, ми повинні:
a) вживати конкретні вирази, уникати абстрактних;
б) вживати вирази рідної мови та уникати іншомовних, слабо засвоєних;
в) називати осіб і речі прямо, уникаючи надмірно складних суджень;
г) уникати багатослівних виразів, якщо той самий зміст ми можемо висловити коротко;
д) пояснювати кожен термін, який отримувач може їх не знати, й використовувати у тексті лише вкрай необхідні терміни;
е) писати короткими реченнями;
є) поєднувати з одним пояснюваним словом не більше трьох, чотирьох пояснюючих;
ж) розміщувати поряд слова, безпосередньо пов’язані між собою;
з) уникати речень, побудованих надто складно.
6. Одна з головних причин незрозумілої мови преси є те, що журналісти заражаються жаргоном середовища, про яке пишуть.
7. Журналістська праця значною мірою полягає у перекладі текстів з якогось жаргону на загальновживану мову.
8. Коли те, що ти написав, здається тобі надто складним, подумай, як би ти розповів про те саме знайомому по телефону.
9. Описану техніку вимірювання зрозумілості тексту не можна застосовувати до поезії та художньої прози.
10. Зрозумілість тексту - не єдина міра його цінності” (там же і далі).
Попри безсумнівне прикладне значення цих порад вони, як і у випадку з Мак-Квейлом, мають вигляд дуже формальної дії, такої, що не пояснює кількісними параметрами справжньої, глибинної сутності проблеми розуміння.
Коли порівнюєш ці підходи з тими, що їх демонструють Г.- Г. Гадамер чи Ю. Габермас або П. Рікер (цілком перейняті саме “глибинами” та байдужі до вимірів, показників та всіляких таблиць), поволі з'ясовуєш розуміння має два виміри: у першому зрозумінням усе й закінчується, у другому - все тільки починається, за ним ідуть сходинки до повнішого розуміння, нескінченні шляхи розгортання герменевтичного феномена.
Ніби відчуваючи цю драматичну віддаленість, Валері Пісарек у книзі “Слова поміж людей” [3] робить спробу подолати власну замкненість на формальних факторах забезпечення розуміння в журналістиці й заглиблюється у власне комунікативні процеси.
“Коли я пишу про плідне використання мови, я думаю про плідне порозуміння людей. Тут парадокс: звичайно мовою послуговуються більше для переконання, пропаганди або просто маніпуляції (а отже, вона є формою домінування того, хто надає інформацію, над її отримувачем), - ніж для порозуміння рівноправних партнерів” [3, 5].
Однак висновки, що ними закінчується книга, мають такий самий прикладний характер: це набір корисних порад на всі випадки життя замість віднайдення формули самостійного опрацювання таких порад, починаючи від філософських та філологічних джерел. Проте поради В. Пісарека є слушними й заслуговують на ознайомленння з ними української аудиторії:
87 - “говори тільки тоді, коли справді можеш сказати щось важливе; кажи для людей, а не для протоколу, говори цікаво й пам'ятай про нетерплячих слухачів, висловлюйся зрозуміло, правильно, переконливо” [3, 87].
“Відомо, що люди краще запам'ятовують саму інформацію чи думку, а не їхнє джерело” [3, 94]. І називає джерела читацької довіри, які цілком у руках журналіста: шанованість, компетентність, безсторонність.
(Цікаво: у польській мові “одбьорца” - той, хто сам відбирає, а не той, для кого відбирають. В українській же “отримувач” - кінцевий пункт чийогось посилання, а не суб'єкт власного відбору, отримувачеві надсилають - і він мусить отримувати).
Відомий польський соціолог, дослідник інтерсуб'єктних відносин та інтеракції, один із творців теорії бесіди Збігнев Ненцкі (Інститут соціології Ягеллонського університету, Краків, Польща) у ґрунтовній праці “Міжлюдська комунікація” [4] теж підходить до цієї проблематики. Він широко й з прихильністю цитує багатьох західних авторів, зокрема Джорджа Міллера, який у відомій на Заході праці “Lenguaje y comunicacion” (1951) подає чимало глибинних проблем, що стосуються комунікації [4, 19 і далі].
Зокрема, Міллер пропонує як показник динаміки пропорцію між кількістю дієслів та прикметників в обраному фрагменті тексту (посилання: проаналізувавши різні тексти, Міллер стверджував, що в театральному мистецтві виступає дев'ять дієслів на один прикметник, у вироках суду - п'ять, а в наукових працях - ледве один. Звідси висновок: наукові праці мало динамічні);
- показник складності тексту, що базується на відношенні довжини речення (кількість слів у реченні) до кількості силаб у слові в даному фрагменті тексту завдовжки біля ста слів (посилання: показник складності тексту стосується довжини слів і речень - чим він нижче, тим текст є важчим для сприйняття. Показник складності = 206,84 - 0,85 (W) - 1,02 (S), де (W) - означає кількість силаб у ста словах обраного відрізку, (S) означає кількість слів у реченні (середню). Наприклад: у тексті, в якому на сто слів припадає одинадцять речень середньою довжиною у дев'ять з половиною слів і в тих словах є сто п'ятдесят вісім силаб, показник складності становитиме W.T. = 36. Міллер подає вхідні норми, згідно з якими дуже легкий текст обіймає W.T. в межах від 90 до 100, легкий текст розміщується в межах між 70 і 90, середній - від 50 до 69, важкий - від 30 до 49, а надто важкий - від 0 до 29 пунктів) [4, 21].
Дуже важливе значення для розуміння тексту має, за З. Ненцкі, [4, 22] "гуманістичний" показник тексту, його насиченість посиланнями на людину. Оперативне обмеження цього показника - це сума особових займенників та інших слів, що стосуються безпосередньо людей (я, ми, Симон, люди, ті...). (посилання: якщо ми приймемо, що в даному тексті, який складається з одинадцяти речень, використано десять особових визначень (окреслень) у шести реченнях, то гуманістичний показник підраховуємо у такий спосіб: W.H. = 3,64 (x 10) + 0,31 (x 55%) = 36,4 + 17,05 = 53,45. Згідно з нормами тексту щодо W.H. нижчі від 10 пунктів - нудні, у межах W.H. від 10 до 20 досить цікаві, від 40 до 60 - дуже цікаві, а вище 60 - захоплюючі. Вочевидь, для текстів різних типів потрібні різні W.H.) - с. 22.
Цікавою та повчальною є також спроба А. Загроднікової (Інститут пресознавства Ягеллонського університету, Краків, Польща) створити власний "рецепт" забезпечення зрозумілості (читабельності) журналістських текстів, зроблена нею в брошурі "Зрозумілість, привабливість та переконливість мови підручників і матеріалів до ідеологічної підготовки та книжок на економічну тематику..." [5].
На її думку [5, 14], це мають бути:
1) суб'єктивне ставлення автора до змісту (пояснення),
існування, можливості існування, припущення, звертання
уваги, посилання та послаблення;
2) підкреслено суб'єктивні оцінки (до друзів, ворогів);
3) суб'єктивно-емоційна оцінка;
4) засоби оцінки (позитивні, негативні);
5) риторичні запитання;
6)мовні засоби, що спираються на переконливість
фактичного матеріалу;
7) іншомовні слова;
8) графічні аспекти (позалінгвістичні засоби).
Ця спроба, однак, не долає простору між теорією та методикою, між підходами МакКвейла, Шрамма, Пісарека з одногу боку, та Гадамера, Габермаса, Рікера з другого: вона лишається на боці перших і тому нічого не додає до спроб других розібратися достеменно не тільки з методологією, а й з теорією питання.
Читабельність тексту є лише передумовою його розум іння: спроба підмінити одне другим є ніщо інше як спроба підмінити стилістикою філософію. Таке ствердження зовсім не принижує аспектів, що на них вказували перелічені вище “методологи” чи хтось іще: певна річ, нечитабельний текст важче зрозуміти. Однак стверджувати, що досконало написаний текст так само буде досконало зрозумілий масовою аудиторією чи пересічним читачем, - це взяти на себе надмірну сміливість. Поки не створено переконливої теорії - годі чекати надійних рекомендацій від методології.
Міняти місцями ці два етапи осягнення проблеми - шлях до неприпустимого спрощення того, що спрощення не пробачає. Проблема розуміння - це проблема співвідношення буття й свідомості, а не тексту й читача. Спроба формалізувати цей процес, забезпечити успіх правильною кількістю дієслів у реченні, балансуванням в емоційному вимірі між “холодним” і “гарячим”, паралінгвістичними засобами, лише малою мірою просуває нас уперед справжнім, складним та довгим шляхом.
Справа полягає не у формалізуванні, стереотипізації, полегшенні (не тільки читачеві, а й автору та редакторові) донесення інформації з пункту А до пунктів Б, В, Г і далі - а в ясному баченні всього герменевтичного феномена в журналістській діяльності - від зародження до вирішення. Власне, методи, запропоновані авторами, з чиїми поглядами ми побіжно ознайомили читачів, являють собою цікаві розробки у межах другої й третьої ланок триланцюжкового герменевтичного ланцюга [8] - між журналістом та читачем. Вона викладена й пояснена у монографії “Герменевтика журналістики”, але тут слід нагадати її структуру, аби наочно уявити, де саме знаходиться ареал дії методик, що їх пропонують західні вчені для забезпечення розуміння журналістських текстів.
Загалом весь ланцюг опрацювання інформації від події до кінцевої дії має вигляд такої схеми:
1 Подія-1Роз-1Інт-1Твір
2Подія-2Роз-2Інт-2Твір
3Под-3Роз-3Інт-3Твір-Дія
На самому периметрі кола пізнання, між зовнішнім хаосом (або перед-знанням) і внутрішнім уже-знанням, розташована подія першого розуміння (зрозуміння).
Найпершу подію ланцюга розуміння, мить переходу від передчуття або передбачення до власне знання, від ще-не-знання до уже-знання можна назвати першорозумінням, або зрозумінням.
Але в ньому поки що немає і не може бути місця журналістиці. Першорозуміння є справою спеціалістів даної галузі знань. До спеціалістів з масового спілкування черга дійде пізніше.
Взяте від нерозуміння, яке нам може здаватися хаосом, першорозуміння додає людству знань, умінь, збагачує історію визначними подіями, мистецтво - шедеврами тощо.
В термінах журналістики воно є соціально значущою інформацією, і саме тому (і лише тому) воно збуджує інтерес мас-медіа. Але до початку співпраці автора події з журналістом ще далеко. Вчений, чемпіон, політик - джерела нового знання для людства, а для журналістів вони - джерела інформації. А інформація має визріти гетерогенно, щоб бути в стані задовольнити потреби масового спілкування (на відміну від потреб науки чи мистецтва, здатних визрівати і гомогенно).
Отже, після першорозуміння має відбутися перша інтерпретація. Перший герменевтичний ланцюжок нарощує нову ланку. Зрозуміння недостатньо для глибокого знання. Те, що піддослідні тварини внаслідок експерименту вижили або стрілки приладів рухалися до сподіваних відміток, вченому ще самому треба пов'язати з відомими законами існування природи, суспільства й людини. Крім цього, значення відкриття він повинен прояснити в перспективах його практичного застосування. Наприклад, інтерпретація військовими відкриття ділення атомного ядра відрізнялася від інтерпретації цієї ж події цивільними енергетиками. Першорозуміння або зрозуміння - акт одиничний і безваріантний: усі бачать одне й те саме. На протилежність йому інтерпретацій може бути нескінченно багато, сказано ж: “Скільки людей - стільки й думок”.
Людям, які не мають досвіду оперування в сфері масової комунікації, може здатися, що тут уже починаться справа й для журналіста. Адже він теж, по суті, займається інтерпретуванням. Така думка є облудною. Журналіст не може робити відкриття (точніше, його відкриття мають надто специфічний характер саме через вторинність інформації, яку він “відкриває”) - і не повинен, як правило, створювати події. У нього зовсім інше соціальне призначення: поширювати на масову аудиторію те, що вже відомо обмеженій кількості людей. Тому й інтерпретувати - не його справа. В усякому разі, так має бути до тієї миті, поки спеціалісти з даної галузі знань не зроблять усі можливі інтерпретації.
Отже, автори події (вчений, чемпіон, політик) формулюють висновок, тобто, в термінах філології, твір, на основі тієї частини тексту, або знання, який вони забрали від хаосу, тобто від незнання. Він може мати вигляд висновків експерименту чи результатів певних подій. Йому можна надати будь-якої фізичної форми: висловленої усно думки, рядків на папері, комп'ютерної дискети.
Але головне, що відбувається тут, з точки зору герменевтики, - знання покидає внутрішній світ суб'єкта й набуває можливості спрямовуватися до інших суб'єктів спілкування. Все стає на свої місця в очікуванні спілкування: завжди є текст, врешті, є твір, є його автор, і для здійснення герменевтичного акту потрібно всього дві речі: комунікаційний канал та протилежна суб'єктна інстанція, - той, хто прагне "теж зрозуміти". Його можна тлумачити і як об'єктну інстанцію, на яку спрямовано діяльність автора, якщо поставити за мету відокремити цей бік його сутності.
Закінчується перший герменевтичний ланцюжок: “перша подія - перше розуміння - перша інтерпретація (в разі потреби пояснення, тлумачення) - перший твір (дія)”.
Тут починається робота для журналістики.
Другий герменевтичний ланцюжок розгортається від другої події: журналіст зустрічається з ученим, чемпіоном, політиком, знайомиться так чи інакше з їхнім твором - і починає розуміти. Що саме? Подію? Ні, було б неприпустимим з точки зору обох теорій - розуміння та масової комунікації - стверджувати таке і робити таку помилку.
Вся справа розуміння виглядала б набагато простішою, якби це було так. Вся історія людства пішла б іншим шляхом, якби все було тільки так.
Журналіст починає розуміти твір (скажімо, розповідь вченого), де йому повідомляється, як саме було інтерпретовано автором події те, що автор події зрозумів у самій події. Журналіст ніби ретроспективно повертається (але за допомогою цього автора, його очима) до події, щоб скоріше повернутися назад, збагатившись новим знанням.
Таким чином нарощується нова і дуже суттєва ланка: як тільки журналіст зрозумів (тобто, як тільки відбулося друге розуміння), він починає інтерпретувати те, що він зрозумів стосовно того, як інтерпретував автор події своє нове знання.
Друге інтерпретування перевертає весь герменевтичний ланцюг на 180°. До цього місця журналіст стояв обличчям до автора події: тепер настав час повернутися до нього спиною, а обличчям до читача, точніше - до масової аудиторії, і ще точніше - до масової свідомості. Отже, друга інтерпретація має цілковито іншу природу, аніж перша: вона має на меті не зрозуміти найкращим чином, що означає подія - а донести в найкращий спосіб суть того, що зрозумів журналіст з інтерпретованої автором події його нового знання.
По-перше, журналіст з об'єкта спілкування (йому розтлумачують) перетворюється на суб'єкт. Він - інтерпретує. Він уже самостійно здійснює творчий процес.
По-друге, його інтерпретацію спрямовано не стільки на потреби здобутого знання (вони вже лишилися позаду), скільки на потреби масової свідомості і - ширше - на потреби соціального прогресу, як їх розуміє цей журналіст. У них закладено потреби політичні, корпоративні, навіть особисті - важко перелічити, які фактори бере до уваги журналіст, інтерпретуючи зміст і результати першого герменевтичного ланцюжка.
Саме тут і стає в нагоді теорія читабельності, закладена МакКвейлом й Шраммом та детально розроблена Пісареком. Це - її ареал, тут вона має явити всю свою досконалість, витонченість та ефективність.
Так з її допомогою народжується другий твір, журналістський. В ньому викладено, як журналіст проінтерпретував те, що він зрозумів з того, як автор події інтерпретує здобуті ним знання. В ньому правда може бути перемішана з недо-розумінням, непорозумінням, помилками або й відвертою брехнею.
Настає час третього герменевтичного ланцюжка. Він починається з третьої події: читач знайомиться з текстом. При цьому герменевтична сутність того, що відбувається, вбирає в себе всі ланки попередніх ланцюжків: читач ні в якому разі не розуміє напряму суті події, що відбулася на початку. Ні: його думка рухається назад, до найпершої події, через усі ланцюжки великого ланцюга розуміння. Читач пізнає, з поданого журналістом твору, як той проінтерпретував те, що він зрозумів з інтерпретації автором події того першорозуміння, яке сталося внаслідок здійснення події.
Тільки-но читач це пізнає, він починає, у свою чергу, інтерпретувати нове для нього знання, тобто давати йому оцінку з позицій уже наявних у нього знань, зважувати практичну цінність нового знання, оцінювати його з інших, важливих для “цього читача” боків. Відтак у результаті третьої інтерпретації він складає третій, власний твір щодо кожного з ланцюжків. Цей твір рідко покидає внутрішній світ читача - настільки рідко, наскільки часто читачі пишуть та надсилають до редакцій засобів масової комунікації відгуки на публікації.
Далі настає найголовніше: читач завершує герменевтичний ланцюг новою дією: застосуванням нових знань у повсякденній практиці і перевіркою у такий спосіб їхньої істинності. Нове, поширене у масовій аудиторії знання впливає на зовнішній світ та, помножене на мільйонну чи мільярдну кількість споживачів, сприяє прискореному перетворенню хаосу на зрозумілий порядок речей та використанню його для блага людства.
Як бачимо, виняткове значення має кожна з ланок і кожен з переходів між ними. І кожна з них стоїть на власних теоретичних підвалинах і має власні методологічні досягнення. Методи, описані цитованими вище вченими, посідають певне, важливе, хоч і обмежене місце в загальному ланцюгові здійснення великого акту розуміння у масовій свідомості.
На жаль, західна теоретична думка щодо масової комунікації, - думка, що виросла з двох найголовніших коренів, суб'єктивізму та прагматизму (або індивідуалізму та позитивізму), - не полюбляє занурюватися надто глибоко в світоглядницькі підвалини актуальних пролем. Її терени - це низка корисних порад для швидкого й результативного віднайдення відповіді на певні типові зміни ситуації.
1. McQuail Denis. Media Performance. Mass Communication and the Public Interest. - London, Newbury Park, New Delhi: SAGE Publications, 1993. - 238 p.
2. Pisarek Walery. Retoryka Dziennikarska. Wyd. 3. - Krakow: Prasa, Ksiazka, Ruch. - 1988. - 202 s.
3. Pisarek Walery. Slowa miedzy ludzmi. - Warszawa: Wydawnictwo Radia i Telewizji, 1985. - 247 s.
4. Necki Zbigniew. Komunikacja miedzyludzka. - Krakow, Antykwa, 2000. - 253 s.
5. Zagrodnikowa A. Zrozumialosc, atrakcyjnosc i perswazyjnosc jezyka podrecznikow i materialow do szkolenia ideologicznego oraz ksiazek o tematyce ekonomicznej wydanych przez "Ksiazke i Wiedze" w 1974 r. - Krakow: Osrodek Badan Prasoznawczych "PKR", 1975. - 39 s.
6. Schramm Wilbur. The Process and Effects of Mass Communication. Revised Edition. Edited by Wilbur Schramm and Donald F. Roberts. - Urbana, Chicago, London: University of Illinois Press, 1971. - 997 p.
7. Schramm Wilbur. The Nature of Communication Between Humans // Schramm Wilbur. The Process and Effects of Mass Communication. Revised Edition. Edited by Wibur Schramm and Donald F. Roberts. - Urbana, Chicago, London: University of Illinois Press, 1971. - 3-55 p.
8. Владимиров В. М. Герменевтика журналістики / Монографія. - Луганськ: Вид-во Східноукр. держ. ун-ту, 1999.